Три мушкетери (1929)/2/8
| ◀ VII. Яким чином Атосові пощастило екіпіруватися без ніякого клопоту | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга VIII. Видиво |
IX. Жахливе видиво ▶ |
|
О четвертій всі чотири приятелі зібрались в Атоса. Клопіт з екіпіруванням був закінчений.
Раптом увійшов Плянше з двома листами на адресу Д'Артаньяна.
Один з них була маленька довгаста записка, гарно згорнена й запечатана красивою печаткою зеленого воску, де був витиснений голуб з гілочкою.
Другий — велике послання, квадратове, оздоблене страшним гербом його еміненції, кардинала-герцоґа.
Д'Артаньян глянув на маленьку записку, і серце йому закалатало сильніш: він, здавалося, пізнав письмо. Дарма, що юнак бачив це письмо тільки один раз, спомин про нього врізався йому в саму глибину серця.
Він узяв маленьку записку й швидко розгорнув її:
„Наступної середи між шостої й сьомої ввечорі їдьте прогулятися по дорозі до Шальо й уважно придивляйтеся до карет, що проїжджатимуть. Якщо вам дороге ваше життя і життя тих, хто вас кохає, то не кажіть жодного слова, не робіть жодного руху, з якого можна було б здогадатися, що ви впізнали особу, яка відважується на все, аби побачити вас хоч одну хвилину“.
Підпису не було.
— Це пастка, — сказав Атос, — не їдьте, Д'Артаньяне.
— А все ж, мені здається, — відповів Д'Артаньян, — що письмо мені знайоме.
— Воно, мабуть, підроблене, — відмовив Атос. — О шостій чи о сьомій шлях до Шальо зовсім безлюдний. Це однаково, що піти на прогулянку в ліс Бонді.
— А коли ми поїдемо всі! — скрикнув Д'Артаньян. — Не з'їдять же, чорт побирай, нас, усіх чотирьох та ще з чотирма льокаями, з кіньми та збруєю.
— До того ж це була б добра нагода повеличатися нашим умундируванням, — вкинув слово Портос.
— Але коли це пише жінка, — зауважив Араміс, — і жінка та не бажає, щоб її впізнали, то ви її скомпрометуєте, Д'Артаньяне, що зовсім не личить джентлменові.
— Ми залишимось з-заду, — сказав Портос, — а він сам поїде наперед.
— Так, але недовга річ вистрілити з карети, що мчить учвал.
— Та вони не влучать в мене, — відказав Д'Артаньян. — Тоді ми наздогонимо карету й знищимо всіх, що сидітимуть усередині. Все ж таки на декілька ворогів буде менше.— Він має рацію, — сказав Портос. — Битва! Треба ж перевірити нашу зброю.
— Ну, що ж! Потішмось! — сказав Араміс, з кротким і байдужим видом.
— Як хочете, — озвався Атос.
— Панове, — сказав Д'Артаньян, — тепер пів на п'яту, і до шостої ми ледве чи встигнемо бути на дорозі до Шаньо.
— До того ж, коли ми вирядимось запізно, — відмовив Портос, — нас не побачать, а це буде шкода. Отже, рушаймо панове.
— Та ви забули про другий лист, — нагадав Атос, — а, мені здається з його печатки, він вартий того, щоб його розгорнути. Мене особисто, дорогий Д'Артаньяне, він турбує більше, як маленька нікчемна записка, що її ви ніжно сховали на своєму серці.
Д'Артаньян почервонів.
— Ну, побачимо, панове, — сказав юнак, — побачимо, чого бажає від мене його еміненція.
Д'Артаньян розгорнув листа й прочитав:
|
„Пана Д'Артаньяна, королевської ґвардії, роти Дезесара, просять завітати до палацу кардинала сьогодні, о восьмій вечора. Ля-Гудіньєр, капітан ґвардії“. |
— Чорт побирай, — промовив Атос. — Це побачення неприємніше за перше.
— Я піду на друге, одбувши перше, — сказав Д'Артаньян: — одне о сьомій, друге — о восьмій. Часу вистачить на обидва.
— Гм, я не пішов би, — відказав Араміс. — Ґалантний кавалер не може нехтувати побаченням, призначеним дамою, але розсудливий джентлмен може знайти привід для пробачення за те, що не завітав до його еміненції, надто, коли є деяка рація гадати, що запрошують зовсім не для люб'язностей.
— Я згоджуюсь з Арамісом, — сказав Портос.
— Панове, — пояснив Д'Артаньян, — я вже якось одержав таке запрошення від його еміненції через пана Де-Кавуа й не звернув на нього уваги, а назавтра зо мною скоїлося велике лихо: щезла Констанція. Хай буде що буде, я піду.
— Як ви вирішили, — сказав Атос, — то йдіть.
— А Бастилія? — спитав Араміс.
— Ну, що ж? Ви мене визволите, — відповів Д'Артаньян.
— Безсумнівно, — відповіли разом Араміс і Портос, з дивною самонадією, немов ішлося про звичайну річ, — безсумнівно, ми вас визволимо. Але, беручи на увагу, що позавтра ми вирушаємо, ви зробите краще, коли не наражатиметесь на ту Бастилію.
— Краще зробімо так, — порадив Атос, — не залишаймо Д'Артаньяна самого сьогодні ввечорі. Кожен з нас хай чекає на нього коло дверей палацу з трьома мушкетерами позад себе. Коли ми побачимо, що виїжджає якась підозріла, із зачиненими дверцятами карета, ми нападаємось на неї. Давно вже в нас не було бійки з ґвардійцями пана кардинала, і пан Де-Тревій, напевно, вважає нас за покійників.
— Можна, не помиляючись, сказати, Атосе, — вас створено, щоб ви стали за командира армії, — промовив Араміс. — Що ви скажете з приводу цього пляну, панове?
— Чудово! — хором відповіли юнаки.
— Отже, я біжу до касарень, — сказав Портос, — і попереджу товаришів, щоб вони були напоготові пів до восьмої. Побачення на площі палацу кардиналова, а ви, тимчасом, звеліть льокаям засідлати коні.
— Але в мене нема коня, — сказав Д'Артаньян. — Ну, та я пішлю до пана Де-Тревія взяти якогось з його коней.
— Не треба, — відказав Араміс. — Ви візьмете одного з моїх.
— Скільки ж їх у вас? — спитав Д'Артаньян.
— Троє.
— Дорогий Арамісе, — сказав Атос, — ви, імовірно, найзаможніший поет Франції й Навари.
— Послухайте, Арамісе! Ви, напевно, не знаєте, що робити з трьома кіньми, чи не так? Для мене навіть не зрозуміло, навіщо ви купили стільки?
— Я й не купував. Третього привів до мене сьогодні рано якийсь слуга без лібереї й не схотів сказати, од кого він. Запевняв тільки, що одержав такого наказу від свого пана…
— Чи від своєї пані, — перебив Д'Артаньян.
— Не в тім справа, — почервонів Араміс. — Він запевняв мене, кажу я, що має наказа від свого пана приставити цього коня до моєї стайні, не кажучи, хто його надіслав.
— Тільки з поетами трапляються такі речі, — серйозно мовив Атос.
— У такому разі, зробімо краще так, — запропонував Д'Артаньян, — на якому коні ви поїдете: на тому, якого ви купили, чи на тому, якого вам подаровано?
— Звичайно, на тому, якого подаровано. Ви розумієте, Д'Артаньяне: не можу ж я образити… Одішліть ваше сідло до касарень мушкетерів, і вам приведуть вашого коня разом з нашими.
— Дуже хороше. Але вже п'ята. Поспішаймо.За чверть години постать Портосова замаячила в кінці вулиці Феру на чудовому еспанському огирі. Слідом за ним їхав Мускетон на маненькому, але гарному овернському конику. Портос аж сяяв з радощів і гордощів.
Того ж самого часу на другому краї вулиці з'явився Араміс на чудовому англійському скакуні, за ним їхав Базен на руанському коні, ведучи за гнуздечку дужого макленбурського коня; цей кінь призначався Д'Артаньянові.
Обидва мушкетери стрілись коло дверей. Атос і Д'Артаньян дивились на них з вікна.
— Чорт побирай! — сказав Араміс. — У вас чудовий кінь, мій любий Портосе.
— Так, — відповів Портос. — Це той самий кінь, якого повинні були прислати мені спочатку. Але через дурний жарт чоловіка, його замінено на іншого. Чоловіка цього вже покарано, і я цілком задоволений.
Потім з'явилися Плянше й Грімо, теж з кіньми своїх панів. Д'Артаньян і Атос зійшли вниз, скочили в сідла, і всі рушили: Атос на коні, якого завдячував своїй дружині, Араміс — своїй коханці, Портос — жінці судового, Д'Артаньян — своїй долі, найкращій коханці, яка є на світі.
Льокаї їхали позад них.
Коло Лювру чотири приятелі зустріли пана Де-Тревія, що повертався з Сен-Жермену. Він спинив їх, щоб привітати з такою чудовою екіпіровкою. Ця зупинка миттю зібрала коло них кілька сотен роззяв.
Д'Артаньян скористався цією нагодою й сказав Де-Тревію про лист з великою червоною печаткою й з гербом кардинала. Про другий лист, звичайно, він не сказав ні слова.
Пан Де-Тревій схвалив їхній плян й запевнив, що коли б Д'Артаньян назавтра не прийшов до нього, то він зуміє розшукати його, де б той не був.
Того часу дзиґарі на Самаритянці вибили шосту. Чотири приятелі перепросили, пославшися на побачення, і простилися з паном Де-Тревієм.
Скачучи вчвал, вони незабаром дісталися шляху на Шальо. День упадав. Карети проїжджали то в тому, то в іншому напрямку. Д'Артаньян, стережений своїми друзями, що стояли в кількох кроках від нього, пильно вдивлявся в середину карет і не бачив жодного знайомого обличчя.
Нарешті, за чверть години чекання, коли вже майже зовсім поночіло, з'явилася карета, що мчала по дорозі від Севру. Якесь передчуття підказало Д'Артаньянові, що в цій кареті їхала особа, яка призначила йому побачення. Юнак, сам дивуючись, відчував, як калатало йому серце.Саме тої хвилини з-за портьєри карети виткнулася голова жінки, що притулила два пальця до рота, чи то подаючи знак мовчанки, чи то посилаючи поцілунок. Д'Артаньян злегка скрикнув з радощів: ця жінка, або вірніше ця поява — бо карета промчала з швидкістю привиду — була пані Бонасьє.
Мимохіть, дарма, що його попереджено, Д'Артаньян пустився вчвал і в кілька скоків коня наздогнав карету, але скло дверцят було спущене. Привид зник.
Д'Артаньян пригадав тоді дану йому пораду: „коли ви цінуєте своє життя і життя тих, хто вас кохає, залишайтесь нерухомі, ніби ви нічого не бачили“.
Д'Артаньян спинився, хвилюючися не за себе, а за бідну жінку, яка, очевидно, наражалася на велику небезпеку, призначаючи йому це побачення.
У замішанні він залишився на тому ж місці й не знав, що робити. Коли це була пані Бонасьє й коли вона поверталася до Парижу, на що це похапливе побачення, на що цей побіжний обмін поглядів, на що цей поцілунок?
Якщо, з другого боку, то була не вона, — а це можливо, бо присмерком легко було помилитися, — то чи не була це спроба замаху на нього за допомогою примани в особі жінки, яку він кохав?
Товариші під'їхали до Д'Артаньяна. Усі троє виразно бачили жіночу голову, що промайнула в дверцятах карети, та ніхто, опріч Атоса, не знав пані Бонасьє. На думку Атосову, проте, це була вона, але менш захоплений цим гарненьким личком, ніж Д'Артаньян, він угледів у глибині карети іншу голову, голову чоловіка.
— Коли дійсно так, — міркував Д'Артаньян, — то, напевно, вони перевозять її з одної тюрми до іншої. Але що ж вони хотять зробити з нею, сердешною? Чи побачу я її коли?
Вибило пів на восьму. Карета запізнилася на двадцять хвилин. Приятелі Д'Артаньяна пригадали, що в його має бути ще одна візита, зауваживши при цьому, що є час і відмовитися від неї. Та Д'Артаньян був разом упертий й цікавий.
У почесному полку мушкетерів усі знали Д'Артаньяна. Усім було відомо, що згодом і він буде мушкетер, а тому заздалегідь дивились на нього, як на товариша.
Через це кожен з мушкетерів охоче погодився взяти участь у справі, для якої їх закликали. До того ж здавалося, що йдеться про якийсь жарт з паном кардиналом і його людьми, а на такі експедиції наші шановні джентлмени завжди були ладні.
Атос поділив їх на три групи. На чолі одної став він сам, другу доручив Арамісові, третю — Портосові.Д'Артаньян відважно ввійшов у головні двері. Він передав листа черговому службовцеві. Той провів до дожидальні й подався у внутрішні покої палацу.
У цій кімнаті були п'ять чи шість ґвардійців кардинала, що впізнали Д'Артаньяна й, знавши, що це він поранив Жюсака, дивилися на нього із загадковою усмішкою.
В їхній усмішці Д'Артаньян убачав лиху ознаку. Проте, нашого ґасконця нелегко було залякати. З гордовитим виглядом поклавши руку на стегно, він став перед ґвардійцями у вичикувальній позі, не позбавленій величчя.
Увійшов пристав і жестом запросив Д'Артаньяна йти за ним. Нашому ґасконцеві здавалось, що ґвардійці, побачивши, як він уходить, почали перешіптуватися. Він пройшов коридор, перетяв велику залю, увійшов у бібліотеку й опинився перед чоловіком, що сидів за бюром й писав.
Пристав увів його й пішов назад, не мовивщи й слова. Д'Артаньян стояв й розглядав цього чоловіка.
Спочатку він подумав, що перед ним якийсь суддя, що вивчає справи, але побачив, що чоловік за столом виправляє рядки не однакової довжини, вибиваючи такт пальцями. По хвилині поет згорнув рукопис, на обгортці якого було написане „Мірам“, трагедія на п'ять дій, і підвів голову.
Д'Артаньян впізнав кардинала.