Три мушкетери (1929)/1/23

Матеріал з Вікіджерел
Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина перша
XXIII. Побачення
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ XXIII
 
ПОБАЧЕННЯ
 

Д'Артаньян бігцем повернувся додому. Він знайшов надвірні двері прочинені, зійшов сходами вгору і стиха постукав в умовлений між ним і його льокаєм спосіб. Плянше, якого він одіслав з ратуші дві години назад, наказавши йому чекати вдома, відчинив двері.

— Чи не приносили до мене листа? — жваво спитав Д'Артаньян.

— Не приносив ніхто, але один лист надійшов сам собою.

— Що ти верзеш, дурний?

— Маю сказати, що, повернувшися додому, я знайшов на столі в опочивальні листа, дарма, що ключ од квартири був у мене в кешені.

— Де цей лист?

— Я залишив його, пане, там, де він лежав. Це щось незвичайне, що листи надходять самоходом. Хай би вже вікно було відчинене або напіввідчинене, — тоді б я не казав нічого. Та все ж було щільно зачинене. Дивіться, пане! Здається мені, як би не встряла тут нечиста сила.

Наш юнак кинувся до кімнати й розпечатав листа. Лист був од пані Бонасьє, такого змісту:

„Вам мають принести щиру подяку. Будьте сьогодні ввечорі, о десятій, у Сен-Клю, проти флігеля палацу Дез-Естре.

К. Б.“

Це була перша записка, одержана ним, перше побачення, призначене ньому.

— Ну, як же, пане? — сказав Плянше, побачивши, як його пан то червонів, то полотнів. — Чи не правдива була моя думка, що тут щось негаразд?

— Помиляєтеся, Плянше, — відповів Д'Артаньян, — а на доказ — ось тобі екю, випий за моє здоров'я.

— Дякую вам, пане, за екю й обіцяю достеменно виконати вашу інструкцію. А втім, листи, що потрапляють до зачиненого будинку…

— Падають з неба, мій люб'язний, падають з неба!

— Адже ви вдоволені? — спитав Плянше.

— Дорогий Плянше! Я найщасливіший з людей.

— Чи не можу я скористатися з цього щастя та піти спати?

— Іди собі.

— А все ж таки цей лист…

І Плянше подався, похитуючи головою з виразом нерозуміння, що навіть щедрість Д'Артаньянова не могла цілком стерти з його обличчя.

На самоті Д'Артаньян читав і знову перечитував листа.

О сьомій вранці він прокинувся й покликав Плянше, що тільки по другому поклику відчинив двері, все ще маючи на обличчі ознаки вчорашніх турбот.

— Плянше! — сказав йому Д'Артаньян. — Я відходжу і, може, на цілий день. Ти вільний до сьомої вечора. Але о сьомій будь напоготові з двома кіньми.

І з жестом застереження вийшов.

Того часу Бонасьє стояв коло дверей. Д'Артаньян хотів проминути його, не побалакавши з цим шановним крамарем, але той вклонився так ввічливо та так приязно, що його пожильцеві довелося не тільки повернути ньому поклона, ба навіть зайти з ним у розмову.

Звичайно, зняли річ про заарештування бідолахи Бонасьє. Не знавши, що Д'Артаньян чув його розмову з незнайомим із Менґу, Бонасьє розповів свому пожильцеві про Бастилію, про засуви, вічка, продухвини, грати й катівські знаряддя.

— Де це ви були останніми днями? Я не бачив ні вас, ні ваших друзів, а втім не на паризькому ж бруку, здається мені, ви набралися такого пороху, що його вчора Плянше вичищав з ваших чобіт?

— Не помиляєтеся, люб'язний пане Бонасьє! Ми з друзями відбули маненьку подорож.

— А далеко?

— О, ні! Якихнебудь сорок льє! Ми провожали пана Атоса на Форзькі води, де мої друзі залишилися.

— А ви повернулися? — вимовив Бонасьє, надавши свому обличчю лукавого виразу. — Такі красені, як ви, не здобувають од своїх коханок тривалих відпусток, і на вас, мабуть, дуже нетерпляче чекали в Парижі? Чи не так?

— Що ж, визнаю! — всміхнувшись, відповів юнак, — тим паче, люб'язний пане Бонасьє, що, як бачу, од вас нічого не сховаєш. Так, на мене чекали, і дуже нетерпляче, визнаю.

Легка хмара промайнула по обличчі Бонасьє, але така легка, що Д'Артаньян не помітив її.

— І що ж, нашу поквапливість мають винагородити? — вів далі крамар, з ледве помітною зміною в голосі, якої Д'Артаньян також не помітив, як не помітив і тої скоротечної хмари, що хвилину тому зависла на чолі цього шановного добродія.

— Та не вдавайте з себе святоші! — засміявся Д'Артаньян.

— Ні! Я говорю тільки з одною метою, щоб знати, чи не пізно ми повернемося додому.

— А чому, пане, таке запитання? Хіба ви маєте чекати на мене?

— Ні! Аджеж по арешті та крадіжці, що у мене сталася, я полохаюся кожного разу, як відчиняються двері, а надто вночі. Тут нема нічого дивного: я ж не військовий.

— Тоді не лякайтеся, якщо я повернуся о першій, другій чи третій вночі. А якщо не повернуся, то теж не лякайтеся.

На цей раз Бонасьє так сполотнів, що Д'Артаньян не міг не помітити цього й спитав, що з ним.

— Нічого! — відповів Бонасьє, — нічого. Після моїх нещасних пригод я часто зомліваю. Ось і зараз я почутив, що мене обсипає морозом. Не зважайте на це: ваше діло дбати про те, щоб бути щасливим.

— Отже, у мене є діло, бо я дійсно щасливий.

— Поки ще ні. Заждіть! Ви сказали: сьогодні ввечорі.

— Ну, що ж! Вечір настане. А може ви чекаєте його так само нетерпляче, як і я. Чи не збирається пані Бонасьє відвідати сьогодні ввечорі подружню господу?

— Пані Бонасьє сьогодні не вільна, — серйозним тоном відповів чоловік. — Вона виконує свої службові обов'язки в Люврі.

— Тим гірше для вас, люб'язний хазяїне, тим гірше. А що я щасливий, я бажав би, щоб і всі були щасливі. Та, здається, це неможливо.

І юнак подався, сміючися з свого жарту, зрозумілого, як він гадав, тільки йому самому.

— Веселіться добре, добре веселіться! — громовим голосом гукнув Бонасьє.

Проте, Д'Артаньян був вже далеко, і не чув його, а коли б і чув, то за того настрою, що опанував його, він нічого особливого не розібрав би.

Він попрямував до будинку пана Де-Тревія. Його візита напередодні була, як зазначено, дуже коротка, і він мало чого встиг розповісти свому начальникові.

Д'Артаньян застав його в доброму гуморі: король і королева на балі поводилися з ним якнайласкавіше. Щоправда, кардинал був дуже похмурий. О першій вночі пан Де-Тревій пішов, посилаючися на те, що нездужає. Король та королева повернулися до Лювру тільки о шостій ранку.

— А тепер, — сказав пан Де-Тревій, стишивши голос і роздивившися по всіх кутках кімнати, щоб упевнитися, чи вони тут самі, тепер побалакаймо, мій молодий друже, про вас, бо, очевидно, є щось спільне між вашим поверненням, з одного боку, і радістю короля, тріюмфом королеви та приниженістю його еміненції, з другого.

— Чого мені боятися, — відповів Д'Артаньян, — доки я матиму щастя користатися ласкою їх величностей?

— Всього, всього, повірте мені! Кардинал не така людина, щоб забути містифікацію, не сквитавшися з містифікатором, а за містифікатора був, здається мені, мій знайомий ґасконець.

— Невжеж ви думаєте, що кардинал, як і ви, знає, що я був у Лондоні?

— А, чорт побирай! Так ви були в Лондоні! Чи не з Лондону ви привезли цей чудовий діямант, що так блискотить у вас на руці? Будьте обережні, дорогий Д'Артаньяне! Подарунок ворога — річ недобра.

— Цей діямант я одержав не від ворога, — відповів Д'Артаньян, — а від королеви.

— О, жінки, жінки! — скрикнув старий вояк. — Впізнаю їх з їхньої романічної уяви. Так ось — ви бачили руку королеви й тільки. Ви зустрінете королеву, і не впізнаєте її. Вона вас зустріне, і не знатиме, хто ви.

— Але з цим діямантом… — заперечив Д'Артаньян.

— Послухайте, — сказав пан Де-Тревій. — Хочете, я дам вам добру пораду, пораду друга?

— Матиму за честь, пане!

— Так ось! Ідіть до першого-ліпшого ювілера і продайте йому цього діяманта за ціну, яку він дасть. У пістолей нема ймення, юначе, а цей перстень має жахливе ім'я, і він може зрадити того, хто його носить.

— Щоб я продав цього перстня! Перстня, що я одержав од моєї королеви! Ніколи! — скрикнув Д'Артаньян.

— Так, принаймні, поверніть камінь у середину, нещасний божевільний! Аджеж всім відомо, що ґасконські юнаки не знаходять таких річей в шкатулах своїх матерів. Треба завжди матися на бачності, завжди й насамперед. Кардинал має пам'ять учеписту, а руки довгі. Повірте, він підійде ще до вас штукою… Доречі, що сталося з вашими товаришами?

— А я хтів вас про це спитати, чи не маєте ви про них відомостей?

— Ніяких.

— Я кинув їх на дорозі: Портоса в Шантії, з дуелею на шиї; Араміса — в Кревенері — з кулею в плечі; Атоса — в Ам'єні, обвинуваченого в збутку фалшованих грошей.

— Он як! А як же вам пощастило втекти?

— Якимось дивом, пане. Мушу визнати, діставши вдара шпадою в груді і пришпиливши графа Де-Варда на дорозі до Кале, як метелика до шпалер.

— Цього ще не ставало! Де-Вард — кардиналів слуга, родич Рошефора. Стривайте, мій любий; мені дещо стало на думку.

— Кажіть, пане!

— На вашому місці я зробив би так.

— А саме?

— На ту пору, як кардинал шукатиме мене в Парижі, я би тихесенько подався до Пікардії довідатися, що сталося з моїми трьома компаньйонами. Чорт побирай! Варті ж вони такої уваги з вашого боку.

— Добра порада, пане капітане, і я завтра ж рушу.

— Завтра? А чому не сьогодні ввечорі?

— Сьогодні в Парижі у мене дуже важлива справа.

— Ех, юначе, юначе! Якісь любощі? Глядіть, повторюю вам: жінка занапастила нас усіх і ще має занапастити, скільки нас не буде. Послухайте мене, уїздіть сьогодні ввечорі.

— Це неможливо, пане.

— Ви дали слово?

— Так, пане капітане.

— То інша річ. Проте, обіцяйте мені, якщо сьогодні вночі вас не вб'ють, ви завтра поїдете.

— Обіцяю.

— Чи не треба вам грошей?

— У мене ще п'ятдесят пістолей. Цього, мабуть, досить.

— А ваші товариші?

— На мою думку, вони повинні мати гроші. Коли ми виїздили з Парижу, кожен з нас мав у кешені по сімдесят п'ять пістолей.

— Чи побачимось ми перед вашою подорожжю?

— Не думаю, пане! Хіба станеться щось нове.

— Нехай так! Час добрий!

— Дякую, пане.

І Д'Артаньян попрощався з Де-Тревієм, зворушений, як ніколи, його батьківською дбайливістю за своїх мушкетерів.

Він почережно зайшов до Атоса, Портоса та Араміса. Жоден з них ще не повернувся. Слуги їхні були також відсутні, і не було відомостей ні про тих, ні про інших.

Проходячи повз ґвардійські касарні, він кинув оком на стайні: три коні з чотирьох були вже на місці. Плянше, все ще дивуючись, чистив їх, і два вже були вичищені.

— Ой, пане, — сказав Плянше, уздрівши Д'Артаньяна, — який же я радий, що бачу вас.

— А чому так, Плянше? — спитав юнак.

— Чи ви звіряєтеся на пана Бонасьє?

— Я? Ані трошечки.

— І добре робите, пане.

— А чому ти питаєш про це?

— А тому, що поки ви з ним розмовляли, я стежив за вами, — звичайно не прислухаючись, — так він, пане, двічі та тричі змінявся на виду.

— Ач як!

— Пан цього не помітив, бо був дуже схвильований через той лист, що надійшов вчора. А я навпаки: упереджений проти чудесного способу, в який той лист потрапив до нас, я не проминув жодного руху на його обличчі.

— І яким воно тобі здалося?

— Зрадницьким, пане.

— Справді?

— До того ж, оце ви його залишили й зникли за рогом вулиці, як пан Бонасьє схопив капелюха, зачинив двері й побіг у противний бік.

— Маєш рацію, Плянше! Щось непевне! Та не турбуйся, ми не заплатимо за квартиру, доки все досконало не з'ясується.

— Пан жартує, а ось побачите!

— Що маєш робити, Плянше! Що буде, те й буде!

— Так ви не відмовляєтеся від своєї прогулянки сьогодні ввечорі?

— Навпаки, Плянше! Що більше я лютую на Бонасьє, то радше піду на побачення, призначене мені цим листом, що так тебе турбує.

— Якщо такий ваш намір…

— Непорушний, люб'язний. Отже, о дев'ятій чекай на мене тут, у касарнях. Я зайду по тебе.

Д'Артаньян, з природи обережний, замість повернути додому, пішов обідати до того священика-ґасконця, що підчас бідування чотирьох приятелів, почастував їх шоколядою.