Три мушкетери (1929)/1/25
| ◀ XXIV. Флігель | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XXV. Портос |
XXVI. Дисертація Араміса ▶ |
|
Замість податися просто додому, Д'Артаньян зліз з коня біля будинку Де-Тревія й швидко збіг по сходах. Цього разу він вирішив розказати все, що сталося. Напевно, капітан зможе дати йому в цій справі добру пораду. До того ж пан Де-Тревій щодня бачився з Ганною Австрійською і міг дістати від неї деякі відомості про бідну пані Бонасьє, що, безсумнівно, розплачувалася тепер за свою відданість королеві.
Пан Де-Тревій вислухав Д'Артаньяна з великою увагою. Видко було, що в цій пригоді він бачив не тільки любовну авантуру.
— Гм, од всього цього дуже дхне його еміненцією, — мовив він, коли Д'Артаньян скінчив.
— Що ж його робити? — спитав Д'Артаньян.
— Тепер нічого, абсолютно нічого. Я вже казав вам, кидайте якомога скорше Париж. Я побачу королеву, докладно розповім їй про заник бідолашної жінки, про який вона, напевно, ще не знає. Подробиці наведуть її на слід, і по вашому поверненні я, мабуть, матиму для вас добру новину. Звіртесь на мене.
Взявши на увагу пораду пана Де-Тревія, Д'Артаньян зараз же попрямував до вулиці Могильників, щоб особисто доглянути, як Плянше вкладає його речі у валізку.
Наближаючися до своєї квартири, він коло дверей уздрів пана Бонасьє ще в ранішньому вбранні. Д'Артаньянові встало в думці все, що напередодні казав йому про лукаву вдачу Бонасьє обережний Плянше, і він придивився до нього уважніше, ніж завжди.
І дійсно, поруч жовтуватої, хоробливої блідости, ознаки розлиття жовчі, — це могло статися й випадково, — Д'Артаньян помітив щось хитре та огидне в звичайному розпологу зморшок на обличчі свого господаря.
З почуттям огиди до цієї людини Д'Артаньян хотів пройти повз нього мовчки, та Бонасьє, як і вчора, зняв розмову перший.
— Еге, юначе, — сказав він, — здається, ми дуже весело переводимо ночі! Уже сьома ранку, чорт побирай! На мою думку, ви робите назворот: повертаєтесь додому тоді, коли всі інші виходять з дому.
— Щодо вас, пане Бонасьє, то вам не зробиш такого зауваження, — відповів молодий чоловік, — ви зразок уміркованої людини. Та, правду сказати, хто має молоду та вродливу жінку, тому нема чого бігати шукати щастя: воно само приходить до нього. Чи не так, пане Бонасьє?
Бонасьє пополотнів, як смерть, і криво всміхнувся.
— Ах, ви жартун! — відповів Бонасьє. — А втім, де ж ви швендяли через цілу ніч? Здається по полях зараз погано ходити?
Д'Артаньян подивився на свої заболочені чоботи й в той же час кинув оком на черевики й панчохи крамаря. Можна було сказати, що вони ходили тим самим болотом: плями були однакові.
Несподівана думка вразила Д'Артаньяна. Та груба, низенька, шпакувата людина в темному вбранні, що скидалася на льокая і з якою так зневажливо поводилися військові, — та то ж був Бонасьє. Чоловік допомагав викрадати свою власну жінку! Проте, Д'Артаньян опанував себе.
— Годі вам жартувати, мій люб'язний, — сказав він. — Якщо для моїх чобіт потрібна щітка, то й ваші черевики й панчохи просять того ж таки. Чи не швендяли денебудь і ви, пане Бонасьє? То був би непрощенний гріх для людини вашого віку й чоловіка такої молодої та вродливої жінки.
— О, ні, боронь боже, — відказав Бонасьє. — Вчора я їздив до Сен-Манде довідатися про конче потрібну для мене служницю, а що дорога була погана, то я й приніс цю грязюку, яку не мав ще часу зчистити.
Місце, вказане Бонасьє, що нібито становило мету його подорожі, було новим ствердженням підозри Д'Артаньянової. Бонасьє назвав Сен-Манде, а Сен-Манде лежить у противній щодо Сен-Клю стороні.
Ця правдоподібність стала йому за першу втіху. Якщо Бонасьє знає, де його жінка, то, вживши надзвичайних заходів, завжди можна буде примусити крамаря розв'язати язик і викрити таємницю. Треба тільки було обернути цю правдоподібність на упевненість.
— Вибачте, люб'язний пане Бонасьє, що я поводжуся з вами без церемонії, — сказав Д'Артаньян. — Ніщо не викликає спраги так, як безсоння. Дозвольте мені випити у вас склянку води. Не відмовите ж ви в цьому сусідові?
І, не діставши ще дозволу хазяїна, Д'Артаньян швидко увійшов у будинок і кинув оком на ліжко. Постіль була не пом'ята. Бонасьє не лягав спати. Значить, він повернувся годину чи дві тому: він супроводив свою жінку до місця, куди її відвезено, чи, принаймні, до першої станції.
— Спасибі, пане Бонасьє, — подякував Д'Артаньян, вихиливши склянку. — Це все, чого мені було треба! Тепер я піду до себе, накажу Плянше вичистити чоботи, а коли він скінчить, пришлю його вичистити ваші, коли ви того бажаєте.
І він залишив крамаря, вкрай здивованого таким чудним прощанням. У Бонасьє майнула навіть думка, чи не збожеволів його пожилець.
На сходах Д'Артаньян стрів стурбованого Плянше.
— Ах, пане, — скрикнув той, — я ніяк не міг дочекатися вашого повернення: знову новини.
— А що саме? — спитав Д'Артаньян.
— Закладаюся, що не вгадаєте, кого я приймав за вашої відсутности.
— Кого?
— Півгодини тому, тоді, як ви були в пана Де-Тревія.
— Та хто ж приходив? Кажи мерщій.
— Пан Де-Кавуа.
— Пан Де-Кавуа?
— Власною особою.
— Капітан ґвардії його еміненції?
— Він самий.
— Чи не мав він мене заарештувати?
— Так здалося й мені, пане, дарма що він мав улесливий вигляд.
— Так він був, кажеш, улесливий.
— Солодкий, як мед.
— Справді?
— Він казав, ніби прийшов від його еміненції, що дуже прихильний до вас, і хоче запросити вас піти разом із ним до Пале-Роялю.
— Що ж ти відповів?
— Що це неможливо, бо вас нема вдома, як він міг бачити й сам.
— А що він відказав на це?
— Щоб ви обов'язково прийшли до нього сьогодні вдень, — а потім, стишивши голос, додав: „скажи своєму панові, що його еміненція дуже любить його і що від цієї візити залежить, мабуть, його доля“.
— Як на кардинала, то це недосить хитро, — усміхнувшись, промовив молодий чоловік.
— Ось і я це зрозумів і відказав, що ви страшенно шкодуватиме, як повернетесь.
— А куди ж він подався? — спитав пан Де-Кравуа.
— До Труа в Шампані, — відповів я.
— Коли ж саме він поїхав?
— Сьогодні ввечорі.
— Плянше, друже мій, — перебив його Д'Артаньян, — та ти золото, а не людина.— Ви ж розумієте, пане, я думав, якщо ви захочете побачитися з паном Де-Кавуа, то завжди матимете змогу заявити, що я збрехав, сказавши ніби ви виїхали.
— Заспокойся, Плянше. Репутація правдивого чоловіка залишається за тобою. За чверть години ми виїжджаємо.
— Ось це саме і я хотів вам порадити. А чи можна знати, куди ми їдемо?
— Зрозуміло, що в бік, протилежний тому, в який ти мене направив. До того ж хіба ти не маєш потреби побачитися з Грімо, Мускетоном та Базеном, як я — з Атосом, Портосом та Арамісом?
— Звичайно, пане, я поїду, якщо ви того бажаєте. Повітря провінції, здається мені, для нас тепер корисніше, ніж паризьке. Отже…
— Отже, готуй наші пакунки та їдьмо. Я сам піду вперед, засунувши руки в кешені, щоб не було підозри. Ти прилучишся до мене біля ґвардійських касарень. Доречі, щодо нашого хазяїна, то твоя правда: він таки справжня шельма.
— О, пане, вірте тому, що я кажу: я ж — фізіономіст.
Д'Артаньян спустився перший, як і умовилися. Щоб згодом не ремствувати на себе, він дорогою відвідав помешкання трьох своїх друзів і нічого про них не дізнався. Тільки на ім'я Араміса надійшов напахчений, писаний чудовим тонким письмом лист. Д'Артаньян взявся приставити його адресатові. За десять хвилин Плянше був уже біля ґвардійських касарень. Д'Артаньян, щоб не гаяти часу, сам сідлав свого коня.
— Добре, — сказав він Плянше, коли той прив'язав уже валізки. — Сідлай тепер решту коней і рушаймо.
— А ви гадаєте, що ми їхатимемо швидше, мавши кожен по два коні? — з хитрим видом спитав Плянше.
— Ні, пане — жартун, — відказав Д'Артаньян, — але мавши четверо коней, ми спроможемось привезти наших друзів, якщо вони ще живі.
Д'Артаньян і Плянше виїхали з ґвардійських касарень нарізно: один мав кинути Париж через Вієтську рогатку, а другий — через Монмартську з тим, щоб з'їхатися поза Сен-Дені. Цього стратегічного пляна виконано досконало; успіх був повний: Д'Артаньян і Плянше до Пьєрфіта прибули разом.
Слід зазначити, що Плянше вдень був хоробріший, ніж уночі.
Обоє мандрівники добулися до Шантії без жодної перешкоди й спинилися в коршмі Великого Сен-Мартена, як і підчас першої подорожі.Д'Артаньян, не спитавши про новини, скочив з сідла, доручив доглядати коней льокаєві, увійшов у маненьку кімнату, призначену для подорожніх, що воліли перебувати на самоті, загадав хазяїнові пляшку найкращого вина та найкращий сніданок. Усе це ще більше піднесло його перед очима коршмаря, що з першого ж погляду на мандрівника взяв його за вельможну особу.
З дивною швидкістю розпорядження Д'Артаньянові було виконане. У ґвардійському полку служили дворяни найзнатнішого походження, і Д'Артаньян, що приїхав у супроводі льокая, з четвернею чудових коней, справив велике вражіння, дарма що був у звичайному мундирі. Хазяїн хотів сам прислуговувати йому. Д'Артаньян, побачивши це, замовив дві склянки й став частувати його.
— Мені здається, пане, що це не вперше я маю за честь бачити вас, — сказав хазяїн.
— Я вже разів із десять проїжджав через Шантії й три чи чотири рази спинявся у вас. Та ось стривайте. Востаннє я був тут днів десять-дванадцять тому. Пригадуєте: я їхав з моїми приятелями-мушкетерами. Одного з них зачепив ще якийсь незнайомий.
— А й справді так, — відповів хазяїн — Я добре пригадую. Ваша милість говорить про пана Портоса?
— Це, дійсно, прізвище мого компаньйона. Скажіть бога ради, чи не сталося з ним якого лиха?
— Ви пам'ятаєте, пане, що він був неспроможний їхати далі?
— Так, він обіцяв наздогнати нас, але ми його більше не бачили.
— Він зробив мені честь спинитися в нас.
— Як? Він зробив вам честь спинитися тут?
— Так, у цьому готелі. Це навіть нас дуже турбує.
— Що саме?
— Його витрати.
— Витрати він сплотить.
— О, пане, ви просто ллєте мені бальзам у душу. Ми багато дали йому набір. І до того ж лікар сьогодні заявив, що в разі пан Портос йому не сплатить, то він вимагатиме гроші з мене, бо це я закликав його.
— Хіба в пана Портоса нема грошей?
— Та хто ж його знає. Напередодні він грав з якимсь подорожнім, запропонувавши йому партію в ляндскнехт.
— Так воно й єсть. Бідолаха, мабуть, все програв.
— Цілком, до свого коня включно, пане. Бо коли незнайомий уїздив, то ми бачили, як його льокай сідлав коня пана Портоса.
— А Мускетон тут?— Так, пане, — за п'ять днів по своєму від'їзді він повернувся й так само в поганому гуморі: здавалося, що і з ним підчас подорожі сталося якесь лихо. На жаль, він моторніший за свого пана, і для нього перевертає тут усе перевертом. А коли йому здається, що його прохання можуть не задовольнити, то все потрібне він бере, не питаючись. Сам же пан Портос лежить й не підводиться.
— Чому?
— Не може, бо поранений.
— Як? Встати з ліжка йому заважає рана?
— Та ще яка! Проте, може ви хочете побачити його? Він живе в кімнаті № 1, на другому поверсі.
— Ви кажете, кімната пана Портоса № 1, на другому поверсі?
— Так, пане, найкраща з кімнат в цілому готелі. Я разів десять мав нагоду винаймати її.
— Будьте спокійні, — усміхнувся Д'Артаньян, — Портос сплатить вам за все, а тому не турбуйтеся й далі дбайте про нього, як вимагатиме його становище.
Д'Артаньян, трохи заспокоївши хазяїна, пішов нагору. У коридорі, на найближчих дверях, чорним атраментом була написана величезна цифра 1. Д'Артаньян постукав і, почувши запрошення, увійшов.
Портос на ту пору лежав у ліжку й тренувався, граючи з Мускетоном у ляндскнехт. На рожні пряжилася курінка, а в кутках комінку на таганах кипіли дві каструлі, звідки дхнуло фрікасе з трусиків і риби, що приємно лоскотало нюх. Бюрко і мармурова дошка комоду були засіяні порожніми пляшками.
Побачивши приятеля, Портос згукнув з радощів, а Мускетон поштиво підвівся, поступився місцем і відійшов подивитися на дві каструлі, що їх, здавалося, доручили його особовому доглядові.
— А, це ви! — сказав Портос. — Будь ласка, милости просимо. Вибачте тільки, що не можу підвестися. А доречі, — додав він, кинувши стурбованим оком на Д'Артаньяна, — чи відомо вам, що зо мною тут сталося?
— Ні.
— Хіба хазяїн вам нічого не казав?
— Я спитав про вас і зараз же побрався по сходах.
Портос, здавалося, зідхнув вільніше.
— А що ж саме з вами сталося, любий Портосе? — провадив далі Д'Артаньян.
— А те, що, завдавши, свому супротивникові три вдари та мавши скінчити справу четвертим, я спотикнувся на камінь і забив собі коліно.— Справді?
— Слово чести! На щастя цього негідника, бо в противному разі я вбив би його на місці, ручусь вам.
— А що ж з ним сталося?
— Не знаю. Він дістав свого й забрався звідси, щасливий, що залишився живий. Ну, а ви, дорогий Д'Артаньяне, як себе маєте?
— Значить, — вів далі свій допит Д'Артаньян, — ви лягли в ліжко через цей удар.
— Так, так, але за кілька день я вже встану.
— А чому ви не звеліли перевезти вас до Парижу? Ви, певно, дуже нудитесь тут.
— Так я й хотів зробити, але повинен визнати, дорогий друже…
— Що?
— Ось що: як ви тільки но сказали, я дуже нудився світом, а в кешені у мене лежали одержані від вас сімдесят п'ять пістолей. Щоб розважитись, я наказав закликати подорожнього дворянина й запропонував йому партію в кості. Він погодився, і сімдесят п'ять пістолей перейшли з моєї кешені до його гаманця. На додаток він забрав ще й мого коня. Ну, а ви як, любий Д'Артаньяне?
— Та що ж, дорогий Портосе, в усіх справах не впіймаєш щастя, — відповів Д'Артаньян. — А ви, видно, не голодуєте тут?
— Та це Мускетон іноді ходить на полювання. — Гей, Мускетоне, — згукнув Портос, — накривай стіл, а поки ми будемо снідати, Д'Артаньян розповість нам, що з ним було відтоді, як він нас кинув.
— З охотою, — відповів Д'Артаньян.
І поки Портос з Мускетоном снідали на повен рот, як люди, що видужують, а до того ж підчас лиха ще й побраталися, Д'Артаньян розказав, як поранений Араміс примушений був спинитися в Кревкері, як в Ам'єні він залишив Атоса на призволяще чотирьох шахраїв, що обвинувачували його в збуткові фалшованих монет, як він сам поранив графа Де-Варда, щоб дістатися до Англії.
На цьому Д'Артаньян скінчив свою сповідь. Додав тільки, що поворотом з Англії привів чотири чудові коні: одного для себе, а решту для своїх товаришів, і що кінь, призначений для Портоса, стоїть уже в стайні готеля.
Тої хвилини ввійшов Плянше й доповів свому панові, що коні перепочили й що надвечір вони можуть добутися до Клермону.
Д'Артаньян заспокоївся щодо долі Портоса й нетерпляче хотів дістати відомості про інших своїх друзів. Він стиснув хорому руку й сказав, що їде далі шукати їх, і сподівається, повертаючись тою ж таки дорогою, взяти його з собою, якщо той залишиться до того часу в готелі „Великий Сен-Мартен“.
Портос відповів, що пораза не дозволить, мабуть, йому скоро поїхати звідси. Побажавши пораненому всього найкращого, Д'Артаньян доручив Мускетонові пильнувати Портоса, розплатився з хазяїном і рушив далі в супроводі Плянше, що здихався вже одного коня.