Три мушкетери (1929)/2/20
| ◀ XIX. Розмова брата з сестрою | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XX. Офіцер |
XXI. Ув'язнення ▶ |
|
Тимчасом кардинал чекав відомостей з Англії, та жодних новин, опріч неприємних і загрозливих, до нього не надходило.
Хоч як щільно була обложена Ля-Рошель і успіх облоги можна було вважати за певний, через вжиті заходи і особливо гать, що не перепускала жодного човна до обложеного міста, та бльокада могла тривати ще довго. Ця затримка була великою ганьбою для армії короля й дуже дратувала кардинала.
Час від часу обложники переймали гінців, відряджуваних лярошельцями до Б'юкенгема, або шпигунів, яких Б'юкенгем посилав до лярошельців. І в тому й в іншому випадку розправа була коротка: кардинал вимовляв єдине слово „повісити“. Запрошували короля подивитися на страту на горло. Король приходив апатичною ходою, ставав на вигідніше місце, щоб бачити цю операцію в усіх її підробицях: це все ж таки трохи розважало його й допомагало терплячіше зносити тягар облоги. Але й це не позбавляло його суму й не заважало щохвилини говорити про повернення до Парижу. Отже, якби не було тих посланців та шпигунів, його еміненція, не зважаючи на свою вигадливість, опинився би в скрутному становищі.
Проте, час минав, а лярошельці не здавалися. Останній посланець, якого схопили, віз листа. Цей лист повідомляв Б'юкенгема, що мешканці міста дійшли краю. Але, замість додати: „коли ваша допомога не надійде протягом п'ятнадцяти днів, ми здамося“, там було лише сказане: „Якщо ваша допомога не надійде перед п'ятнадцятьма днями, вона застане нас померлих голодом“.
Виходить, лярошельці мали єдину надію на Б'юкенгема. Б'юкенгем був їхній месія. Було очевидно, що коли вони якось дізнаються, що на Б'юкенгема неможна покладатися, то разом з надією в них загине й відвага.
Ось чому король так нетерпляче чекав відомостей з Англії про те, що Б'юкенгем не дасть обложеним порятунку.
Кардинал не міг позбавитися страху перед своєю жахливою посланкою, бо і сам добре знав дивні властивості вдачі цієї жінки, то гадюки, то левиці. Чи не зрадила вона його? Чи не вмерла?
Але, звіряючись на міледі, він терпляче чекав від неї відомостей, і облога Ля-Рошелі тривала далі.
Тимчасом кардинал удався до підкидних листів. У них Рішельє доводив лярошельцям, що тоді, як вони вмирають і родини їх голодують, їхні начальники користуються з усіх благ життя.
Підкидні листи спричинилися до наслідків, на які чекав той, хто писав їх, а саме: багатьох городян вони схилили піти на сепаратні перемовини з королівською армією.
Але під той самий час, як кардинал бачив, що його заходи дають бажані наслідки і радів, що скористався з них, один з жителів Ля-Рошелі, якому пощастило перейти лінію королівських військ, дістався міста просто з Портсмуту й повідомив, що бачив чудову англійську фльоту, готову відплисти не пізніш, як за вісім днів. До того ж Б'юкенгем повідомив мера, що, нарешті, в найскоршому часі буде складений величезний союз проти Франції, і на французький терен вступлять разом англійські, австрійські та еспанські війська.
Цей лист читали скрізь, привселюдно: копії його порозліплювали по всіх рогах вулиць, і навіть ті, що почали перемовини, перервали їх, поклавши чекати так урочисто обіцяної допомоги.
Ця несподіванка викликала в Рішельє попереднє турбування й мимохіть примусила його звернути свої очі на той бік моря.
Об'їжджаючи місця інженерних робіт, він між іншим, пильно вдивлявся у стрічних мушкетерів, немов бажаючи впізнати в них наших чотирьох приятелів.
Якось кардинал поїхав верхи з метою прогулятись, в супроводі лише Каюзака та Ля-Гудіньєра. Знявшися на горбок, він побачив за огорожею чотирьох нерозлучних друзів, що грілися на сонці. Круг них валялися порожні пляшки.
Вони саме налагодились слухати листа, якого один з них тільки но одержав. Цей лист був настільки важливий, що примусив їх кинути на барабані і карти, і кості.
Льокаї заходжувались відкорковувати величезний бутель з каліюрським вином. Кардинал був у похмурому гуморі, а коли він бував у такому настрої, ніщо так не дратувало його, як веселощі інших. До того в нього був якийсь чудний передсуд: він гадав, що за причину веселощів інших ставало якраз те, що завдавало суму йому самому.
Жестом запропонувавши Ля-Гудіньєрові спинитися, він зскочив з коня й наблизився до цих підозрілих сміхунів. Кардинал сподівався, що пісок заглушить його кроки, й під захистом огорожі йому пощастить підслухати декілька слів їхньої розмови, здавалось, такої цікавої. За десять кроків од огорожі він почув типову ґасконську вимову. То були мушкетери, і тому він не мав сумніву, що решта троє — ті сами, яких він узивав нерозлучними, тобто Атос, Портос і Араміс.
Можна уявити собі, як через це відкриття зросло його бажання підслухати бесідників. Його очі набули якогось дивного виразу, і він тигровою ступою підкрався до огорожі. Не встиг він ухопити жодного слова, опріч непевних, незрозумілих звуків, як цілком несподівано гучний, уривчастий голос примусив його здрігнутися й разом з тим звернув на себе увагу мушкетерів.— Офіцер! — скрикнув Грімо.
— Ти дурний, здається мені, розмовляти, — сказав Атос, підвівшись на лікті й втупивши в Грімо свої блискучі очі.
Грімо не додав ані слова, а тільки простяг вказний палець у напряму до огорожі, вказуючи цим жестом на кардинала та його конвой. Чотири мушкетери в один скок звелись на рівні ноги і шанобливо вклонилися.
Кардинал немов посатанів з люті.
— Здається, пани мушкетери наказують стерегти себе! — промовив він. — Чи не думають вони, що англійці прийдуть суходолом?
— Монсеньєр, — відповів Атос. Він єдиний серед загального переполоху зберіг спокій й байдужість справжнього вельможі, що ніколи не кидали його. — Монсеньєр! Ви сами бачите, що якби ми не вжили застережних заходів, то упустили б нагоду засвідчити вам нашу пошану й подякувати вам за вашу ласку, бо це вона з'єднала нас. Д'Артаньяне, — вів далі Атос, — ви допіру висловлювали бажання скласти подяку його еміненції. Ця нагода трапилася. Користуйтеся з неї.
Ці слова були вимовлені з непохітною байдужістю, що відзначала його за часів небезпеки, і з надмірною чемністю, що за певних моментів робила його величнішим.
Д'Артаньян наблизився до кардинала й пробурмотів кілька слів подяки, що зараз же завмерли під суворим поглядом Рішельє.
— Ваша еміненція можете бути — певні, — додав Д'Артаньян, — ми перестріли б вас, якби могли гадати, що це — сам монсеньер під'їздить до нас з таким невеликим конвоєм.
Кардинал кусав вуси й губи.
— Знаєте, на кого ви скидаєтеся, бувши завжди разом, як ось тепер, озброєні й стережені від ваших льокаїв? — спитав кардинал. — Ви скидаєтеся на змовців.
— Та воно й дійсно так, монсеньєр, — відповів Атос. — Ми й справді змовляємось, як ваша еміненція зволили упевнитися іншого ранку, та змовляємось тільки проти лярошельців.
— Ага, панове-політики, — відказав кардинал, насупивши брови. — У ваших мозках знайшли б, мабуть, багато таємниць, якби в них можна було читати так легко, як ви читали листа, що його зараз же сховали, побачивши мене.
Атос почервонів. Він зробив крок до його еміненції.
— Можна подумати, що ви, монсеньєр, дійсно маєте підозру на нас і берете нас на допит. Коли це так, нехай ваша еміненція зволить дати нам пояснення і ми, принаймні, знатимемо, що нам робити.— А коли б це й дійсно був допит? — промовив кардинал. — Інших, пане Атосе, брали на допит і вони відповідали.
— Ось чому я й казав вашій еміненції, що коли ваша воля допитувати нас, ми ладні відповідати.
— Що це за лист, пане Арамісе, якого ви налагодилися читати, а потім сховали?
— Лист від жінки, монсеньєр.
— О, я розумію, — зауважив Рішельє. — Щодо таких листів, то треба бути скромним. Але їх можна показати сповідачеві, а вам відомо, що я особа духовного сану.
— Монсеньєр, — відказав Атос з байдужістю тим жахливішою, що він важив своїм життям, відповідаючи так, — цей лист від жінки, але він не підписаний ні Маріон Де-Лорм, ні мадам Д'Егійон[1].
Кардинал пополотнів, як смерть, і жахлива блискавка пройманула в його очах. Він повернувся, ніби щоб дати розпорядження Каюзакові й Ля-Гудіньєрові. Атос помітив цей рух і зробив крок до мушкетів, що на них глянули і троє приятелів, зовсім не охочих дозволити заарештувати себе. На боці кардинала було троє разом з ним, а мушкетерів, разом з їхніми льокаями, — сім. Кардинал зважив, що партія не рівна, тим більше, що Атос й його компаньйони і дійсно були змовці.
Раптом, у властивий йому самому спосіб, він обернув свій гнів на люб'язну усмішку.
— Годі, годі бо вам! — сказав він — Ви відважні юнаки: горді вдень, віддані вночі. Нема нічого поганого охороняти себе, коли так хороше охороняєш інших. Панове, я зовсім не забув про ту ніч, коли ви супроводили мене до „Червоного голубнику“. Якби була якась небезпека по дорозі, де треба їхати, я просив би вас потоваришувати мені. А що небезпеки зараз немає, то залишайтеся тут, кінчайте ваші пляшки, вашу партію й ваш лист. До побачення, панове.
З цими словами кардинал зліз на коня, якого йому підвів Каюзак, привітав їх рукою й поїхав.
Чотири юнаки остовпіли й нерухомі провели його очима, не вимовивши жодного слова, доки він не щезнув.
Тоді вони перезирнулися.
Вигляд у них був стурбований, дарма що його еміненція приязно простився. Вони знали, що кардинал поїхав розлючений.
Лише Атос всміхнувся владною й зневажливою усмішкою. Коли кардинал, через велику далечінь, не міг ні чути, ні бачити, Портос, якому дуже хотілось на когонебудь перекласти свій гнів, скрикнув:
— Це Грімо запізно подав нам звістку.
Грімо хотів був виправдатись, як Атос підніс пальця, і Грімо змовк.
— Оддали би ви листа, Арамісе? — спитав Д'Артаньян.
— Я? — відповів Араміс своїм найприємнішим, ніжним голосом.
— Я вирішив так: якби він настоював, я одною рукою подав би йому листа, а другою проштрикнув би його шпадою.
— Я так і думав, — сказав Атос. — Ось чому я втрутився у вашу розмову.
— Годі вже про те, що тут зараз сталося, і хай Араміс читає далі листа своєї кузини, з того місця, де перебив його кардинал.
Араміс видобув з кешені листа; троє приятелів наблизилися до нього, а льокаї скупчилися круг бутля.
— Ви прочитали лише один чи два рядки, — нагадав Д'Артаньян, — тому читайте спочатку.
— Охоче, — відказав Араміс.
„Мій любий кузене! Мені здається, я поїду таки до Стеней, де моя сестра примістила нашу маленьку служницю до манастиря кармеліток. Бідолашна дівчина скорилася своїй долі. Вона знає, що в іншому місці спасіння її душі наражалось би на небезпеку. А втім, коли наші родинні справи улаштуються так, як ми того бажаємо, я думаю, вона зважить спасінням своєї душі й повернеться до тих, за ким жалкує, а надто знавши, що й про неї завжди згадують. Дотепер вона не дуже нещаслива. Усе, чого вона бажає, це одержати листа від свого коханого. Я добре знаю, що такій передачі нелегко пройти крізь ґрати манастиря, але я вже довела, дорогий кузене, що я не така недотепа, і візьму на себе доручення. Сестра дякує вам за вашу постійну добру пам'ять про неї. Був момент, коли вона дуже хвилювалася, але тепер трохи заспокоїлася, надіславши туди свого вірника, щоб не скоїлось чого непередбаченого.
На все краще, дорогий кузене, повідомляйте про себе частіш, тобто кожного разу, як матимете певність, що листа приставлять на адресу. Обіймаю вас.
Марія Мішон“.
— За декілька льє від кордону Ельзаса й Лотарингії. Скоро скінчиться облога, ми поїдемо туди.
А його еміненція, тимчасом, продовжував свою мелянхолійну прогулянку, бурмочучи собі у вуси:
— Конче потрібно, щоб ці чотири юнаки стали моїми.
——————
- ↑ Маріон Де-Лорм і мадам Д'Егійон — коханки кардинала Рішельє.