Три мушкетери (1929)/2/19
| ◀ XVIII. Доля | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XIX. Розмова брата з сестрою |
XX. Офіцер ▶ |
|
Поки лорд Вінтер зачиняв двері та віконниці й присував стільця до крісла братової, міледі поринула в міркування. Перебираючи в думках усі можливості, вона нарешті спинилась на одній, що здавалась їй найімовірнішою. Міледі знала свого дівера, як справжнього дворянина, завзятого мисливця, відважного грача, як людину, ласу до жінок, але майже зовсім нездатну інтригувати. Як міг він довідатися про її приїзд та схопити її? І на що він її затримує?
Правда, кілька слів, кинутих Атосом, доводили, що розмову її з кардиналом підслухали, але міледі не могла припустити, щоб її вороги здатні були так хутко й так сміливо підвести контр-міну.
Вона побоювалася навіть, чи не дізналися про її колишні авантури в Англії. Може, герцоґ Б'юкенгемський здогадався, що то вона відрізала йому два діямантові навіски й хоче помститись за цей зрадницький вчинок? А втім, герцоґ не дозволив би собі ні щонайменшого насильства над жінкою і надто над жінкою, що, на його гадку, орудувала з ревнощів.
Останнє припущення здалося їй найправдоподібнішим. Міледі вирішила, що це — помста за минуле, а не запобіжні заходи на майбутнє, і раділа, що потрапила до рук свого дівера, звідки виборсатись їй буде легше, ніж з рук іншого — хитрішого та розумнішого ворога.
— Ну що ж, побалакаймо, братику! — мовила вона досить весело, поклавши, не зважаючи на стриманість лорда Вінтера, випитати в його все потрібне для її дальших акцій.
— Отже, ви повернулись до Англії, — почав Вінтер. — Повернулись усупереч своїм плянам, за які ви так часто говорили мені в Парижі, коли запевняли, ніби нога ваша ніколи не ступить на терен Великобританії?
На це запитання міледі й собі відповіла запитанням.
— Насамперед, — сказала вона, — поясніть мені, яким то побитом довідались ви про день та годину мого приїзду і навіть про порт, куди я мала висісти?
Лорд Вінтер вжив тієї ж тактики, гадаючи, що вона мусить бути найкраща, коли її додержує його невістка.
— Спершу, скажіть мені, люба сестро, навіщо ви приїхали до Англії? — повторив він своє запитання.
— Я приїхала побачитись із вами, — відповіла міледі, не розуміючи, що своєю відповіддю збільшує підозріння дівера, посіяне листом Д'Артаньяна, і бажаючи цією брехнею запобігти ласки в свого співбесідника.
— А, побачитись зо мною? — похмуро зауважив Вінтер.
— Та звичайно ж, я хотіла бачити вас. Що ж тут дивного?
— І ви не мали іншої мети, як бажання побачитись зо мною?
— Ні.
— Виходить, це тільки для мене ви переїжджали Ляманш?
— Виключно для вас.— Чорт побирай, що то за ніжність, сестро!
— Хіба я не найближча ваша родичка? — спитала міледі тоном найзворушливішої наївности.
— І моя єдина спадкоємниця, чи не так? — додав лорд Вінтер, дивлячись просто у вічі міледі.
Хоч як добре володила собою міледі, а тут вона мимоволі здрігнулася. По останніх словах лорд Вінтер поклав руку на плече невістки, і ці дрожі взяли на себе його увагу. Удар, і справді, був міцний та влучний.
— Мене дивує тільки те, що вас попередили про моє прибуття.
— А це пояснюється дуже просто, люба сестро. Хіба ви не бачили, що капітан вашого маленького корабля раніш, як стати на рейді, відрядив по дозвіл маленького човна: з суденним журналом та списком подорожніх? Я — начальник порту; мені принесли той журнал, і я побачив в ньому ваше прізвище. Серце підказало мені те, що підтвердили й ви особисто. Я вгадав мету, з якою ви наражалися на небезпеку морської подорожі, в усякому разі дуже втомної цієї пори року, і вислав вам назустріч свій катер. Решту ви вже знаєте.
Міледі зрозуміла, що лорд Вінтер каже неправду, і це налякало її ще більше.
— Братику, — спитала вона, — чи не герцоґа Б'юкенгемського бачила я сьогодні на дамбі, коли ми входили у гавань?
— Так, його. О, я розумію, що зустріч із ним налякала вас. Ви приїхали з країни, де ним, певно, дуже цікавляться, і я знаю, що його озброєння проти Франції дуже турбує вашого друга кардинала.
— Мого друга кардинала?! — вигукнула міледі, помічаючи, що і з цією справою лорд Вінтер уже обізнаний.
— Хіба він не друг вам? — байдужно спитав барон. — Перепрошаю, якщо помилився. Я так гадав. Ну, та ми звернемося до мілорда герцоґа згодом, а тепер не будьмо кидати зворушливої теми, що її вже почали. Ви, кажете, приїхали, щоб побачити мене?
— Так.
— Чудово! Я влаштував усе згідно з вашим бажанням, і ми будемо бачитись щодня.
— Невжеж я вічно мушу залишатися тут? — спитала міледі з деяким острахом.
— А хіба вам не подобається приміщення, сестро? Скажіть, чого вам бракує, і я похоплюся задовольнити всі ваші бажання.
— У мене нема ані покоївок, ані льокаїв.— У вас все буде, мадам. Скажіть мені, як велося у вас господарство за першим чоловіком і, хоч я й не чоловік вам, а тільки дівер, але влаштую все точнісінько, як було тоді.
— Мій перший чоловік? — вигукнула міледі, перелякано дивлячись на лорда Вінтера.
— Так, ваш чоловік, француз: я маю на оці не мого брата. Якщо ви забули про це, я можу написати йому. Він же живий, і охоче подасть мені всі відомості із приводу цього.
Міледі пройняв холодний піт.
— Що то за жарти! — приглушеним голосом мовила вона.
— Хіба я маю такий вигляд? — спитав барон, ступивши крок назад.
— Ви ображаєте мене, — додала міледі, конвульсійно стискуючи поручні крісла й зводячись на рівні ноги.
— Я вас ображаю?! — повторив лорд Вінтер із зневагою в тоні. — Та невжеж, добродійко, ви й насправді гадаєте, що вас можна образити?
— Ви, добродію, — сказала міледі — чи п'яний, чи божевільний… Ідіть собі геть та пришліть мені жінку.
— Жінки дуже нескромні, сестро! Чи не можу я заступити вам покоївку? Тоді всі наші родинні таємниці залишаться між нами.
— Нахаба! — вигукнула міледі і, немов рухома якоюсь пружиною, кинулась до барона, що чекав на це, одною рукою спираючись на держало шпади.
— Еге! — вигукнув лорд. — Ви, я знаю, звикли вбивати людей. Попереджаю, що я буду оборонятись, хоч би й проти вас.
— О, я знаю, — відповіла міледі. — Мені здається, у вас стане низости піднести руку на жінку.
— Мабуть! Але в мене є виправдання: скільки я знаю, моя рука не буде перша чоловікова рука, що підноситься на вас.
І барон повільним, обвинувальним жестом указав на ліве плече міледі, майже доторкнувшись до нього пальцем.
Міледі випустила глухі рики й одскочила в куток кімнати, як пантера, що лагодиться стрибнути.
— Овва, рикайте собі досхочу! — скрикнув лорд Вінтер, — не спитуйтесь тільки кусатися, бо для вас самої то буде гірше. Я розумію, що діставши, спадщину по моєму братові, ви не відмовились би наслідувати й після мене. Але знайте: ви можете вбити мене сами, можете надіслати до мене вбивців, та тільки жодне пені з моїх статків не перейде до ваших рук. Хіба не досить вам вашого мільйона? Чи не час вам спинитися на вашому фатальному шляху, де ви чинили злочини заради самого злочинства?Міледі слухала з увагою, що від неї ширилися чоловічки її блискучих очей.
— Покищо, — додав лорд Вінтер, — ви житимете в цьому палаці. Мури його грубі, двері — міцні, залізні ґрати — цупкі. До то ж ваше вікно виходить просто на море. Люди мої, ладні наложити за мене головою, вартують біля цієї кімнати й охороняють усі проходи, що ведуть на двір. Та й, прослизнувши туди, ви не спроможетесь пройти крізь троє залізних ґрат. Я віддав найсуворішого наказа: один крок, один рух, одне слово, що визначатимуть спробу втікти, і на вас стрілятимуть. Якщо вас уб'ють, англійське правосуддя, сподіваюся, подякує мені, що я позбавив його зайвого клопоту. А! Ваше обличчя набуває спокійного виразу, на ньому з'явилася колишня самовпевненість! Ви гадаєте: „п'ятнадцять-двадцять день? О, в мене виглядливий розум, я щонебудь виміркую; я збіса хитра і знайду якунебудь жертву! Через п'ятнадцять день, кажете ви собі, мене вже тут не буде“. Ну, що ж, спробуйте!
Міледі, бачивши, що її думки відгадано, вп'яла нігті в свої долоні, щоб стримати мимовільний рух, що міг надати її обличчю якогонебудь іншого виразу, опріч туги та суму. Лорд Вінтер вів далі:
— Ви знаєте вже офіцера, що лишиться тут за начальника підчас моєї відсутности. Він, як ви й сами бачили, вміє виконувати доручення. Ідучи з Портсмуту сюди, ви, напевно, намагались примусити його пробовкнутись. Що ви про це скажете? Хіба мармурова статуя могла б бути мовчазніша та нечуліша від нього? Ви на багатьох уже спробували силу свого чарування і, на жаль, вам завжди щастило. Спробуйте ще раз, і, чорт побирай! — якщо вам поталанить, я скажу, що ви самий диявол.
Лорд Вінтер підійшов до дверей і рвучким рухом відчинив їх.
— Покликати мені пана Фелтона! — наказав він. — Заждіть трішки, і я представлю вас йому.
Впала мовчанка. Чути було тільки шум кроків, що повільно та розмірено наближалися. Незабаром у напівтемному коридорі з'явилася людська постать, і молодий ляйтенант став на порозі кімнати, чекаючи наказів лорда.
— Увійдіть, любий Джоне, — звернувся до нього лорд Вінтер, — увійдіть і зачиніть по собі двері.
Юнак увійшов.
— Тепер, — сказав лорд, — подивіться на цю жінку: вона молода, вродлива усією розкішшю земної приваби — і що ж! Це страховище, що має ледве двадцять п'ять років, накоїло стільки лиха, скільки не нарахувати в архівах наших судів за цілий рік. Її голос приваблює; її краса надить до себе жертву; тіло, треба визнати за нею справедливість, платить те, що вона обіцяє. Вона намагатиметься спокусити вас, може, навіть, вбити вас. Я вивів вас із злиднів, Фелтоне, зробив вас ляйтенантом; я одного разу врятував вас од загибелі — пригадуєте, коли? Я не тільки ваш оборонець, але й друг ваш, не тільки доброчинець, а й батько! Ця жінка повернулась до Англії, щоб убити мене. Я тримаю цю гадюку в своїх руках. І я покликав вас і прошу вас, друже мій Фелтоне, Джоне, дитино моя: обороняй мене, а надто стережися сам цієї жінки. Присягнись же своєю честю, що збережеш її для кари, на яку вона заслуговує. Джоне Фелтоне, я покладаюсь на твоє слово! Джоне Фелтоне, я звіряюсь на твою чесність!
— Мілорде, — відповів молодий офіцер, дивлячись на міледі з усією ненавистю, яку мав у своєму серці, — мілорде, присягаюся вам, що все буде зроблене так, як ви бажаєте.
Міледі витримала цей погляд з видом офіри, що кориться своїй долі.
Неможна було уявити собі смирнішого та ніжнішого виразу, ніж той, що був написаний на її обличчі. Навряд чи лорд Вінтер впізнав би в ній тигрицю, з якою хвилину тому наважився вступити до боротьби.
— Вона не має права виходити з цієї кімнати, чуєте Джоне? — мовив барон. — Вона не буде ні з ким листуватися. Вона не повинна розмовляти ні з ким, крім вас, якщо на те буде ваша ласка.
— Я присягнувся, мілорде, і цього досить!
Лорд Вінтер пішов. Фелтон пішов слідом за ним і зачинив двері.
Кілька хвилин міледі лишалася нерухома, бо гадала, що за нею стежать крізь замочну шпару. Тоді вона повільно підвела голову. Обличчя її набуло виразу страшенної загрози й виклику. Вона підбігла до дверей послухати, глянула у вікно, вмостилась у кріслі й замислилась.