Три мушкетери (1929)/2/17
| ◀ XVI. Нарада мушкетерів | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XVII. Родинна справа |
XVIII. Доля ▶ |
|
Атос прибрав назву: родинна справа. Така справа не підлягала віданню кардинала. Родинна справа ні до кого не стосувалась; про родинну справу можна було розмовляти перед усіма.
Отже, Атос прибрав назву: родинна справа.
Араміс подав думку про льокаїв.
Портос знайшов кошти: діямант.Тільки Д'Артаньян, звичайно найвигадливіший з усіх чотирьох, нічого не вигадав. Треба признатися, саме ім'я міледі спаралізувало його мозок.
Ні, помиляємось, він знайшов покупця на діямант.
Сніданок у пана Де-Тревія був дуже веселий та жвавий.
Д'Артаньянові не лишалось бажати нічого більше, якби ні міледі, що ніби чорна хмара зависла на його обрії. По сніданку вмовлено зібратись увечорі в Атоса й там закінчити обговорення.
Д'Артаньян через увесь день похожав вулицями табору в новій мушкетерській уніформі.
Призначеної години, ввечорі, всі четверо зійшлись, щоб розв'язати три питання:
що написати братові міледі,
що написати спритній особі з Туру,
кому з льокаїв доручити приставити листи.
Кожний пропонував свого: Атос казав про скромність Грімо, що не говорить, доки пан не накаже йому розтулити рота. Портос вихваляв силу та моторність Мускетона, цього велетня, здатного подолати чотирьох звичайних чоловіків. Араміс, підкреслючи дотепність Базена, висував його кандидатуру. Нарешті, Д'Артаньян, цілком звіряючись на відвагу Плянше, нагадував про його поведінку в дражливій справі в Булоні.
Приятелі довго сперечались, як писати. Нарешті, Атос розміркувавши, ще більше пополотнів: Д'Артаньян зрозумів, що він наважився казати.
— Ось про що треба написати, — запропонував Д'Артаньян: — „Мілорде, ваша невістка — злочинниця: вона хотіла надіслати до вас вбивців, щоб успадкоємити ваші статки. Проте, вона не мала права віддаватись за вашого брата, бо була вже одружена у Франції й була…“
Д'Артаньян спинився, ніби шукаючи слова, і подивився на Атоса.
— „Вигнана своїм чоловіком“, — додав Атос.
— „Через те, що вона таврована…“ — закінчив Д'Артаньян.
— Овва! — вигукнув Портос. — Та це ж неможливо! — Вона намагалася вбити свого дівера?
— Так.
— Вона була вже одружена? — спитав Араміс.
— Так.
— І її чоловік бачив в неї на плечі тавро — лілею? — здивувався Портос.
— Так.Ці три „так“ промовив Атос, і кожен раз голос його набував більшої суворости.
— А хто бачив це тавро? — спитав Араміс.
— Д'Артаньян і я, чи, додержуючи хронології, я і Д'Артаньян, — відповів Атос.
— А чоловік цього жахливого створіння ще живий? — зацікавився Араміс.
— Живий.
— І ви певні цього?
— Певний.
Сталася недовга, втомна павза, підчас якої кожен з них думав про своє.
— Мені здається, — сказав Атос, перший порушивши мовчанку, — Д'Артаньян накреслив нам чудову програму. Саме про це й треба написати.
— Маєте рацію, Атосе, — згодився Араміс. — Тільки редакція цього листа занадто важка. Навіть, самий канцлер отетерів би, складаючи таке послання. А канцлер звик до протоколів і чудово редагує їх. Ну, та однаково, — замовчіть, я пишу.
І Араміс узяв перо, замислився на хвилину й написав прегарним дрібним жіночим письмом вісім чи десять рядків, а потім тихо, повільно, ніби зважуючи кожне слово, прочитав таке:
„Мілорде!
Особа, що пише до вас ці рядки, мала честь схристити з вами шпади на невеличкій площі на вулиці Пекла. Відтоді ви не раз називали себе другом цієї особи, і вона має за свій обов'язок довести свою приязнь доброю порадою. Два рази ви за малим не загинули від руки вашої найближчої родички. Ви вважаєте її за свою спадкоємицю, бо не знаєте, що перед тим, як узяти шлюб в Англії, вона була вже одружена у Франції. На третій раз, тобто тепер, ви певно, загинете. Ваша родичка виїхала з Ля-Рошелі до Англії сьогодні вночі. Стежте за нею, коли вона приїде, бо заміри її великі й жахливі. Якщо ви неодмінно бажаєте знати, на що вона здатна, прочитайте її минуле на її лівому плечі“.
— Чудово складено, — зауважив Атос. — Ви пишете, як державний секретар, любий Арамісе. Якщо застереження прийде вчасно, лорд Вінтер запроведе пильний догляд за нею. Навіть якби воно потрапило до рук кардинала, ми не будемо скомпрометовані. А що льокай, який повезе його, зможе спинитись у Шательро й запевняти нас, ніби був у Лондоні, то ми дамо йому з листом тільки половину суми, а другу половину він одержить, привізши відповідь. Чи з вами ваш діямант Д'Артаньяне? — спитав Атос.
— У мене є щось краще, — відповів Д'Артаньян, — у мене є гроші, — і він кинув на стіл торбинку із золотом.
— Але, панове, — почав знову Д'Артаньян, — ми зовсім не дбаємо про королеву. Потурбуймося хоч трішки про здоров'я любого їй герцоґа Б'токенгемського. Це — найменше, що ми маємо для неї зробити.
— Цілком вірно, — згодився Атос, — але то вже справа Арамісова.
— Та що ж я можу зробити? — зашарився Араміс.
— Дуже просту річ, — пояснив свою думку Атос, — скласти другого листа: до спритної особи з Туру.
Араміс узяв перо, знов замислився й написав кілька рядків, що їх зараз же подав на ухвалу своїх приятелів:
„Моя люба кузино…“
— А, — промовив Атос, — ця спритна особа — ваша кузина.
— Моя сестра в перших, — пояснив Араміс.
— Хай буде кузина.
Араміс читав далі:
„Моя люба кузино! Його еміненція, пан кардинал, — нехай боронить його бог на щастя Франції та на острах її ворогів! — майже поклав край заколотові єретиків Ля-Рошелі. Дуже можливо, англійській фльоті, що йде на допомогу, не пощастить наблизитись до берегів Франції. Насмілююсь навіть висловити певність, що яка небудь подія стане на перешкоді від'їздові герцоґа Б'юкенгемського. Його еміненція — найславетніший з політиків минулого, сучасного і, здається, майбутнього. Він загасив би сонце, якби воно йому заважало. Повідомте про ці щасливі новини вашу сестру, люб'язна кузино. Я бачив уві сні, що цей клятий англієць умер. Не можу пригадати — чи від кинджала, чи від отрути. Пам'ятаю тільки, що вмер, а ви ж добре знаєте, як завжди справдуються мої сни. Будьте певні, ми незабаром побачимось“.
— Чудово, — згукнув Атос, — ви цар поетів, мій любий Арамісе. Ви кажете, як апокаліпсис, і щирі, як євангелія. Тепер лишається тільки написати адресу.
— Це дуже легко, — відповів Араміс.
Він манірно згорнув листа й надписав:
„Пані Мішон, швачці в Турі“.
Приятелі, усміхаючись, перезирнулися — їх перехитрували.— Отже, — заявив Араміс, — ви й сами розумієте, панове, що тільки Базен може приставити цього листа до Туру: моя кузина знає тільки Базена й довіряє лише йому. Кожен інший тільки попсує справу. До того ж Базен учений й самолюбець. Базен розуміється на історії, панове. Йому відомо, що Сікст П'ятий перед тим, як зробився папою, пас свині. А що він гадає висвятитись разом зі мною, то не втрачає надії й собі стати папою, чи, в крайньому разі, кардиналом. Ви ж розумієте, людина з таким сподіванням на майбутнє не дасть схопити себе, а коли таке й трапиться, він радше знесе муки катування, ніж пробалакається.
— Добре, добре, — згодився Д'Артаньян, — від щирого серця уступаю вам вашого Базена, але уступіть мені Плянше. Одного разу міледі вижила його з свого дому. А Плянше має чудову пам'ять, і ручуся вам, мавши змогу помститись, він скорше загине, ніж відмовиться приємности здійснити свою мрію. Коли справа в Турі стосується до вас, справа Лондонська — моя особиста справа. Я прошу обрати Плянше, що до того ж був зо мною в Лондоні й легко знайде дорогу туди й назад.
— Ну, тоді, — вирішив Атос, — дамо Плянше сімсот ліврів перед від'їздом і сімсот по поверненні, а Базенові — триста тепер і триста, як виконає доручення. Це зменшить наші капітали до п'яти тисяч ліврів. Кожен з нас візьме тисячу ліврів і використає, як схоче, а останню тисячу ми залишимо, передавши її панові абату на непередбачені чи спільні витрати.
— Значить, ухвалено, — зрезюмував Атос, — їдуть Плянше й Базен. Правду кажучи, я дуже радий, що Грімо буде зі мною. Він вже принатурився до моїх звичаїв, і я шаную його. Вчорашній день мусів відбитися на його нервах, а ця подорож і зовсім доконала б його.
Покликали Плянше і дали йому потрібні інструкції. Д'Артаньян заздалегідь попередив свого льокая, пояснивши, що його чекає слава, пообіцяв йому грошей і тоді вже згадав про небезпеку.
— Я зашию листа в спідку одягу, — сказав Плянше, — і проковтну його, коли мене схоплять.
— Тоді ти не виконаєш доручення, — зауважив Д'Артаньян.
— Ви дасте мені сьогодні ввечорі копію з нього, а завтра я знатиму її на пам'ять.
Д'Артаньян глянув на своїх друзів, ніби питаючись:
— Ну, що? Чи не правду я вам казав?
— Ми даємо тобі, — додав він, звертаючись до Плянше, — даємо тобі вісім день доїхати до лорда Вінтера і стільки ж на зворотну путь, разом шістнадцять день. Якщо на шістнадцятий день по твоєму від'їзді, о восьмій годині вечора, ти не приїдеш, то втратиш гроші, хоч би спізнився тільки на п'ять хвилин.
— Тоді, пане, — відповів Плянше, — купіть мені годинника.
— Візьми цей, — передав свого Атос з властивою йому щедрістю, — і будь хоробрий. Май на увазі, якщо проговоришся, пробовкнешся, чи прошалаєшся денебудь, то загубиш свого пана, який цілком звіряється на тебе. Пам'ятай також, що в разі через тебе з Д'Артаньяном скоїться яке лихо, я знайду тебе й розпанахаю тобі живіт.
— О, боже милий! — верескнув Плянше, ображений підозрінням і наляканий байдужним тоном мушкетера.
— А я, — сказав Портос, витріщивши свої великі очі, — живцем оббілую тебе.
— О, пане!
— А я, — тихим та мелодійним голосом додав Араміс, — спалю, як дикуна, на повільному вогні!
— Ой, пане!
І Плянше заплакав, може з переляку перед цими жахливими загрозами, а може він розчулився, бачивши таку зворушливу приязнь між чотирма мушкетерами.
Д'Артаньян стиснув Плянше руку й поцілував його.
— Бачиш, Плянше, — пояснив він, — ці пани кажуть таке з прихильности до мене, а в дійсності вони тебе люблять.
— О, пане, — вигукнув Плянше, — або я все виконаю, або мене пошматують. Але й тоді, будьте певні, жоден шматок мого тіла не пробовкнеться.
Від'їзд Плянше з його бажання призначено на восьму годину ранку другого дня, щоб дати йому час протягом ночі вивчити листа на пам'ять. У такий спосіб він вигравав рівно дванадцять годин, бо мусів був повернутись на шістнадцятий день по від'їзді, о восьмій вечора.
Тої хвилини, як Плянше лагодився вже сісти на коня, Д'Артаньян, що на споді душі відчував симпатію до герцоґа Б'юкенгемського, одвів його в бік.
— Слухай, — мовив він, — коли ти віддаси листа лордові Вінтеру, і той прочитає його, ти скажеш ще: „Бережіть його світлість лорда Б'юкенгемського, бо його мають вбити“. Отже, ти бачиш, Плянше, це вельми важливе та серйозне доручення, і я не хотів навіть казати моїм друзям, що довіряю тобі таку таємницю. У листі я не написав би цього, хоч би мені пропонували за це чин капітана.
— Будьте спокійні, пане, — відповів Плянше, — ви переконаєтесь, що на мене можна покластись.І, скочивши на чудового коня, якого він мусів залишити через двадцять льє, щоб узяти поштових, Плянше погнав його вчвал. На згадку про загрози трьох мушкетерів серце йому трохи стискалося, а втім він був у найкращому гуморі й повний радісних сподівань.
Базен поїхав на другий день вранці. Йому дано вісім день, щоб виконати покладене на нього доручення.
Увесь час, поки гінці були відсутні, чотири приятелі, зрозуміло, більше ніж завжди, малися на бачності.
Вони проводили цілі дні, прислухаючись, що кажуть навкруги, слідкуючи за діяльністю кардинала та рознюхуючи, чи не прибув який-небудь з гінців. Не раз їх обсипало морозом, коли когось з чотирьох несподівано викликали в якійсь службовій справі. До того ж вони мусіли уважно стежити й за своїми власними особами. Міледі була, як той привід, що, з'явившись до будь-кого, не дає йому більше спокійно спати.
Вранці восьмого дня, підчас сніданку чотирьох друзів, Базен, як завжди бадьорий, усміхаючись, увійшов до коршми Парпайо і, як умовлялися, сказав:
— Ось відповідь од вашої кузини, пане Арамісе.
Приятелі весело перезирнулися. Половина діла була вже зроблена. Правда, ця половина була легша й вимагала менше часу.
Араміс, несамохіть почервонівши, узяв листа, писаного по-простацькому та з ортографічними помилками.
— Боже милий, — засміявся він, — це призводить мене до розпачу: моя бідолашна Мішон ніколи не навчиться писати, як пан Де-Вуатюр[1].
— Хто ця бідолашна Мішон? — спитав швайцарець, що саме тоді розмовляв з нашими друзями.
— Менш, ніж ніхто, — відповів Араміс, — маленька, чарівна швачка, яку я дуже кохав і просив написати мені на пам'ять кілька рядків.
— Коли вона, — зауважив швайцарець, — така ж велика пані, як й літери її листа, ви мусите бути дуже щасливий, товаришу.
Араміс прочитав листа й передав його Атосові.
— Подивіться, що вона пише, Атосе.
Атос нашвидку перебіг очима послання і, щоб уникнути можливого підозріння, голосно прочитав його:
„Мій кузене! Моя сестра й я вміємо дуже гарно розгадувати сни й страшенно боїмось їх. Про ваш, гадаю, можна сказати тільки: всякий сон — то брехня. Прощайте, бувайте здорові й подеколи повідомляйте про себе.
Аглая Мішон“.
— Про який сон вона пише? — зацікавився драгун, що підійшов підчас читання листа.
— Так, про який сон? — спитав і швайцарець.
— Овва, чорт побирай! — відповів Араміс, — так це ж дуже просто: про сон, що я його бачив і розповів їй.
— О, звичайно, це цілком натурально розповісти про свій сон, але я ніколи не бачу снів.
— Ви дуже щасливий, — зауважив, підводячись, Атос, — і я хотів би мати змогу сказати те, що й ви.
— Ніколи! — повторив швайцарець у захопленні, що така людина, як Атос, хоч у цьому позаздрів йому, — ніколи, ніколи!
Д'Артаньян, побачивши, що Атос підвівся, встав і собі, узяв його під руку й пішов з коршми. Портос і Араміс залишилися відповідати на жарти та пересмішки драгуна й швайцарця.
Базен же приліг на купу соломи і що фантазія його була значно багатша, ніж у швайцарця, йому привидився сон, ніби Араміс, зробившись папою, накладає йому на голову кардинальську тіяру[2].
Проте, як ми вже казали, Базен, щасливо повернувшися, лише частково позбавив друзів їхнього болісного хвилювання.
На шістнадцятий день відзнаки цього хвилювання були надто помітні, бо ні Д'Артаньян, ні його приятелі не могли сидіти на місці і, наче тіні, тинялись по дорозі, що нею мав повертати Плянше.
— Ви не мущини, — казав їм Атос, — ви не мущини, а діти, коли якась жінка може завдати вам такого жаху! І чого ви власно боїтесь? В'язниці? Та нас же визволять звідти. Хіба не визволили мадам Бонасьє? Відітнуть голови? Та в траншеях ми щодня з найвеселішим виглядом наражаємось на більшу небезпеку, бо гарматна куля може розтрощити ногу. А я певний, що хірург завдасть вам більших мук, одрізуючи ногу, ніж кат, одрубаючи голову. Чекайте ж спокійно: по двох, чотирьох, шістьох годинах чи пізніш Плянше буде тут. Він обіцяв бути, і я вірю йому, бо він, мені здається, дуже порядний й відважний хлопець.
— А якщо він не приїде? — спитав Д'Артаньян.— Ну, що ж, якщо не приїде, це позначатиме, що він спізнився, ось і все. Він міг упасти з коня, міг звалитися з моста, міг від швидкої їзди схопити запалення легенів. Е, панове треба брати на увагу всілякі випадковості. Життя — це ланцюг дрібних нещасть, що їх філософ встрічає сміхом. Будьте, як і я, філософи, сідайте до столу і вип'ємо. Ніколи майбутнє не уявляється в такому рожевому світлі, як тоді, коли дивишся на нього крізь келех з шамбертеном.
— Цілком вірно, — відповів Д'Артаньян, — тільки мені страшенно набридло, одтикаючи кожну нову пляшку, побоюватись, чи не з льоха вона міледі!
— Ви надто вибагливі, — дорікнув Атос, — вона така вродлива жінка.
— Таврована жінка! — додав Портос, голосно зареготавши.
Атос здрігнувся, провів рукою по лобу, ніби втираючи піт, і підвівся нервовим рухом, що його не міг перемогти. Проте, день, хоч і повільніш, ніж звичайно, кінчався. Починало вечоріти. Коршми наповнились відвідувачами. Атос, одержавши свою частку від продажу діяманту, зовсім не виходив з коршми Парпайо. В особі пана Де-Бюзіньї, що до того ж почастував їх добрим обідом, він знайшов гідного партнера.
Вони грали в кості, як звичайно, вдвох, коли вибило сім годин. Чути було, як пройшов патруль, щоб змінити варту. Пів на восьму пробили зорю.
— Ми пропали, — шепнув Д'Артаньян на вухо Атосові.
— Ви хочете сказати, ми програли, — спокійно відповів Атос, виймаючи з кешені чотири пістолі й кидаючи їх на стіл. — Ходімте, панове — запропонував він: — б'ють зорю, час спати.
Араміс вийшов з коршми Парпайо разом із Портосом. Араміс буркотів якісь вірші, а Портос від часу до часу розпачливим жестом вискубав волосся з вусів.
Раптом з темряви виринула якась тінь, що її обрис здався Д'Артаньянові дуже знайомим, і добре відомий голос промовив:
— Я приніс вам ваш плащ, пане, бо сьогодні досить холодно.
— Плянше! — вигукнув Д'Артаньян, не тямлячись з радощів.
— Плянше! — повторили Портос і Араміс.
— Ну й що ж! Звичайно, Плянше, — сказав Атос, — що ж тут дивного? Він обіцяв повернутись о восьмій, а зараз б'є восьму. Браво, Плянше, ви вмієте додержувати слова, і якщо ви колись залишите свого пана, я візьму вас до себе.
— О, ні, ніколи, — відповів Плянше, — я ніколи не залишу пана Д'Артаньяна.
Тієї ж хвилини Д'Артаньян почутив, як Плянше сунув йому в руку листа.
Д'Артаньян, хоч як бажав обійняти Плянше зараз же, не зробив цього, бо боявся, що такий вираз прихильности до льокая може здатися чудним якомунебудь перехожому.
— Лист у мене, — шепнув він своїм приятелям.
— Гаразд, — відповів Атос, — ходім додому й прочитаймо його.
Лист обпікав руку Д'Артаньянові. Він хотів прискорити ходу, але Атос узяв його під руку, і юнак мимоволі мусів йти в ногу з ним.
Нарешті, вони увійшли до намету, запалили лямпу, і тоді, як Плянше вартував коло входу, щоб хто не застукав їх розполохом, Д'Артаньян тремтячою рукою зламав печатку і розгорнув листа, якого чекали так нетерпляче.
Він складався з половини рядка, написаного чисто британським письмом і був надто лаконічний.
„Thank you, be easy“.
Що значить: — „Дякую вам, будьте спокійні“.
Атос узяв листа з рук Д'Артаньяна, підніс його до лямпи, запалив і тримав, доки він не обернувся на попіл.
Потім покликали Плянше.
— Ну, люб'язний, ти маєш право вимагати свої сімсот ліврів, дарма, що небагато чим ризикував з таким листом!
— Це не завадило мені майстерно заховати його, — відповів Плянше.
— Ану, Плянше, розкажи нам про свої пригоди, — попросив Д'Артаньян.
— О, це довга історія, пане!
— Цілком вірно, Плянше, — зауважив Атос, — до того ж вибили зорю, і якщо світло в нас буде горіти довше, ніж в інших, на це звернуть увагу.
— Хай буде так, — згодився Д'Артаньян. — Лягаймо спати. Спи спокійно, Плянше!
— Далебі, пане, сьогодні я спатиму спокійно вперше за ці шістнадцять день.
— І я теж! — сказав Д'Артаньян.
— І я! — приєднався Портос.
— І я! — додав Араміс.
— Правду кажучи, і я теж! — признався Атос.
——————