Три мушкетери (1929)/2/12
| ◀ XI. Анжуйське вино | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XII. Коршма Червоного Голубника |
XIII. Про користь димарів у коминках ▶ |
|
Кампанія закінчилася щасливо, і кардинал набув собі слави. Але перепочинок був тільки тимчасовий. Одного з гонців герцоґа Б'юкенгемського, Монтеґю на ймення, полонили і знайшли в нього писемний доказ союзу між Австрією, Еспанією, Англією та Лотарінґією.
Союз цей скеровано проти Франції.
Ще й більше: в помешканні герцоґа Б'юкенгемського, яке він був примушений залишити раніш, ніж гадав, знайдено папери, що підтверджували існування союзу, і ці документи, як запевняє в своїх мемуарах пан кардинал, дуже скомпрометували мадам Де-Шеврез, а тим самим і королеву.
Уся відповідальність, зрозуміло, лежала на кардиналі, бо неможна бути повновладним міністром і не бути відповідальним. Отже, він день і ніч напружував усі сили свого геніяльного розуму, придивляючись до найдрібнішої зміни, що відбувалась в якій-небудь з великих держав Европи.
Кардиналу було відомо про діяльність, а особливо про ненависть до нього герцоґа Б'юкенгемського. Коли б спільники, що загрожували Франції, взяли гору, увесь його вплив неминуче зійшов би на нівець. У люврському кабінеті запанували б прибічники еспанської та австрійської політики, що до того часу мали там лише випадкових представників, а він, Рішельє, міністер Франції, міністер найпопулярніший, упав би. Король, що слухався його, як мала дитина, зненавидів би його, як може тільки дитина ненавидити свого вчителя, і віддав би його на поталу своєму братові та королеві. Отже, кардиналу, — а з ним, мабуть, і всій Франції, — загрожувала загибель. Треба було запобігти цьому.
Гонці, кількість яких раз-у-раз збільшувалась, вдень і вночі зміняли один одного в маленькому будинкові біля мосту Де-Ля-П'єр, де оселився кардинал.
То були ченці, які так невміло носили свої ряси, що в них одразу давалось впізнати представників войовничої церкви; жінки, що не звикли носити костюми пажів і не могли приховати свої круглясті форми під широченними штанами; нарешті, були й селяни з брудними руками і з елеґантними манірами, од яких за цілу верству дхнуло знатною особою.
Були ще й інші, не такі приємні відвідини, бо двічі і тричі поширювалися чутки, немов кардинала ледве не вбито.Правда, вороги його еміненції казали, ніби він сам надсилав невмілих убивців, щоб, у разі невдачі, мати право вжити репресій.
А втім, це зовсім не заважало кардиналові, що його особистої відваги ніколи не заперечували навіть найзліші його наклепники, часто виїздити вночі, щоб передати герцоґу Ангулемському якінебудь важливі накази, або умовитись про щось з королем, або, нарешті, порадитись з якимнебудь кур'єром, якого з тої чи іншої причини він не хотів пускати до себе.
Мушкетери підчас облоги мали небагато роботи, почували себе майже нічим не зв'язаними й провадили дуже веселе життя. Для них, а надто для наших трьох приятелів, це було особливо легко зробити, бо, бувши в дружніх відносинах з паном Де-Тревієм, вони завжди діставали спеціяльного дозволу запізнюватись та залишатися поза табором після встановленої для всіх години.
Одного вечора, коли Д'Артаньян був у траншеї й не міг їх супровадити, Атос, Портос і Араміс, верхи на бойових конях, загорнені в похідні плащі та з пистолетами напоготові повертали утрьох з коршми Червоного голубника, що її позавчора виявив Атос, їдучи з Ля-Жарі. Вони прямували до табору і, як ми вже зазначили, малися ввесь час на бачності, бо боялись потрапити до якої-небудь пастки. Зненацька, приблизно за чверть милі до села Буанар, почувся топіт коней, які скакали їм назустріч.
Усі троє відразу спинилися серед дороги, притискуючись один до одного, і стали чекати. За хвилину, при світлі місяця, що виринув з-за хмар, на закруті шляху вони побачили двох верхівців. Помітивши їх, ті й собі спинилися і нібито радилися, їхати далі, чи повернути назад. Така нерішучість здалась трьом друзям трішки підозрілою, і Атос, виїхавши на декілька кроків наперед, голосно озвав:
— Хто їде?
— А ви сами хто? — своєю чергою спитав один з верхівців.
— Це не відповідь, — відмовив Атос. — Хто їде? Відповідайте, чи ми будемо стріляти.
— Бережіться і не робіть цього, панове, — розлігся тоді вібруючий голос, звиклий, очевидно, наказувати.
— Це, певно, якийсь вищий офіцер провадить нічний об'їзд, — висловив гадку Атос. — Що нам робити, панове?
— Хто ви такі? — владним тоном спитав той же голос. — Відповідайте, або вам доведеться дорого заплатити за ваше неслухнянство.
— Королівські мушкетери, — сказав Атос, дедалі більше впевняючись, що особа, яка питала їх, має на це право.— Якої роти?
— Роти Де-Тревія.
— Наблизьтесь та поясніть, що ви робите тут цієї години?
Три товариші під'їхали, трохи похнюпившись, бо були цілком певні, що мають справу з особою значно вищого стану, ніж вони сами. Право говорити за всіх надали Атосові. Один з двох верхівців, той, що приєднався до розмови пізніше, їхав кроків на десять попереду. Атос жестом наказав Портосу й Арамісу не рухатись і під'їхав до нього сам.
— Перепрошаю, пане офіцере, — сказав Атос, — ми не знали, з ким маємо справу, і ви на власні очі бачили, як добре виконуємо ми обов'язки вартових.
— Ваше ім'я? — спитав офіцер, напівзатуливши плащем обличчя.
— А ви то хто такі? — відповів Атос, обурений таким тоном. — Прошу дати мені доказ, що ви маєте право мене допитувати.
— Ваше ім'я? — удруге спитав їздець, одкидаючи відлогу плаща.
— Пан кардинал! — вигукнув здивовано мушкетер.
— Ваше ім'я? — втретє спитав його еміненція.
— Атос, — відповів мушкетер.
Кардинал жестом прикликав до себе свого супутника.
— Ці три мушкетери поїдуть з нами, — пошепки сказав він, — я не хочу, щоб знали про мою відсутність з табору. А коли вони будуть з нами, то можемо бути певними, що вони про це нікому не розкажуть.
— Ми — дворяни, ваша еміненція, — зауважив Атос, — візьміть з нас слово, і ні про що не турбуйтеся. Дякувати богу, ми вміємо зберігати таємниці.
Кардинал втупив проникливий погляд у свого відважного бесідника.
— Маєте гарний слух, пане Атосе, — сказав кардинал, — а тепер послухайте, що я вам скажу: я запрошую вас слідувати за мною не з недовір'я до вас, а заради моєї небезпеки. З вами, безсумнівно, ваші товариші, пани Портос і Араміс?
— Цілком вірно, ваша еміненціє, — відповів Атос, тоді як мушкетери, що залишались іззаду, наближались до них з капелюхами в руках.
— Я знаю вас, панове, — мовив кардинал. — Мені відомо також, що ви, на жаль, не з числа моїх друзів. Але я знаю, що ви благородні й хоробрі дворяни, і що на вас можна звіритись. Пане Атосе, зробіть мені честь супроводити мене, і тоді в мене буде така варта, якій позаздрить і його величність, якщо ми стрінемо його.Мушкетери вклонилися, нахилившись аж до кінських грив.
— Присягаюсь честю, — промовив Атос, — ваша еміненція добре робите, що берете нас з собою: ми стрічали дорогою дуже підозрілих осіб і з чотирма з них навіть посварилися в Червоному голубнику.
— Посварилися? З приводу чого, панове? — спитав кардинал. — Я не люблю сварок, вам це відомо.
— Ось власне тому я й маю за честь попередити вашу еміненцію про те, що трапилось. Інакше, ваша еміненція довідались би про нас від інших і, мавши неправдиві відомості, вважали б нас за винних.
— А які були наслідки цієї сварки? — насупив брови кардинал.
— Мій друг Араміс, що оце стоїть перед вами, здобув легкого вдара шпадою в руку. Проте, це аж ніяк не завадить йому взяти участь у штурмі, якщо ваша еміненція звелите йти на приступ.
— Та ви, здається, не з тих людей, що безкарно дозволяють поранити себе, — зауважив кардинал. — Ну, будьте ж щирі, панове: скажіть, ви, напевно, за один вдар одплатили декількома? Повиніться, ви ж розумієте, що я маю право давати розгрішення.
— Я, монсеньєр, — відповів Атос, — навіть не виймав шпади, а просто схопив мого супротивника й вижбурнув його через вікно. Здається, падаючи, — трішки нерішуче вів далі Атос, — він зламав собі ногу.
— А-а! — промовив кардинал. — Ну, а ви, пане Портосе?
— А я, монсеньєр, знаючи, що дуелі заборонено, схопив лаву й завдав одному з розбишак такого вдара, що, здається, перебив йому плече.
— Гаразд, — сказав кардинал, — а ви, пане Арамісе?
— Я, монсеньєр, з природи дуже лагідний. До того ж, як, вашій еміненції може невідомо, — готуюсь у ченці, — я саме хотів розборонити їх, коли зненацька один з тих негідників по-зрадницькому вдарив мене шпадою в ліву руку. Тоді й мені урвався терпець, і я й собі видобув шпаду. Мені здалося, що, кинувшись на мене, він сам наразився на мою шпаду. В усякому разі я добре пам'ятаю, що він впав і його нібито винесли разом з іншими.
— Чорт побирай, панове! — сказав кардинал, — три чоловіки виведено з лав через якусь сварку в коршмі. Тяжка у вас рука. А з-за чого знялась буча?
— Ці негідники були п'яні, — пояснив Атос, — і, довідавшись, що увечорі до коршми приїхала якась пані, намагалися виважити двері до її кімнати.— Виважити двері? — спитав кардинал, — навіщо?
— Безперечно, щоб вчинити насильство. Я мав за честь доповісти вашій еміненції, що мерзотники були п'яні.
— Хіба ця жінка молода й вродлива? — спитав кардинал, дещо хвилюючись.
— Ми не бачили її, монсеньєр.
— Ви її не бачили? А, то добре, — жваво промовив кардинал, — ви добре зробили, боронивши честь жінки. Отже, я й сам їду до коршми Червоного голубника і довідаюсь, чи правду ви мені кажете.
— Монсеньєр, — згорда промовив Атос, — ми дворяни й не стали б брехати, навіть, щоб врятувати собі життя.
— Я не маю сумніву, що ви розповіли мені правду, пане Атосе, жодної хвилинки не маю сумніву. А доречі, — додав він, бажаючи змінити розмову, — хіба ця дама була сама?
— Ні, з дамою був кавалер, що сидів зачинившись із нею. Слід гадати, це страшенний боягуз, бо, не зважаючи на увесь гамір, він все ж не вийшов.
— Не судіть занадто поквапливо, каже євангелія, — відмовив кардинал.
Атос вклонився.
— Добре, панове, — резюмував його еміненція. — Тепер я знаю, що мені було треба. Їдьте слідом зо мною.
Мушкетери пропустили наперед кардинала і той, закривши знову лице плащем, рушив далі.
Незабаром доїхали до коршми, де все було тихо та порожньо. Хазяїн безперечно знав, який знаменитий гість має його відвідати, і тому випровадив буйне товариство.
За десять кроків од коршми кардинал жестом наказав своєму конюшому та мушкетерам зупинитись. Засідланий кінь стояв прив'язаний до віконниці. Кардинал якось особливо тричі постукав у двері.
На стукіт негайно вийшов чоловік, загорнутий у плащ і, перекинувшись декількома словами з кардиналом, сів на коня та поскакав у напрямку Сюржера. Ця дорога разом із тим вела й до Парижу.
— Наблизьтесь, панове, — звернувся кардинал до трьох мушкетерів. — Ви казали мені правду. І не моя буде провина, якщо наша сьогоднішня зустріч не стане вам в пригоді. А тимчасом ідіть за мною.
Рішельє зліз к коня, мушкетери наслідували його. Кардинал кинув повіддя конюшому, а мушкетери прив'язали свої коні до віконниці.
Коршмар стояв на порозі: для нього кардинал був простий офіцер, що приїхав на побачення з дамою.— Чи немає у вас кімнати на першому поверсі, де б ці пани мали б змогу почекати на мене та погрітися біля коминку? — спитав кардинал.
Коршмар одчинив двері великої залі, де нещодавно замість дуже поганої грубки влаштували чудовий великий коминок.
— Ось тут, — сказав він.
— Добре, — відповів кардинал, — увійдіть сюди, панове, і, будь ласка, почекати на мене: я уходжу не більше, як на півгодини.
І тоді, як три мушкетери входили до кімнати, Рішельє без дальших запитань, як людина, що не потребує, щоб їй вказували дорогу, побрався по сходах.