Три мушкетери (1929)/2/9

Матеріал з Вікіджерел
Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина друга
IX. Жахливе видиво
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ IX
 
ЖАХЛИВЕ ВИДИВО
 

Кардинал сперся ліктями на рукопис, щокою на руку й з хвилину дивився на юнака. Ні в кого не було таких допитливих очей, як у його еміненції Рішельє, і Д'Артаньян відчував, як цей погляд перебіг по його жилах, наче пропасниця.

А втім поведінка його була досить невимушена й, тримаючи в руці капелюха, без особливої зарозумілости, але й без зайвої покірливости, він чекав на ласкаве розпорядження кардинала.

— Пане, — звернувся до нього Рішельє, — ви Д'Артаньян з Беарна?

— Так, монсеньєр, — відповів юнак.

— У Тарбі та його околицях, — вів далі кардинал, — багато галузей роду Д'Артаньянів, до якого ви належите?

— Я син того Д'Артаньяна, що брав участь у релігійних війнах з великим королем Генрихом, батьком його величности.

— Так. Це ви місяців сім-вісім тому приїхали з батьківщини шукати щастя в столиці?

— Так, монсеньєр.

— Ви їхали через Менґ, де з вами сталась якась пригода, не знаю, яка саме, а щось таке було.

— Монсеньєр, — відповів Д'Артаньян, — зі мною ось що сталося…

— Не треба, не треба, — перебив його кардинал з усмішкою, яка показувала, що вся історія йому відома так само досконало, як і тому, хто хотів її розказувати. — Вас рекомендував пан Де-Тревій, чи не так?

— Так, монсеньєр, але саме підчас тої нещасної пригоди в Мензі…

— Був загублений лист, — додав його еміненція. — Я знаю й про це. Пан Де-Тревій — справжній фізіономіст і розпізнає людей з першого погляду. Він примістив вас до роти свого зятя Дезесара, подавши надію, що згодом вас візьмуть у мушкетери?

— Монсеньєр має цілком точні відомості.

— Від того часу у вас було багато пригод. Якось ви прогулювались поза Шартрезьким манастирем, коли краще було б для вас не ходити туди. Потім ви відбули подорож з вашими друзями на Форзькі води. Друзі спинилися на дорозі, а ви поїхали далі. І це цілком зрозуміло, ви мали справу в Англії.

— Монсеньєр, — сказав уражений Д'Артаньян, — я їхав…

— На полювання до Віндзору, чи до іншого місця, — це нікого не обходить. Я знаю про все, бо це мій обов'язок знати про все. Коли ви повернулися, вас прийняла одна найвельможніша особа, і я радий бачити, що ви зберегли річ, яку вона подарувала вам на пам'ять.

Д'Артаньян швидко повернув самоцвіт у середину, та запізно.

— Другого дня, — провадив далі кардинал, — вас відвідав Де-Кавуа. Він приходив просити вас завітати до палацу, але ви не віддали йому визіти, і зробили негаразд.

— Монсеньєр, я боявся накликати на себе неласку вашої еміненції.

— Чому? За те, що ви виконали наказа вашого начальства з таким розумом і відвагою, з якою ніхто інший не зробив би? Ви боялися накликати мою неласку, коли заслуговували тільки на похвалу! Я караю лише тих, хто неслухається, а не тих, хто, як ви, занадто слухняні. На доказ цього, пригадайте дату, коли я посилав по вас і пошукайте в пам'яті, що сталося того самого вечору.

Це був той самий вечір, коли викрадено пані Бонасьє. Д'Артаньян здрігнувся. Він згадав, як півгодини тому бідна жінка проїхала повз нього, везена тою самою силою, що примусила її щезнути.

— Кінець-кінцем, — вів далі кардинал, — через те, що декілька часу я нічого не чув про вас, мені схотілося знати, що ви робите. До того ж ви повинні бути вдячні мені: ви ж самі бачили, як вас за всіх нагод милували.

Д'Артаньян шанобливо вклонився.

— Так поводились з вами не тільки з почуття природної справедливости, але й за пляном, що я його накреслив про вас.

Подив Д'Артаньянів дедалі збільшувався.

— Я хотів викласти вам цей плян в той день, коли я вперше запрошував вас. Але ви не з'явилися. На щастя, нічого не пропало від цієї затримки, і сьогодні ви вислухаєте його. Сідайте отут, пане Д'Артаньяне, проти мене. Ви дворянин досить доброго роду і маєте право слухати мене сидячи.

І кардинал пальцем вказав юнакові на стілець.

Д'Артаньян, здивований всім, що тут діялося, послухався тільки другого знаку свого бесідника.

— Ви відважні, пане Д'Артаньяне, — провадив далі кардинал, — ви розсудливі, це ще краще. Я люблю людей з розумом і серцем. Не лякайтеся, — усміхнувся він, — кажучи: людей з серцем, я розумію людей сміливих. Ви ще молоді й, дарма, що тільки но входите в світ, ви вже маєте потужних ворогів. Якщо ви не вживатимете застережних заходів, ви пропали.

— Леле, монсеньєр, і пропаду безсумнівно, дуже скоро, бо вони сильні й мають підтримку, а я сам один.

— Так, правда, але дарма, що ви самотні, ви багато вже зробили й, я певний, зробите ще більше. Проте, мені здається, на тому авантурному шляху, який ви обрали, вам потрібний керівник. Отже, ви приїхали до Парижу, як я не помиляюся, з честолюбним наміром зробити кар'єру.

— Мої роки — роки безрозумних надій, монсеньєр, — відповів Д'Артаньян.

— Безумні надії тільки для дурнів, а ви розумний. Послухайте, що сказали б ви, коли б я запропонував вам місце хорунжого моєї ґвардії й командира роти після війни?

— Ах, монсеньєр!

— Ви згоджуєтеся, чи не так?

— Монсеньєр… — пробелькотів страшенно стурбований Д'Артаньян.

— Як, ви відмовляєтеся? — скрикнув здивований кардинал.

— Я служу в ґвардії його величности, монсеньєр, і не маю підстав бути невдоволеним.

— Але мені здається, що моя власна ґвардія вона ж і ґвардія його величности, і в якому полку французької армії не служити, це значить служити королю.

— Ваша еміненція не так зрозуміла мої слова.

— Вам потрібний привід. Я розумію. Такий привід у вас є: службове підвищення, кампанія, що розпочинається, нагода, що її я вам пропоную, все це про око людське. Для вас же — потреба певної протекції. Ви повинні знати також, пане Д'Артаньяне, що я одержав серйозні скарги на вас: ви далеко не всі дні і не всі ночі присвячуєте службі в короля.

Д'Артаньян почервонів.

— У мене, — казав далі кардинал, поклавши руку на стос паперів, — у мене тут ціла справа про вас. Але перш, ніж прочитати її, я хотів побалакати з вами. Я знаю вас, як людину рішучу, і ваша служба, якщо вами керуватимуть замість доводити вас до лиха, могла би принести вам багато добра. Ось же обміркуйте й наважтеся.

— Ваша добрість зворушує мене, монсеньєр, — відмовив Д'Артаньян. — Я відчуваю таке величчя душі вашої еміненції, що себе вважаю за нікчему, як червяк землі. А що монсеньєр дозволяє мені говорити щиро…

Д'Артаньян спинився.

— Кажіть.

— Я маю сказати вашій еміненції, що всі мої друзі служать у мушкетерах і в ґвардії короля, а вороги, якось фатально, — у вашої еміненції. До мене погано поставляться тут і лихим оком подивляться там, коли я прийняв би вашу пропозицію, монсеньєр.

— Чи не спала вам у голову така гордовита думка, що я пропоную вам не те, чого ви варті? — спитав кардинал, зневажливо посміхнувшися.

— Ваша еміненція сто разів добра до мене, а я, мені здається, нічого не зробив, щоб бути гідним такої ласки. Незабаром розпочнеться облога Ля-Рошелі, монсеньєр. Я служитиму перед очима вашої еміненції. Коли я матиму щастя поводитися при облозі так, що заслужу на вашу увагу, тоді, принаймні, за мною буде якийсь блискучий подвиг. Він виправдав би протекцію, що її ви мені ласкаво пропонуєте. Усе має статися свого часу, монсеньєр. Мабуть, пізніше я й матиму право служити вам, тепер же, здавалося б, що я вам продався.

— Тобто ви відмовляєтесь служити мені, — сказав кардинал роздратованим тоном, в якому бреніло щось, ніби повага. — Будьте вільні і в своїй ненависті й в своїх симпатіях.

— Монсеньєр…

— Добре, добре, — перебив кардинал, — я не гніваюся на вас. Хоч ви й самі розумієте, що досить захищати й винагороджувати друзів, а про ворогів ми не зобов'язані, пеклуватися, все ж таки я раджу вас: будьте обережні, поводьтеся добре, пане Д'Артаньяне: як тільки я перестану захищати вас, я не дам за ваше життя ні шагу.

— Подбаю, монсеньєр, — відповів ґасконець з благородною упевненістю.

— Пам'ятайте ж, — сказав, підкреслюючи свої слова, Рішельє, — і згадайте, що я закликав вас до себе і зробив усе, щоб з вами не сталося лиха.

— Що б ні сталося в дальшому, — відповів Д'Артаньян, поклавши руку на серце й вклонившись, — вічна вдячність вашій еміненції за те, що ви робите для мене тепер.

— Отже, ми побачимось, як ви казали, пане Д'Артаньяне, після війни. Я стежитиму за вами, бо я буду там, — сказав кардинал, вказавши пальцем на чудову, призначену для нього зброю. — Повернувшися, ми з вами порахуємося.

— Ах, монсеньєр, не позбавляйте мене вашої милости, — скрикнув Д'Артаньян, — будьте безсторонні, монсеньєр, якщо ви вважаєте мої вчинки за вчинки порядної людини.

— Юначе, — відповів Рішельє, — якщо я матиму змогу сказати вам те, що я сказав сьогодні, то я обіцяю вам сказати.

Останні слова виявляли жахливу підозру. Вони кинули Д'Артаньяна більш, ніж у жах, бо це було попередження: кардинал хотів охоронити його від якогось лиха, що йому загрожувало. Він відкрив рота, щоб відповісти, але гордовитим жестом кардинал відпустив його.

Д'Артаньян пішов, але, переступивши поріг, занепав духом і не повернувся тільки тому, що пригадав серйозне й суворе обличчя Атоса. Коли б він погодився на умови, запропоновані кардиналом, Атос не подав би йому руки, Атос зрікся б його.

Острах перед цим розбратом утримав його: настільки сильно впливає дійсно міцна вдача на все, що її оточує. Д'Артаньян спустився тими самими сходами, якими зійшов і коло дверей зустрів Атоса й чотирьох мушкетерів, що чекали на його повернення й почали вже турбуватися. Д'Артаньян заспокоїв їх, і Плянше побіг попередити інші пости, що більше не треба вартувати, бо його пан вийшов з палацу кардинала цілий та непошкоджений.

Повернувшись до Атоса, Портос і Араміс запитали про причини його дивного побачення, але Д'Артаньян сказав їм тільки, що герцоґ Рішельє запропонував йому вступити хорунжим до кардинальської ґвардії та що він відмовився.

— І ви добре зробили, — скрикнули враз Портос і Араміс.

Атос глибоко замислився й нічого не відповів, але, коли вони залишилися сами, сказав:

— Ви зробили те, що повинні були зробити, Д'Артаньяне, але, може статися, ви помилились.

Д'Артаньян глибоко зідхнув, бо ці слова відповідали таємному голосові його душі, який пророкував, що його чекають великі нещастя.

Увесь наступний день проминув у готуванні до від'їзду.

Вночі всі ґвардійці роти Дезесара і мушкетерські роти пана Де-Тревія, що завжди приятелювали одні з одними, зійшлися докупи.

Назавтра з першими звуками сурм приятелі розлучилися: мушкетери побігли до будинку пана Де-Тревія, а ґвардійці — до будинку пана Дезесара. Обидва капітани зараз же одвели свої роти до Лювру, де король учинив їм огляд.

По закінченні огляду ґвардійці пішли в похід сами, а мушкетери повинні були рушити разом з королем, через що Портос мав змогу проїхати в своєму чудовому умундируванні Ведмежою вулицею.

Щодо Араміса, то він писав великого листа. До кого? Ніхто не знав. У сусідній кімнаті на нього чекала Кеті, що того ж вечору мала виїхати до Туру.

Атос маленькими ковтками допивав останню пляшку еспанського вина.

Д'Артаньян під той час вирушив уже в похід із своєю ротою.

Прибувши до передмістя Сент-Антуан, він весело оглянувся на Бастилію. Але церез те, що він дивився тільки на Бастилію, він зовсім не помітив міледі, що їхала на буланому коні. Вона вказала на нього пальцем двом особам, підозрілим на позір, які зараз же наблизилися до лав, щоб краще розгледіти його. На їхнє запитання поглядом міледі відповіла знаком, що це він і є. Упевнившися, що, виконуючи її наказ, вони не дадуть маху, вона стиснула острогами коня й щезла.

Ті двоє йшли слідом за ротою й коло рогатки Сент-Антуан сіли на коні, яких тримав за гнуздечку слуга без лібереї.