Три мушкетери (1929)/2/11
| ◀ X. Облога Ля-Рошелі | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XI. Анжуйське вино |
XII. Коршма Червоного Голубника ▶ |
|
Після вістей про майже безнадійний стан здоров'я короля в таборі поширились чутки, що він почав одужувати. А що він дуже поспішав узяти особисту участь в облозі, то казали, ніби він вирушить у путь, скоро зможе сісти на коня.
Д'Артаньян, як ми вже зазначали, трохи заспокоївся і чекав тільки звістки від своїх друзів.
Одного ранку на початку листопада він одержав з Вільруа такого листа:
„Пане Д'Артаньяне!
Пани Атос, Портос та Араміс, перебувши в мене майже цілий вечір, дуже підгуляли й наробили такого бешкету, що старшина палацу, людина надто сувора, заарештував їх на декілька день. На виконання їхнього наказу надсилаю до вас дванадцятко пляшок мого анжуйського вина, що їм дуже сподобалось. Вони бажають, щоб ви випили за їхнє здоров'я їхнього улюбленого вина.
Я скоряюсь і залишаюся із щирою пошаною ваш покірний слуга
Годо.
Господар готелю для п. п. мушкетерів“.
— Нарешті, на добрий час! — вигукнув Д'Артаньян. — Вони згадали про мене, бенкетуючи, як і я думав про них, коли мені було сумно. Хай будуть певні, я вип'ю з великою охотою за їхнє здоров'я та тільки не сам.
Д'Артаньян побіг до двох ґвардійців, що з ними приятелював, і запросив їх на чарку найкращого анжуйського вина, надісланого з Вільруа.
Одного ґвардійця було вже запрошено на вечір, а другого — на другий день; отже, умовились зібратися позавтра.
Повернувшись додому, Д'Артаньян надіслав усі дванадцять пляшок до загально-ґвардійського буфету, наказавши подбати, щоб їх якнайкраще охороняли. Умовленого дня, дарма, що обід був призначений тільки о дванадцятій годині, Д'Артаньян уже о дев'ятій загадав Плянше готувати все до бенкету.
Плянше, гордий з свого нового звання метр-д'отелю, намагався виявити себе, як людину здатну та розумну, а тому покликав собі на підмогу слугу одного з гостей Д'Артаньянових, Фуро на ймення, та того удаваного салдата, що хотів убити його пана. Він не належав до будь-якого полку й нанявся до Д'Артаньяна, чи краще, до Плянше, з того часу, як Д'Артаньян подарував йому життя.
Призначеної години обидва гості з'явилися, посіли свої місця, і на столі вишикувалася ціла низка страв.
Плянше услуговував із серветкою в руках, Фуро відкорковував пляшки, а Бріземон — ім'я удаваного салдата — переливав із пляшок у карафки вино, що, може, через труську дорогу дало якийсь осад. Перша пляшка цього вина була на дні трошки каламутна. Бріземон вилив гущу у склянку, і Д'Артаньян дозволив йому її випити, бо хлопець був дуже слабий. Покінчивши з супом, гості тільки збирались перехилити по першій склянці, як несподівано залунали гарматні постріли з фортів Людовіка та Нового. Ґвардійці, гадаючи, що це який-небудь непередбачений напад з боку обложених, або англійців, відразу зірвалися з своїх місць та вхопились за шпади. Д'Артаньян не менше від них моторний, наслідував їх, і всі троє помчали до своїх частин.
Вибігши з їдальні, вони довідались і про причину цього заворушення: з усіх боків лунали вигуки і скрізь били в барабани:
— Хай живе король! Хай живе кардинал!
І дійсно, цієї хвилини король в'їжджав у табор із своїм почотом та із загоном нового війська з десяти тисяч чоловіка; спереду та ззаду його йшли мушкетери.
Д'Артаньян був у своїй роті, що вишикувалася вдовж шляху, яким проїздив король. Промовистим жестом привітав він своїх друзів і пана Де-Тревія, який одразу впізнав його.
Скоро церемонія в'їзду короля скінчилась, четверо приятелів кинулись в обійми один до одного.
— Чорт побирай! — вигукнув Д'Артаньян; — неможна приїхати вчасніше: жодна страва не встигла, мабуть, ще охолонути, чи не так, панове? — додав юнак, звертаючись до двох ґвардійців, що їх він представив своїм приятелям.
— А! Очевидячки, ми бенкетуємо, — сказав Портос.
— Сподіваюсь, що на вашому обіді немає дам, — зауважив Араміс.
— Хіба у вашому містечкові є порядне вино? — спитав Атос.
— Та це ж ваше, мій друже, — відповів Д'Артаньян.
— Наше вино? — здивувався Атос.
— Так; саме те, що ви мені надіслали.
— Ми вам надіслали вина?
— Авжеж, з Анжуйських виноградників.
— Так, мені добре відомо вино, про яке ви кажете.
— Вино, що подобається вам найбільше.
— Безсумнівно, коли в мене немає напохваті шампані чи шамбертена.
— Доведеться вам, за браком шампані та шамбертена, задовольнитись цим.
— Так, виходить, ми виписали анжуйського вина? Ач, які ми ласуни, — сказав Портос.
— Так це ж вино, що надіслали мені у ваше ім'я.
— У наше ім'я? — одним голосом скрикнули три мушкетери.
— Чи це не ви надіслали його, Арамісе? — спитав Атос.
— Ні; мабуть, ви, Портосе?
— Ні, отже виходить це Атос?
— Ні.
— Ну, якщо не ви сами, то хазяїн вашого готелю.
— Хазяїн нашого готелю?— Звичайно, хазяїн вашого готелю, Годо, господар гостиниці мушкетерів.
— Слово чести, чи не все однаково, звідки то воно? — зауважив Портос. — Спробуймо, і якщо воно добре, вип'ємо.
— Е, ні, — відповів Атос, — навпаки, не будьмо пити вина, одержаного, хтозна звідки.
— Маєте рацію, Атосе, — погодився Д'Артаньян. — Так, значить, ніхто з вас не доручав хазяїну гостиниці Годо надіслати мені вина?
— Ні. А його було надіслано від нашого ймення?
— Ось лист, — сказав Д'Артаньян.
І він показав одержану записку.
— Це не його рукою писано, — зауважив Атос, — я її знаю: перед від'їздом я врегульовував з ним рахунки.
— Лист підроблений, — додав Портос, — нас зовсім не заарештовано.
— Д'Артаньяне, — сказав з докором Араміс, — як могли ви повірити, що ми наробили бешкету?..
Д'Артаньян пополотнів і здрігнувся всім тілом.
— Ти мене лякаєш, — сказав Атос, що дуже рідко казав йому ти, — що таке трапилось?
— Поспішаймо, поспішаймо, друзі мої! — вигукнув Д'Артаньян, — у мене жахливе підозріння. Невжеж це нова помста цієї жінки?
Атос пополотнів і собі. Д'Артаньян побіг назад до буфету. Троє мушкетерів та двоє ґвардійців йшли за ним слідом.
Перше, що кинулось у вічі Д'Артаньяну, коли він прибіг до їдальні, був Бріземон, що катався по підлозі у страшенних корчах.
Плянше й Фуро, бліді, як смерть, намагались полегшити його страждання, та було очевидно, що допомога буде марна, бо все обличчя нещасного було перекручене агонією.
— А, — вигукнув він, побачивши Д'Артаньяна, — як це жахливо: ви удали, що помилували мене, а потім отруїли.
— Я? — згукнув Д'Артаньян, — я? Ледащо, що ти кажеш?
— Я кажу, що ви мені дали цього вина; я кажу, що ви наказали мені його випити; я кажу, що ви хотіли відімстити мені і що це жорстоко…
— Не думайте так, Бріземоне, — відповів Д'Артаньян, — нічого подібного не було, присягаюсь вам, запевняю вас…
— О, бог усе видить; бог вас покарає. Боже ж мій милий, пошли йому страждання такі, як мої!— Присягаюсь євангелією, — вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до нещасного, — я не знав, що вино отруєно, бо збирався й сам його пити.
— Я не маю вам віри, — відповів салдат і в страшенних муках сконав.
— Жахливо, жахливо! — прошепотів Атос, між тим, як Портос бив пляшки, а Араміс давав трішки запізнілого наказа піти за священиком.
— О, друзі мої, — сказав Д'Артаньян, — ви ще раз врятували мені життя, та не тільки мені, а й цим панам. Панове, — вів він далі, звертаючись до гвардійців, — я прошу вас не розголошувати цієї пригоди. Тут замішані знатні особи, і все це може мати для нас дуже погані наслідки.
— Ой, пане, — промимрив Плянше, напівмертвий з переляку: — як же я щасливо збувся лиха.
— Як, негіднику, — вигукнув Д'Артаньян, — оце й ти хотів випити вина?
— За здоров'я короля, пане. Я саме лагодився випити маленьку скляночку, коли Фуро сказав, що мене кличуть.
— Овва, — повинився Фуро, що йому з жаху цокотіли зуби: — я хотів його відіслати, щоб випити все самому.
— Панове, — звернувся Д'Артаньян до ґвардійців, — ви сами розумієте, що після всього, що трапилось, наш бенкет був би дуже сумний… Отже, прошу вибачити мені й дозволити відкласти його до іншого дня.
Ґвардійці погодились і, розуміючи бажання чотирьох друзів залишитись насамоті, пішли до себе. Позбувшися свідків, молодий ґвардієць та три мушкетери глянули один на одного поглядом, з якого й без слів було ясно, що кожен здає собі звіт з серйозности становища.
— Ну, — звернувся Д'Артаньян до Атоса, — бачите люб'язний друже, — це війна до загину.
— Так, так, — похитав головою Атос, — це я бачу. Ви, значить, гадаєте, це вона?
— Я певний цього.
— А я, винюсь, маю ще сумнів.
— А, тавро на плечі?
— Це англійка, що зробила який-небудь злочин у Франції, і її затаврували.
— Кажу ж бо вам, що це ваша жінка, Атосе, — настоював Д'Артаньян, — хіба ви забули, що обидві прикмети точнісінько збігаються з вашим описом?
— А я все ж таки гадаю, що та жінка покійниця: я її добре повісив.
Д'Артаньян похитав головою.— Ну, а в усякому разі, що ж його робити? — спитав юнак.
— Неможна, щоб Дамоклів меч[1] завжди висів над вашою головою, — зауважив Атос. — Треба якось знайти вихід з цього становища.
— Яким чином?
— Намагайтесь зустрінутись із нею та поговорити; пропонуйте їй мир — чи війну. Дайте слово чести дворянина, що ви нічого ніколи не казатимете про неї, ніколи нічого не робитимете на зле. З свого боку вимагайте від неї присяги залишити вас у спокої; настрахайте, якщо вона незгодиться на це, що підете до канцлера, до короля, звернетесь до ката, піднимете проти неї двір, розголосите, що вона таврована, віддасте до суду, а якщо її виправдають, у такому разі присягніться честю дворянина вбити її з-за рога, як скажену собаку.
— Цей засіб скінчити з нею мені до вподоби, — погодився Д'Артаньян, — але де ж я її зустріну?
— Час, люб'язний друже, час дасть вам таку нагоду. Проте, випадок — це подвійна ставка для чоловіка: що більше поставлено, то більше можна виграти. Слід тільки вміти чекати.
— Так; до того ж ми — мущини, ладні на все, — люди, що звикли наражати своє життя на небезпеку. А вона? — півголосом заперечив Д'Артаньян.
— Хто вона? — спитав Атос.
— Констанція.
— Пані Бонасьє? Правильно, — сказав Атос. — Бідний друже, я й забув, що ви закоханий.
— Ми викрадемо її з манастиря, нехай тільки скінчиться облога, — запропонував Портос.
Заспокоївшися на цьому, чотири приятелі, скінчивши свій скромний обід, розійшлися, умовившись побачитися того ж вечора. Д'Артаньян повернув до франциськанського манастиря, а три мушкетери попрямували до королівського табору.
——————
- ↑ Дамоклів меч — меч, що був підчас бенкету навішений на одній кінській волосині над головою Дамокла, з наказу сіракузького тирана Діонісія, щоб показати йому нетривалість усього земного; взагалі грізна небезпека, що ось-ось може счинити нещастя.