Три мушкетери (1929)/1/10
| ◀ IX. Д'Артаньян показує себе | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша X. Пастка на миші в сімнадцятому столітті |
XI. Інтрига зав'язується ▶ |
|
З квартири пана Бонасьє зробили пастку на миші, і кожного, хто туди приходив, люди кардинала заарештовували та допитували. А що на другий поверх, де мешкав Д'Артаньян, вели окремі сходи, то, звичайно, тих, хто приходив до нього, не затримували.
Д'Артаньяна відвідали тільки троє мушкетерів. Кожен з них пішов на розвідини, але вони нічого не знайшли й ні про що не дізналися. Атос почав був розпитувати навіть пана Де-Тревія — річ незвичайна для мовчазного мушкетера, і капітан тому дуже здивувався. На жаль, пан Де-Тревій знав лише, що коли останній раз бачив кардинала, короля та королеву, то кардинал мав вигляд дуже заклопотаний, король — стурбований, а почервонілі очі королеви свідчили за те, що вона або не спала, або плакала. Та останнє мало вразило капітана мушкетерів, бо королева відтоді, як одружилася, погано спала й зчаста плакала.
Проте, пан Де-Тревій наказував Атосові якнайпильніше ставитись до служби в короля, і надто в королеви, і просив переказати це і його товаришам.
Д'Артаньян не виходив з дому ні на крок. Свою кімнату він обернув на обсерваційний пункт. З вікон він бачив усіх, хто приходив і потрапляв у пастку. З підлоги він вийняв паркетину, і тепер тільки стеля відділяла його від нижньої кімнати, де провадили допит. Отже, він чув усе.
Допит, що відбувався після старанного трусу, майже у всіх випадках сходив на таке:
— Чи не передавала вам чогонебудь пані Бонасьє для свого чоловіка або для іншої особи?
— Чи не передавав вам чогонебудь пан Бонасьє для своєї дружини або для іншої особи?
— Чи не доручали вам переказати щонебудь на словах?
„Якби вони щонебудь знали, вони не допитували б у такий спосіб, — міркував Д'Артаньян. — Про що саме хочуть вони дізнатися? Чи не перебуває в Парижі герцоґ Б'юкенгемський? Чи не мав, або чи не матиме він побачення з королевою?
Увечорі другого дня по арешті бідолашного Бонасьє, коли Атос покинув Д'Артаньяна й пішов до пана Де-Тревія, дзиґарі тільки но вибили дев'яту, а Плянше почав готувати постіль для свого пана, почувся стукіт у надвірні двері. Двері зараз же відчинено й зачинено, — хтось потрапив у пастку.
Д'Артаньян кинувся до того місця, де було винуто паркетину, ліг долілиць на підлогу і став прислухатися.
Незабаром розлігся зойк, потім стогін, що його старалися приглушити. За допит не було й згадки.
— Чорт побирай! — сказав Д'Артаньян. — Здається, жінка; її обшукують, вона пручається, її присиловують. Мерзотники! Падлюки!
І Д'Артаньян, не зважаючи на свою обережність, ледве стримував себе, щоб не встряти самому в сцену, яка відбувалася під ним.
— Кажу ж вам, що я хазяйка будинку. Я — мадам Бонасьє. Я служу королеві! — кричала нещасна.
— Пані Бонасьє! — прошептав Д'Артаньян. — Невжеж я такий щасливий, що знайшов те, чого всі шукають?
— А-а! Саме на вас то ми й чекали! — відказали допитувачі.
Голос дедалі ставав нечутніший. Доносився шум од якоїсь метушні. Жертва ставила ще опір, наскільки жінка здатна була змагатися проти чотирьох чоловіків.
— Згляньтеся на мене, панове… зглянь… — благав голос, що починав уже видавати лише нечленороздільні звуки.
— Вони затуляють їй рота! Вони уводять її! — згукнув Д'Артаньян, звівшися на рівні ноги, немов його кинуло пружиною. — Де моя шпада? Та вона ж зо мною. Плянше!
— Чого вам завгодно, пане?
— Біжи до Атоса, Портоса та Араміса. Хтонебудь з них, напевно, вдома, а може, і всі троє вже повернулися. Хай беруть шпади! Хай ідуть, хай біжать сюди. А, я оце згадав — Атос у пана Де-Тревія.
— А куди ж ви, пане? Куди?
— Я вистрибну з вікна, — скрикнув Д'Артаньян, — щоб мерщій добутись донизу. А ти поклади на місце паркетину, замети підлогу, виходь через двері та біжи, куди я сказав.
— Ой, пане, пане! Ви занапастите себе! — бідкався Плянше.
— Цить, дурню! — І, спершися рукою на підвіконня, він сплигнув з другого поверху, на щастя невисокого, і не забився.Опинившися на землі, юнак зараз же постукав у двері, прошептавши:
— Отже, і я вскочу в пастку, але горе котам, що спіткаються з такою мишею.
Скоро під його рукою заторохкотів молоток, гамір ущух. Хтось підійшов до порогу, двері відчинилися, і Д'Артаньян, з голою шпадою, кинувся в квартиру Бонасьє, а двері, певне, на пружині, зачинилися.
У той же час решта мешканців нещасного будинку Бонасьє і найближчі сусіди почули голосні крики, тупіт, брязкіт шпад, грюкання меблів, а ті, хто, зацікавившись цим шумом, кинулися до вікон, побачили, як двері відчинилися, і четверо чоловіків у чорному не вийшли, а вилетіли звідти, мов перелякані круки.
Д'Артаньян, треба сказати, переміг без великих труднощів, бо тільки один з поліцаїв був озброєний, та й той захищався лише про око людське.
Залишившись віч-на-віч з пані Бонасьє, Д'Артаньян підійшов до неї. Бідолашна жінка лежала в кріслі, майже непритомна. Д'Артаньян вмить оглянув її всю.
То була чарівна жінка двадцяти п'яти — двадцяти шости років, чорнява, з блакитними очима, трохи кирпатенька, з чудовими зубами, з опало-рожевою церою.
Дивлячись на пані Бонасьє, Д'Артаньян уздрів на підлозі тонку батистову хусточку, своїм звичаєм підняв її і побачив на ній той самий герб, що був і на хусточці, через яку він мало не побився з Арамісом.
З того часу Д'Артаньян не йняв віри хусточкам з гербами. Не мовивши ані слова, він підняв хусточку й поклав її в кешеню пані Бонасьє.
Цієї хвилини пані Бонасьє почала приходити до пам'яті.
Вона розплющила очі, з острахом озирнулася й побачила, що кімната порожня, і що вона в ній сама віч-на-віч із своїм визволителем.
Усміхаючись, жінка простягла до нього руки. Усмішка пані Бонасьє була напрочуд гарна.
— Це ви, пане, врятували мене? — сказала вона. — Дозвольте висловити вам щонайпалкішу подяку.
— Пані, — відповів Д'Артаньян, — я зробив тільки те, що зробив би на моєму місці кожен джентлмен. Вам нема за що дякувати.
— Навпаки, навпаки, пане, і я сподіваюся, доведу вам, що ви прислужилися не невдячній людині. Але чого треба було цим людям, що їх я спершу взяла за злодіїв, і чому тут нема пана Бонасьє?— Пані! Ці люди небезпечні зовсім з іншого боку, бо вони — не злодії, а аґенти кардинала. А щодо вашого чоловіка — пана Бонасьє, то по його приходили ще вчора, і тепер він у Бастилії.
— Мій чоловік у Бастилії! — крикнула пані Бонасьє. — Боже милий! Що він зробив, бідолашний? Він же сама безневинність!
І по все ще наляканому обличчю молодої жінки промайнула ніби усмішка.
— Що він зробив? — перепитав Д'Артаньян. — Я гадаю, що єдина провина його полягає в тім, що він має щастя, а разом із тим і нещастя, бути вашим чоловіком.
— Значить ви, пане, знаєте…
— Я знаю, що вас викрали.
— А чи здогадується мій чоловік про причину такої пригоди? — спитала пані Бонасьє, помітно хвилюючись.
— Він приписував її, здається мені, політиці. Але як пощастило вам втекти?
— Я скористалася моментом, коли мене залишили саму, а що сьогодні ранком мені стало відомо про причину мого викрадення, то я з поміччю простирадла спустилася з вікна й прибігла сюди, певна, що чоловік мій тут.
— Щоб шукати захисту в нього?
— Ні! Я знала, що він, бідолашний, не може захистити мене. Але він міг стати в пригоді в іншій справі, і я хотіла попередити його.
— Про що саме?
— Це не мій секрет, і я не маю права викривати його.
— У кожному разі, — сказав Д'Артаньян, — у кожному разі, тут — місце, мало придатне для конфіденції. Люди, що я їх прогнав геть, незабаром повернуться й приведуть підмогу. Коли вони знайдуть нас, ми пропали. Я попередив трьох своїх друзів, але хто знає, чи застали їх удома.
— Так, так! Маєте рацію! — скрикнула перелякана пані Бонасьє. — Тікаймо!
З цими словами вона взяла Д'Артаньяна під руку й потягла його за собою.
— Але куди тікати, де сховатися? — спитав Д'Артаньян.
— Насамперед вийдімо з цього будинку, а там побачимо.
І молода жінка та юнак, не подбавши навіть про те, щоб зачинити двері, швидко спустилися вулицею Могильників, вийшли на вулицю Фоссе-Мсье-Ле-Пренс і зупинилися тільки на майдані Сен-Сюльпіс.
— Що ж робитимемо тепер, і куди хочете ви, щоб я проводив вас? — звідався Д'Артаньян.— Мені важко відповісти вам, запевняю вас, — відказала пані Бонасьє. — Через свого чоловіка я хотіла була подати про себе звістку панові Ля-Порту з тим, щоб пан Ля-Порт розказав нам, що сталося в Люврі протягом цих трьох днів, і повідомив, чи нема небезпеки та чи можна мені з'явитися туди.
— Я можу повідомити пана Де-Ля-Порта, — запропонував Д'Артаньян.
— Це було б дуже хороше. Але одне стоїть на перешкоді: пана Бонасьє в Люврі знають і його пропустять, а вас не знають і не пропустять.
— А, чорт! — вихопилося в Д'Артаньяна. — Але, напевно біля якогось входу стоїть відданий вам воротар, і, коли я скажу гасло…
— Я вірю вам. Ви маєте вигляд чесної людини. А в тім, ваша доля залежить, мабуть, од вашої відданости.
— Я не вимагатиму ніякої нагороди й сумлінно виконую все, аби прислужитися королю та придатися на щось королеві. Можете порядкувати мною, як другом.
— А куди ж ви примістите мене на цей час?
— Хіба нема у вас знайомих, куди пан Де-Ля-Порт міг би зайти по вас?
— Ні, я не хочу звірятись ні на кого.
— Стривайте! Неподалеку живе Атос. Це мій товариш. Кімната його вільна; зараз його нема вдома.
І вони пішли далі. Як і передбачав Д'Артаньян, Атоса не було вдома. Молодий чоловік узяв ключа, переданого йому, як другові Атоса, піднявся по сходах і увів пані Бонасьє в маленьку, описану вже нами квартиру.
— Вважайте, що ви у себе вдома. Ждіть тут. Зачініть двері з середини, не відчиняйте нікому, доки не почуєте три такі вдари, — і він тричі стукнув у двері: два вдари один по одному, досить гучні, а третій трохи згодом, — коротший і тихший.
— Добре! — мовила пані Бонасьє. — Тепер я й собі дам вам інструкції.
— Слухаю.
— Ідіть до воріт Лювра з боку вулиці Ешель і спитайте Жермена.
— Так. Що далі?
— Він спитає, чого вам треба, а ви повинні відповісти йому двома словами: Тур і Брюсель. Тоді він буде до ваших послуг.
— А що ж маю я переказати йому?
— Попросіть надіслати до мене пана Де-Ля-Порта.
— А потім? Де й як побачу я вас?— Хіба ви дуже хочете знову побачитись зо мною?
— Звичайно!
— Тоді здайтеся на мене й будьте спокійні!
— Я здаюся на ваше слово.
— І добре робите.
Д'Артаньян вклонився пані Бонасьє і кинув на неї найзакоханіший погляд, яким тільки можна було дивитись на чарівну маленьку жінку. Спускаючись сходами, він почув, як по нім зачинили двері, двічі повернувши ключа. За мить Д'Артаньян був біля Лювра. О десятій він підійшов до воріт Ешель. Пригоди, за які ми оце розповіли, відбулися на протязі півгодини.
Усе сталося, як сказала пані Бонасьє. Ля-Порт двічі перепитав про адресу й бігцем подався до себе. Зробивши ледве чи десять кроків, він повернувся.
— Юначе! — вдався Ля-Порт до Д'Артаньяна. — Я хочу дати вам одну пораду.
— Яку?
— Не було б вам неприємностей у зв'язку з тим, що може статися!
— Ви думаєте?
— Думаю.
— Чи не маєте ви приятеля, у якого є годинник, що спізнюється ?
— Ну?
— Ідіть туди, аби він міг засвідчити, що ви були в нього до пів на десяту.
Д'Артаньян визнав пораду за розумну. Він прожогом кинувся до пана Де-Тревія. Не заходячи у вітальню, він просив провести його просто до кабінету. Д'Артаньян був один із постійних одвідувачів капітана мушкетерів. Його прохання задовольнили без заперечень і зараз же пішли доповісти панові Де-Тревію, що його молодий земляк має до нього якусь важливу справу й просить особистої авдієнції. За п'ять хвилин пан Де-Тревій запитував нашого ґасконця, що примусило його прийти такого пізнього часу та може він чим бути йому корисний.
— Пробачте, пане капітане! — перепросив Д'Артаньян, що залишаючись у кабінеті сам, встиг скористатись з цієї нагоди й перекрутив дзиґарі на три чверті години назад. — Я думав, що тепер тільки двадцять п'ять на десяту, і я можу ще з'явитись до вас.
— Двадцять п'ять на десяту! — здивувався пан Де-Тревій глянувши на дзиґарі. — Це неможливо!
— Але так кажуть дзиґарі, а їм слід вірити, — відповів Д'Артаньян.— Правда ваша! — погодився Де-Тревій. — Я гадав, що тепер пізніше. А що саме вам од мене треба?
Тоді Д'Артаньян оповів довгу історію про королеву. Він висловив побоювання щодо безпечности становища її величности; переказав те, що чув за пляни кардинала проти Б'юкенгема. І все це так спокійно і з такою самовпевненістю, що зовсім забив памороки Де-Тревію, який, ми згадували вже про це, і сам помітив щось нове у взаєминах між кардиналом, королем та королевою.
Коли о десятій Д'Артаньян покидав кабінет пана Де-Тревія, той подякував йому за відомості й порадив його як-найстараніш ставитись до служби королю та королеві. Спустившися по сходах до самого виходу, Д'Артаньян раптом згадав, що забув у кабінеті ціпочок. Він миттю повернувся, поставив стрілку в дзиґарях на належну годину, щоб завтра непомітно було, що їх переводили, і вийшов на вулицю.