Три мушкетери (1929)/2/3
| ◀ II. Служниця й пані | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга III. Де мова мовиться про екіпірування Араміса й Портоса |
IV. Уночі всі кішки сірі ▶ |
|
Відтоді, як чотири приятелі поодинці заходились полювати на екіпірування, вони вже не збирались докупи. Обідали нарізно, де кому доводилося, а вірніш, де хто міг. Служба теж відбирала в них багато дорогоцінного часу, що спливав непомітно. Вони умовилися тільки раз на тиждень, о першій, сходитися в квартирі Атоса, бо той, додержуючи слова, не переступав порога своєї кімнати.
Вони мали зібратися саме того дня, як Кеті приходила до Д'Артаньяна. Скоро Кеті пішла, Д'Артаньян попрямував до вулиці Феру.
Він застав Атоса й Араміса за філософічною розмовою. Араміс робив спробу зняти річ про висвячення. Атос своїм звичаєм не відраджував його, але й не заохочував. Він вважав, що кожному треба давати волю. Він ніколи не радив нікого перше, ніж його просили, і до того ж його треба було просити декілька разів.
— Взагалі, — казав він, — порад просять, щоб не слухати їх. А якщо іноді й подслухають, то тільки щоб було кому дорікнути за пораду.Портос прийшов незабаром після Д'Артаньяна. Отже, всі чотири приятелі були вкупі.
Чотири обличчя являли чотири різні почуття: обличчя Портосове — спокій, Д'Артаньянове — надію, Арамісове — турботу, Атосове — байдужість.
По коротенькій розмові, підчас якої Портос дав на-здогад, що одна особа високого стану зголосилася визволити його із скрути, увійшов Мускетон.
Він прийшов покликати Портоса додому, де — казав він жалібно — його присутність конче потрібна.
— Чи не в справі мого екіпірування? — спитав Портос.
— І так, і не так, — відказав Мускетон.
— Хіба ти не можеш точно сказати мені?
— Ні, пане! Ідіть сами.
Портос підвівся, попрощався із своїми приятелями і пішов за Мускетоном. За хвилину на порозі з'явився Базен.
— Чого вам треба, мій друже? — спитав Араміс з тою лагідністю, яка бреніла в його голосі щоразу, як думками він повертав до церкви.
— Якась людина чекає на вас вдома, — відповів Базен.
— Яка людина?
— Жебрак.
— Дайте йому милостині та хай помолиться за бідного грішника.
— Цей жебрак намагається за всяку ціну побалакати з вами та запевняє, що ви радітимете, побачившися з ним.
— Чи не переказував він чого особисто для мене?
— Так. „Якщо пан Араміс вагається побачитися зо мною, то скажіть йому, що я прибув з Туру“.
— З Туру? — верескнув Араміс. — Тисяча пробачень, панове. Безсумнівно, ця людина привезла мені відомості, що я їх чекав.
З цими словами він підвівся й швидко вийшов.
Залишилися Атос і Д'Артаньян.
— Мені здається, що ці вітрогони влаштували свої справи. Яка ваша думка про це, Д'Артаньяне? — спитав Атос.
— Я знаю, що справа Портоса стоїть гарно, — відповів Д'Артаньян. — Щодо Араміса, то сказати правду, я ніколи серйозно не турбувався за нього. А ось ви, любий Атосе, що так великодушно розподілили пістолі англійця, які були з права ваша власність, що ви робитимете?
— Я цілком задоволений, що вбив цього нікчему, бо вважаю за святе діло вбити англійця. А коли б я привласнив собі його пістолі, то мене гризло б сумління. Краще скажіть ось що: мені говорено, що ви відвідуєте якихось підозрілих англійців.— Тобто я буваю в одної англійки, за яку я вам казав.
— А, це та білява жінка, що з приводу неї я давав вам пораду, за якою ви, звичайно не пішли.
— Я наводив вам свої міркування.
— Ви, здається, казали мені, що сподіваєтеся знайти там екіпіровку.
— Зовсім ні. Я впевнився, що ця жінка брала участь у викраданні пані Бонасьє.
— Так, розумію. Щоб відшукати одну жінку, ви залицяєтесь до іншої. Це найдовший, але зате найприємніший шлях.
Під той час Араміс поспішав з вулиці Феру до вулиці Вожірар перебалакати з особою, що приїхала з Туру.
Прийшовши додому, він дійсно застав чоловіка, невеликого на зріст, з розумними очима, в лахмітті.
— Це ви хтіли мене бачити? — спитав мушкетер.
— Я хтів побачити пана Араміса. Це ваше прізвище?
— Моє. Маєте передати мені щось?
— Так, коли ви покажете певну гаптовану хустку.
— Ось вона, — сказав Араміс, відобувши з-за пазухи ключик і відчинивши ним маленьку скриньку чорного дерева з перламутровою інкрустацією. — Ось вона, дивіться.
— Добре, — сказав жебрак, — одішліть свого льокая.
Дійсно, Базен, цікавий довідатися, в якій справі його пан потрібний жебракові, не відходив від нього ні на крок, прийшовши додому майже одночасно з ним. Та така поквапливість не стала йому на користь: з прохання жебрака, пан жестом запропонував йому залишити кімнату, і той мусів скоритися.
Скоро Базен вийшов, жебрак швидким оком озирнувся круг себе, аби впевнитися, що ніхто не може ні підслухати, ні підгледіти. Розстібнувши своє дрантя, ледве стягнене чересом, він почав пороти верхню частину камізельки і витяг звідти листа.
Араміс скрикнув з радощів. Побачивши печатку, він поцілував написане, і з пошаною, майже релігійною, розгорнув листа, зміст якого був такий:
„Друже, доля бажає, щоб ми були розлучені ще на деякий час; але чудові дні молодости не загинули без звороту. Виконуйте свої обов'язки на бойовищі, а я виконую мої на іншому полі. Візьміть од подавця цього листа те, що він має передати вам. Поводьтеся на війні, як личить благородному дворянинові й згадуйте про мене. Цілую ваші карі очі.
Прощайте, чи краще, до побачення“.
„P. S. Ви можете привітати подавця листа — він граф і еспанський ґранд“[2].
Базен постукав у двері. Тепер Араміс не мав рації уникати його присутности й дозволив йому ввійти.
Базен, остовпів, побачивши стільки золота, і забув, що прийшов доповісти про Д'Артаньяна, який, цікавий знати, що то за жебрак, кинув Атоса й пішов до Араміса.
А що Д'Артаньян не церемонився з Арамісом, то, зрозумівши, що Базен забув доповісти про нього, сам доповів про себе.
— Ага, чорт побирай, любий Арамісе, — скрикнув Д'Артаньян, — коли це ті сливи, що їх надіслано вам з Туру, то передайте від мене моє привітання садівникові, який збирав їх.
— Ви помиляєтеся, мій дорогий, — сказав Араміс, все ще додержуючи таємниці, — це мій видавець надіслав мені гроші за поему з одностопних віршів, що її розпочав я ще там.
— Ах, справді! — відмовив Д'Артаньян. — Адже ваш видавець дуже щедрий, дорогий Арамісе. Це все, що я маю вам сказати.
— Як! — згукнув і собі Базен, — за поему платять так дорого! Це неможливо! Мені дуже це до вподоби: поет це майже те саме, що й абат. Ах, пане Арамісе, ставайте, будь ласка, поетом.
— Базене, мій друже! Мені здається, ви втручаєтеся в розмову.
Базен зрозумів, що був нечемний і, опустивши голову, вийшов.
— А, — всміхнувшися, вів далі Д'Артаньян, — ви продаєте ваші твори вагою золота! Ви щасливі, мій друже, та будьте обережні: не загубіть листа, що визирає з кешені вашого мундира й що ви одержали, безумовно, також од вашого видавця.
Араміс почервонів до білка очей, засунув листа у кешеню й застьобнув камізельку.Обидва приятелі пішли тоді до Атоса, що, бувши вірний своїй клятьбі не виходити з дому, наказав принести до себе обід. Він був чудовий знавець гастрономії, і тому Д'Артаньян і Араміс не суперечили й доручили йому цю важливу справу.
Прямуючи до Портоса, вони на розі вулиці Бак спіткалися з Мускетоном, що з жалібним видом гнав мула й коня. Д'Артаньян скрикнув з подиву, змішаного з радістю.
— Це ж мій жовтий коник! — згукнув він. — Арамісе, подивіться на цього коня!
— Та який же він миршавий, — вимовив Араміс.
— Дорогий мій, це той самий коник, на якому я приїхав до Парижу.
— Які Пан знає цього коня? — спитав Мускетон.
— Він дуже оригінальної масти, — сказав Араміс. — Я ніколи не бачив шерсти такого кольору.
— Це так, — відповів Д'Артаньян, — тому то я й продав його за три екю, і таку ціну дали, звичайно, за його масть, бо ввесь він не вартий і вісімнадцяти ліврів. Та яким чином, Мускетоне, цей коник опинився в твоїх руках?
— Краще вже й не кажіть, пане, — відповів слуга. — Цю жахливу штуку утнув чоловік нашої герцоґині.
— Як саме, Мускетоне?
— Ось бачите, нас обдаровано ласкою одної знатної дами, герцоґині Де… Вибачте, пан наказав мені бути скромним. Вона примусила нас прийняти маленький подарунок: чудового еспанського огира й андалузького мула — просто диво. А чоловік її, довідавшися про це, перейняв дві тварини, що вже були відряджені до нас, і замінив цими двома огидними шкапами.
— Які ти й женеш назад, — додав Д'Артаньян.
— Так, — відказав Мускетон. — Ви ж розумієте, що ми не можемо прийняти такі коні, замість тих, що їх нам обіцяли.
— Звичайно, ні, чорт побирай, дарма, що я дуже хотів би побачити Портоса на цьому жовтому конику. Тоді б і мені було видніше, як виглядав я сам, коли їхав до Парижу. Та ми не затримуємо тебе, Мускетоне, іди виконуй накази свого пана. Він у себе?
— Так, пане, — відмовив Мускетон, — але в дуже поганому гуморі.
Мускетон одвів мула та коня до жінки судового, а Портос при першому же побаченні з нею вчинив їй бурхливу сцену.
— Адже нікому не заборонено шукати що подешевше, — відповіла жінка судового, намагаючися виправдатись.— Ні, пані! Але ті, що шукають подешевше, повинні дозволити іншим відшукати собі щедріших друзів.
І Портос, повернувшися на закаблуках, зробив уже крок, щоб податись.
— Пане Портосе! Пане Портосе! — згукнула вона. — Я була неправа, визнаю це. Мені не слід було торгуватися, коли йшлося про умундирування такого кавалера, як ви.
Портос, не відповівши ні слова, зробив ще крок назад. Жінці здавалося вже, що вона бачить його в світлій хмарі, з усіх боків оточеного герцоґинями та маркизами, що кидають йому під ноги торбини із золотом.
— Спиніться, бога ради, пане Портосе! — скрикнула вона. — Спиніться та побалакаймо.
— Розмовляти з вами, приносить мені нещастя, — відказав Портос.
— Та скажіть, чого вам треба?
— Нічого, бо розмова з вами майже завжди сходить на якесь прохання.
Жінка повиснула на руці Портоса і в нападі горя згукнула:
— Пане Портосе! Я ж зовсім не розуміюся на цих справах. Хіба я тямлю на конях або на збруї?
— Тоді, пані, вам треба було звернутися до мене, бо я розуміюся на цих справах.
— Це моя провина, пане Портосе, і я виправлю її, слово чести.
——————