Три мушкетери (1929)/1/8

Матеріал з Вікіджерел
Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина перша
VIII. Двірська інтрига
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ VIII
 
ДВІРСЬКА ІНТРИГА
 

Тимчасом сорок пістолей були витрачені. Протягом деякого часу Атос утримував товариство своїм коштом. Йому наслідував Портос. Він спершу зник, до чого його друзі вже звикли, а повернувшися, коло двох тижнів задовольняв їхні потреби. Нарешті, черга дійшла й до Араміса. Той старанно виконував свої обов'язки, кажучи, що розстарався на кілька пістолей, продавши свої богослівські книжки.

Потім, як звичайно, звернулися до пана Де-Тревія і взяли в нього трохи грошей в рахунок платні. Та що могли дати ці аванси трьом мушкетерам, які мали старі борги, і одному ґвардійцеві, який, правда, не мав ще боргу?

Кінець-кінцем, на мілині, вони через силу нашкрябали ще вісім чи десять пістолей, і Портос пішов з ними грати. Як на те, йому не пощастило; він програв усе та ще залишився винуватий двадцать п'ять пістолей.

Тоді становище обернулось у справжні злидні. Голодні друзі в супроводі своїх льокаїв, бігали по цілому місту, шукаючи обіду в товаришів, бо, як повчав Араміс, у щасті треба сіяти обіди праворуч і ліворуч, щоб пожати їх десь, як прийде лиха година.

Атоса запрошено чотири рази, і кожного разу він приводив своїх друзів з їхніми льокаями; Портосові пощастило шість разів, що й з них так само скористувалися його товариші; Арамісові — вісім; ця людина мало казала й багато робила.

Щодо Д'Артаньяна, який нікого не знав у столиці, то він знайшов тільки один сніданок, та й те шоколядою, у земляка-панотця та ще раз — у ґвардійського корнета. Він повів свою армію до панотця, де вони знищили двохмісячний запас, і до корнета, який почастував їх якнайкраще. Проте, на думку Плянше, хоч як добре ні поїси, а все ж таки їси тільки раз.

Д'Артаньянові було дуже соромно, бо він міг запропонувати товаришам тільки півтора обіди. Він міркував, що чотири чоловіки, молоді, розумні, відважні та діяльні повинні мати якусь іншу мету, крім гулянок, фехтування та більш-менш утішних забавок.

Він серйозно клопотав собі голову, вишукуючи спосіб прикласти кудись цю незрівняну чотирну силу, що нею, як підоймою, можна було б підважити всесвіт; аж ось несподівано хтось тихенько постукав до нього в двері. Д'Артаньян збудив Плянше й наказав йому відчинити.

Плянше спав удень, бо був голодний, обідав він теж уві сні.

Чоловік, що увійшов, мав досить звичайний вигляд і скидався на городянина. Плянше кортіло підслухати розмову замість ласощів, але гість попередив Д'Артаньяна, що прийшов у дуже важливій і таємній справі, а тому хоче залишитись із ним насамоті.

Д'Артаньян одіслав слугу.

Спочатку господар і гість мовчки перезиралися, ніби бажаючи наперед ознайомитись один з одним. Трохи згодом Д'Артаньян уклонився, готовий слухати.

— Мені казали про пана Д'Артаньяна, як про людину надзвичайно відважну, — почав городянин, — і ця слава, цілком заслужена, спонукнула мене довірити йому одну таємницю.

— Далі, пане, далі, — мовив Д'Артаньян, відчувши в цій справі поживу.

Городянин знов зупинився і провадив далі:

— Дружина моя працює за кастеляншу в королеви й може похвалитися і розумом, і вродою. Мене оженили з нею років три тому. Проте, посаг у неї був невеликий, бо дарма, що пан Де-Ля-Порт, камердинер королеви — її хрещений батько й охороняє її…

— Та в чому ж річ, пане? — нетерпляче питав Д'Артаньян.

— У тому, що дружину мою вкрадено учора ранком, коли вона виходила з своєї робочої кімнати.

— Та хто ж її вкрав?

— Точно не знаю, пане, але підозрюю одну людину.

— На кого ж саме маєте ви підозру?

— На одну особу, що здавна вже за нею стежить.

— А-а!

— Проте, мушу вам сказати, — вів далі гість, — що, на мою думку, в цій справі менше кохання, як політики.

— Менше кохання, як політики, — повторив Д'Артаньян, замислившись, — а що ви гадаєте?

— Не знаю, чи можу я сказати вам те, що думаю.

— Мушу запевнити вас, пане, що я зовсім не питав вас. Ви сами прийшли до мене, сами сказали, що маєте бажання звіритись на мене. Робіть, як хочете, Маєте ще час повернути назад.

— Ні, ні, пане; мені здається, ви чесна людина, і я ставлюся до вас із довірою. Я гадаю, що дружину мою вкрадено не заради неї самої, а заради любовних справ значно вельможнішої пані.

— А! Чи не через любощі пані Де-Буа-Трасі? — спитав Д'Артаньян, бажаючи довести гостеві, що йому відомі всі двірські справи.

— Вище, пане, вище.

— Пані Д'Егійон?

— Ще вище.

— Де-Шеврез?

— Вище, значно вище.

— То, може… — Д'Артаньян спинився.

— Так, пане, — ледве чутно відповів переляканий гість.

— А з ким?

— Та з ким же, як не з герцоґом.

— З герцоґом…

— Так, пане, — промовив гість ще тихше.

— Гаразд, але звідки ви це знаєте?

— О, боже мій, звідки я знаю?

— Так, хто вам казав про це? Повне довір'я чи… ви розумієте?

— Мені відомо це через дружину, пане, особисто через мою дружину.

— А вона від кого довідалась?

— Вона — від пана Де-Ла-Порта. Я вже казав вам, що вона хрещениця пана Де-Ла-Порта, довіреного королеви. Він поставив її до її величности, щоб нещасна наша королева, кинута королем, оточена зрадниками, мала хоч кого-небудь, кому могла б довіритись.

— А, так ось воно що! — здивувався Д'Артаньян.

— Дружина моя була тут чотири дні тому. За умовою, вона двічі на тиждень має відвідувати мене, бо, як я мав уже честь казати вам, дружина мене любить. Отже, вона прийшла сюди і по секрету переказала, що королева дуже занепокоєна.

— Справді?

— Так. Пан кардинал, здається, стежить за нею й переслідує її більше, ніж звичайно. Він не може подарувати їй цю історію з Сарабандою. Ви чули про неї?

— Авжеж! — відповів Д'Артаньян, що рівнесенько нічого не знав, але удавав з себе цілком поінформованого.

— Тепер це вже не ненависть, а помста.

— Хіба?

— І королева гадає…

— Що ж вона гадає?

— Вона гадає, що до герцоґа Б'юкенгемського писали від її імени.

— Від імени королеви?

— Так, щоб заманути його до Парижу й тут впіймати в сильце?

— А, чорт побирай! Але при чому ж тут ваша дружина, пане?

— Її відданість королеві добре всім відома, а тому її хочуть усунути, чи застрахати, аби довідатись про таємниці її величности, або спокусити й надалі користуватися нею, як шпигункою.

— Можливо, — погодився Д'Артаньян, — а чи знаєте ви людину, що її вкрала?

— Здається, знаю.

— Її ім'я?

— Не знаю, мені відомо тільки, що це клеврет кардинала, його тінь.

— Та чи бачили ви його?

— Так, дружина якось показувала його мені.

— Чи немає якої-небудь ознаки, через що його можна було б упізнати?

— О, звичайно, це чоловік шляхетного вигляду, чорнявий, смаглявий, з проникливими очима, білими зубами і з шрамом на скроні.

— Із шрамом на скроні! — вигукнув Д'Артаньян, — і білі зуби, проникливий погляд, смаглявий, чорнявий і шляхетного вигляду. Так це ж мій Менґський приятель.

— Ваш, кажете ви?

— Так, так; але це до діла не стосується, хоч, коли не помиляюся, дуже пояснює справу. Якщо ваш чоловік — той самий, що й мій, я разом помщуся за обох — ось і все. Де тільки знайти його?

— Не знаю.

— Ви не маєте жадних відомостей про те, де він мешкає?

— Жаднісіньких. Одного разу я проводив дружину до Лювру, а він виходив звідти, і вона вказала мені на нього.

— Хай йому біс, — пробурмотів Д'Артаньян. — Усе це абсолютно незрозуміло. Від кого дізналися ви, що вашу жінку вкрадено?

— Від пана Де-Ля-Порта.

— Без ніяких подробиць?

— Він і сам їх не має.

— А від кого іншого не чули нічого?

— Ні, чув…

— А що власне?

— Ох, не знаю, чи не буде це надто небезпечно.

— Знову! Мушу зазначити, проте, що тепер уже трішки пізно відступати.

— Та я й не відмовляюся, чорт побирай! — вигукнув гість, бажаючи цією лайкою надати собі сміливости. — А втім, присягаюсь честю Бонасьє…

— Вас звуть Бонасьє, — перебив Д'Артаньян.

— Так, це моє прізвище.

— Ви сказали: „присягаюся честю Бонасьє“, вибачте, коли я вас перебив, але це прізвище здається мені знайомим.

— Дуже можливо, пане, бо я ваш домовласник.

— А, — мовив Д'Артаньян, підводячись та уклоняючись, — ви — мій домовласник!

— Так, пане. Тому я й звернувся до вас, що вірю вам і покладаюсь на вас.

— Ну, то кінчайте, про що почали.

Гість витяг з кешені аркуш паперу й подав його Д'Артаньянові.

— Лист, — сказав юнак.

— Я одержав його сьогодні вранці.

Д'Артаньян розгорнув папір, а що вже сутеніло, то, аби краще бачити, підійшов із ним до вікна. Гість пас його очима.

„Не шукайте вашої дружини“, читав Д'Артаньян, „її вам повернуть, коли вона не буде більше потрібна. Якщо ви вживете хоч найменшого заходу знайти її — ви пропали“.

— Це дуже важливо, — зауважив Д'Артаньян, — але це тільки погроза.

— Так, але ця погроза жахає мене, бо я людина невійськова й боюся Бастилії.

— Та й мені Бастилія подобається не більше за вашого. От якби ця справа обмежилася вдаром шпади, то — будь ласка!

— Але, пане, я на вас покладався і гадав, що ви станете на захист нашої нещасної королеви, а одночасно будете раді взяти на жарт його еміненцію.

— Звичайно.

— Крім того, ви винуваті мені за три місяці за квартиру, і я вам ніколи не нагадував про це… Нарешті, маючи намір запропонувати вам пістолей п'ятдесят, коли б ви несподівано перебували в скрутному становищі…

— Чудово! Так ви, здається, багатир, любий пане Бонасьє?

— Та вжеж не бідак, пане. Я набув собі торгівлею тисячі дві-три екю… Але що ж це? — вигукнув гість.

— Що? — спитав Д'Артаньян.

— Що я бачу?

— Де?

— На вулиці, проти ваших вікон, біля тих дверей: чоловік у плащі.

— Це він, — вигукнули одноголосно Д'Артаньян і його гість, відразу впізнавши свого спільного ворога.

— А, на цей раз, — скрикнув Д'Артаньян, кидаючись до своєї шпади, — на цей раз він од мене не втече!

І, витягши шпаду з піхов, ґасконець метнувся з кімнати.

На сходах він зустрів Атоса й Портоса, що йшли до нього.

Вони посторонилися, і Д'Артаньян, як стріла, промайнув повз них.

— Куди це ти так поспішаєш? — спитали здивовані мушкетери.

— Людина з Менґа! — відповів юнак і зник.

Д'Артаньян нераз оповідав своїм друзям про зустріч з невідомим і про появу вродливої мандрівниці, якій ця людина дала таке серйозне доручення.

Із слів, кинутих Д'Артаньяном, обидва зрозуміли, в чім річ, і гадали, що, наздогнавши цього чоловіка або згубивши його з очей, Д'Артаньян кінець-кінцем повернеться додому. Тому вони пішли далі, але господаря будинку вже не побачили. Бонасьє взяв за краще ретируватися.