Три мушкетери (1929)/1/24
| ◀ XXIII. Побачення | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XXIV. Флігель |
XXV. Портос ▶ |
|
О дев'ятій Д'Артаньян був біля ґвардійських касарень. Він застав Плянше напоготові. Четвертий кінь стояв вже на місці. Плянше був озброєний мушкетом і пістолетом.
При боці у Д'Артаньяна була шпада, а за поясом два пістолети.
Вони сіли на коней й безгучно вирушили. Була глупа ніч, і ніхто не помітив, як вони від'їздили. Плянше їхав позад свого пана кроків на десять.
Д'Артаньян перетяв набережжя, поминув ворота Конференції й попрямував дорогою на Сен-Клю, тоді ще кращою, ніж тепер.
Доки вони їхали містом, Плянше почтиво додержував дистанції, що сам собі визначив. Але скоро дорога стала безлюдніша й темна, він потроху наближався; а коли вони в'їхали в Булонський ліс, то Плянше вже опинився поруч із своїм паном. Треба таки визнати, що хитання високих дерев і відблиск місяця в темній гущавині лісу завдавали йому чималого жаху.
Вони пустили коней клуса.
Плянше, наслідуючи всі рухи свого пана, їхав за ним, ніби його тінь, і опинився поруч його.
— Невжеж ми отак їхатимемо через цілу ніч? — спитав Плянше.
— Ні, Плянше, бо ти вже приїхав.
— Як, я вже приїхав, а пан?
— Я ще проїду кілька кроків.
— А мене пан кидає тут самого?
— А ти лякаєшся, Плянше?
— Ні! Але я маю зауважити панові, що ніч буде дуже зимна, що застуда спричиняється до ломцю і що льокай з ломцем — біда, а не льокай, особливо ж для такого моторного пана, як ви.
— Якщо тобі зимно, зайди до коршми, онде, і чекатимеш на мене там, коло воріт, завтра, о шостій рано.
— Пане, я з шаноби до вас пропив і проїв екю, що ви подарували мені сьогодні вранці, і в мене тепер не залишається ні шага про той випадок, якби я змерзнув.
— Ось тобі півпістолі. До завтра.
Д'Артаньян зліз з коня, кинув повіддя на руки Плянше й швидко подався, закутавшись у плащ.
— Ой, боже мій, боже мій! Як же мені зимно! — скрикнув Плянше, скоро спустив з очей свого пана, і аби нагрітися, постукав у двері будинку, що своєю обставою дуже скидався на передміську коршму.
Д'Артаньян тимчасом, звернувши на стежку, прямував далі й дійшов до Сен-Клю. Але замість іти битим шляхом, він обминув палац, увійшов у глухий завулок і незабаром опинився перед указаним йому флігелем, що стояв на цілком порожньому місці. З одного боку цього завулку йшов довгий мур, що закінчувався флігелем, а з другого — загорожа, що захищала від перехожих садочок. У глибині садку стояла вбога халупа.
Д'Артаньян прийшов на побачення, а що йому не наказано сповістити про свою присутність будь-яким знаком, то він чекав мовчки.
Не чути було ні щонайменшого шуму. Можна було подумати, що до столиці не менше, як сто льє.
Наближався час побачення. І, дійсно, по декількох хвилинах дзиґарі Сен-Клю повільно одбили десять у своїй широкій гудючій пащі.
У цьому брондзовому голосі почувалося щось лиховісне. Він ніби бідкався серед ночі. Але кожен з цих ударів, що складали бажану годину, гармонійно бренів у серці юнака.
Він втупив свої очі у маленький флігель із зачиненими віконницями, крім одної на другому поверсі.
Приємне світло в цьому вікні сріблило тремтяче листя двох чи трьох лип. Очевидно, за цим віконцем, так затишно освітленим, чекали на нього.
На дзвіниці Сен-Клю вибило пів до одинадцятої.
Д'Артаньянові спало на думку, що він неуважно прочитав записку і що побачення призначено об одинадцятій.
Він наблизився до вікна, став у парусі світла, витяг з кешені листа й знов перечитав його: помилки не було, побачення призначено о десятій.
Він повернувся на своє місце. Ця мовчанка й самотина починали вже турбувати його.
Вибило одинадцяту.
Д'Артаньяна поняв страх, чи не сталося якогось лиха пані Бонасьє.
Він тричі плеснув у долоні, звичайний сигнал закоханих. Але ніхто не відповідав, навіть луна.
Тоді він з немалою досадою подумав, що молода жінка, мабуть, заснула, чекавши на нього.
Він наблизився до стіни й намагався здертися на неї, та стіну було щойно потинковано, і Д'Артаньян тільки поламав собі нігті.Тої хвилини він звернув увагу на дерева, листя яких усе ще сріблило світлом; одно з них виставало над завулком, і в Д'Артаньяна промайнула думка, що крізь листя цього дерева його око прозирне у середину флігеля.
Здертися на дерево було неважко; до того ж, Д'Артаньян мав ледве двадцять років і, звичайно, пам'ятав ще про школярські забавки. Миттю він опинився серед гілля і крізь шибки глянув у кімнату.
То було дивне видовище. Д'Артаньян здрігнувся з голови до п'ят. Це тихе світло лямпи осявало картину жахливого розгардіяшу. Одна з шибок вікна була розбита, двері кімнати, виважені й наполовину розбиті, висіли на завісах; стіл, на якому, видко, влаштована була добра вечеря, лежав перекинений; на підлозі валялися розбиті пляшки, розчавлені овочі. Усе в цій кімнаті свідчило про вперту й запеклу боротьбу. Д'Артаньянові серед цього безладдя привидилися навіть клапті одежі й кілька скривавлених плям на обрусі й портьєрах.
Він швидко скочив на землю. Серце йому швидко калатало.
Д'Артаньян майже збожеволів: він кинувся на битий шлях; тою ж дорогою, що й перед тим, добіг до порону й почав розпитувати перевізника.
Коло сьомої вечора перевізник переправив жінку, завинену в чорний плащ. Вона, здавалося, була дуже зацікавлена, щоб її не впізнали. Але через ці самі застережні заходи, перевізник звернув на неї більшу увагу й вгледів, що вона молода й гарна.
Д'Артаньян скористався лямпою, що блимала в халупі перевізника, щоби ще раз перечитати листа пані Бонасьє та пересвідчитися, чи не помилився він, що побачення призначено в Сен-Клю, а не в іншому місці, і перед флігелем пана Дезестре, а не десь інде.
Усе, здавалося, запевняло Д'Артаньяна, що передчуття не обманило його й що скоїлося велике нещастя.
Він бігцем повернув до палацу. Йому здавалося, що підчас його відсутности у флігелі відбулася, мабуть, яканебудь нова пригода і що його там чекають якісь відомості.
Завулок був, як і перед тим, безлюдний, а з вікна лилося те саме світло, тихе й м'яке.
Тоді Д'Артаньян згадав про ту німу та сліпу халупу, що, напевно, бачила, а, мабуть, спромоглася б і говорити.
Хвіртка була зачинена, але він перескочив через огорожу, не зважаючи на гавкання ціпного собаки, і підійшов до халупи.На перший стукіт ніхто не обізвався. Гробова мовчанка панувала в халупі, як і у флігелі. А що ця халупа була остання його надія, то він уперто грюкав.
Скоро з середини почувся легкий шум, шум полохливий, ніби хтось боявся сам себе чути.
Тоді Д'Артаньян перестав стукати й почав просити тоном, в якому бреніло стільки непокою та обіцянки, такий жах і благання, що його голос мав заспокоїти найлякливішого. Нарешті, стара півпотрухла віконниця відчинилася, вірніше — трохи відхилилася і зараз же зачинилася, скоро світло убогої лямпи, що горіла в кутку, осяло черезплічник, держала шпади й пістолетів Д'Артаньяна. Хоч як швидкий був той рух, Д'Артаньян встиг помітити голову старого чоловіка.
— Благаю вас в ім'я неба, вислухайте мене. Я чекав на одну особу, що не прийшла. Я помираю від хвилювання. Чи не сталося тут поблизу якого небудь нещастя? Скажіть!
Вікно не швидко відчинилося, і з'явилася та сама постать, але старий був ще блідіший.
Д'Артаньян щиро розповів свою історію, не назвавши тільки прізвищ. Він признався, що, перед цим флігелем молода жінка призначила йому побачення, що, не дочекавшися її, він стеребкався на дерево й при світлі лямпи вздрів розор у кімнаті.
Старий уважно слухав його, притакуючи головою та руками. Коли Д'Артаньян скінчив, він похитав головою з видом, що не віщував нічого доброго.
— Що ж ви маєте сказати? — скрикнув Д'Артаньян. — Бога ради, поясніть!
— Ой, пане! — відповів старий. — Не питайте, бо коли я розповім вам про те, що бачив, напевно, не пощастить мені від цього.
— Так, значить, ви бачили щось? — згукнув Д'Артаньян. — Бога ради, розкажіть, що саме ви бачили, — Д'Артаньян кинув йому пістолю, — і слово чести джентлмена, ні одно з ваших слів не вийде з моїх уст.
Старий прочитав на обличчі Д'Артаньяна таку щирість і таку скорботу, що, запросивши його жестом слухати, стиха почав:
— Було коло дев'ятої. Я почув шум на вулиці й схотів дізнатися, що там таке. Підійшовши до дверей, я побачив, що хтось намагається ввійти. Людина я бідна, злодіїв не боюся, а тому й відчинив двері і побачив трьох чоловіка. У темряві видко було карету, запряжену кіньми, й верхові коні. Ці коні, очевидно, належали трьом чоловікам, убраним, як верхівці.— Люди добрі, — гукнув я, — чого вам тут треба?
— Ти повинен мати драбину! — сказав мені той, що здавався старшим.
— Так, пане! Це з її помічю я знимаю овочі.
— Дай нам її й забирайся до себе. Ось тобі екю за клопіт. Тільки пам'ятай: в разі ти вимовиш хоч єдине слово про те, що можеш угледіти або підслухати (а я певний, хоч скільки б ми не загрожували, ти все ж таки маєш підглядати й підслухувати), ти вже пропав.
По цих словах він кинув мені екю, я підняв його й приніс драбину.
Дійсно, зачинивши по них фіртку, я удав, ніби повертаю додому. Але зараз же вийшов через задні двері і, ховаючись у темряві, наблизився до ось того куща бузини, з-за якого я міг усе бачити.
Ці три особи нечутно підвезли карету, висадили низенького чоловіка, шпакуватого, в бідному вбранні темного кольору; він побрався по драбині, з осторогою подивився в середину кімнати, спустився й пробурмотів:
„Це вона!“
Зараз же той, що розмовляв зо мною, підійшов до дверей флігеля, одчинив їх ключем, що був при ньому, потім зачинив і щезнув. Того ж часу два інші чоловіки полізли на драбину. Бідолашний старий залишався коло дверцят карети, фурман тримав коней карети, а льокай — верхові коні.
Раптом у флігелі розляглися гучні крики. До вікна підбігла жінка, відчинила його, мов бажала кинутися з нього; та зараз же побачила тих двох, відскочила назад, а вони ринули за нею в кімнату.
Потім я вже нічого не бачив, тільки чув хруск ламаних меблів. Жінка репетувала, кричала пробі. Але скоро галасіння її стихло. Три чоловіки, несучи на руках жінку, підійшли до вікна, двоє спустилися драбиною й занесли нещасну до карети, слідом за нею вліз туди і старий. Той, що залишався у флігелі, зачинив вікно, зараз же вийшов через двері та упевнився, що жінка була в кареті. Два його компаньйони сиділи вже на конях. Він і собі скочив у сідло. Льокай сів поруч із візником. Карета помчала вчвал, у супроводі трьох верхівців. На тім усе й закінчилось. Потім я вже нічого не бачив, нічого не чув.
Д'Артаньян, приголомшений цією жахливою новиною, наче остовпів, а втім у серці його бурхали всі гемони гніва й ревнощів.
— Послухайте, пане! — сказав старий, на якого німа розпука Д'Артаньяна справила більше враження, ніж галас та сльози. — Не впадайте в розпач: вони її не вбили, а це головне.— Чи не знайомий вам, хоч приблизно, той, що керував цією пекельною експедицією?
— Я його не знаю.
— Адже ж він балакав з вами, і ви мали змогу його розгледіти.
— Ага, так ви питаєте про його прикмети?
— Так!
— Високий на зріст, сухорлявий, смаглявий, з чорними вусами, з чорними очима, з виду — пан.
— Це він! — згукнув Д'Артаньян. — Знову він! Завжди він! Це мій гемон! А другий?
— Який?
— Низенький.
— О, той не пан, ручуся за це! До того ж він не мав шпади, та й інші поводилися з ним без ніякої церемонії.
— Мабуть, якийсь льокай, — пробурмотив Д'Артаньян. — Ой, бідна жінка, бідна жінка! Що вони з нею зробили?
— Ви ж дали мені слово чести мати все це в секреті, — нагадав старий.
— І повторюю свою обіцянку. Будьте спокійні. Я дворянин. У дворянина тільки одне слово чести, і я вам дав його.
Д'Артаньян з розбитим серцем подався до порону. Подеколи йому здавалося, що то була не пані Бонасьє, і він сподівався завтра стрінути її в Люврі; то побоювався, чи нема в неї інтриги з ким іншим і чи то не ревнивець застукав її та й завіз. Він вагався, нудився світом, впадав навіть у розпач.
— О, коли б зо мною були мої друзі! — кричав він. — Я, принаймні, мав би надію відшукати її. Та хто знає, що сталося з ними самими?
Було під північ. Треба було знайти Плянше. Д'Артаньян розпитувався по всіх коршмах, де видко було світло, та Плянше не знайшов ніде.
Коло шостої коршми Д'Артаньян зрозумів, що це шукання досить марне. Аджеж він сам наказав Плянше з'явитися о шостій вранці, і де б той тепер не був, він мав на те право. А коло шостої Плянше вже об'явився.