Три мушкетери (1929)/2/7
| ◀ VI. Таємниця міледі | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга VII. Яким чином Атосові пощастило екіпіруватися без ніякого клопоту |
VIII. Видиво ▶ |
|
Юнак втік, а міледі все ще загрожувала йому безсилим жестом. Втративши його з очей, вона тої ж хвилини знепритомніла.
Д'Артаньян був такий схвильований, що не подумав навіть про долю Кеті, бігцем промчав половину Парижу й зупинився тільки коло дверей квартири Атосової.
Розгубленість і жах, що опанували його, оклики патрулів, що кинулись за ним наздогінці, гигикання подорожніх, які, незважаючи на ранній час, йшли в своїх справах, тільки дужче підганяли Д'Артаньяна.
Він перетяв двір, знявся вгору на третій поверх до Атоса й щосили постукав у двері.Грімо із сонними очима відчинив. Д'Артаньян так навально вдерся до кімнати, що трохи не збив його з ніг.
Всупереч звичайній своїй мовчазності, бідолаха на цей раз набув дара слова.
— Гей, чого тобі тут треба, волоцюго? Кого ти шукаєш?
Д'Артаньян скинув чепця й визволив з-під мантильї руки. Побачивши вуси й голу шпаду, Грімо зрозумів, що має справу з мущиною. Він був певний, що то розбійник.
— Рятуйте, рятуйте! — гукнув він.
— Мовчи, дурний! — промовив юнак. — Я — Д'Артаньян. Хіба ти не впізнаєш мене? Де твій пан?
— Ви — пан Д'Артаньян, — згукнув Грімо, — та не може бути!
— Грімо, — сказав Атос, — виходячи із своєї кімнати в халаті. — Мені здається, ви дозволяєте собі розмовляти…
— Ах, пане, це тому…
— Тихо!
Грімо задовольнився тим, що пальцем вказав на Д'Артаньяна.
Атос упізнав свого приятеля й, хоч який був флегматичний, розреготався з дивного машкараду, що бачив перед собою: чепець набакир, спідниця, що ось-ось спаде, закасані рукава і вуси, що тремтіли з хвилювання.
— Не смійтеся, мій дорогий, — сказав Д'Артаньян, — бога ради, не смійтеся, бо запевняю вас, сміятися нема з чого.
І він сказав ці слова з таким урочистим виглядом і з таким жахом, що Атос зараз же схопив його за руки й скрикнув:
— Чи не поранені ви, мій любий? Ви такий блідий.
— Ні. Але зі мною сталася жахлива пригода. Ви тут сами, Атосе?
— Чорт побирай! Та хто ж, на вашу думку, може бути в мене такого часу?
— Добре, добре.
Д'Артаньян прожогом кинувся до кімнати Атоса.
— Ну, кажіть, — сказав Атос, зачинивши двері на засуви, аби ніхто не став їм на заваді. — Чи то король умер? Чи не вбили ви кардинала? Ви на себе не схожі. Ну, кажіть же, бо я, дійсно, помираю з хвилювання.
— Атосе, — сказав Д'Артаньян, скидаючи сукню й з'являючися в самій сорочці, — приготуйтеся вислухати неймовірну, нечувану історію.
— Перш за все уберіться в цей халат, — запропонував мушкетер своєму другові.
Д'Артаньян убрався в халат, не відразу потрапивши в рукави, такий був він схвильований.— Ну, — спонукав Атос.
— Ось що, — прошептав йому на вухо Д'Артаньян, — плече міледі тавровано квіткою лелії.
— А-а! — зойкнув мушкетер, немов вражений кулею в серце.
— Послухайте, — спитав Д'Артаньян, — чи певні ви, що та інша дійсно померла?
— Інша? — відказав Атос таким безгучним голосом, що Д'Артаньян ледве чув його.
— Так! Та, що про неї ви якось розповідали мені в Ам'єні?
Атос важко зідхнув і сховав лице між долоні.
— А ця, — провадив далі Д'Артаньян, — жінка років двадцяти шести — двадцяти восьми.
— Білява? Чи не так?
— Білява.
— З блакитними очима, з дивним блиском і з чорними бровами й віями?
— Так.
— Висока на зріст, ставна. Бракує одного зуба, поруч з очним, зліва.
— Так.
— Квітка лелії маленька, рожеватого кольору, із слідами спроби витруїти її?
— Так, так.
— Але, ви кажете, вона англійка?
— Її взивають міледі, та вона, мабуть, французка. До того ж лорд Вінтер доводиться їй дівер.
— Я хочу бачити її, Д'Артаньяне.
— Будьте обережні, Атосе, будьте обережні. Ви хотіли її вбити. Але ця жінка ладна віддати віть за віть і не схибить.
— Вона не наважиться сказати нічого, бо цим вона викрила б себе.
— Вона здатна на все. Чи ви бачили її колись розлютованою?
— Ні, — відказав Атос.
— Це — тигриця, пантера. Ах, мій любий Атосе. Я боюся, що я накликав на обох нас жахливу помсту.
Д'Артаньян розповів тоді про все: про безумний гнів міледі й про загрозу вбити його.
— Маєте рацію. Слово чести, я не дав би за своє життя і шеляга, — погодився Атос. — На щастя, позавтра ми виступаємо з Парижу. Нас, мабуть, пошлють до Ля-Рошелі, а якщо ми поїдемо…
— Вона піде слідом до краю світа, Атосе, коли впізнає вас. Нехай, вже свою ненависть вона звертає краще на мене самого.— Ах, мій дорогий; що за важниця, коли вона і вбила б мене! Чи не думаєте ви, що я складаю велику ціну життю?
— Тут якась таємниця, Атосе. Ця жінка — шпигун кардиналів. Я певний цього.
— Тоді будьте обережні. Коли ваша лондонська пригода не викликає в кардинала захоплення, то він, напевно, зненавидить вас. А що кінець-кінцем він не може нічого закинути вам одверто, ненависть же — надто кардиналова — прагне вдовольнити себе, майтеся на бачності. Якщо ви виходите, не виходьте самі, як що їсте — їжте з осторогою. Одне слово, не звіряйтеся ні на кого, навіть на свою тінь.
— На щастя, — відповів Д'Артаньян, — така загроза існуватиме тільки до позавтрашнього вечора, бо бувши в армії нам доведеться стерегтися самих мущин.
— А до того часу, — сказав Атос, — я відмовляюся від мого доброхітного ув'язнення й ходитиму з вами скрізь. Вам треба повернутися на вулицю Могильників. Я піду з вами.
— Хоч як до неї не близько, — відказав Д'Артаньян, — а я не можу повертатися в такому вигляді.
— Правильно, — й Атос сіпнув дзвоника.
Увійшов Грімо.
Атос жестом звелів йому піти до Д'Артаньяна й принести одежу. Грімо на мигах такі відповів, що зрозумів і подавсь виконувати розпорядження.
— А все ж таки, мій друже, наша справа з екіпіруванням не посувається наперед, — сказав Атос, — бо, коли я не помиляюсь, усе своє вбрання ви залишили в міледі, яка, безумовно, і гадки не матиме повернути його вам. На щастя у вас є сапфір.
— Сапфір належить вам, дорогий Атосе. Хіба ви не казали мені, що це ваш родинний перстень?
— Так, мій батько купив його, як він казав мені колись, за дві тисячі екю. Цей перстень був частина його весільних подарунків моїй матері. Він напрочуд гарний. Моя мати подарувала його мені, а я, божевільний, замість зберегти його, як священну річ, подарував перстень цьому створінню.
— Тоді, мій любий, візьміть його, бо він ваш і поготів. Я розумію, ви повинні дуже дорожити ним.
— Щоб я взяв цей перстень по тому, як він побував у руках цієї підлої тварюки! Цей перстень, Д'Артаньяне, споганено.
— Ну, продайте його.
— Продати діямант, що дістався мені від матері! Я вважав би це за профанацію святощів.
— Тоді заставте його. Вам охоче дадуть за нього понад тисячу екю. Цієї суми задосить для ваших потреб. У дальшому, першими ж грошима, що надійдуть до вас, ви викупите його й одержите очищеним од старих плям, бо він пройде крізь руки лихварів.
Атос усміхнувся.
— Ви чудовий товариш, Д'Артаньяне, — сказав він. — Своїми веселощами ви завжди розганяєте сумні думки. Нехай так, заставімо перстінь, але з одною умовою.
— З якою?
— П'ятсот екю вам, а п'ятсот мені.
— Що ви вигадали, Атосе? Мені не потрібно й четвертої частини цієї суми. Я служу в ґвардії, і, продавши сідло, матиму таку суму. Чого мені треба? Коня для Плянше, ось і все. До того ви забуваєте, що й у мене є перстень.
— Яким ви дорожите ще більше, як мені здається, ніж я своїм. Принаймні, так мені здається.
— Так, через те, що в крайньому разі він не тільки визволить нас з скрутного стану, але ще й з великої небезпеки. Це не тільки дорогоцінний діямант, а ще й чародійний талісман.
На ту хвилину до кімнати ввійшов Грімо в супроводі Плянше. Останній, турбуючися за свого пана й зацікавлений знати, що з ним сталося, скористався з нагоди й сам приніс одіж.
Д'Артаньян убрався, Атос так само. Коли вони були готові вийти, Атос удав, ніби націлюється. Грімо зараз же зняв мушкет і налагодився йти за своїм паном.
Без будь-яких пригод дісталися вони до вулиці Могильників. Бонасьє стояв на порозі й глузливо зиркнув на Д'Артаньяна.
— А, люб'язний мій пожильче, — сказав він. — Поспішаєте? У вас зараз чарівна молода дівчина, чекає на вас, а жінки, сами знаєте, не люблять, щоб їх примушували чекати.
— Це Кеті, — скрикнув Д'Артаньян і кинувся в коридор. Дійсно, на площадці перед кімнатою, притулившися до дверей, стояла бідолашна дівчина й вся трусилася.
Побачивши його, вона сказала:
— Ви обіцяли боронити мене від її гніву. Ви ж бо занапастили мене.
— Так, вірно, — відповів Д'Артаньян, — будь спокійна, Кеті. А що ж сталося у вас по моєму відході?
— Хіба я знаю? — відказала Кеті. — На її вигуки збіглися льокаї. Вона посатаніла з люті. Усі прокльони, які є на світі, вона виригнула на вашу голову. Тоді мені спало на думку, що вона згадає, як ви пройшли до її спальні через мою кімнату і візьме мене за вашу співучасницю. Я захватила трохи грошей, що були в мене, мої цінніші речі й утікла.— Бідолашна голубко! Що ж мені робити з тобою? Позавтра я уїжджаю.
— Усе, що хочете, пане. Увезіть мене з Парижу, увезіть мене з Франції.
— Не можу ж я взяти тебе з собою на облогу Ля-Рошелі.
— Але ви можете примістити мене в провінції, до якоїсь знайомої вам дами, на вашій батьківщині, наприклад.
— Е, моя люба! На моїй батьківщині дами не мають покоївок. Але, стривай. Знайшов. Плянше! Піди до Араміса й попроси його негайно завітати до мене. Мені треба сказати йому щось дуже важливе.
— А-а, розумію, — сказав Атос. — Чому ж не до Портоса? Мені здається, що його маркиза…
— Маркиза Портоса вбирається за допомогою писарчуків свого чоловіка, — усміхнувшися, сказав Д'Артаньян. — До того Кеті й не схотіла б жити на Ведмежій вулиці. Чи не так, Кеті?
— Я ладна жити, де хочете, аби тільки сховатися так, щоб не знали, де я.
— Тепер, Кеті, коли ми маємо розлучитися, і, значить, ти не будеш більш ревнувати…
— Хоч де б ви не були, пане, поблизу чи далеко, я завжди вас кохатиму.
— Онде гніздиться вірність кохання, — пробурмотів Атос.
— І я так само, — відповів Д'Артаньян, — я завжди кохатиму тебе, будь спокійна. А скажи, — я надаю великої ваги тому запитанню, — чи не чула ти чого про одну молоду жінку, яку викрадено якось уночі?
— Зажліть!.. Боже мій! Невжеж, пане, ви все ще кохаєте цю жінку?
— Ні, її кохає один з моїх приятелів. Ось цей Атос.
— Я! — скрикнув Атос таким голосом, ніби помітив, що наступив на гадюку.
— Звичайно, ти, — сказав Д'Артаньян, стискуючи йому руку. — Ти добре знаєш, як ми співчуваємо цій бідній маленькій пані Бонасьє. До того ж Кеті нікому не скаже, чи не так, Кеті? Розумієш, моя голубко, це — жінка тої мацапури, яку ти бачила коло дверей, ідучи сюди.
— О, боже мій, — скрикнула Кеті, — ви нагадали мені, як я злякалась. Хоч би він не впізнав мене!
— Як упізнав? Хіба ти вже бачила колись цього чоловіка?
— Він двічі приходив до міледі.
— А коли саме?
— Днів п'ятнадцять-вісімнадцять тому.
— Саме так.
— Учора ввечорі він знову був.— Учора ввечорі?
— Так, на хвилину раніш, ніж прийшли ви.
— Дорогий Атосе! Нас оточено цілою сіткою шпигунів. І ти думаєш, він впізнав тебе, Кеті?
— Я насунула на лоб чепця, побачивши його, та це було, мабуть, запізно.
— Спустіться наниз, Атосе, він до вас ставиться не так недовірливо, як до мене, і подивіться, чи все ще він стоїть коло дверей.
Атос спустився й швидко повернувся.
— Він пішов, а будинок зачинено.
— Він пішов на доповідь і скаже, що всі голуби тепер у голубнику.
— Так тікаймо, — сказав Атос, — залишимо тут самого Плянше, щоб він розказав нам усі новини.
— Одну хвилину. Ми послали по Араміса.
— Вірно, почекаймо на Араміса.
Тої хвилини ввійшов Араміс.
Йому розказали, в чому річ, і з'ясували, як конче потрібно, щоб в одної із своїх знайомих знатних дам він знайшов місце для Кеті.
Араміс замислився на хвилину, і, зашарівшися, сказав:
— Це дійсно дуже потрібно для вас, Д'Артаньяне?
— Я буду вдячний вам до живоття.
— Так ось, мадам Де-Буа-Трасі просила мене, здається, для одної своєї приятельки, що перебуває в провінції, вірну покоївку. Якщо ви, Д'Артаньяне, можете ручитися за мадмуазель…
— О, пане, — скрикнула Кеті, — будьте певні, я цілком буду віддана тій особі, що дасть мені змогу уїхати з Парижу.
— Коли так, — відмовив Араміс, — тим краще.
Він сів до столу й написав кілька слів, запечатав записку своїм перснем і передав її Кеті.
— Тепер, моя дитинко, — сказав Д'Артаньян, — ти знаєш, що тут нам не краще, ніж тобі. Покищо розлучімося. А побачимось за кращих днів.
За хвилину троє юнаків розпрощалися з тим, щоб о четвертій зібратися в Атоса, а Плянше залишили доглядати квартиру.
Араміс повернувся додому, а Атос і Д'Артаньян пішли заставляти сапфір.
Як і передбачав наш ґасконець, за перстень їм одразу дали триста пістолей.
Атос і Д'Артаньян, з енерґією військових, як знавці своєї справи, витратили коло трьох годин на покуп мушкетерської екіпіровки. До того ж Атос був людина покладлива і пан з голови до кінчика нігтей. Коли якась річ була йому до вподоби, він платив запрошену суму, навіть не спитуючись зменшити її. Д'Артаньян хотів був зробити з приводу цього деякі зауваження, та Атос, усміхаючись, поклав йому руку на плече, і Д'Артаньян зрозумів, що торгуватися дозволено йому, бідному ґасконському панкові, а не особі з виглядом принца.
Мушкетер відшукав чудового андалузького коня, чорного, як смола, гарячого, як вогонь, з тонкими й стрункими ногами, шести років. Він уважливо огледів його і не знайшов жодної вади. За нього просили тисячу ліврів. Мабуть, його можна було б купити й дешевше, але тоді, як Д'Артаньян торгувався з баришником, Атос одлічив уже сто пістолей.
Для Грімо купили пікардійського коня, кремезного й міцного, за триста ліврів. Але коли купили сідло й зброю для Грімо, із ста п'ятидесяти пістолей в Атоса не залишилося ні шага, Д'Артаньян запропонував приятелеві взяти невелику частину грошей, що припадала йому, з тим, що той поверне цей борг згодом. Атос, замість відповісти, знизнув плечима.
— Скільки давали за перстень, щоб придбати його у власність? — спитав Атос.
— П'ятсот пістолей.
— Тобто ще двісти пістолей: сто пістолей вам, сто — мені. Та це ж цілий скарб, мій дорогий; вертайтеся до ювілера.
— Як? Ви хочете…
— Цей перстень, напевно, навіював би мені багато сумних спогадів. До того ж у нас ніколи не буде трьохсот пістолей, щоб викупити його, і, таким чином, у цій справі ми дурно загубили б дві тисячі ліврів. Підіть скажіть йому, що перстень його, і повертайтеся з двомастами пістолей.
— Подумайте, Атосе…
— Готівка дорога слушного часу, і треба вміти правити жертви. Ідіть, Д'Артаньяне, ідіть. Грімо з своїм мушкетом піде з вами.
За півгодини Д'Артаньян, не зазнавши ніяких пригод, повернувся з двома тисячами ліврів.
Отак Атос знайшов у своїй господі кошти, на які й не чекав.