Три мушкетери (1929)/1/26
| ◀ XXV. Портос | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина перша XXVI. Дисертація Араміса |
XXVII. Жінка Атосова ▶ |
|
Підчас всієї подорожі глибокий сум обіймав серце Д'Артаньяна. Він думав про пані Бонасьє й боявся, чи не сталось з нею якого лиха. Діставшися до Кревкера, він впізнав коршму, де залишив Араміса, і, пустивши коня вчвал, незабаром спинився коло дверей.
Цього разу назустріч йому вийшла хазяйка, а не хазяїн. Д'Артаньян був фізіономіст. Він скинув оком на сите, радісне обличчя жінки й зрозумів, що перед нею можна не таїтися, бо люди з такими веселими видами — безпечні.
— Люб'язна хазяєчко, — спитав її Д'Артаньян, — чи не можете ви сказати, що сталося з одним з моїх друзів, якого ми примушені були залишити у вас днів дванадцять тому?
— Це вродливий юнак, років двадцяти трьох — двадцяти чотирьох, такий лагідний та люб'язний?
— І до того, ще поранений в плече.
— Він тут, пане.
— Ви, люб'язна пані, просто воскрешаєте мене! — скрикнув Д'Артаньян, скочивши з коня й кинувши повіддя Плянше. — Де ж мій дорогий Араміс? Я хочу обняти його.
— Вибачте, пане, але я не думаю, щоб він міг тепер же прийняти вас.
— Чому?
— У нього священик з Мондідьє та настоятель манастиря єзуїтів з Ам'єну.
— Боже мій, — згукнув Д'Артаньян, — хіба бідному хлопцеві погіршало?
— Ні, пане, навпаки. Але через хоробу на нього зійшла благодать божа, він поклав уступити до ордену.
— Правда, я й забув, що він мушкетер тільки тимчасовий.— Так ви все ж настоюєте на побаченні з ним?
— Більше ніж будь-коли.
— Тоді будьте ласкаві: по сходах праворуч, третій поверх, № 5.
Д'Артаньян кинувся в зазначеному напрямку й побачив надвірні сходи, які ще й тепер можна стрінути по дворах старих готелей. Але дістатися до майбутнього абата було не так легко. Підступи до кімнати Араміса охороняли — у коридорі вартував Базен і заступав йому дорогу тим завзятіш, що по довгому чеканні побачив, нарешті, здійснення своїх мрій.
Зрозуміло, при такому настрою, ніщо не могло стурбувати Базена так, як прибуття Д'Артаньяна, який хотів затягти Араміса у вир мирських помислів, що довго приваблювали його. Отже, Базен поклав стійко захищати двері, заявивши, що пан не вільний, бо провадить благочестиві розмови.
Та Д'Артаньян не звернув жодної уваги на Базенову проречистість і ввійшов до кімнати Араміса.
Араміс, у чорному сурдуті й у круглому, пласкому капелюсі, сидів за довгастим столом, закладеним сувоями паперу та величезними фоліянтами. Праворуч од нього сидів настоятель єзуїтського манастиря, ліворуч — священик з Мондідьє.
На стукіт одчинених Д'Артаньяном дверей Араміс підвів голову й впізнав свого друга. На превелике здивовання Д'Артаньяна, його поява не справила на мушкетера великого вражіння, до того думки його позбулися всього земного.
— Добридень, дорогий Д'Артаньяне, — вимовив Араміс. — Вірте, я щасливий бачити вас.
— І я теж, — відповів Д'Артаньян, — хоч я й не певний, що балакаю з Арамісом.
— З ним самим, мій друже, з ним самим. Але через що ця невпевненість?
— Боюся, чи не помилився я кімнатою. Спершу мені здалось, що я увійшов у квартиру духовної особи. Потім зробив другу помилку, побачивши вас серед цих осіб: подумав, чи не помираєте ви.
Особи в чорному, зрозумівши намір Д'Артаньяна, кинули на нього майже загрозливі погляди, та Д'Артаньянові то було невкміту.
Араміс трохи почервонів.
— Здається, він схаменувся, — подумав Д'Артаньян, — це не погано.
— Це мій приятель позбувся великої небезпеки, — побожним тоном сказав Араміс, показуючи духовним особам на Д'Артаньяна.— Дякуйте богові, пане! — вимовили обидва, вклонившися.
— Так я й зробив, преподобні отці, — відповів юнак, і собі віддавши їм поклона.
— Дорогий Д'Артаньяне, ви прийшли саме в раз. Ви візьмете участь у нашій дискусії й своїм світлим розумом висвітлите нам одне питання.
— Міркування військового маловажні, — відказав Д'Артаньян, який починав турбуватися, що справа повернула на таке. — Ви можете цілком покластися на вченість цих шановних осіб.
Обидва в чорному знову вклонилися.
— Навпаки, — настоював Араміс, — ваші міркування для нас дуже цінні. Річ ось у чім: отець настоятель вважає, що моя дисертація має бути переважно догматична й дидактична.
— Ваша дисертація! Хіба ж ви пишете дисертацію?
— А звичайно ж. Для іспиту перед висвяченням дисертація конче потрібна, — відмовив єзуїт.
— Висвячення! — згукнув Д'Артаньян, який не міг повірити тому, що один по одному переказували йому хазяйка та Базен. — Висвячення!
Він сидів і слухав, як знялася суперечка, підчас якої Д'Артаньян спочатку жахався, потім почутив себе дурнем і відтак нарешті, з нетерплячки, почав кусати собі нігті, а далі й пальці.
Нарешті особи в чорному підвелися, вклонилися Арамісові та Д'Артаньянові й попрямували до дверей. Базен, що ввесь час стояв і з благочестивою радістю слухав ці змагання, взяв у них молитовники й шанобливо пішов попереду, проторуючи їм шлях.
Араміс проводив гостей до нижньої площадки сходів і зараз же повернувся до Д'Артаньяна, що заглибився в метикування.
Залишившися самі, друзі спочатку відчували деяку ніяковість і мовчали. А втім, треба ж було комусь зламати мовчанку, і що Д'Артаньян, здавалося, поклав оддати цю честь своєму приятелеві, то розмову розпочав Араміс.
— Як бачите ви застали мене на шляху до здійснення моїх мрій.
— Так, благодать зійшла на вас, як допіру казав той пан.
— О, цей плян покинути мир склався в мене віддавна. Ви чули вже за нього, правда ж, мій друже?
— Так, але я гадав, що ви жартуєте.
— Такими речами! О, Д'Артаньяне!— Чому ні? Жартують і зо смертю.
— І надаремно, бо смерть є двері, що приводять до загибелі або до спасіння.
— Нехай так. Тільки прошу, не будьмо дискутувати в богослівських питаннях, Арамісе. З вас на сьогодні буде, а я майже забув ту малість латині, якої й давніш не знав. До того признаюся, від десятої ранку я нічого не їв і збіса голодний.
— Ми зараз пообідаємо, дорогий друже, незабувайте лише, що сьогодні п'ятниця. По таких днях я не можу ні дивитись на м'ясо, ні їсти його. Якщо ви згодні поділити зо мною мій обід, то майте на увазі, він складається з підсмажених чотирикутників та овочей.
— Що ви розумієте під чотирикутниками? — тривожно спитав Д'Артаньян.
— Я розумію шпинат. Та заради вас я додам яєць. Це серйозне порушення правил: яйця те ж таки м'ясо, бо з них вилуплюються курчата.
— Бенкет не розкішний, та це маловажно. Аби побути з вами, я вже перетерплю.
— Дякую вам за офіру, — вимовив Араміс. — Якщо вона не буде корисна вашому тілу, то, будьте певні, стане в пригоді вашій душі.
— Отже, Арамісе, ви поклали бути священиком? Що скажуть наші друзі, що скаже пан Де-Тревій? Вони вважатимуть вас за дезертира, попереджаю вас.
— Я повертаюсь до церкви, і не вперше вступаю до неї. Я був дезертир церкви за-для мира, бо ви знаєте, що я присилив себе, коли вбирався в мушкетерський мундир.
— Нічого не знаю.
— Ви не знаєте, що я залишив семінарію?
— Ні.
— Ось моя історія. До того ж у святому письмі сказано: „Сповідайте гріхи один одному“. Отже, я сповідаюся перед вами, Д'Артаньяне.
— А я наперед даю вам розгрішення. Бачите, який я добрий.
— Не жартуйте із святими речами, мій друже.
— Кажіть, я слухаю.
— Я вчився в семінарії з дев'яти років. До двадцяти років мені лишалося тільки три дні. Я став би абат, і все було б гаразд. Одного вечора я своїм звичаєм пішов до одних знайомих, яких я охоче відвідував. Що його поробиш? Кожен буває молодий, а молоді літа мають свої вади. Раптом увійшов офіцер, який завжди дивився на мене ревнивим оком, коли я читав господині життя святих.Того вечора я переклав історію Юдіти[1] й допіру прочитав свої вірші дамі. Та дуже вихваляла мене і, схилившись мені на плече, перечитувала їх разом зо мною. Її поза, визнаю, трохи невимушена, образила офіцера. Він, проте, не сказав нічого, а коли я попрощався, пішов слідом за мною й, наздогнавши мене, сказав:
— Пане абате, чи подобається вам, коли вас б'ють палкою?
— Не можу нічого сказати, — відповів я, — бо досі ніхто не зважувався бити мене.
— Так ось слухайте, пане абате: якщо ви повернетесь до тої господи, де зустрів я вас сьогодні ввечорі, то я зважуся.
Здається, я тоді злякався, пополотнів і почув, що ноги підгинаються. Хотів одповісти, — не знаходив слів й тому мовчав.
Офіцер чекав відповіді і, не дочекавшися, розсміявся, знизав плечима й пішов до тої дами, а я до семінарії.
Я людина хороших родів, кров у мене гаряча, це й ви мали помітити, любий Д'Артаньяне. Образа була жахлива. Дарма, що за неї ніхто не знав, я чув як вона живе й ворушиться на самому споді мого серця. Я заявив своїм начальникам, що не почуваю себе готовим до висвячення, і на моє прохання церемонію відрочили на рік.
Я пішов до найкращого в Парижі вчителя фехтування, умовився з ним брати щодня в нього уроки і, дійсно, протягом року вивчив цього мистецтва.
У самий день роковин, як мене ображено, я повісив на цвях свою сутану, убрався, як справжній кавалер, і пішов на баль, улаштований однією знайомою дамою. Туди, я знав, запрошено й мого офіцера. Дама жила на вулиці Фран-Буржуа, біля в'язниці Ля-Форс.
І, дійсно, офіцер був там. Я підійшов до нього, коли він, ніжно поглядаючи на жінку, співав їй якогось мадригала, і перебив його якраз на середині другого куплету.
— А вам усе ще не подобається, пане добродію, щоб я ходив до відомої вам господи на Паєнській вулиці, і ви й тепер ще ладні вибити мене палицею, якщо мені заманеться не слухатись вас?
Офіцер здивовано подивився на мене й сказав:
— Чого вам треба, пане? Я вас не знаю.— Я той абатик, що читає життя святих і перекладає віршами історію Юдіти.
— А, так, так, пригадав, — глузливо мовив офіцер. — Чого ви від мене хочете?
— Я хочу, щоб ви призначили час для прогулянки зо мною.
— Завтра вранці, якщо ви того бажаєте, і з великою охотою.
— Не завтра вранці, будь ласка, а зараз.
— А ви того рішуче вимагаєте?
— Я настоюю на цьому.
— То ходім. Пані, — звернувся офіцер до дами, — не турбуйтеся. Я маю тільки вбити цього пана й повернуся закінчити другий куплет.
Ми вийшли. Я повів його Паєнською вулицею, саме до того місця, де рік тому, того ж самого часу, він почастував мене компліментом, за який я вам розповідав. Була чудова місячна ніч. Ми витягли шпади, і першим же випадом я вбив його.
— А чорт побирай! — згукнув Д'Артаньян.
Араміс вів далі.
А що співак не повертався до дам, і його знайшли на Паєньскій вулиці з раною від шпади, яка просмикнула його наскрізь, то вирішили, що це я його так обробив. Знявся скандал. Я був примушений на деякий час відмовитися від сутани. Атос, з яким я познайомився під той час, і Портос, що поруч із фехтуванням учив мене деяких хватських прийомів, порадили мене клопотатися про мушкетерський мундир. Король дуже любив мого батька, убитого при облозі Араса, і мене вшанували тим мундиром. Ви розумієте, що тепер для мене прийшов час повернутись на лоно церкви.
— А чому саме тепер, а не раніше й не пізніше? Що з вами сталося, що навіяло вам такі лихі думки?
— Та рана, любий мій Д'Артаньяне, була застереження неба.
— Та рана? Але вона майже цілком загоїлася. Я певний, що тепер вас турбує інша рана.
— А яка ж? — зашарився Араміс.
— У вас, Арамісе, сердешна рана, болісніша та кровотечніша, і її заподіяла вам жінка.
Очі Араміса мимоволі заблищали.
— О, — відповів він, ховаючи своє хвилювання під удаваною байдужістю, — не торкайтеся таких речей. Щоб я думав про це! Щоб я зазнавав страждань кохання! Невжеж, на вашу думку, я збожеволів? Та через кого ж? Через якунебудь гризетку, покоївку, яким я пускав бісики підчас гарнізонної служби?— Вибачте, дорогий Арамісе, а́ле мені здавалося, що ваші думки заносились вище.
— Вище? Та хто ж я такий, щоб мати подібну зарозумілість? Бідний, нікому невідомий, мізерний мушкетер, що ненавидіть усяку залежність і погано почуває себе, коли буває на людях.
— Арамісе, Арамісе! — згукнув Д'Артаньян, з недовірою дивлячись на свого друга.
— Земля я єсм і в землю відійду. Життя наше повне тривог і скорботи, — провадив він дедалі сумнішим тоном: — Усі нитки, що прив'язують нас до щастя, уриваються одна по одній в руці чоловіка, а надто золоті нитки. Любий мій Д'Артаньяне, — з гіркістю в голосі мовив Араміс, — ховайте свої рани, якщо колись матимете їх. Мовчанка — остання радість нещасних. Не виявляйте своєї скорботи. Цікаві висмокчуть вашу кров, як мухи кров раненої лані.
— Гай-гай, дорогий Арамісе, — сказав, і собі зідхнувши, Д'Артаньян, — ви розказуєте мені мою власну історію.
— Як так?
— Так, мені відібрали жінку, яку я кохав, яку я обожнював. Я навіть не знаю, де вона, куди її завезли. Мабуть вона в тюрмі, а може, й умерла.
— Але ви маєте втіху, знаючи, що вона не з своєї волі кинула вас, тоді як…
— Тоді як…
— Нічого, — схаменувся Араміс, — нічого.
— Значить ви назавжди зрікаєтесь світу? Це остаточне рішення?
— Назавжди. Сьогодні ви мій друг. Завтра ви будете для мене тільки тінь, навіть більше — ви для мене не існуватимете. Мир — могила і ніщо інше.
— Чорт побирай, сумна штука те, що ви кажете.
— Що вдієш? Я іду за своїм покликанням. Воно приваблює мене.
Д'Артаньян усміхнувся і нічого не відповів.
Араміс вів далі:
— А проте, поки я на землі, я хтів би поговорити з вами про вас та про наших друзів.
— А я хотів би поговорити про вас самих, та, бачу, ви зреклись усього: любощі для вас — фе, друзі — тіні, а мир — могила.
— Ви сами незабаром пересвідчитеся в цьому, зідхнув Араміс.
— Киньмо ці балачки, — сказав Д'Артаньян, — і спалимо цього листа, що, напевно, сповіщає про нову зраду вашої гризетки чи покоївки.— Якого листа? — жваво скрикнув Араміс.
— Листа, що надійшов підчас вашої відсутности і який мене просили передати вам.
— Од кого ж цей лист?
— Од якої-небудь заплаканої служниці чи гризетки, що впала в розпуку, а може, од покоївки мадам Де-Шеврез, примушеної разом із своєю панією повернутися до Туру. Це вона, мабуть, щоб напустити ману, взяла пахучого паперу і запечатала свого листа печаткою з короною герцоґині.
— Що ви кажете?
— Я, здається, загубив його, — лукаво сказав Д'Артаньян, удаючи, ніби шукає листа. — На щастя, мир — могила, чоловіки, а значить і жінки, — тіні, а кохання — почуття, що викликає у вас тільки — фе.
— Д'Артаньяне, Д'Артаньяне, я помру через тебе.
— Нарешті, ось він, — сказав Д'Артаньян, видобуваючи листа з кешені.
Араміс підскочив, схопив листа й прочитав або, вірніш, проковтнув його. Обличчя йому сяло щастям.
— Служниця, здається, має дуже гарний стиль, — недбало зауважив посланець.
— Дякую, Д'Артаньяне! — викрикнув Араміс, майже збожеволівши з радощів. — Вона була примушена повернутися до Тура. Вона не зрадила мене, вона кохає мене. Дай я тебе обійму. Щастя просто душить мене.
І двоє друзів пішли в танець навколо творів вельмишановного Івана Златовуста і сміливо толочили аркуші дисертації, розкидані на підлозі.
У тій хвилі в номер увійшов Базен із шпінатом та яєшнею.
— Тікай, нещасний, — згукнув Араміс, кидаючи йому в обличчя свій капелюх. — Повертай туди, звідки прийшов, забирай ці погані овочі, цю паскудну салату. Неси нам нашпікуваного зайця, гладкого каплуна, бараняче стегно з часником і чотири пляшки старого бургонського.
Базен, що дивився на свого пана й нічого не розумів у цьому перевороті, сумно вкинув яєшню в шпінат, а шпінат вивернув на підлогу.
— Вип'ємо, любий мій Д'Артаньяне, будьмо пити досхочу, чорт побирай і розкажіть мені, що там у вас робиться.
——————
- ↑ Юдіта — біблійна героїня, що врятувала місто Ветулію від асирійського ватага Олоферна, до якого вона пробилась у намет і відтяла йому голову.