Три мушкетери (1929)/2/2
| ◀ I. Англійці й французи | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга II. Служниця й пані |
III. Де мова мовиться про екіпірування Араміса й Портоса ▶ |
|
Д'Артаньян чимраз більше закохувався в міледі й щодня приходив до неї. Самовпевнений ґасконець не мав сумніву, що рано чи пізно, а вона й собі покохає його.
Одного вечору Д'Артаньян прийшов до міледі радісний, як людина, що чекає на здійснення своїх рожевих мрій. Коло воріт він спіткався із служницею. На цей раз гарненька Кеті не задовольнилася тим, що, проходячи повз Д'Артаньяна, штовхнула його, а ще й ніжно взяла його за руку.„Чудово, — подумав Д'Артаньян, — це, певно, пані доручила їй переказати мені щось. Може, міледі хоче призначити мені побачення, та не наважилася сказати особисто, — і він подивився на привабливу дівчинку оком справжнього переможця“.
— Мені дуже хотілося б сказати вам, пане, два слова, — пробурмотіла служниця.
— Кажи, діточко моя, — мовив Д'Артаньян, — я слухаю тебе.
— Тут неможна. Те, що я маю сказати, треба дуже довго розповідати, а до того ж це — велика таємниця.
— Що ж маємо робити?
— Чи не бажає пан піти за мною? — боязко спитала Кеті.
— Куди хочеш!
— То ходімте.
І Кеті, не пускаючи руки Д'Артаньяна, потягла його виткими темними сходами. Знявшися щаблів на п'ятнадцять, вона відчинила двері.
— Ввійдіть сюди, пане офіцере. Тут ми сами і можемо побалакати.
— А чия ж це кімната? — спитав Д'Артаньян.
— Моя, пане офіцере. Ці двері злучають її із спальнею пані. Та будьте спокійні, вона не почує нас, бо не лягає спати раніш, як опівночі.
Д'Артаньян озирнувся. Маненька чепурна кімнатка була опоряджена із смаком. Та очі його мимоволі вдивлялися в ті двері, що, як казала Кеті, вели до кімнати міледі.
Кеті зрозуміла, що діється в душі Д'Артаньяна й зідхнула.
— Чи дуже кохаєте ви мою пані?
— Більше, ніж можна висловити, Кеті; я божевільний від неї!
Кеті зідхнула ще раз.
— Дуже шкода, — вимовила вона.
— А чому ж шкода? — спитав Д'Артаньян.
— А тому, пане, що мадам не любить вас.
— Гм! Хіба вона доручила переказати це мені?
— Ні, я наважилася сама, співчуваючи вам.
— Дякую тобі, люба Кеті, але тільки за добрий намір. У тому бо, що ти мені сповірила, нема нічого приємного.
— Значить, ви не вірите тому, що я вам сказала?
— Таким речам, моя дитинко, взагалі не охота вірити, бодай з самого самолюбства.
— Ви значить не вірите мені!
— Не вірю, доки ти не подаси мені якогось доказу.— А що ви скажете ось про це?
І Кеті витягла з-за корсету маненьку записку.
— Це мені? — спитав Д'Артаньян, схопивши записку.
— Ні, іншому.
— Іншому?
— Так.
— Його прізвище? Прізвище його!
— Подивиться на адресу.
— Панові графу Де-Варду.
Згадка про сцену в Сен-Жермені зараз же майнула в голові зарозумілого ґасконця. Нівидким, як думка рухом, він розпечатав записку, дарма, що перелякана Кеті зойкнула, побачивши, що він хоче зробити, або вірніше — що він вже зробив.
— Ой, боже ж мій! Що це ви коїте, пане?
— Я? Нічого, — і прочитав таке:
„Ви не відповіли на мою першу записку. Чи не хорі ви? Чи, може, забули, як залицялися до мене на балі у мадам Де-Гіз? Нагода дуже слушна, графе! Не впустіть її!“
Д'Артаньян зблід. Самолюбство його було ображене так, як була ображена, — вважав він, — і його любов.
— Бідний, любий, пане Д'Артаньяне! — вимовила Кеті голосом, повним співчуття, знову стиснувши руку юнака.
— Ти жалієш мене, моя голубонько? — спитав Д'Артаньян.
— Од щирого серця, бо знаю, що то є кохати.
— Ти знаєш, що то є кохати? — перепитав Д'Артаньян, вперше пильно подивившись на неї.
— Ох, так.
— У такому разі замість жаліти мене, ти зробила б краще, якби допомогла мені помститися на твоїй пані.
— А в який спосіб хочете ви відімстити їй?
— Я хотів би посміятися з неї, посівши місце мого суперника.
— У цьому я ніколи не допомагатиму вам, пане офіцере! — жваво відказала Кеті.
— Чому так? — спитав Д'Артаньян.
— З двох причин.
— З яких?
— Поперше тому, що моя пані ніколи вас не кохатиме.
— Звідки ти це знаєш?
— Ви образили її до самого споду душі.
— Я? Як міг я її образити, коли від тоді, як познайомився з нею, повзаю коло її ніг, як раб. Скажи, будь ласка!— Я скажу це тільки тому, хто прозирне в мою душу.
Д'Артаньян скинув на Кеті оком удруге. Молода дівчина була така свіжа, така вродлива, що багато герцоґинь охоче віддали б свої корони за її вроду.
— Коли ти того бажаєш, Кеті, то й я можу прозирнути в твою душу. За це не турбуйся.
І з цими словами він поцілував її. Бідолашна дівчинка почервоніла, як вишня.
— О, ні, — згукнула Кеті, — ви мене не любите! Ви самі допіру сказали мені, що кохаєте мою пані.
— І це завадить тобі відкрити другу причину?
— Друга причина, пане офіцере, — відповіла Кеті, підбадьорена поцілунком і увагою до неї з боку Д'Артаньяна, — друга причина та, що в справі кохання кожен дбає тілька за себе.
Тепер лише зрозумів Д'Артаньян утомні погляди Кеті, зустрічі з нею в передпокої, на сходах, у коридорі, дотики її рук та приглушені зідхання.
Д'Артаньян миттю збагнув, яку користь матиме він з кохання Кеті, що так щиро йому освідчилась. То були переймання листів на адресу графа Де-Варда, догляд за міледі в неї ж у помешканні, вільний вхід до кімнати Кеті, сумежної із спальнею її пані. Як бачимо, віроломний Д'Артаньян вирішив офірувати вже бідну дівчину, аби за всяку ціну підкорити собі міледі.
— Отже, люба Кеті, ти хочеш, щоб я дав тобі доказ кохання, в яке ти не віриш?
— Якого кохання? — спитала Кеті.
— Кохання до тебе, яке починає вже понімати мене.
— Чим же ви доведете його?
— Коли хочеш, я перебуду з тобою сьогодні ввечорі стільки часу, скільки звичайно перебував з твоєю панією.
— О, дуже, дуже хочу! — скрикнула Кеті, плескаючи в долоні.
— Коли так, маненька чарівнице, — мовив Д'Артаньян, сідаючи в крісло, — підійди до мене. Я маю сказати тобі, що ти найпривабліша покоївка, яку мені будь-коли доводилося бачити.
Він вимовив це так ласкаво, так щиро, що бідолашна Кеті, яка більш над усе бажала поняти йому віри, повірила.
З кімнати міледі задзеленькотів дзвоник.
— Боже мій, — скрикнула Кеті, — пані кличе мене! Тікай, тікай, мерщій!
Д'Артаньян підвівся й узяв капелюха, ніби ладний послухатись, але замісць одчинити двері на сходи, відчинив дверцята величезного гардеробу й сховався там між сукнями та пеньюарами[1] міледі.
— Що ви робите? — скрикнула Кеті.
Д'Артаньян, заздалегідь вийнявши ключ з гардеробу, зачинився з середини й не відповів нічого.
— Спите ви там, чи що? — сердито згукнула міледі. — Чому не йдете зараз же, коли вас кличуть?
Д'Артаньян почув, як двері з кімнати міледі з силою відчинилися.
— Я тут, міледі, тут! — і з цими словами Кеті кинулась їй назустріч.
Жінки ввійшли в спальню, а що двері до неї стояли навстяж, то Д'Артаньян чув, як міледі деякий час картала свою покоївку. Нарешті, вона втихомирилася, і, поки Кеті опоряджала пані на ніч, розмова зайшла про нього.
— Дивно! — вимовила міледі. — Сьогодні ввечорі я не бачила нашого ґасконця!
— Як, пані? Невжеж він не приходив? Невжеж він напередодні щастя почав залицатися до іншої?
— О, ні! Напевно, йому стали на перешкоді пан Де-Тревій чи пан Дезесар. Я цілком певна цього, Кеті, бо він увесь тут — у мене в жмені.
— Що ж пані має зробити з ним?
— Що я зроблю? Будь спокійна, Кеті! Між нами є щось, про що він не знає… Через нього я ледве не втратила довір'я його еміненції… О, я помщуся на ньому!
— А я думала, що пані кохає його?
— Я? Кохаю його? Я ненавиджу його! Дурень! Мав у руках життя лорда Вінтера, а не вбив його, і тим позбавив мене трьохсот тисяч ліврів на рік.
— А й правда, — відмовила Кеті, — ваш син єдиний спадкоємець свого дядька, і до його повноліття ви користалися б з його статків.
Д'Артаньян тремтів, наче в пропасниці, слухаючи, як це ніжне створіння грубим пронозливим голосом дорікає йому за те, що він не вбив людини, до якої вона про око людське ставилася так приязно.
— Та я б уже відімстила йому, якби кардинал, не знати чому, не порадив мене помилувати його.
— Це так! Але ви ж не змилувалися над жінкою, яку він кохав.
— А, та крамарка з вулиці Могильників! Хіба він ще не забув про неї? О, то була дійсно чудова помста!
Холодний піт пройняв Д'Артаньяна: ця жінка була справжнє чудище.Він знову став прислухатися, та, на жаль, туалет був закінчений.
— Добре, — сказала міледі, — йдіть до себе, а завтра подбайте неодмінно дістати відповідь на лист, що його я вам дала.
— До пана Де-Варда?
— Звичайно, до пана Де-Варда.
— Цей пан, — вкинула слово Кеті, — здається мені зовсім іншим, як бідний пан Д'Артаньян.
— Ідіть собі, — відказала міледі, — я не люблю мудрувань.
Д'Артаньян чув, як зачинилися двері, як потім міледі засунула два засуви. З свого боку, і Кеті тихо, як тільки могла, зачинила ключом свої двері. Тоді Д'Артаньян одчинив дверки гардеробу.
— Ах, боже мій! Що з вами? Такий блідий!
— Мерзенна тварюка! — прошептав Д'Артаньян.
— Мовчіть та забирайтеся! — сказала Кеті. — Тільки тоненька перегородка відділяє мою кімнату від спальні міледі, і з одної чути все, що говорять у другій.
Д'Артаньян пригорнув Кеті до себе.
Проте, треба признати йому справедливість, користуючися з свого впливу на Кеті, він перш за все намагався дізнатися, що сталося з пані Бонасьє. Та бідна дівчина заприсягалася на хресті, що абсолютно нічого не знає, бо її господиня тільки наполовину звіряє на неї свої таємниці. Єдине, в чому вона могла запевнити його, це те, що пані Бонасьє жива.
Назавтра Д'Артаньян прийшов до міледі. Вона була в дуже поганому гуморі. Юнак здогадався, що її дратує відсутність відповіді від графа Де-Варда. Увійшла Кеті, і міледі повелася з нею дуже брутально. Погляд, що Кеті кинула на Д'Артаньяна, немов промовляв: „бачите, як я страждаю через вас“.
А втім наприкінці вечора чарівна левиця пом'якшала. Усміхаючись, слухала вона ніжну балаканину Д'Артаньяна й навіть дозволила поцілувати їй руку.
Д'Артаньян пішов од неї, незнавши, що й думати. Та цьому юнакові не легко було забити памороки і, залицяючися до міледі, він устиг скласти маленького пляну.
Біля дверей Д'Артаньян спіткався з Кеті і, як напередодні, подався до її кімнати. Кеті дуже лаяли, обвинувачували в недбайливості. Міледі ніяк не могла з'ясувати собі мовчанки графа Де-Варда і наказала покоївці прийти до неї о дев'ятій рано взяти третього листа.
Д'Артаньян зажадав, щоби Кеті принесла того листа йому. Бідолашна дівчина обіцяла зробити все на його вимогу.Сталося так, як і напередодні. Д'Артаньян зачинився в гардеробі, міледі покликала до себе покоївку, зробила свій туалет, одіслала Кеті й зачинила двері.
Другого дня об одинадцятій Кеті прийшла до Д'Артаньяна. У руках у неї була нова записка міледі.
Д'Артаньян розпечатав листа й прочитав таке:
„Ось утретє вже я пишу до вас, щоб сказати, як кохаю вас. Бережіться, щоб у четвертому листі я не написала, що ненавиджу вас. Коли ви каєтеся в своєму вчинку, то молода дівчина, яка подасть вам цю записку, скаже вам, в який спосіб галантний чоловік може добути собі моє прощення“.
Д'Артаньян, читавши цього листа, декілька разів червонів і полотнів.
— О, ви все ще кохаєте її! — сказала Кеті, що ні на хвилину не відводила очей від юнака.
— Ні, Кеті, ти помиляєшся. Я більше не кохаю її і хочу тільки помститися над нею за її зневагу до мене.
— Я знаю про вашу помсту. Ви казали вже мені про це.
— Що за важниця, Кеті! Тобі добре відомо, що я кохаю тільки тебе.
— Звідки ж про це можна знати?
— З того призирства, з яким я ставлюся до неї.
Кеті зідхнула.
Д'Артаньян узяв перо й написав:
„Мадам! Досі я мав сумнів, що обидва ваші листа призначені для мене, бо вважав себе за негідного такої чести. До того ж я був недужий і через це не наважився відповідати вам. Але сьогодні я мушу повірити вашій приязні до мене, бо не тільки ваш лист, а й ваша покоївка стверджують, що ви мене кохаєте. Їй не треба переказувати мені, в який спосіб галантний чоловік може дістати собі пробачення. Я сам прийду сьогодні ввечорі, об одинадцятій, перепросити вас. Спізнитися на один день було б, здається мені, новою образою для вас.
Той, кого ви зробили найщасливіщим з людей
Граф Де-Вард“.
Плян Д'Артаньяна був дуже простий: через кімнату Кеті пройти в кімнату міледі, скористуватися з першої хвилини здивування, сорому та жаху й узяти над нею гору. Може статися, що йому не пощастить, та треба було ризикнути. За вісім день розпочнеться війна, і доведеться виряжатися. Отже, Д'Артаньян не мав часу баритися з коханням.
— Візьми, — сказав юнак, подаючи Кеті запечатану записку, — передай цього листа міледі — це відповідь графа Де-Варда.Бідна Кеті зблідла, як смерть: вона здогадалася, якого змісту та записка.
— Послухай, люба дитинко, — сказав їй Д'Артаньян. — Ти розумієш, що цю інтригу треба довести до того чи іншого краю. Міледі може дізнатися, що першу записку ти передала моєму льокаєві, замість передати льокаєві графа, і що я розпечатав дві інші, призначені Де-Варду. Тоді міледі прожене тебе, і ти знаєш, вона не обмежить цим своєї помсти.
— А заради кого зійшла я на таку тяжку путь? — спитала Кеті.
— Заради мене, я це добре знаю, моя красуне, — відповів Д'Артаньян, — і присягаюсь, дуже вдячний тобі за це.
— Та якого ж змісту ваша записка?
— Міледі тобі скаже.
— Ах, ви не любите мене! — скрикнула Кеті. — Яка я нещасна!
Д'Артаньян дуже ніжно заспокоїв бідолашну дівчину.
——————
- ↑ Пеньюар — легеньке вранішнє або вечірнє жіноче вбрання.