Три мушкетери (1929)/1/16
| ◀ XV. Судові й військові | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XVI. Про те, як канцлер Сег'є виконав доручення |
XVII. Подружжя Бонасьє ▶ |
|
Неможна уявити собі, яке вражіння справили ці слова на Людовика XIII. Він то червонів, то полотнів.
Кардинал бачив, що одним заходом повернув усе, що програв.
— Герцоґ Б'юкенгемський у Парижі! — вигукнув король. — Що йому тут треба?
— Можливо, він хотів змовитись з вашими ворогами, гуґенотами та еспанцями!
— Ні, присягаюсь, ні! Заради змови проти моєї чести, разом із пані Де-Шеврез, Де-Лонгевій та всіма Конде!
— О, сір, яка гадка! Королева занадто доброчесна й занадто любить вашу величність.
— Жінка — слабка істота, пане кардинале, — сказав король, — а про її любов до мене я маю свою власну думку.
— Але я запевняю вашу величність, — настоював кардинал, — що герцоґ Б'юкенгемський приїжджав до Парижу з виключно політичними цілями.
— А я певний, що з зовсім іншими намірами, пане кардинале. І горе королеві, якщо вона винна.
— А й то, — згодився кардинал, — хоч як тяжко мені уявити собі таку зраду, проте, ваша величність примушує й мене замислитись. Пані Де-Лянуа, яку я, з наказу вашої величности, допитував уже не раз, розповіла мені, що позавчора вночі її величність довго не лягала спати, а сьогодні ранком ревно плакала й через цілий день писала.
— Так, так, — мовив король, — мабуть до нього. Кардинале, мені потрібні папери королеви.
— Насмілююсь зауважити, ваша величність…
— А оце й ви, пане кардинале, зраджуєте мене, сперечаючись. І ви змовились з еспанцями, англійцями, пані Де-Шеврез та королевою.
— Сір, — усміхнувся кардинал, — я вважав себе за вільного від такого підозріння.
— Пане кардинале, ви чуєте? Я хочу мати ці листи.
— Для цього є тільки один спосіб.
— Який?
— Доручити це панові канцлеру Сег'є; це доручення входить у коло його обов'язків.
— Зараз же пошліть по нього.
— Він повинен бути в мене, сір. Я кликав його і, ідучи до Лювру, залишив наказа, щоб він чекав, доки я не повернуся.
— Послать по нього негайно!
— Наказа вашої величности буде виконано, але…
— Але що?
— Але королева може не послухатись.
— Моїх наказів?
— Так, якщо вона не знатиме, що то наказ короля.
— А тоді, щоб вона не мала сумніву, я перекажу їй його сам.
— Ваша величність, пам'ятайте, що я вжив усіх заходів, аби запобігти розриву між вами.
— Так, дуко, так, я знаю, що ви дуже поблажливо ставитесь до королеви; може, занадто поблажливо, і нам доведеться, попереджаю вас, про це ще поговорити.
— Коли буде завгодно вашій величності. Але я завжди вважатиму за щастя й честь офірувати себе злагоді, що її я бажав би бачити між королем та королевою Франції.
— Добре, кардинале; гаразд. А тимчасом пошліть по канцлера. Я йду до королеви.
І Людовик XIII, одчинивши двері, пішов коридором, який сполучав його половину з кімнатами Ганни Австрійської.
Королева сиділа з дамами свого почоту й удавала, що слухає те, що їй читали. Саме тоді, як вона поринула в глибокі та смутні думки, двері одчинилися й увійшов король. Лектриса замовкла, усі дами підвелися. Впала цілковита тиша. Король, ні з ким не привітаючись, спинився перед королевою й сказав:
— Мадам, зараз до вас прийде пан канцлер і перекаже вам дещо з мого доручення.Нещасна королева, що їй безупинно загрожували розлученням, засланням і навіть судом, пополотніла під румянами й не могла втриматися, щоб не спитати:
— Навіщо ці відвідини, сір? Що почую я від пана канцлера такого, чого не зможе переказати мені сам король?
Король, не відповівши ні слова, повернувся на підборах. Майже тої ж хвилини капітан ґвардії пан Де-Гіто доповів про прибуття канцлера.
Король тимчасом виходив через інші двері.
Канцлер червонів і всміхався. Це була цікава людина. Про нього багато чого плели, та на нього цілком звірявся кардинал і доручив навіть таку незвичайну справу.
Королева все ще стояла, але, побачивши його, зараз же сіла в крісло й жестом запропонувала дамам зайняти свої місця на подушках та дзиґликах, а потім згорда спитала:
— Чого бажаєте ви, пане канцлере, і чому ви сюди з'явилися?
— Щоб від імени короля і з цілковитою пошаною до вашої величности перевести труса в усіх ваших паперах.
— Як? Трус у моїх паперах!.. У мене? Та це ж гидота!
— Вибачте мені, мадам, але в даному разі я не більш, як знаряддя короля. Хіба ж не був тут його величність і не пропонував вам готуватись до цих відвідин.
— Шукайте, пане; очевидно, я злочинниця. Естефаніє, дайте ключі від моїх столів та бюрок.
Канцлер навмисне обшукав усі столи, хоч і добре знав, що зовсім не там заховано листа, якого Ганна писала ранком. Нарешті він підійшов до королеви й у великому замішанні, нерішуче почав:
— Тепер мені залишається перевести найважливішу частину трусу.
— Яку? — спитала королева, не зрозумівши або не бажаючи розуміти.
— Його величність повідомлений, що ви сьогодні написали листа й не встигли ще його одіслати. Листа того нема ні в столі, ні в бюрках, але десь він повинний таки бути.
— І ви наважитесь піднести руку на вашу королеву! — мовила Ганна Австрійська, випростуючись на цілий зріст і кидаючи на канцлера майже грізним оком.
— Я вірний підданий короля, ваша величність, і виконую всі накази його величности.
— Так це правда! — сказала королева. — Шпигуни кардинала добре служать йому. Я сьогодні написала листа. Він ще не відісланий. Ось він.І королева піднесла свою чудову ручку до корсажа.
— У такому разі, я прошу вашу величність оддати мені цього листа, — сказав канцлер.
— Я віддам його тільки королю, — відповіла Ганна.
— Якби король бажав одержати його особисто, він попросив би його сам. Але, повторюю вашій величності, він наказав мені зажадати його від вас. І в разі ви його не віддасте…
— Тоді що?
— Знову таки, мені наказано взяти його.
— Як? Що ви хочете сказати?
— Що мої уповноваження йдуть дуже далеко, і що мені дозволено навіть обшукати особу вашої величности.
— О, жах який! — згукнула королева.
— А тому, чи не зволить ваша величність не доводити справи до цього?
— Та це ж безчесне насильство, чи знаєте ви, пане?
— Король наказує, ваша величність. Даруйте мені, прошу.
— Я цього не стерплю, ні, ні! Краще помру! — скрикнула королева, в якій скипіла гордовита кров володарів Еспанії та Австрії.
Канцлер низько вклонився з очевидним наміром не відступити ні на крок од одержаних інструкцій, і, як підручний ката у в'язниці, наблизився до королеви. З очей її приснули сльози люті.
Сегьє, наважившись, простяг руку до того місця, де, як призналася королева, був захований лист.
Ганна Австрійська ступила крок назад і пополотніла. Можна було подумати, що вона зараз помре. Аби не впасти, королева сперлась лівою рукою на стіл позад себе, а правої витягла з-за корсажа лист й подала його канцлерові.
— Ось той лист! — вигукнула королева переривистим, тремтячим голосом. — Візьміть його й позбавте мене вашої мерзенної присутности.
Канцлер, що й собі тремтів од цілком зрозумілого хвилювання, узяв листа, вклонився до землі й пішов.
Ледве зачинилися по нім двері, королева непритомна впала на руки своїх дам.
Сегьє відніс листа королю, навіть не глянувши на нього. Людовик XIII тремтячою рукою узяв листа, почав шукати адреси, якої не було, зблід, повільно розгорнув аркуш, побачивши, що то лист до короля еспанського, і поспіхом прочитав його.
Це був справжній план нападу на кардинала. Королева просила свого брата й імператора австрійського, ображених політикою Рішельє, що завжди намагався зневажити австрійську королівську родину, удати, ніби вони наміряються оголосити війну з Францією, а умовою замиру поставити усунення кардинала. Про кохання у цьому листі не було ані слова.
Радий король звідався, чи не в Люврі кардинал. Йому відповіли, що його еміненція в робочому кабінеті й чекає наказів його величности.
Король зараз же пішов до нього.
— Ви мали рацію, дуко, — сказав Людовик, — а я помилявся. Інтрига була суто-політична, і в цьому листі немає жодного слова про кохання. Ось він. Проте, там багато сказано про вас.
Кардинал узяв листа, прочитав його з величезною увагою, а скінчивши, перечитав ще раз.
— Ваша величність зволите бачити, до чого дійшли мої вороги: вони загрожують нам двома війнами, якщо ви від мене не відцураєтесь. Правду сказати, на вашому місці, сір, я вволив би таке настирливе намагання і, з свого боку, вважав би за справжнє щастя усунутись від справ.
— Що ви кажете, дуко?
— Я кажу, сір, що гине моє здоров'я в цій безупинній боротьбі та вічній праці. Я кажу, що, імовірно, не витримаю облоги Ля-Рошелі, і що краще було б призначити туди пана Де-Конде або пана Де-Басомп'єра чи яку іншу хоробру військову людину, а не мене. Я тільки служинець церкви, і мені раз-у-раз заважають виконувати мої безпосередні обов'язки заради справ, до яких я зовсім не здатний.
— Я розумію вас, дуко, — сказав король. — Але заспокойтеся: всіх, кого згадано в цьому листі, буде покарано, навіть саму королеву.
— Сір, королева — мій ворог, а не ваш. Навпаки, вона вірна вам жінка, покірна й бездоганна, і тому ви повинні замиритись із нею.
— Як? Щоб після того…
— Сір, ви були неправі, — перебив кардинал, — підозрюючи королеву; бачите, про кохання в листі жодного слова.
— Щоб я звертався до неї перший? Ніколи.
— Благаю вас, сір.
— Та й як це зробити?
— Повідомити її про приємну новину.
— Яку?
— Влаштуйте баль. Ви ж знаєте, як королева любить танцювати. Я певний, що її гнів не встоїть проти такої уважливости з вашого боку.— Але вам же відоме, пане кардинале, як не до вподоби мені усі ці світські втіхи.
— Отже, королева буде вам ще більше вдячна, знаючи про це. До того ж вона матиме нагоду одягти чудові діямантові навіски, що ви їй подарували на йменини. Їй досі не доводилось ще одягти їх.
— Подивімось, пане кардинал, подивімось, — сказав король, щасливий що королева була винна в злочині, який зовсім не турбував його, і невинна в тому, чого він так жахався. На споді луші він був цілком згодний помиритися з нею.
Ганна Австрійська, яка по конфіскації листа, чекала докорів, дуже здивувалася, побачивши на другий день, що король заходиться миритись. Спочатку вона хотіла була відштовхнути його. Гордість жінки й самолюбство королеви не дозволяли їй простити так скоро вчинену їй жорстоку образу. Та, піддавшись на вмовляння своїх дам, вона нарешті почала удавати, що потрохи забуває її.
Король, скориставшись з цього, повідомив, що незабаром збирається влаштувати свято.
Для Ганни Австрійської це було так незвичайно, що, як і передбачав кардинал, при слові свято, остання ознака гніву зникла, якщо не з серця, то, принаймні, з обличчя королеви. Вона спитала, на коли призначено баль. Король відповів, що порадиться про це ще з кардиналом.
І дійсно, щодня король питав кардинала, коли має бути свято, і щоразу кардинал, з тої чи іншої причини, вагався його визначити.
Минуло півтора тижні. На восьмий день по описаній нами сцені кардинал одержав з Лондону листа, де було написано: „Вони в мене. Залишити Лондона не можу, бо не маю грошей; надішліть 500 пістолей і через чотири-п'ять днів я буду в Парижі“.
Того ж таки дня, як кардинал одержав листа, король звернувся до нього із своїм звичайним запитанням.
Кардинал почав рахувати на пальцях і сказав до себе:
— Вона приїде як пише, за чотири або п'ять день по одержанні грошей; на переказ грошей потрібно чотири-п'ять день; щоб доїхати сюди — стільки ж, а разом десять день; дамо ще деякий час на противні вітри, непередбачені несподіванки, жіночі забаганки — маємо дванадцять день.
— Що ж, дуко, — спитав король, — підрахували?
— Так, сір. Сьогодні 20 вересня. 3-го жовтня міські радники влаштують бенкет. Це буде чудова нагода, і воно не виглядатиме, ніби ви намагаєтесь помиритися з королевою.А відтак Рішельє додав:
— Доречі, сір, не забудьте ж напередодні сказати її величності, що хочете подивитися, чи до лиця їй діямантові навіски.