Три мушкетери (1929)/2/18
| ◀ XVII. Родинна справа | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XVIII. Доля |
XIX. Розмова брата з сестрою ▶ |
|
Між тим міледі, не тямлячися з пересердя, бігала по палубі, наче розлючена левиця. Вона ладна була кинутись у море, щоб уплинь добутися французького берега, бо не могла погодитись з думкою, що їй доводиться залишати Францію, не помстившись на Д'Артаньяні за вчинену їй образу й не відімстивши Атосові за його загрози. Думка ця набула незабаром такої пекучости, що, не вважаючи на великі неприємності, на які вона наражалася, міледі почала благати капітана зсадити її на берег. Капітан, що дуже поспішав визволитися з сутужного становища між французькими та англійськими крейсерами, як кажан між пацюками та птахами, прагнув якнайскорше дістатись до Англії і рішуче відмовився коритись тому, що вважав за жіночі витребеньки. Проте, він обіцяв пасажирці, яку кардинал доручив його особливому доглядові, зсадити її в одному з бретонських портів: — Лоріяні чи Бресті, якщо це дозволять море та французи. Та вітер увесь час був противний, і море люто бурхало. Вони сновигали та намагалися триматися далі від берега. На дев'ятий день по відплитті з Шаранти міледі, бліда від образи та гніву, побачила синяві береги Фіністера. Вона не настоювала на своїх передніших вимогах, а капітан, з свого боку, стерігся нагадувати їй за них. Отже, міледі продовжувала свою подорож, і того дня, як Плянше відплив з Портсмуту до Франції, судно посланниці кардиналової врочисто входило до порту.
Місто перебувало в стані надзвичайного збудження — спускали на воду чотири великі, тільки но побудовані кораблі. Ввесь у золоті, ввесь оздоблений діямантами та коштовними самоцвітами, у капелюсі з білим пером, що спадало йому на плече, на дамбі стояв герцоґ Б'юкенгемський, оточений почотом, майже таким же блискучим, як і він сам.
Це було одного з тих рідких, чудових зимових днів, коли Англія згадує, що на світі є сонце.
Бліде, а втім розкішне світило ховалося під обрій, вкриваючи небо й море вогневими смугами і кидаючи на бані та старі будинки міста останній золотий промінь, що виблискував по вікнах, як відсвіт заграви.
Судно міледі стало на рейді. Капітан саме віддав наказа кинути якоря, коли невеликий, однощогловий військовий корабель наблизився до них і, як то роблять вартові судна, спустив на море човна, що й попрямував до трапу. У човні сиділи офіцер, боцман та вісім веслярів. Офіцер зійшов на чардак, де його стрінуто пошаною, що вимагала до себе його уніформа. Побалакавши кілька хвилин з капітаном, він дав йому прочитати якісь папери, після чого з наказу капітана, увесь екіпаж судна і всіх подорожніх викликано на чардак. Коли всі зібралися, офіцер голосно спитав, звідки одплив бриг[1], якого напрямку додержував, де причалював, і на всі ці запитання капітан відповів не вагаючись і без найменшої затримки. Тоді офіцер почав оглядати всіх подорожніх, одного по одному, і, наблизившись до міледі, подивився на неї з великою увагою, хоч і не промовив ані слова.
Далі він повернувся до капітана й промовив ще кілька слів. Від тої хвилини він ніби почав керувати судном і віддав наказа про маневр, якого екіпаж негайно виконав. Корабель поплив у супроводі маленького судна, що йшло поруч із ним, загрожуючи горлами своїх шости гармат, між тим, як човен плив ззаду, слідом за кораблем, і проти його здавався ледве помітною крапкою.
Поки офіцер розглядав міледі, жінка, як легко може уявити собі читач, з свого боку, жерла його очима. Та хоч як глибоко прозирали її вогневі очі, звиклі читати в серцях людей потрібні їй таємниці, на цей раз вона стрінула обличчя таке безстрасне, що й її пильний погляд не міг одкрити нічого.
Офіцер, що мовчки спинився біля неї і з такою увагою вивчав її, мав двадцять п'ять — двадцять шість років, був білолиций, з блакитними, трішки запалими очима. Його тонкі та гарно обрисовані губи залишалися нерухомі; випнуте підборіддя свідчило про вперту завзятість; трішки покотисте чоло, як у поетів, ентузіястів та салдатів, було ледве закрите коротким рідким волоссям, що, як і борідка, яка ховала нижню половину вида, були красивого темно-каштанового кольору.
Коли увійшли до гавані, вже споночіло. Мряка ще сильніш збільшувала темряву й утворювала біля маяків та берегових ліхтарів кружала, подібні до тих, що оточують місяць перед початком дощової години. Повітря було вогке й холодне. Міледі, цю дужу здорову жінку, мимоволі взяли дрожі.
Офіцер попросив указати йому речі міледі й наказав віднести її багаж до свого човна. Коли й це було виконане, він запросив її сісти у човен і запропонував їй руку.
Міледі подивилась на нього й спинилася, вагаючись.
— Хто ви такий, пане, і чому завдячую я вашу люб'язність?— Мусите здогадатись про це, подивившись на мій мундир, мадам. Я офіцер англійської фльоти, — відповів юнак.
— Хіба усі офіцери англійської фльоти такі люб'язні до своїх земляків, коли ті висідають в якомунебудь з портів Великобританії, і простягають свою ласку до того, що виявляють її й на суходолі?
— Так, міледі; це робиться звичайно не з люб'язности, а з обачности; і підчас війни чужоземних подорожніх проводять до призначеного для них готелю, де вони залишаються під доглядом уряду, аж доки про них не зберуть найдокладніших відомостей.
Сказано надзвичайно ввічливо і найспокійнішим тоном. Проте, міледі не заспокоїлась.
— Адже я не чужоземка, — зауважила вона найчистішою англійською мовою, яку будь-коли чули від Портсмута до Манчестера, — моє прізвище леді Клерік, і ці заходи…
— Ці заходи загальні для всіх, міледі, і ви даремно намагатиметесь, щоб для вас зробили виняток.
— У такому разі я йду за вами, пане.
І, спираючись на пропоновану їй руку, вона почала пускатись по сходах униз, де на неї чекав човен. Офіцер сів у човен разом з нею. На кормі лежав розстелений великий плащ. Офіцер усадив на нього міледі й сам сів поруч.
— Гребіть, — наказав він матросам.
Вісім весел ураз опинились у воді, і човен, здавалося, полинув морем. За п'ять хвилин були вже біля берега.
Офіцер скочив на набережну й запропонував міледі руку.
На них чекала карета.
— І цю карету приготовано для нас? — спитала міледі.
— Так, мадам, — відповів офіцер.
— Хіба готель дуже далеко?
— У протилежному кінці міста.
— Ідьмо!
І вона, не вагаючись, сіла в карету.
Офіцер подбав про те, щоб усі її речі й пакунки були вправно прив'язані ззаду карети, і коли все було примоцьоване, сів побік з міледі й зачинив дверцята.
Фурман, не чекаючи дальших наказів і вказівок, куди їхати, погнав коней учвал, і карета швидко покотила вулицями міста.
Такий чудний прийом примусив міледі замислитись. Помітивши, що молодий офіцер, здавалось, зовсім не був охочий до розмови, вона відкинулась на спинку карети й перебирала всі можливі припущення, що спадали їй на думку.
За чверть години, здивована, що вони так довго їдуть, міледі присунулась ближче до вікна. Будинків не було вже видко. Дерева в темряві скидались на великі чорні привіди, що бігли один за одним.
Міледі здрігнулася.
— Та ми вже поза містом, — зауважила вона.
Молодий офіцер мовчав.
— Я не поїду далі, якщо ви не скажете, куди мене везете, попереджаю вас, пане добродію!
Ця загроза теж залишилась без відповіді.
— О, це вже занадто! — вигукнула міледі. — Рятуйте, поможіть!
Ніхто не обізвався на її крики. Карета мчала далі, а офіцер, здавалось, обернувся в статую.
Міледі подивилась на офіцера страшним поглядом, типовим для її обличчя, що рідко не справляло належного вражіння. Від люті очі її блищали в мороці. Юнак залишався байдужий.
Міледі спробувала відчинити дверцята й вискочити з карети.
— Бережіться, пані, — холоднокровно зауважив юнак, — ви розіб'єтесь.
Міледі знову сіла, задихаючися з шалености. Офіцер схилився, глянув на неї і, здавалось, здивувався, побачивши обличчя, щойно таке вродливе, а тепер знівечене шаленою люттю, майже гидке. Хитрюща жінка збагнула, що шкодить собі, виявляючи свій настрій. Риси її обличчя розпогодились, і вона жалібно промовила.
— Скажіть мені на бога, кому мушу я приписати це насильство: вам, вашому урядові, чи кому з моїх ворогів?
— Ви не зазнаєте ніякого насильства, мадам. Усе, що трапилось, тільки звичайні запобіжні заходи, що ми їх мусимо вживати для всіх подорожніх, що приїжджають до Англії.
— Так ви мене зовсім не знаєте?
— Уперше маю честь вас бачити.
— І скажіть по щирості, не маєте ніякої особистої причини ненавидити мене?
— Ніякої, присягаюся вам.
У тоні юнака було стільки спокою, байдужости й, навіть, ніжности, що міледі заспокоїлась.
Нарешті, по цілій годині їзди, карета спинилася біля залізних ґрат, за якими накочена дорога вела до великого, самотнього, стародавнього палацу витриманого стилю. Коли колеса покотились по дрібному піску, міледі почула шум, в якому впізнала ревіння хвиль, що вдаряють об стрімкий берег. Проїхавши під двома арками, карета спинилась у темному чотирьохкутньому дворі. Дверцята карети негайно відчинилися, юнак легко зскочив на землю й запропонував руку міледі, що, спершись на неї, зійшла досить спокійно.
— А все ж, — сказала вона, роздивившись навкруги і з найприємнішою усмішкою переводячи свій погляд на молодого офіцера, — я полонянка. Тільки це не надовго, я певна цього, — додала вона, — моє сумління й ваша люб'язність тому запорука.
Хоч який був принадний цей комплімент, офіцер не відповів на нього, а витяг з-за пояса невеликого срібного свищика, подібного до тих, які вживають боцмани на військових кораблях, і тричі свиснув. Зараз же з'явилися люди, випрягли змилених коней й поставили карету під повітку.
Після цього офіцер із своєю звичайною спокійною чемністю запросив полонянку увійти в дім. З тією ж усмішкою міледі взяла його під руку й ступила з ним у низенькі двері. Дужний коридор, освітлений тільки в глибині, вів од них до кам'яних, витких сходів. Вони спинилися біля масивних дверей. Юнак сунув у замок ключа. Двері важко повернулися на завісах. Перед ними була кімната, призначена для міледі.
Полонянка швидким оком перебігла по всій кімнаті. Умебльовано її так, що одночасно вона могла правити й за в'язницю, і за помешкання вільної людини. Тільки залізні ґрати на вікнах та зовнішні замки коло дверей вказували, що то була в'язниця. На одну мить усі сили цього створіння, загартованого найдужчими іспитами, залишили її. Міледі впала в крісло, схрестила руки й схилила голову, думаючи, що зараз сюди ввійде суддя й розпочне допит.
Та ніхто не входив опріч двох-трьох матросів, що принесли валізки й дорожні скриньки, поклали їх у куток кімнати й пішли геть, не вимовивши й слова.
Офіцер був присутній при цьому, байдужний, як і завжди. Він нічого не казав і всі розпорядження віддавав на мигах або посвистом.
Можна було подумати, що для цієї людини та його підлеглих не існує розмови, чи вона для них зовсім зайва.
Нарешті, міледі не витримала й зламала мовчанку.
— Бога ради, пане добродію, поясніть, що це все позначає? — спитала вона. — Розв'яжіть моє вагання. У мене досить сили перенести яку-завгодно небезпеку й нещастя, аби я передбачала й розуміла їх. Де я і хто я тут? Якщо я вільна, навіщо ці залізні ґрати й двері? Коли я невільниця, скажіть, який злочин я вчинила?
— Ви у призначеній для вас кімнаті, мадам. Я одержав наказа взяти вас з корабля й перепровадити до цього палацу. Я виконав, здається, цього наказа з усією точністю салдата й, разом з тим, з чемністю дворянина. На цьому й закінчується, принаймні в сучасний момент, покладений на мене обов'язок щодо вас. Решта — то справа вже іншої особи.
— А хто ця інша особа? — спитала міледі, — чи не можете ви назвати її?
Тої ж хвилини на сходах розлігся дзвін острог та голоси кількох людей. Потім усе замовкло, і чути було лише кроки чоловіка, що наближався до дверей.
— Ось вам інша особа, міледі, — пояснив офіцер, відступаючи з виглядом покори й пошани.
Двері відчинилися, і на порозі з'явився чоловік.
Він був без капелюха, із шпадою при боці й смикав у руках хусточку.
Міледі, здавалося, не зважаючи на темряву, впізнала цю тінь. Вона сперлася руками на поруччя крісла й витягла голову, бажаючи пересвідчитись у своїй гадці.
Незнайомий повільно підійшов до полонянки; в міру того, як він уступав у смугу світла, що кидала лямпа, міледі мимоволі одсувалась назад.
Коли для сумніву не залишалось місця, вона вигукнула:
— Як, мій брат! Так це ви?!
— Так, моя красуне! — відповів лорд Вінтер, уклоняючись напівлюб'язно, напівглузливо, — я самий.
— Виходить, цей палац?..
— …Мій.
— Ця кімната?
— Ваша.
— Так я ваша бранка?
— Майже.
— Це ж мерзенне насильство!
— Без гучних слів! Сядьмо й побалакаймо спокійно, як лічить братові й сестрі.
І, повернувшись до дверей, коло яких стояв юнак, чекаючи його наказу, лорд додав:
— Добре, дякую вам! Тепер, пане Фелтоне, залиште нас самих.
——————
- ↑ Бриг — невеличке двохщоглове судно.