Три мушкетери (1929)/2/10
| ◀ IX. Жахливе видиво | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга X. Облога Ля-Рошелі |
XI. Анжуйське вино ▶ |
|
Облога Ля-Рошелі була одна з великих політичних подій царювання Людовика XIII та одна з визначних військових справ кардинала. Разом із важливим політичним пляном до облоги спричинилися ще й міркування цілком особистого характеру.
Рішельє кохав королеву. Чи мало це кохання політичні цілі, а може то було одне з тих глибоких почувань, які Ганна Австрійська навіювала усім, що її оточували, ми не знаємо. Але ми бачили, що Б'юкенгем двічі чи тричі узяв гору над кардиналом. У справі ж з навісками, через відданість трьох мушкетерів та відвагу Д'Артаньяна, герцоґ особливо жорстоко обдурив його.
Отже, Рішельє намагався не лише визволити Францію від ворогів, а ще й помститися супротивникові. Помста та мала бути величезна й блискуча, гідна людини, що має в своїх руках, наче шпади, сили цілого королівства. Рішельє добре розумів, що битись із Англією визначає битися з Б'юкенгемом, що, тріюмфуючи над Англією, він тріюмфує над Б'юкенгемом; нарешті, принижуючи Англію перед очима Европи, він тим самим принижує Б'юкенгема перед очима королеви.
Із свого боку і Б'юкенгем, мавши за найвищу ціль честь Англії, керувався цілком однаковими з кардиналом мотивами. Він теж шукав особистої помсти. Він ні в якому разі не міг повернутися до Франції, як посол. Він хотів увійти туди, як переможець.
Перший успіх був на боці Б'юкенгема. Несподівано наблизившись до острова Ре з дев'яноста кораблями та майже з двадцятитисячним військом, він зненацька напався на графа Де-Туарака, що в ім'я короля командував на острові, і по кривавій битві висів на землю.
Граф Де-Туарак одступив із залогою до фортеції Сен-Мартен і залишив сотні людей у маленькому форті Де-Ля-Пре.
Ця подія примусила кардинала прискорити справу. Чекаючи, коли король і він сам вирядяться взяти на себе командування та особисто керувати облогою Ля-Рошелі, він надіслав брата короля перевести перші операції і наказав стягнути до театру війни все військо, що мав у своєму розпорядженні. Д'Артаньян був у передньому загоні. Король мав зараз же по засіданні парляменту поїхати за військом. Двадцять третього червня він одчув напад пропасниці, але все ж таки поїхав. Дорогою йому погіршало, і він мусів спинитись у Вільруа.Де спинявся король, там спинялись і мушкетери. Отже, Д'Артаньян, що служив тільки у ґвардії, був розлучений, принаймні тимчасово, із своїми приятелями — Атосом, Портосом та Арамісом. Розлука ця, бувши дуже неприємна для них усіх, турбувала б його ще більше, знав би він, які небезпеки його оточують. Проте, він прибув без жодних пригод до табору, розташованого під Ля-Рошеллю коло десятого вересня 1627 року. Ґвардійці розмістились у манастирі.
Д'Артаньян був самотній серед ґвардійців, бо приятелював з мушкетерами. Цілими днями він похожав невеличкою мальовничою доріжкою, що вела з лагеря до села Ангутен. Одного разу думки завели його далі, ніж він гадав. Уже вечоріло, коли при останньому промені сонця, що саме заходило, йому здалося, ніби з-за тину блескнула руля мушкета.
Д'Артаньян був бачачий та кметливий. Йому спало на думку, що мушкет не міг потрапити туди сам, і що той, хто його тримає, ховається за огорожею, звичайно, не з дружнім наміром. Він вирішив тікати, аж тут несподівано з противного боку шляху, за скелею, побачив дуло другого мушкету. Очевидно, він опинився в пастці. Юнак глянув у напрямі першого мушкету і з деяким непокоєм побачив, що зброю націлено просто на нього. Невдовзі він спостеріг, що руля стала нерухома. Він впав ниць. Тої ж секунди розлігся постріл, і Д'Артаньян почув, як куля просвистіла над його головою. Неможна було гаяти часу. Д'Артаньян схопився на ноги, і саме тоді куля, випущена з другого мушкета, порозкидала геть усі камінчики на тому місці, де він лежав.
Д'Артаньян не був з тих безглуздих небоян, що шукають марної смерти, аби про них казали, що вони не подалися ні на крок назад. До того ж тут і неможна було говорити про сміливість, бо Д'Артаньян потрапив у звичайну пастку.
„Якщо буде ще третій постріл, — міркував Д'Артаньян, — я загинув“.
Він миттю кинувся до табору із швидкістю, що визначає беарнців, відомих легкістю своїх ніг. Та хоч як швидко він біг, а перший стрілець встиг знову набити рушницю й пустив йому кулю навздогін, цього разу так влучно, що вона пробила фетровий капелюх і зірвала його з голови. Капелюх одлетів на десять кроків.
Д'Артаньян не мав другого капелюха і, підхопивши цей, прибіг до себе закеханий та страшенно блідий, сів і, нікому нічого не кажучи, замислився.
Цю пригоду можливо було пояснити трьома причинами: перше і найзвичайніше пояснення — то була пастка, влаштована мешканцями Ля-Рошелі, які були дуже не від того, щоб забити ґвардійця його величности, бодай би через те, щоб мати одним ворогом менше. До того ж в його кешені можна було знайти повнісінький гаманець.
Д'Артаньян скинув капелюха, подивився з усіх боків на дірку, пробиту кулею і похитав головою. Куля вилетіла не з мушкета, а з рушниці, і влучність постріла ще й передніш звела йому на думку, що її пущено не з звичайної зброї: очевидно, це не була військова засідка, бо куля була не каліберна.
А може то пам'ятка пана кардинала? Д'Артаньян знову заперечно похитав головою: проти людей, яких можливо було знищити одним махом руки, його еміненція рідко вживав таких заходів.
Мабуть, то помста міледі? Це було ймовірніш. Д'Артаньян недаремно намагався пригадати обличчя та одяг вбивців: він біг так швидко, що не мав змоги нічого помітити.
— О, друзі мої! — пробурмотів він, — де ви тепер? І як мені вас бракує!
Д'Артаньян перебував дуже неспокійну ніч. Три або чотири рази він прокидався і схоплювався на ноги. Йому ввесь час увижалося, що до ліжка наближається, аби вбити його, якась людина. Проте, ніч пройшла без пригод. А все ж Д'Артаньян не мав сумніву, що справу тільки відкладено, а не припинено зовсім.
Д'Артаньян цілий день був удома, виправдуючись негодою. За три дні по цьому, о дев'ятій ранку, вдарили на сполох: герцоґ Орлеанський об'їжджав пости. Ґвардійці кинулися до мушкетів. Д'Артаньян і собі став на своє місце в лавах товаришів.
Брат короля проїхав удовж фронту, потім усі старшини скупчились коло нього. Разом з усіма підійшов Дезесар, начальник ґвардійців. За хвилину Д'Артаньянові здалося, що пан Дезесар прикликає його до себе. Боячись помилитися, він чекав нового знаку свого начальника і тільки тоді ступив наперед, щоб вислухати наказа.
— Герцоґ викликає охочих до небезпечної справи, що дасть нагоду відзначитись тим, хто її виконає. Я кликав вас, щоб ви були напоготові.
— Дякую, капітане, — відповів Д'Артаньян, не бажавши нічого, як визначитись перед заступником головного командира.
Виявилось, що лярошельці зробили вилазку та одбили бастіон, який позавчора ще взяла королівська армія. Треба було перевести дуже небезпечні розвідки, щоб довідатись, скільки війська обороняє цей бастіон.Дійсно, через декілька хвилин герцоґ голосно промовив:
— Мені потрібні троє або четверо охочих, з надійною людиною на чолі.
— Надійна людина в мене є, ваша високість, — сказав Дезесар, вказуючи на Д'Артаньяна, — а тому вашій високості залишається тільки наказати, і п'ять-шість волонтьорів завжди знайдуться.
— Запрошуються четверо охочих, ладних іти зі мною на смерть! — згукнув Д'Артаньян, підносячи вгору свою шпаду.
Двоє з його товаришів-ґвардійців одразу вийшли наперед. До них приєднались ще два салдати. Такої кількости людей було досить. Д'Артаньян відмовив усім іншим, щоб не порушати права черги і не обійти тих, що зголосилися перші.
Було невідомо, що робили лярошельці, заволодівши бастіоном: чи вони кинули його, чи залишили там залогу. Щоб довідатись про це, треба було перевести розвідини.
З чотирма товаришами Д'Артаньян ішов траншеєю: два офіцери були обабіч його, а салдати сзаду. Ховаючись за бруствер, вони підійшли до бастіону на сто кроків. Повернувшися, Д'Артаньян побачив, що обидва салдати зникли.
Він гадав, що вони злякались і залишились ззаду, а тому скомандував рушати далі. На розі траншеї вони опинилися на шістдесят кроків від бастіону.
Нікого не було видко, і бастіон здавався безлюдним. Троє надзвичайно відважних юнаків обмірковували, чи йти їм далі, аж тут хмарка диму оперезала велетенські камені бастіону й з дванадцятко куль просвістили коло Д'Артаньяна та його товаришів.
Вони довідалися про те, що їм було потрібно знати: бастіон охороняли. Залишатись далі у цьому небезпечному місці було недоцільно. Д'Артаньян та обидва ґвардійці повернулись і почали відступати, але це скидалося більше на втечу. Коли вони наблизились до рогу траншеї, що мала трішки захистити їх, один з ґвардійців упав, пробитий кулею в груди. Другий, що залишився цілий та непошкоджений, прямував далі до табору.
Д'Артаньян не хотів кидати так свого товариша. Він нахилився підняти його та допомогти дістатись до своїх. Тої ж хвилини грімнули два постріли: одна куля розтрощила пораненому голову, друга пролетіла в двох дюймах від Д'Артаньяна та вдарилась об камінь.
Юнак живо обернувся, бо ці постріли не могли бути з бастіону, закритого рогом траншеї. Тоді йому спали на думку салдати та вчорашні вбивці. Він поклав довідатись, з ким має справу, і з цією метою впав на тіло свого товариша, удаючи ніби його вбито.
З-за незакінченого земляного насипу, що був на тридцять кроків завдальшки, з'явились дві голови: то були салдати, які відстали. Д'Артаньян не помилився: ці два чоловіки пішли за ним, щоб убити його, сподіваючись, що смерть його привинять ворогові. А що він міг бути тільки поранений і згодом виказати на них, то вони підійшли прикінчити його. На щастя, ошукані хитрощами Д'Артаньяна, вони не потурбувалися набити рушниці.
Коли вони наблизились, Д'Артаньян, який, падаючи, не пускав шпади з рук, звівся на рівні ноги і в один скок опинився коло салдатів. Вбивці зрозуміли, що коли вони побіжать до табору, не вбивши Д'Артаньяна, він їх обвинуватить, а тому перша їхня думка була перекинутися до ворога. Один з них схопив рушницю за рулю й, озброївшись нею, як палицею, намагався завдати Д'Артаньянові жахливого вдара, та той уникнув цього, відскочивши на бік. Цим рухом він дав дорогу розбійникові, що прожогом кинувся до бастіону. Лярошельцям не було відомо, з якою метою прямує він до них, і тому вони почали стрілянину; салдат упав, поранений кулею у плече.
Д'Артаньян із шпадою в руці кинувся до другого салдата. Боротьба точилася недовго. Негідник мав для оборони тільки розряджену рушницю. Шпада Д'Артаньяна сковзнула по рулі рушниці, на цей раз зовсім некорисної зброї, і пронизала вбивцеві стегно; той упав. Д'Артаньян наставив йому вістря шпади до горла.
— О, не вбивайте мене! — згукнув поранений, — змилуйтесь, змилуйтесь, пане офіцере, і я вам усе розкажу.
— Та чи варта твоя таємниця, щоб дарувати тобі життя? — спитав юнак, стримавши свою руку.
— Так, якщо на вашу думку життя чогонебудь варте, коли маєш, як ви, двадцять два роки і можеш досягти всього через свою відважність та вроду.
— Негіднику, — відповів Д'Артаньян, — ну, кажи мерщій, хто доручив тебе вбити мене?
— Жінка. Я її не знаю, але звуть її міледі.
— Коли ти не знаєш цієї жінки, як може бути тобі відомо її ім'я?
— Мій товариш знав її й називав так. Це з ним вона умовлялась, а не зі мною; в нього в кешені є й лист цієї особи, який, мабуть, має велике значіння для вас, судячи з того, що я від нього чув.
— Як сталось, що ти втрутився в цю справу?
— Він запропонував мені допомогти вбити вас, і я погодився.— А скільки вона дала вам за цей блискучий подвиг?
— Сто люїдорів.
— Гаразд і те, — всміхнувся Д'Артаньян, — що вона складає мені не абияку ціну. Сто люїдорів — це велика сума для двох таких мерзотників, як ви. Я не дивую, що ти погодився, і дарую тобі життя, але з одною умовою.
— З якою? — схвильовано спитав салдат, побачивши, що не все скінчено.
— Ти мусиш здобути мені листа з кешені твого товариша.
— Але, — вигукнув розбійник, — це тільки інший засіб вбити мене. Якже ви хочете, щоб я дістав вам листа під пострілами з бастіону?
— Неодмінно мусиш так зробити, інакше, присягаюся, я вб'ю тебе.
— Згляньтеся, пане офіцере, змилуйтесь наді мною заради тієї молодої жінки, що ви кохаєте й, мабуть, вважаєте за померлу, але вона жива! — вигукнув розбійник кидаючись навколішки й спираючись на руку, бо від втрати крови сили почали зраджувати його.
— А звідки тобі відомо, що є жінка, яку я кохаю й вважаю за померлу? — спитав Д'Артаньян.
— З листа, що в товариша в кешені.
— Ось ти й сам бачиш, мені конче потрібний той лист. Нема чого чекати та вагатись, бо як не гидко мені вдруге закривавити шпаду кров'ю такого мерзотника, як ти, але, присягаюсь честю дворянина…
З цими словами Д'Артаньян зробив такий виразний загрозливий рух, що поранений підвівся.
— Стійте, заждіть! — благав він, набуваючи з переляку відваги, — я піду… піду…
Д'Артаньян одібрав у салдата рушницю, примусив його пройти наперед.
Жах був так ясно написаний на його обличчі, вкритому холодним потом, що Д'Артаньян змилувався та, з призирством дивлячись на нього, додав:
— Гей, ти, я покажу тобі ріжницю між хороброю людиною та таким боягузом, як ти. Залишайся, я сам піду.
І хутко озирнувшися та стежачи за всіма рухами ворогів, користуючись з усіх засобів до захисту, даваних місцевістю, Д'Артаньян добувся до другого салдата.
Було два способи досягти мети: обшукати його на місці, або унести, прикриваючись тілом, як щитом, та обшукати його в траншеї. Д'Артаньян визнав за краще останній спосіб і скинув собі розбишаку на плечі. Тої ж хвилини з бастіону почали стріляти.Легке струсіння, глухий згук трьох куль, що пробили тіло, останній зойк, передсмертні корчі довели Д'Артаньяну, що той, хто мав його вбити, врятував йому тепер життя.
Повернувшися до траншеї, Д'Артаньян скинув з плеч труп коло блідого, як смерть, пораненого. Він одразу заходився оглядати одяг убитого. Шкіряна портфелька, гаманець, де, очевидно, лежала частина суми, одержаної розбійником, рожок і кості складали увесь спадок померлого.
Залишивши рожок і кості на місці, де вони впали, він кинув гаманець пораненому й з жадобою кинувся до портфельки.
Між декількох незначних папірців він знайшов листа — саме того, що за ним ходив, важучи своїм життям.
„Ви загубили слід цієї жінки, й вона перебуває тепер у цілковитій безпеці в манастирі, куди ви не повинні були її ні в якому разі пускати. Дбайте тепер не проминути чоловіка, інакше, як вам добре відомо, рука в мене довга, і я примушу вас дорого заплатити за сто люїдорів, що ви від мене одержали“.
Підпису не було. Однак, було очевидно, що лист був од міледі, а тому Д'Артаньян сховав його, як доказ, і, сівши в безпечному місці за рогом траншеї, почав допитувати пораненого. Той повинився, що з убитим товаришем взявся захопити одну молоду жінку, яка мала виїхати з Парижу через рогатку Ля-Вієт. Але, затримавшись на хвилину випити в коршмі, вони спізнились на десять хвилин і прогавили карету.
— А що ж ви мали зробити з жінкою? — схвильовано спитав Д'Артаньян.
— Ми повинні були приставити її до будинку на Королівському майдані, — відповів поранений.
— Так, так, — прошепотів Д'Артаньян, — дійсно так, до самої міледі.
Тоді юнак з жахом зрозумів, яка страшенна жадоба помсти спонукала цю жінку занапастити його і всіх, кого він любив, і як добре відомі були їй усі двірські інтриги, бо вона знала все. Безсумнівно, відомості ці давав їй кардинал.
Зате із щирою радістю він пригадав, що королева нарешті довідалась, у якій в'язниці нудиться за свою відданість їй пані Бонасьє, та визволила її звідти.
Тепер лист, одержаний від молодої жінки, та її переїзд дорогою Шельо, де вона промайнула, як примара, ставали йому зрозумілі.
Від тої хвилини, як наперед казав Атос, з'явилась можливість одшукати пані Бонасьє, бо манастир не був непідступний.Ця думка зовсім схилила його до милосердя. Він звернувся до пораненого, що неспокійно стежив за виразом на його обличчі і простяг йому руку.
— Ходім, — сказав він, — я не хочу кидати тебе в такому становищі. Спирайся на мою руку та ходім до табору.
— Так, — відповів поранений, не понявши віри такій великодушності, — чи не на те, щоб наказати повісити мене?
— Я дав тобі слово, — і тепер вдруге дарую тобі життя.
Поранений став навколішки та поцілував ноги свого спасителя. Д'Артаньян, не мавши більше потреби залишатись близько ворогів, припинив вияви його вдячности.
Ґвардієць, що повернувся до лагеря після перших пострілів з бастіону, ознаймив про смерть своїх чотирьох товаришів, і в полку всі були страшенно здивовані і одночасно дуже раді, побачивши Д'Артаньяна, цілим та непошкодженим.
Д'Артаньян, щоб пояснити рану товариша, нанесену шпадою, вигадав, що на них було зроблено вилазку. Він розказав про смерть другого салдата та про небезпеку, на яку вони наражались. Це оповідання обернулося на справжній тріюмф: уся армія цілий день говорила про нього, і герцоґ звелів переказати йому своє привітання.
Вчинок Д'Артаньянів спричинився до того, що повернув йому спокій, який він був утратив.
Цей спокій доводив про одне: Д'Артаньян не знав ще міледі.