Три мушкетери (1929)/2/21
| ◀ XX. Офіцер | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XXI. Ув'язнення |
XXII. Втеча ▶ |
|
Опинившись у в'язниці, міледі вдалась у страшенну тугу. Вона зрозуміла, що причиною її ув'язнення був Д'Артаньян, і присягалася жорстоко помститися. Потроху вона заспокоїлась і, роздивляючись на себе у свічадо, задоволено промовила:
— Ще нічого не втрачено. Я все ж таки вродлива.
Було коло восьмої години вечора. Крізь шпарку під дверима блимнуло світло. То поверталися її тюремники. Міледі, що звелась була на ноги, знову впала в крісло, закинула назад голову, розпустила чудові коси і, піврозхристана під пожмаканим мереживом, притиснула одну руку до серця, а другу спустила долі.
Засуви відчинилися, двері заскриготіли на завісках, в кімнаті залунали кроки.
— Поставте цей стіл сюди, — промовив голос, в якому міледі впізнала Фелтона.
Наказ був виконаний.
— Принесіть свічок та змініть вартового, — додав ляйтенант.
Цей подвійний наказ Фелтона, одданий тим самим особам, свідчив про те, що слуги її були одночасно й вартові, тобто — салдати.
Нарешті, Фелтон, що спершу навіть не глянув на міледі, подивився в її бік.
— А, — а! — зауважив він, — вона спить. Добре. Повечеряє, як прокинеться.
— Ні, пане ляйтенанте, — наблизившись до міледі, сказав салдат, не такий нечулий, як старшина, — ця жінка не спить.
— Не спить? — перепитав Фелтон, — так що ж вона робить?
— Вона непритомна. Дивіться, яка вона бліда, і, скільки я не прислухався, не чув дихання.— Маєте рацію, — відповів Фелтон, глянувши на міледі й не зробивши крока до неї. — Ідіть попередьте лорда Вінтера, що його полонянка знепритомніла. Це непередбачений випадок. Я не знаю, що робити.
І він сів спиною до жінки.
Міледі розплющила очі й тихісінько зідхнула.
Це зідхання примусило Фелтона обернутись до неї.
— А, ви таки прокинулись, мадам? — сказав він. — У такому разі мені нема більш чого тут робити. Коли вам буде потрібно щонебудь, подзвоніть.
Фелтон саме збирався переступити поріг, коли в коридорі з'явився лорд Вінтер у супроводі салдата, що повідомив його про млості міледі.
У руках у нього був флякон з нюхальною сіллю.
— Ну, що таке? Що тут трапилось? — глузливо спитав він, вздрівши, що його полонянка вже підвелася, а Фелтон лагодиться залишити кімнату. — Таки небіжка воскресла? Чорт побирай, Фелтоне, дитино моя, хіба ти не зрозумів, що тебе мають за новака і показують тобі першу дію комедії, яку ми, безсумнівно, матимемо приємність побачити всю до кінця?
— Я й сам так гадаю, мілорде, — відповів Фелтон, — але ваша полонянка все ж таки жінка, і я хотів поводитись із нею чемно. Це ж бо обов'язок кожної, добре вихованої людини. Ми ввічливі з жінкою не лише заради неї, а й заради власної самоповаги.
Міледі здрігнулась усім тілом. Слова Фелтонові морозом пробігли по її жилах.
— А скажи, — спитав, посміхаючись, Вінтер, — ці майстерно розпущені коси, ця біла шкіра, цей млосний погляд, чи не спокусили вони тебе, кам'яне твоє серце?
— Ні, мілорде, — відповів безстрасний юнак, — і, повірте, щоб спокусити мене, треба дещо більше, ніж жіночі викрутаси та манірність.
— Ну, тоді, мій хоробрий ляйтенанте, нехай міледі шукає іншого засобу, а ми тимчасом повечеряємо… О, будь певний, вона має буйну фантазію, і друга дія комедії відбудеться незабаром по першій.
З цими словами лорд Вінтер узяв Фелтона під руку і, сміючись, повів його за собою.
— Я пропала, — прошептала міледі. — Я потрапила до рук людей, нечулих, як брондзові чи гранітові статуї. Вони чудово знають мене й захищені панцерем проти моєї зброї. Та я не попущу, щоб ця історія скінчилася так, як вони того бажають. Почнімо з Фелтона… Він молодий, і ми ще поборемося.Другого дня, коли увійшли до її кімнати, вона лежала в ліжку. Фелтон залишився в коридорі. Він привів жінку, що мала служити міледі. Жінка наблизилась до ліжка й запропонувала полонянці свої послуги.
Міледі звичайно була бліда, і цера її могла ввести в оману кожного, хто бачив її вперше.
— Мене трусить пропасниця, — сказала вона, — через цілу довгу ніч я не могла заснути й на хвилинку і страшенно страждаю… Чи поводитиметесь ви зі мною людяніш, як ті особи, що з ними вчора я мала справи? Та я й прошу тільки одного — дозволити мені залишитись у ліжкові.
— Чи не хочете ви покликати лікаря? — спитала жінка.
— Послати по лікаря? — відповіла міледі. — Навіщо? Ці добродії казали вчора, що моя хороба — комедія. Безперечно, те саме буде й сьогодні, бо з учорашнього вечора вони встигли вже попередити лікаря.
— Ідіть, покличте лорда Вінтера, — порадив Фелтон.
— О, ні, ні, — вигукнула міледі, — ні, не кличте його, благаю вас, я почуваю себе цілком добре; мені нічого не треба. Не кличте тільки його.
— Мадам, — сказав Фелтон, — якщо ви й дійсно хорі, по лікаря пошлють, але якщо ви мене обдурюєте — тим гірше для вас. Нам, принаймні, не доведеться докоряти собі за недбайлість. — І, не звертаючи уваги на її сльози, він пішов.
— А все ж, він розчулився, — сказала вона й вирішила встати та причепуритися.
Міледі не помилялася. Фелтон з'явився знову і, не спитавши навіть, чи поснідала вона, наказав винести з кімнати стіл, який принесли вже накритий.
Фелтон виходив останній. В руках у нього була книга. Міледі приваблива, бліда, покірна, напів лежала в кріслі, що стояло біля коминку, і удавала з себе святу діву, що чекає катування.
Фелтон наблизився до неї.
— Лорд Вінтер — католик, як і ви, мадам, — гадає, що неможливість виконувати церемонії та обряди мусить бути для вас тяжкою втратою, і не заперечує, щоб ви щодня проказували вашу месу. У цій книзі ви знайдете всі молитви.
Помітивши, з яким виразом Фелтон поклав книгу на маленький столик біля міледі, яким тоном вимовив два слова: „ваша меса“, і яка зневажлива посмішка супроводила ці слова, міледі підвела голову й пильніше подивилась на офіцера.
Два слова „ваша меса“ і побіжний погляд, кинутий на Фелтона, довели міледі всю важливість відповіді, яку вона мала дати, і з властивою їй хуткістю мислення вона прибрала цю відповідь у таку форму:
— Мені? — відповіла вона, з призирством, що бреніло й у голосі офіцера, — мені — мою месу? Лорд Вінтер, запеклий католик, знає, що я не однакової з ним віри і намагається затягти мене в сильце.
— Якої ж ви віри, мадам? — спитав Фелтон із здивуванням, що його не міг приховати, хоч як добре умів володіти собою.
— Я скажу це, — з удаваним піднесенням вигукнула міледі, — тоді, коли досить постраждаю за свою віру.
Погляд Фелтонів відкрив міледі, як багато вона виграла через таку відповідь. Проте, молодий офіцер не промовив ні слова, і лише в очах йому майнув проречистий вогник.
Коло п'ятої вечора прийшов лорд Вінтер. Протягом дня міледі мала досить вільного часу, щоб накреслити собі пляна акцій. Вона прийняла його, як жінка, що цілком опанувала себе.
— Мені здається, — почав лорд, сідаючи в крісло напроти міледі й недбало простягаючи ноги до коминка, — мені здається, ви хочете зріктись своєї віри.
— Що ви бажаєте сказати цим, пане?
— Я бажаю сказати, що, відтоді, як ми з вами бачились востаннє, ви зрадили вашу віру. Чи не віддались ви утрете за протестанта?
— Поясність, мілорде, — велично відказала полонянка, — бо, запевняю вас, я не розумію ваших слів.
— Виходить, у вас нема жодної релігії. Мені це навіть більше до вподоби, — засміявся лорд Вінтер.
— Звичайно, це більше пасувало б до ваших принцинів, — зимно відмовила міледі.
— Признаю свою провину, це мені байдужісінько.
— А якби ви й не винилися, то ваша розпуста та ваші злочини виказали б вас.
— Овва! І це ви говорите про розпусту, мадам Месаліно[1], леді Макбет[2]? Чи то я погано зрозумів вас, чи ви, чорт побирай, надзвичайно безсоромні.
— Ви кажете так, бо знаєте, що нас чують, — спокійно мовила міледі, — і вам треба настренчити проти мене ваших тюремників та катів.Лорд Вінтер вийшов, кинувши досить ущипливе слово, що за тих часів вживалося навіть серед людей найвищої кляси.
Фелтон, і дійсно стояв за дверима й не пропустив жодного слова з їхньої розмови.
Міледі вгадала правильно.
— Так, іди, іди, — прошептала вона вслід своєму дівереві, — іди, відплата недалеко. Ти схаменешся, дурню, та тільки тоді, як буде вже пізно.
Міледі знала, що за нею стежать, і почала проказувати молитви.
Коли прийшли збирати з столу, міледі помітила, що Фелтона з салдатами не було. Він, значить, опасувався часто її бачити. Трохи згодом вона голосно заспівала псалма, улюбленого пуританами[3] того часу.
Салдат, що стояв на варті, немов прикипів на місці.
— Та замовчіть же, добродійко! Ваші співи завдають жалю. То вже занадто — мати приємність перебувати у цьому гарнізоні та ще й слухати таке.
— Мовчать, — наказав суворий голос, в якому міледі впізнала Фелтона, — чого ви втручаєтесь не в своє діло, дурню! Хіба вам наказано не дозволяти співати цій жінці? Маєте охороняти її й стріляти, коли вона намагатиметься тікати. Стережіть її, вбийте, якщо їй спаде на думку тікати, та не порушайте наказу.
Міледі заспівала з ще більшим надхненням.
Це зовсім збентежило серце молодого офіцера. Він різким рухом відчинив двері й з'явився перед міледі блідий, як завжди, і з горящими, майже блудними очима.
— Навіщо ви співаєте? — звернувся він до неї, — і таким голосом?
— Вибачте, — смиренним тоном відповіла міледі, — я й забула, що мої співи недоречі в цьому будинкові.
Міледі була така вродлива, — релігійне піднесення, що, здавалося, поняло її, надавало такого виразу її обличчю, що засліплений Фелтон бачив перед собою янгола.
— Ні, ні, мадам, — відповів офіцер, — співайте, прошу, тільки не так голосно, а надто вночі.
По цих словах Фелтон, що не почувався на силу довго зберегти свою суворість, кинувся з кімнати.
— Ви добре зробили, ляйтенанте, — зауважив салдат: — вона своїми псалмами перевертає всю душу. А втім, до цього хутко звикнеш, бо в неї чудовий голос.Перша перемога була здобута, але треба було досягти ще більшого, і міледі заходилась обмірковувати дальшого пляна. Вранці, як звичайно, прийшов Фелтон, та поки готували сніданок, міледі не сказала йому жодного слова. Коли він лагодився вже уходити, міледі здалося, що юнак хоче заговорити. Та йому лише тіпалися губи і, не випустивши звука, він вийшов, стримавши готові злетіти з язика слова.
Під полудень до неї прийшов лорд Вінтер.
Був досить гарний зимовий день, і проміння блідого англійського сонця, що світить та не гріє, проходили крізь віконні ґрати в'язниці.
Міледі дивилась у вікно, удаючи, ніби не чує, як відчиняються двері.
— А, — промовив лорд Вінтер, — виставивши комедію, а далі трагедію, ми вкинулись у меланхолію?
Полонянка не відповіла нічого.
— Не сумуйте: по чотирьох днях берег буде вам приступний, море буде вам відкрите більш, ніж ви мабуть того бажаєте, бо по чотирьох днях Англія позбавиться вас.
Міледі стулила руки й, підвівши свої чудові очі до неба, сказала з янгольською м'якістю у голосі та рухах:
— О, боже ж мій, боже ж мій милий, вибач цій людині, як і я їй вибачаю.
— Так, молись, клята відьмо, — вигукнув лорд, — молитва більше потрібна тобі, бо, присягаюся, ти потрапила до рук чоловіка, що ніколи не зглянеться на тебе.
І він пішов з кімнати.
Міледі швидким оком кинула крізь напіввідчинені двері й побачила Фелтона, що зараз же відскочив у бік, щоб його не помітили.
Тоді вона впала навколішки й почала молитися.
— Боже мій любий! — благала вона. — Тобі відомо, в якій святій справі я страждаю, даруй же мені сил перетерпіти ці муки.
Двері нечутно відчинилися. Прекрасна молитвениця, наче не чуючи цього, голосом, повним сліз, провадила далі:
— Боже помстителю, боже милосердний! Невжеж ти дозволиш здійснитись жахливим плянам цієї людини?
І, удаючи, ніби тільки тепер помітила присутність Фелтона, міледі, як блискавка, звелася на ноги й почервоніла, немов засоромилась, що її побачили навколішках підчас молитви.
— Я не люблю перешкоджати тим, хто молиться, мадам, — серйозно зауважив Фелтон, — не турбуйтеся, прошу.
— Чому ви гадаєте, що я молилась? — спитала міледі голосом, який перебивали сльози. — Ви помиляєтесь, я не молилась.— Хіба ви думаєте, мадам, — відповів ще м'якше Фелтон, — що я дозволю собі заважати створінню падати ниць перед творцем? Злочинниця ви, чи мучениця, — провадив далі Фелтон, — і в тому й в іншому разі ви повинні молитись, і я теж молитимусь за вас.
— О, дякую, дякую. Тільки вислухайте мене перед тим, як спричинятись до моєї загибелі та безчестя.
— Якщо ви заслужили цю ганьбу, мадам, якщо ви накликали на себе це безчестя, треба каятись, перетерпіти все заради бога.
— Що ви кажете! О, ви мене не розумієте. Ви гадаєте, що, кажучи про безчестя, я маю на оці якунебудь кару, в'язницю, чи смерть. Хай боронить мене небо. Що мені в'язниця й сама смерть?
— Ну, тоді я зовсім не розумію вас, мадам, — сказав Фелтон.
— Чи удаєте, що не розумієте, — зауважила полонянка, недовірливо посміхаючись.
— Ні, мадам, присягаюся честю салдата, присягаюся вірою християнина.
— Як! Вам невідомі наміри лорда Вінтера, щодо мене?
— Вони мені невідомі.
— Не може цього бути; ви його довірений.
— Я ніколи не брешу, мадам.
— А він так мало ховає їх, що вгадати їх не трудно.
— Та я й не намагаюсь нічого вгадувати, мадам. Я чекаю, щоб мені довірились, а лорд Вінтер, опріч того, що сказав про вас, не довірив мені нічого більше.
— Отже, — вигукнула міледі надзвичайно щиро, — хіба ви не спільник його і невже вам невідомо, яку ганьбу готує він для мене? Проти неї ніщо всі земні кари.
— Ви помиляєтесь, мадам, — відмовив Фелтон, червоніючи, — лорд Вінтер нездатний на такий злочин.
„Добре, — гадала міледі, — ще не добравши як слід справи, він вже узиває це злочином“.
— Друг низької людини, здатний до всього, — вголос додала вона.
— Кого ви розумієте під низькою людиною? — спитав Фелтон.
— Хіба є в Англії інша людина, яка заслуговує на таку назву? — Лорд Б'юкенгемський. Не думала я, що в Англії знайдеться хтонебудь, кому треба буде пояснювати, кого я маю на оці.
— Рука всевишнього простягнута над ним, — сказав Фелтон, — і він не мине кари по заслузі.
Фелтон цими словами висловив почуття зненависти та огиди, з яким ставилися до герцоґа всі англійці. Католики називали його грабіжником, хабарником і розпусником, а пуритани мали герцоґа просто за диявола.
— Хіба ви знаєте його? — спитав Фелтон.
Міледі наче в нападі розпуки почала ламати руки.
Фелтон почув, як твердість залишає його, і зробив кілька кроків до дверей. Бранка, що не зводила з юнака очей, кинулася слідом за ним і спинила його.
— Пане, — вигукнула вона, — будьте ласкаві, будьте милосердні, вислухайте моє прохання: дайте мені ніж. О, вислухайте мене до кінця! Цей ніж… дайте мені його тільки на хвилину; зробіть це з милости, з жалю.
— Ви хочете вбити себе? — скрикнув Фелтон з жахом, забувши визволити свої руки з рук полонянки, — вбити себе?
— Я виказала свою таємницю, — прошепотіла вона, стишуючи голос та знесилено падаючи на підлогу, — я виказала мою таємницю. Тепер йому все відомо. Боже мій милий, я загинула!
У коридорі розлігся шум, і міледі впізнала кроки лорда Вінтера.
Фелтон теж упізнав лорда й наблизився до дверей. Міледі кинулась до нього.
— О, не кажіть ні слова, — промовила вона пошепки, — жодного слова цьому чоловікові про те, що я вам казала, бо я пропала, і це ви, ви…
Лорд Вінтер пройшов повз кімнату, не спинившися, і кроки його завмерли віддалік.
Фелтон блідий, як смерть, кілька хвилин прислухався, а коли кроків не було вже чути, зідхнув, як людина, що тільки но прокинулась, і прожогом кинувся з кімнати.
Лорд Вінтер завітав ввечорі.
— Подивіться, — сказав він міледі, — я хочу показати вам дещо, як паспорт, вигаданий мною спеціяльно для вас. Відтепер він правитиме за черговий нумер у вашому житті, що його я ладний подарувати вам.
І переводячи свій погляд з міледі до паперу, він прочитав таке:
„Наказ одвезти до…“ Тут залишено вільне місце, куди саме, — перебив себе лорд Вінтер. — Якщо ви оберете якесь місто — нехай тільки воно буде не ближче, як на тисячу миль від Лондону, — скажіть мені, і ваше прохання буде уволене. Отже, я продовжую: „Наказ одвезти до… зазначену Шарлоту Баксон, тавровану судом французького королівства та звільнену після кари. Вона житиме там, ніколи не віддаляючись більше, як на три милі від нього. Якщо вона спитуватиметься втекти, її скарають на горло. Щодня їй видаватимуть п'ять шілінгів на квартиру та харч“.— Цей наказ зовсім не стосується до мене, — зимно відповіла міледі, — бо в ньому стоїть не моє ім'я.
— Ім'я? Хіба воно у вас є?
— Я маю прізвище вашого брата.
— Помиляєтесь: мій брат був вам другий чоловік, а перший ваш чоловік ще живий. Назовіть мені його прізвише, і я зазначу його замість Шарлоти Баксон. Ні, ви не хочете цього? Мовчите? Гаразд. Вас кинуть у в'язницю, як Шарлоту Баксон.
Міледі охопив жах, бо їй здалося, що наказ негайно ж буде виконаний. Та потім вона помітила, що наказ був без підпису, і зраділа так, що не могла стримати прояву своїх радощів.
— Так, так, — сказав лорд Вінтер, помітивши зміну в ній, — так, ви шукаєте підпису і гадаєте, що не все ще загинуло, бо його ще нема. Ви думаєте, наказа показують вам тільки, щоб настращати вас. Помиляєтесь: завтра наказ буде надісланий до лорда Б'юкенгемського, позавтра він повернеться з підписом та печаткою, і за двадцять чотири години, ручуся вам, його виконають. До побачення, мадам. Це все, що я мав вам сказати.
Міледі не хотіла виявити неспокою, викликаного загрозами лорда Вінтера. Вона сіла до столу й попоїла, а тоді, як і напередодні, стала навколішки й почала молитися. Як і напередодні, салдат перестав ходити, і, спинившися, слухав.
Незабаром вона почула в кінці коридора кроки легші, ніж у вартового, що наближалися до її дверей.
„Це він“, — подумала міледі й заспівала того самого релігійного гімна, що вчора так вплинув на Фелтона.
Другого дня, зайшовши до міледі, Фелтон застав її на кріслі. У руках у неї був шнур, сплетений з батистових хусточок, розідраних на довгі стьожки, зв'язані кінцями одна з одною.
Почувши, що Фелтон відчиняє двері, міледі легко зскочила з крісла й намагалась сховати за спину імпровізовану мотузку, що мала в руках. Молодий офіцер був блідіший, ніж звичайно, і його червоні від нічниць очі свідчили, що він погано спав.
А в тім обличчя його виявляло ще більшу суворість, ніж завжди.
Офіцер повільно наблизився до міледі, що сіла в крісло, і, піднявши кінець смертяного мотузка, що вона незнарошне чи навмисно залишила на відноті, зимно спитав:
— Що це таке, мадам?
— Це? Нічого, — відповіла міледі з тим скорботним виразом, якого вона так майстерно вміла надати своїй усмішці: — нудьга — найстрашніший ворог ув'язнених. Я нудьгую й для розваги сплела цього шнура.
— А що ви робили, стоячи на кріслі? — спитав Фелтон, побачивши визлочений гачок над її головою.
— Що вам до цього?
— А все ж таки, — напосідав Фелтон, — я хочу знати.
— Не питайте мене. Ви ж знаєте, що нам, справжнім християнам, заборонено брехати.
— Але, коли господь забороняє брехати, тим суворіш забороняє він самогубство.
— Коли господь бачить, як одне з його створінь несправедливо зазнає гоніння, і йому залишається тільки вибір між самогубством чи ганьбою, повірте, господь пробачить таке самогубство. У цьому бо разі самогубство — то мученство.
— Ви або перебільшуєте, або не договорюєте… Мадам бога ради, поясніть.
— Залиште мене, Фелтоне. Дайте мені змогу здійснити мій намір, — сказала міледі. — Кожен салдат мусить бути честолюбець; чи не так? Ви — ляйтенант, а за моєю труною будете йти в чині капітана.
— Що я вам зробив, — спитав Фелтон, зворушений і вражений її словами, — що ви покладаєте на мене таку відповідальність перед богом та людьми? По кількох днях, мадам, ви залишите цей палац; ваше життя не буде під моєю охороною, і тоді, — додав він зідхаючи, — чиніть, як знаєте.
— Може ви гадаєте, що підчас останнього суду господь відрізнить сліпих катів від неправедних суддів? Ви не хочете, щоб я вбила своє тіло й стаєте за спільника людині, яка має загубити мою душу.
— Кажу ж бо вам, — почав уже вагатися Фелтон, — вам не загрожує жодна небезпека, і я відповідаю за лорда Вінтера, як за самого себе.
— Так! — вигукнула міледі, — я буду жити, але я втрачаю все, що мені дорожче за життя, Фелтоне. Я втрачу честь, а вас, саме вас зроблю відповідальним перед богом й людьми за мою ганьбу, за моє безчестя.
Міледі вибухнула плачем. Сльози справили велике вражіння на молодого фанатика.
— Хто ви? Хто ви? — вигукнув він, стуливши руки: — посланиця божа, чи служниця пекла? Янгол, чи демон?
— Хіба ти не впізнав мене, Фелтоне? Я не янгол, не демон: я дитина землі, сестра тобі вірою, ось і все.
— Так, так, я ще вагався, — відповів Фелтон, — але тепер я вірю.— Ти віриш і разом із тим оддаєш мене до рук моїх ворогів, ворога Англії, ворога божого. Оддаєш тому, хто виповнює й поганить світ своєю єрессю, своєю розпустою, тому, кого засліплені зовуть герцоґом Б'юкенгемським, а вірні — антихристом.
— Я віддаю вас герцоґу Б'юкенгемському, — я? Що ви кажете?
— Мають очі, — вигукнула міледі, — і не бачать, мають вуха і не чують.
— Так, так, — мовив Фелтон, — потираючи рукою лоб, вкритий потом, ніби щоб знищити останній сумнів: — так, я впізнаю голос, що казав мені уві сні. Так, я впізнаю риси янгола, що з'являвся до мене щоночі й казав моїй душі, що не знала сна: „Вражай, рятуй Англію, рятуй самого себе, бо помреш, не виконавши волі господньої“. Кажіть, кажіть, — вигукнув Фелтон, — тепер я вас розумію.
Промінь страшенної радости, як блискавка, промайнув в очах міледі.
Раптом Фелтонові спало на думку застереження лорда Вінтера, його слова про чари міледі та перші її спроби в цьому напрямі. Він ступив назад і похнюпив голову.
Міледі помітила це. Не зважаючи на удаване хвилювання, льодова байдужість не кидала її.
— Я не прошу у вас визволення, як зробила б це людина винна, і не благаю помсти, як поганка. Дайте мені вмерти, ось все. Я благаю вас і навколішках волаю до вас: дайте мені вмерти, і мій останній подих благословлятиме мого визволителя.
Почувши цей ніжний, благущий голос, побачивши цей несміливий, лагідний вираз на обличчі міледі, Фелтон знову наблизився до неї.
— Леле! — зідхнув він, — я не можу зробити нічого більше, як жалкувати вас, коли ви доведете, що ви — жертва. Але лорд Вінтер закидає вам жахливу провину.
— Повідати вам про мою ганьбу? — вигукнула міледі, почервонівши. — Ганьбу! Бо часто злочин одного стає ганьбою для другого… Мені, жінці, довірити мою ганьбу вам, мужчині! О, — вела вона далі, соромливо затуляючи рукою свої чудові очі. — О! Ніколи, ніколи не спроможуся я зробити це.
— Мені — братові? — благально стулив руки Фелтон.
— Ну, добре, — промовила міледі, — я звіряюся на мого брата. Я наважуся.
У тій хвилині почулися кроки лорда Вінтера. Але на цей раз страшний дівер не задовольнився тим, що пройшов повз двері, як напередодні, а спинився і, перекинувшись кількома словами з вартовим, відчинив двері й увійшов у кімнату міледі.
Підчас цієї недовгої розмови з вартовим, Фелтон одскочив убік і, коли лорд Вінтер увійшов, він стояв на кілька кроків од полонянки.
Лорд допитливим оком скинув на полонянку й на молодого офіцера.
— Що, ви давно вже тут, Джоне? — спитав він. — Чи не оповідає вам ця жінка про свої злочини? Тоді мені ясно, чому ваша розмова точиться так довго.
Фелтон здрігнувся, а міледі зрозуміла, що загине, якщо не встигне стати на допомогу заскоченому розполохом пуританинові.
— А, ви боїтесь, щоб ваша полонянка не втекла! — сказала вона, — спитайте вашого шановного тюремника, про яку ласку я тільки но благала його.
— Ви прохали про ласку? — з підозрою в тоні спитав лорд.
— Так, мілорде, — відповів збентежений юнак.
— Про яку ж таку ласку? — зацікавився лорд Вінтер.
— Вона просила в мене ножа й обіцяла повернути його за хвилину крізь прозурку, — відповів Фелтон.
— Хіба тут сховався хтонебудь, що його ця люба пані хоче зарізати? — глузував лорд Вінтер.
— Тут перебуваю я сама, — відповіла міледі.
— Я дав вам на вибір Америку чи Тібурн, — вів далі лорд Вінтер, — вибирайте Тібурн, міледі: вірте, мотузка певніша за ніж.
Фелтон пополотнів і зробив крока наперед, пригадавши, що саме, коли лорд Вінтер увіходів, міледі мала в руках мотузку.
— Маєте рацію, — відмовила вона, — я вже гадала про це, — а потім додала тихше: — я ще подумаю.
Фелтон почутив, як його проймають дрожі. Цей рух притягнув до себе увагу лорда Вінтера.
— Не йми цьому віри, Джоне, — сказав він. — Джоне, друже мій, я поклався на тебе. Будь обережний, будь спокійний, дитино моя, по трьох днях ми позбудемося цього створіння.
Трохи згодом по списаній сцені міледі почула, що хтось розмовляв біля її дверей; потім двері відчинилися, і вона побачила Фелтона.
Юнак живо ввійшов до кімнати, залишив двері прочиненими й жестом звелів міледі мовчати. Видно було, що він дуже стурбований.
— Чого вам від мене треба? — спитала міледі.— Слухайте, пошепки відповів Фельтон, — я одіслав вартового, щоб мати можливість бути з вами насамоті і щоб ніхто не зайшов до вас і не підслухав нашої розмови. Лорд оце тільки но розповів мені жахливу річ.
Міледі всміхнулась з видом офіри й похитала головою.
— Або ви — демон, — сказав Фелтон, — або лорд — мій добродій, мій батько — страховище. Я знаю вас тільки чотири дні, його люблю вже два роки. Не дивно, що я вагаюсь у виборі між вами та їм. Не жахайтесь моїх слів. Мені треба впевнитися в щирості того, що ви кажете. Сьогодні вночі, після дванадцятої, я прийду до вас, і ви маєте переконати мене.
І він вибіг з кімнати.
„Боже мій милий, — подумала міледі, — що то за шалений фанатик! Але він допоможе мені помститись за себе“.
Години чекання тяглися страшенно довго. О дев'ятій рано, як звичайно, прийшов лорд Вінтер, огледів вікно, залізні ґрати, підлогу, стіни, коминок і двері. Підчас цього довгого та пильного огляду ні він, ні міледі не вимовили жодного слова.
Безсумнівно, обидва розуміли, що становище занадто серйозне і що гаяти час на недоцільні слова та безсилий гнів неможна.
— Ні, ні, вам не пощастить утекти й сьогодні, — сказав лорд Вінтер виходячи.
О десятій Фелтон прийшов змінити варту, міледі впізнала його кроки.
Умовлений час ще не настав, і Фелтон не заходив. За дві години вибило дванадцять, і вартовий знову змінився. Міледі перетворилась у нетерпляче чекання.
Новий вартовий почав похожати коридором.
За десять хвилин прийшов Фелтон.
Міледі нашорошила вуха.
— Слухай, — звернувся юнак до вартового, — ні в якому разі не відходь від цих дверей. Тобі відомо, як минулої ночі мілорд покарав одного салдата за те, що той на хвилинку залишив варту, дарма що я особисто вартував за нього підчас його недовгої відсутности.
— Так, мені це відомо, — відповів салдат.
— Дивись же, пильнуй якнайуважніш. Я піду ще раз огляну кімнату цієї жінки. Вона, боюсь, має намір укоротити собі віку, а я одержав суворого наказа доглядати за нею.
— Чудово, — прошепотіла міледі, — ось правдивий пуританин починає вже брехати.
Фелтон увійшов до міледі. Міледі підвелася з крісла.
— Це ви? — спитала вона.— Я обіцяв вам прийти й прийшов.
— Ви мені ще дещо обіцяли.
— Що саме, боже мій милий? — промовив юнак. Не зважаючи на вміння володіти собою, ноги йому тремтіли, і на лобі викраплився піт.
— Ви обіцяли принести ножа й залишити його мені після нашої розмови.
— Не кажіть цього, мадам, — відповів Фелтон. — Нема такого становища, хоч яке б безпорадне воно було, що надавало б права створінню божому позбавити собі життя. Я обміркував і вирішив, що ніколи не візьму такого гріха на свою душу.
— Ах, ви передумали, — зауважила полонянка, із зневажливою усмішкою сідаючи в крісло, — і я теж передумала.
— Що?
— Я не можу нічого казати людині, що не додержує свого слова.
— Праведний боже! — пробурмотів Фелтон.
— Можете йти, я однаково нічого не скажу.
— Ось ніж, — відповів Фелтон, виймаючи з кешені зброю, яку приніс, як і обіцяв, та не наважився одразу передати бранці.
— Дайте мені подивитися.
— Навіщо?
— Присягаюся честю, я зараз же віддам його вам. Ви його покладете на стіл і станете між ним та мною.
Фелтон простяг зброю міледі. Та уважно роздивилась на лезо й спробувала вістря на кінчику пальця.
— Гаразд, — промовила вона, повертаючи ніж молодому офіцерові, — він з чудової загартованої криці… Ви — вірний друг, Фелтоне.
Фелтон узяв ніж та, згідно з умовою, поклав на стіл.
Міледі пасла його очима й удавала цілковите задоволення.
— Слухайте, Фелтоне, — почала міледі з меланхолійною урочистістю. — Якби ваша сестра, Фелтоне, донька вашого батька, сказала вам: коли я була ще молода і, на жаль, надто вродлива, мене заманювали до пастки, але я встояла. Тоді вони почали ще більше підхожуватись та присилувати мене — я встояла; глузували з віри, що її я сповідую, з бога, якому я поклоняюся, — я встояла. Далі стали ображати мене і, не мавши змоги занапастити мою душу, вирішили назавжди збезчестити моє тіло; нарешті…
Міледі спинилася, і гірка усмішка скривила її губи.
— Нарешті, — спитав Фелтон, — що вам заподіяли нарешті?— Нарешті, одного вечора, вони поклали зламати мою впертість, що їм не пощастило похитнути, — одного вечора, кажу я, у воду мені підмішали сонного зілля. Ледве скінчивши вечеряти, я почутила, що тіло моє поволі дубіє. Дарма, що я нічого не підозрювала, якийсь незрозумілий острах опанував мене, і я намагалась перебороти сон. Я підвелась, хотіла підбігти до вікна, покликати на допомогу, але ноги відмовились коритися. Мені здавалося, що стеля падає на мою голову, тисне мене своєю вагою. Я простягла руку, пробувала кричати, але спромоглася видати тільки нечленоподільні звуки. Непритомність опанувала мене, я вхопилась за крісло, почуваючи, що впаду, та незабаром і ця опора показалась замалою для моїх знесилених рук. Я впала на одно коліно, потім на обидва. Хотіла молитись, — язик одубів. Господь, безсумнівно, не бачив і не чув мене, і я впала на підлогу, переможена сном, подібним до смерти.
Про те, що трапилось підчас цього сна, і чи довго він тривав, я не зберігла жодного спомину. Прокинулась я в якійсь округлій кімнаті, чудово оздобленій, до якої світло проходило тільки крізь відтулину в стелі. Зацепініла просиділа я до самого вечора. Несподівано зарипіли двері, примусивши мене здрігнутися. Над заскляною відтулиною стелі з'явився вогонь і яскраво освітив кімнату. З жахом я побачила, що на кілька кроків від мене стоїть чоловік.
Немов якимсь чарівництвом на середині кімнати з'явився стіл, накритий на два куверти.
То був той самий чоловік, що переслідував мене через цілий рік і заприсягався позбавити мене чести. З перших же слів його я зрозуміла, що минулої ночі йому пощастило досягти свого.
— Негідник! — прошепотів Фелтон.
— Я схопила ніж, вигукнувши: — Ще один крок, і крім мого безчестя на вас ляже відповідальність за мою смерть. — Мабуть мій погляд, голос та постать дихали непідробленою щирістю, що впливає навіть на найзнівеченіші душі, бо він спинився.
— Вашу смерть! — сказав він мені. — О, ні, ви надто гарна коханка, і я не згоден загубити вас, зазнавши тільки раз щастя володіти вами. Прощайте, моя красуне, я зажду й прийду до вас, коли ви будете в кращому гуморі.
Я перебула ніч, сидячи на стільці, здрігаючись при найменшому шересі, бо, приблизно коло півночі, лямпу загасили, і я залишилась у темряві. Та ніч промайнула спокійно, без нових замахів з боку мого гнобителя. Розвиднилось. Стіл зник. Тільки схоплений мною ніж залишився у мені в руках.У ньому були всі мої сподівання.
Я просиділа так сорок вісім годин без харчів, не доторкнувшись до накритого столу. Адже мене знову могли всипити.
Мене мучила спрага. Зробивши кілька ковтків, я знову відчула сонливість, але самим інстинктом почула, як хтось наближається до мене. Кажуть, нещасні, що заблукались в степах Америки, почувають так наближення гадюки.
Я намагалась закричати. Зібравши останні рештки енерґії та сили, я навіть підвелась, та тільки на те, щоб знов упасти… упасти в обійми мого гнобителя.
— Кажіть, хто був цей чоловік? — вигукнув офіцер.
Міледі з першого погляду побачила, якого болю завдає Фелтонові, спиняючись на подробицях своєї історії, але не хотіла позбавити його зайвих мук. Що глибше вразить вона його душу, то певнішою може бути, що він помститься за неї. Отже міледі, поклавши, що час відповідати ще не прийшов, ніби не чула його запитання.
— Першим моїм рухом, коли я очуняла, було схопитись за ніж, що його я не могла дістати передніш. Якщо він не був мені обороною, то, принаймні, мав стати моїм визвольником. Та коли я схопила ніж, щось жахливе спало мені на думку. Я присягнулася все вам розповісти й розповім. Я обіцяла викрити вам всю правду й не сховаю нічого, нехай би цим мені довелося занапастити себе.
— Вам спало на думку помститися на цьому чоловікові, чи не так? — спитав Фелтон.
— Так, — відповіла міледі, — я розумію, це не християнська гадка. Безперечно, її навіяв мені одвічний ворог душі нашої, той лев, що безупинно рикає біля нас. Отже, чи повинитися вам, Фелтоне? — спитала вона тоном жінки, що обвинувачує себе в злочині, — ця ідея спала мені на думку і не залишала мене. За цю злочинну думку мене тепер і покарано.
Від сніданку я сховала склянку води, бо найбільше знемагала на спрагу. Протягом дня я остаточно наважилась і боялася тільки, що вираз мого обличчя може викрити мої таємні думки. Кілька разів я впіймала усмішку на своєму обличчі. Фелтоне, мені моторошно признаватись вам, на яку думку я усміхалася; ви з жахом одвернулись би від мене…
— Далі, далі, — скорив Фелтон, — бачите, я слухаю і хочу якнайскорше знати кінець.
— Повечоріло. Усе йшло, як звичайно. Надвечір подано вечерю, потім спустилася лямпа, і я сіла до столу.
Я з'їла тільки овочів і удала, що налила собі води з карафки. Насправді ж я випила тільки ту, що сховала у склянці від сніданку. Маневр цей був виконаний так майстерно, що мої шпигуни, якщо такі були, нічого не помітили. Ніби знесилена втомою, доволіклась я до ліжка, скинула сукню й лягла, стискуючи під подушкою держало ножа.
Дві години промайнули цілком спокійно, і, — чи повірила б я цьому ще вчора? — я майже шкодувала, що його все немає і благала, щоб він прийшов.
Нарешті, розлігся такий знайомий шум дверей, що відчиняються й зачиняються знову, а потім, не зважаючи на грубезний килим, почулось легке скрипіння підлоги. У темряві я побачила якусь тінь, що наближалася до мого ліжка.
— Мерщій, мерщій, — нетерпеливився Фелтон. — Хіба ви не бачите, що кожне ваше слово пече мене, як розтоплене оливо?
— Тоді, — вела далі міледі, — я зібрала усі сили. Я знала, що настала година помсти, чи, вірніш, правосуддя. Я набралася духу й чекала на нього з ножем в руці, а коли він наблизився до мене й шукаючи свою жертву, простяг руку, я з вигуком туги та відчаю вдарила його в груди.
Негідник! Він усе передбачив. На грудях у нього був панцер, і ніж тільки сковзнув по криці.
— Овва! — вигукнув він, схопивши мою руку з ножем, що так погано прислужився мені, — ви робите замах на моє життя, чарівна пуританко! Але це вже більш, ніж звичайна ненависть, це — невдячність. Проте, заспокойтеся, люба дитино! Думаю, ви вже пом'якшали. Я не з тих тиранів, що тримають жінку силоміць. Ви не кохаєте мене, на що я за властивою мені самовпевненістю досі сподівався, і завтра я звільню вас.
Я бажала тільки одного, щоб він вбив мене.
— Бережіться, — застерегла я, — я ославлю вас на цілий світ.
— Ну, тоді ви не вийдете звідси, — загрозливо сказав він.
День і ніч я молилась, сподіваючись, що господь подарує мені моє самогубство.
Назавтра двері відчинилися. Я лежала на підлозі, бо сили почали вже залишати мене.
На звук його кроків я трохи підвелася й сперлась на руку.
— Ну, то як же? — пролунав голос, надто жахливий, щоб я не впізнала його. — Чи не зм'якшили ви? Чи не згідні придбати волю ціною одної тільки обіцянки мовчати? Послухайте, я добрий принц, — додав він, — і хоч не люблю пуритан, проте визнаю їм справедливість, так саме, як і пуританкам, а надто коли вони гарненькі. Ну, присягніться ж на розп'ятті, більшого я не вимагаю.— Ніколи, ніколи, — вигукнула я, — краще ганьба.
Фелтон спирався на стіл, і міледі з відемською радістю бачила, що він впаде непритомний раніш, як вона скінчить своє оповідання.
По хвилинній мовчанці, підчас якої міледі уважно стежила за юнаком, вона почала знову:
— Уже майже три дні я не пила й не їла і страшенно страждала. Іноді мені здавалося, що якась хмара стиснула мені лоб та застилає очі. Це було маячіння.
Поночіло. Я була вкрай знесилена й щохвилини падала непритомна, кожен раз дякуючи богові, що він посилає мені смерть.
Нарешті я почула, як відчиняються двері. Жах примусив мене очнутись.
Він увійшов у супроводі замаскованої людини, сам у машкарі. Та я впізнала його кроки, його голос; впізнала величну постать, що її дало йому пекло на загибель людства.
— Ну, чи згодні ви принести присягу, яку я вимагаю од вас?
— Здається, ви сами сказали, що пуритани не зраджують свого слова. Ви чули вже, що я обіцяла позвати вас на землі до суду людського і на небі до суду божого.
— Так ви все ще спираєтесь?
— Присягаюсь богом, що мене чує: я кликатиму ввесь світ у свідки вашого злочину і не заспокоюся, доки не знайду месника.
— Ви — повія, — голосно проказав він, — і мусите прийняти належну кару. Таврована перед очима всього світа, що ви його кличите на допомогу, спробуйте довести йому, що ви не злочинниця й не божевільна, — і, звертаючись до свого компаньйона, додав: „виконуй свій обов'язок“,
— О, його ім'я, його ім'я! — не тямився Фелтон, — скажіть мені його ім'я!
— Не зважаючи на мої крики, на опір, що я чинила, бо розуміла, що має трапитись щось гірше за смерть, кат схопив мене, кинув на підлогу, стиснув у своїх руках. Обливаючись сльозами, майже непрітомна, волаючи до бога, що не чув мене, я раптом зойкнула з болю та з сорому. Палаючий вогонь, червоне залізо, залізо ката, тавро на лівому плечі.
Фелтон випустив приглушене рикання.
— Ось, — мовила міледі, підводячись з величністю королеви, — дивіться, Фелтоне, на новий засіб катувати молоденьку, чисту дівчину, офіру розпусти тирана. Навчайтесь пізнавати серця людські і не будьте так легко за знаряддя їхньої неправдивої помсти.Швидким рухом міледі розстібнула сукню, розідрала батист, що покривав їй перса і, зашарившись з удаваного гніву та сорому, показала юнакові незмивану печатку, що безчестила це чудове плече.
— Я бачу квітку лілеї! — вигукнув Фелтон.
— Оце ж й є підлота, — відповіла міледі. — Тавро Англії… тоді треба було б довести, який суд наклав його на мене, і я відверто апелювала б до всіх судів королівства. Але тавро Франції… О, ним я дійсно була затаврована.
Для Фелтона цього було вже занадто.
— Вибачте, вибачте мені! — вигукнув він.
Міледі прочитала в його погляді: „Кохаю, кохаю!“
— Вибачити — за що? — спитала вона.
— Вибачте, що я був з числа ваших гнобителів.
Міледі простягла йому руку.
— Така чарівна, така молода! — бормотів Фелтон, обсипаючи поцілунками її руку.
Міледі кинула на нього погляд, що робить кріпака королем.
Фелтон був пуританин: він залишив руку жінки й заходився цілувати їй ноги.
— Тепер, я бажаю тільки одного: знати ім'я вашого справжнього ката, бо кат, на мою думку, був у вас лише один. Другий просто виконував його розпорядження.
— О, брате, — вигукнула міледі, — так тобі треба ще його прізвище, ти ще не здогадався?
— Як! — відказав Фелтон. — Знову він… завжди він! Невжеж справжній винуватець…
— Справжній винуватець, — сказала міледі, — це спустошитель Англії, гнобитель вірних, підлий розтлитель багатьох жінок. Той, що з примхи свого розпусного серця має пролити стільки англійської крови. Той, що сьогодні протегує протестантам, а завтра зраджує їх.
— Герцоґ Б'юкенгемський, герцоґ Б'юкенгемський! — крикнув Фелтон.
Міледі закрила обличчя руками, немов не мала сили знести ганьбу, що її вона завдячувала цьому імені.
— Герцоґ Б'юкенгемський — кат цього янгольського створіння! — дивувався Фелтон. — І ти не вразив його громом, боже справедливий! І ти залишив його вельможею, шановним та могутнім, нам на загибель!
— Бог відступається від того, хто сам себе зрікається, — зауважила міледі.
— Він має натягти на свою голову кару, призначену для клятих, — провадив далі Фелтон у піднесенні, — він хоче, щоб людська помста попередила божий суд.— Люди його бояться й жалують.
— О, я, — запевнив Фелтон, — не побоюся й не пожалую.
Міледі почула, як душа її сповняється пекельної радости.
— Але яким же чином лорд Вінтер, мій заступник, мій батько, заплутався в цьому? — спитав Фелтон.
— Слухайте, Фелтоне, — одповіла міледі, — разом із людьми підлими й поганими є натури шляхетні та великі. У мене був наречений, людина, що кохала мене і яку я теж кохала. Серце — подібне до вашого, Фелтоне; такий чоловік, як ви. Я пішла до нього і все йому розповіла. Він знав мене і не вагався ані хвилини. Це був великий вельможа, рівний герцоґу Б'юкенгемському. Він нічого не сказав, почепив на пояс шпаду, загорнувся в плащ і попрямував до палацу герцоґа.
— Так, так, — перебив Фелтон, — розумію. Тільки в таких випадках слід вживати не шпаду, а ніж.
— Герцоґ поїхав напередодні до Еспанії, і мій наречений повернувся ні з чим.
— Слухайте, — сказав він мені, — цей чоловік уїхав, отже, на деякий час він уникнув моєї помсти. Чекаючи на нього, давайте поберімось, як ми гадали. А тоді покладіться на мене, — лорд Вінтер зуміє підтримати свою честь і честь своєї дружини.
— Лорд Вінтер? — згукнув Фелтон.
— Так, лорд Вінтер, — відповіла міледі. — Ну, а тепер ви мусите все зрозуміти. Герцоґ Б'юкенгемський не повертався щось із рік. За вісім день перед його прибуттям лорд Вінтер нагло вмер, залишивши мене єдиною спадкоємицею. Чому він помер? Одному богові відомо, і я не обвинувачую нікого.
— О, який жах, який безодній жах! — прошепотів фелтон.
— Лорд Вінтер помер, нічого не сказавши братові. Жахлива таємниця мусіла була лишатись невідомою нікому, аж доки громовиця не впала б на голову винуватця. Ваш заступник з незадоволенням ставився до шлюбу свого старшого брата з дівчиною без статків. Чого могла чекати я від людини, що помилилась у своїх сподіванках на спадщину? Я поїхала до Франції, поклавши перебути там рештку свого життя. Та маєток мій був в Англії. Війна припинила зносини, я почала терпіти злидні. Довелося знову повертати сюди, і шість день тому я прибула до Портсмуту.
— Ну, а далі? — спитав Фелтон.
— Далі? Герцоґ Б'юкенгемський, звичайно, довідався про моє повернення, перебалакав з лордом Вінтером і довів йому, що його невістка — повія та ще й таврована. Шляхетний, щирий голос мого чоловіка не міг більше захищати мене. Лорд Вінтер повірив усьому, що йому казали, бо це було в його інтересах. Він заарештував мене, привіз сюди й віддав під вашу охорону. Решту ви знаєте. Позавтра він призначає мене до вигнання, надсилає мене до місця заслання, післязавтра він віддаляє мене, як злочинницю. О, пляна складено майстерно! Усе передбачено, будьте певні, і моя честь загине. Тепер ви й сами бачите, Фелтоне, що я мушу вмерти. Фелтоне, дайте мені ножа.
І вона, знесилена, впала на груди молодого офіцера.
— Ні, ні, — запевняв той, — ти житимеш, чиста та нещасна жінка. Ти житимеш, щоб помститися на своїх ворогах.
Міледі повільним рухом відштовхнула його рукою, приваблюючи поглядом, і Фелтон знову стиснув її в своїх обіймах, дивлячись на неї з благанням, як на божество яке.
— О, смерть, смерть, — ледве чутно сказала вона, заплющуючи очі. — О, краще смерть, ніж ганьба. Фелтоне, друже мій, брате мій, я тебе заклинаю…
— Ні, — вигукнув Фелтон, — ти житимеш, і житимеш відомщена.
— Фелтоне, я завдаю самих страждань усім, хто мене оточує. Фелтоне, залиш мене, дозволь мені вмерти.
— Коли так, ми помремо разом, — скрикнув він, притискуючи свої губи до губ полонянки.
Почулося кілька вдарів у двері. На цей раз міледі справді відштовхнула його.
— Слухай, — мовила вона, — нас почули, сюди йдуть… Кінець, ми пропали!
— Ні, — відмовив Фелтон, — це вартовий попереджає мене, що йде патруль.
— Тоді, біжіть до дверей сами й відчиняйте їх.
Фелтон скорився. Ця жінка володіла всіма його думками й душею.
Відчинивши двері, він опинився віч-на-віч з сержантом, що був на чолі патруля.
— Що таке трапилось? — спитав молодий ляйтенант.
— Ви звеліли мені відчинити двері, коли я почую заклик до помочі, — пояснив салдат, — але забули залишити мені ключа. Я почув ваш голос, та не зрозумів, що ви кажете, хотів відчинити двері, та вони були зачинені з середини; тоді я покликав сержанта.
— Я до ваших послуг, — заявив сержант.
Фелтон, розгублений, майже божевільний, стояв і не міг вимовити слова.Міледі зрозуміла, що треба опанувати становище. Вона підбігла до столу і схопила ніж, що його приніс Фелтон.
— Яким правом, заважаєте ви мені вмерти? — спитала вона.
— Боже великий, — вигукнув Фелтон, побачивши ніж, що блиснув в її руці.
Тої ж хвилини в коридорі почувся регіт. Лорд, притягнений гомоном, у халаті, із шпадою в руці, стояв на порозі кімнати.
— А-а! — реготав він, — ось вам і остання дія трагедії… Бачите, Фелтоне, драма поступово пройшла через усі фази, як я вам казав наперед. Та будьте спокійні — кров не проллється.
Міледі зрозуміла, що всі її пляни зійдуть на нівець, якщо вона негайно ж не виявить перед Фелтоном своєї мужности.
— Помиляєтесь, мілорде, кров проллється, і нехай вона впаде на голови тих, хто примусив її пролитись.
Фелтон зойкнув і кинувся до неї, та було вже запізно — міледі завдала собі вдара.
Ніж щасливо, чи вірніше сказати, майстерно, вдарився об залізну пляншетку корсета, що під той час, як панцер, захищав груди жінок. Він сковзнув, розідравши сукню, пройшов навскоси між шкірою та ребрами.
Усе таки сукня міледі зараз же закривавилась.
Вона впала навзнак і, здавалось, зомліла.
Фелтон вихопив у неї ніж.
— Бачите, мілорде, — сумно промовив він, — жінка, доручена моєму доглядові, позбавила собі життя.
— Не хвилюйтеся, Фелтоне, — заспокоїв його лорд Вінтер, — вона не вмерла. Демони так швидко не вмирають, будьте спокійні. Ідіть до мене й почекайте.
— Але, мілорд…
— Ідіть, я вам наказую.
Фелтон послухався наказу свого начальника, але, виходячи з кімнати, сховав ніж у себе на грудях.
Щодо лорда Вінтера, то той обмежився тим, що покликав жінку, приставлену до міледі. Коли вона з'явилася, доручив їй все ще непритомну полонянку й залишив їх удвох.
А що пораза, всупереч його передбачанням, могла бути й небезпечна, він негайно послав по лікаря верхівця.
——————