Перейти до вмісту

Три мушкетери (1929)/1/9

Матеріал з Вікіджерел
Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина перша
IX. Д'Артаньян показує себе
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ IX
 
Д'АРТАНЬЯН ПОКАЗУЄ СЕБЕ
 

І дійсно, за півгодини Д'Артаньян повернувся. І цього разу він не знайшов свого незнайомого, що зник, ніби зачарований. Тимчасом надійшов і Араміс, і Д'Артаньян застав у себе все товариство.

— Ну, що? — одним голосом спитали три мушкетери, побачивши Д'Артаньяна, що повертав спітнілий, із скривленим гнівом обличчям.

— Що! — відповів той, кидаючи шпаду на ліжко. — Той чоловік, певно, справжній чортяка; він зник, як примара, як привид, як тінь.

— Чи вірите ви в привиди? — спитав Портоса Атос.

— Я вірю тільки в те, що бачив на власні очі. Привидів же я ніколи не бачив, а тому не можу й вірити в них.

— Ну, як би там не було, — людина він чи чорт, тіло чи тінь, мара чи дійсність, — а чоловік цей народився спеціяльно занапастити мене. Сьогодні він, утікши, розладив чудову справу, панове, справу, що на ній можливо було заробити тисячу пістолей, як не більше.

— Яким чином? — спитали разом Портос і Араміс.

Атос, завжди мовчазний, тільки запитливо глянув на юнака.

— Плянше, — сказав Д'Артаньян своєму служникові, що саме просунув голову у піввідчинені двері, сподіваючись підслухати дещо з розмови, — ідіть до хазяїна, пана Бонасьє, і скажіть йому, щоб надіслав нам з півдванадцятка пляшок божансійського вина. Я вважаю його за найкраще.

— Оце так! Та хіба ж ви маєте кредит у хазяїна? — здивувався Портос.

— Маю, — відповів Д'Артаньян, — від сьогодня починаючи. І будьте спокійні! Якщо вино нам не сподобається, ми пошлемо по інше.

Він од слова до слова переказав їм усе, що трапилося, і з'ясував, між іншим, в який спосіб пощастило виявити, що незнайомий, який украв дружину цього шановного домовласника, був той самий чоловік, що з ним вони мали суперечку в коршмі „Вільного мірошника“.

— Це непогана справа, — зауважив Атос, покуштувавши вина, як знавець, і схваливши його кивом голови, — з цього добродія можна вицупити 50 або 60 пістолей. Давайте поміркуймо, чи варто важити чотирма головами заради п'ятдесяти чи шістдесяти пістолей.

— Майте тільки на увазі, — вигукнув Д'Артаньян, — що в цю справу вплутано жінку, жінку, яку вкрадено, якій напевне загрожують, яку… мабуть, катують, і все це тільки через те, що вона віддана своїй господині.

— Бережіться, Д'Артаньяне, бережіться, — застеріг Араміс. — Ви, здається, надто запалюєтесь щодо пані Бонасьє. Жінку утворено на нашу загибель, їй ми завдячуємо всі наші нещастя.

При цьому зауваженні Атос насупив брови й зціпив губи.

— Мене турбує не пані Бонасьє, — відказав Д'Артаньян, — а королева. Її покинув король, переслідує кардинал, і вона бачить, як її друзі один по одному накладають головою.

— А навіщо вона любить те, що ми більше від усього зневажаємо, — еспанців та англійців?

— Еспанія — це її батьківщина, — відповів Д'Артаньян, — а тому цілком зрозуміло, що вона любить еспанців, дітей рідної землі. Щодо другого вашого закиду, то вона, скільки я чув, любить не англійців, а англійця. Та й справді, слід визнати, що цей англієць вартий, щоб його кохали. Я ніколи не бачив шляхетнішої постаті. Якби я тільки знав, де тепер герцоґ Б'юкенгемський, за руку повів би його до королеви, нехай тільки на те, щоб подратувати пана кардинала. Це ж бо єдиний, справжній та відвічний наш ворог, панове, той кардинал, і коли можна буде зробити йому хоч яку капость, я залюбки ризикуватиму головою.

— І ваш хазяїн казав вам, Д'Артаньяне, — спитав Атос, — ніби королева гадає, що герцоґа Б'юкенгемського викликано сюди підробленим од її імени листом?

— Вона побоюється цього.

— Заждіть хвилинку, — вкинув слово Араміс.

— У чому річ? — спитав Портос.

— Ні, розказуйте собі далі. Я силкуюся пригадати деякі обставини.

— Тепер я певний, — зауважив Д'Артаньян, — що заник цієї кастелянші зв'язаний із подіями, що про них ми розмовляємо, а, мабуть, і з присутністю в Парижі герцоґа Б'юкенгемського.

— Панове, — перехопив Араміс, — учора я був в одного вченого доктора богослів'я, з яким я інколи раджуся в деяких наукових питаннях…

Атос посміхнувся.

— Він мешкає в далекому кварталі, — вів далі Араміс, — бо цього вимагають його звички та заняття. І ось одного разу, коли я від нього уходив…

Араміс спинився.

— Ну й що ж? — спитали слухачі, — коли ви уходили…

Араміс, здавалось, вагався, як людина, що, почавши брехати, затримується перед непередбаченою перепоною, але товариші втупили в нього очі й жадібно чекали. Одступати було вже запізно.

— Цей доктор має небогу, — наважився нарешті Араміс.

— А-а, він має небогу! — перебив Портос.

— Дуже поважну даму, — додав Араміс.

Приятелі засміялись.

— Ця небога подеколи заходить до свого дядька. Учора вона випадково завітала туди, саме тоді, коли в нього був і я. Отже, я був примушений провести її до карети.

— А, значить, небога доктора має карету! — здогадався Портос, надзвичайно нестриманий на язику. — Гарне знайомство, мій друже!

— Портосе! — розсердився Араміс. — Я вже нераз звертав вашу увагу на те, що ви надто нескромні, це шкодить вам перед жінками.

— Панове, панове! — втрутився Д'Артаньян, що домислився вже до суті справи. — Питання серйозне. Спробуймо не жартувати, коли змога. Далі, Арамісе, далі!

— Несподівано якийсь чоловік, високий на зріст, смаглявий, з шляхетними манірами, точнісінько, як ваш, Д'Артаньяне…

— Той самий, мабуть, — підказав Д'Артаньян.

— Можливо, — погодився Араміс, — він підійшов до мене в супроводі п'ятьох або шістьох чоловіка, що йшли кроків на десять позад нього, і якнайчемніше вдався до мене: „Пане герцоґу, і ви, пані“, — звернувся він до жінки, яка була зо мною…

— До докторової небоги.

— Цить, Портосе, — сказав Атос, — ви незносні.

— Будьте ласкаві сісти в карету, тільки, прошу, без ніякого опору й без жодного гамору.

— Він узяв вас за Б'юкенгема! — вигукнув Д'Артаньян.

— Гадаю, що так.

— А ця пані? — спитав Портос.

— Він думав, що то королева, — висловив гадку Д'Артаньян.

— Цілком вірно, — ствердив Араміс.

— Справжній чорт цей ґасконець! — скрикнув Атос. — Од нього нічого не заховаєш.

— І дійсно, — сказав Портос. — Араміс однаковий на зріст із красунем герцоґом і нагадує його поставою. Мені здається тільки, що мушкетерський мундир…

— На мені був широкий плащ і здоровезний капелюх, — пояснив Араміс.

— Боже ж ти мій! — вигукнув Портос. — Скільки обережности, щоб займатись богослів'ям!

— Панове, панове, — спинив його Д'Артаньян, — не будьмо гаяти часу, жартуючи; розійдімось краще та почнемо шукати жінку нашого крамаря. Це ключ усієї інтриґи.

— Жінка такого низького стану! — обурився Портос і скривив зневажливу гримасу.

— Вона хрещениця Ля-Порта, довіреного камердинера королеви; хіба я не казав вам цього, панове? А втім, її величність мала, мабуть, рацію, шукаючи підтримки серед людей нижчого стану. Високі голови видно здалеку, а в кардинала бачаче око.

— У такому разі умовтеся з крамарем і визначте добру ціну за свої послуги.

— Не треба. Якщо він нам не заплатить, заплатять з іншого місця.

Цієї хвилини на сходах почувся шум швидкої ходи. Двері з грюкотом одчинились, і бідолашний крамар вдерся в кімнату, де відбувалась нарада.

— Ой, панове! — репетував він, — рятуйте мене, бога ради, рятуйте? Прийшли чотири чоловіки і хочуть заарештувати мене. Рятуйте, рятуйте!

Портос і Араміс підвелися із своїх стільців.

— Одну хвилинку! — гукнув Д'Артаньян, жестом пропонуючи сунути шпади назад у піхви, — Одну хвилинку! Тут потрібна не відвага, а обережність.

— Але, — обурився Портос, — не можемо ж ми дати на поталу…

— Ви здаєтесь на волю Д'Артаньяна, — відмовив Атос, — він розумніший за нас усіх. Я, принаймні, заявляю, що слухатимусь його. Роби, що хочеш, Д'Артаньяне.

Чотири поліцаї підійшли до дверей передпокою, але, побачивши чотирьох мушкетерів зі шпадами, не наважились іти далі.

— Увіходьте, панове, увіходьте! — запрошував їх Д'Артаньян. — Ви — у мене, і всі ми тут — вірні слуги короля та пана кардинала.

— Отже, панове, ви не заважатимете нам виконати наказа, що його нам дано? — спитав поліцай, очевидячки, ватажок загону.

— Навпаки. А в разі потреби ми вам ще й допоможемо. — Прошу, панове, прошу; я не маю ніяких підстав захищати цього панка. Сьогодні я бачу його вперше, і ось він сам скаже, з якого приводу: він вимагав з мене гроші за квартиру. Чи не правда, пане Бонасьє? Відповідайте!

— Це й дійсно так, — скрикнув крамар, — тільки цей пан не каже вам…

— Жодного слова ні про мене, ані про моїх друзів; жодного слова, а надто про королеву. Інакше ви загубите всіх, але й себе не врятуєте. Ну, панове, ведіть цього чоловіка.

І Д'Артаньян штовхнув очманілого крамаря до поліцаїв, кажучи йому:

— Ви, любий мій, поганець. Ви з'являєтесь вимагати гроші з мене, з мене, мушкетера! До в'язниці його, панове. Посадовіть його у в'язницю й тримайте під замком якомога довше. Мабуть, згодом я розстараюсь на гроші й спроможуся заплатити йому.

Поліцаї роздякувалися Д'Артаньянові і забрали свою здобич. Коли вони спускалися сходами, Д'Артаньян поплескав по плечу старшого.

— А чи не випити нам за здоров'я один одного? — спитав він, наповнюючи дві склянки. — На добре здоров'я, пане… як то вас звуть?

— Буарепар.

— Пане Буарепаре!

— На ваше, пане… дозвольте спитати, як вас зовуть?

— Д'Артаньян.

— Ваше здоров'я, пане Д'Артаньяне!

— Яке ж паскудство ви вчинили! — промовив Портос, коли всі пішли і четверо друзів залишились сами. — Яка гидота. Четверо мушкетерів дозволяють заарештувати в своїй присутності нещасного, що благав їх допомогти йому. Шляхтич п'є зі шпигуном.

— Портосе, — спинив його Араміс, — Атос казав уже, що ти дурний, і я з цим згоджуюсь. Д'Артаньян, — ти великий чоловік, і коли ти заступиш пана Де-Тревія, я буду просити твоєї протекції, щоб мені дали абатство.

— А тепер, панове, — сказав Д'Артаньян, не спитуючись навіть поясняти свій учинок Портосові, — всі за одного, і один за всіх, — ось наше гасло. Так чи ні?

І четверо друзів одним голосом повторили присягу, запропоновану від Д'Артаньяна.

— Гаразд, а тепер ідіть кожен додому, — мовив Д'Артаньян так, немов ціле життя тільки й робив, що наказував, — і не забувайте: від цієї хвилини ми в стані війни з кардиналом.