Три мушкетери (1929)/2/23
| ◀ XXII. Втеча | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XXIII. Що відбувалося в Портсмуті 23-го серпня 1628 року |
XXIV. У Франції ▶ |
|
Фелтон попрощався з міледі, як прощаються з сестрою, їдучи на звичайну прогулянку, і поцілував їй руку.
Уся його постать визначала властивий йому спокій. Тільки в очах його палав невластивий їм вогонь, наче ознака пропасниці. Він був блідіший, ніж завжди, з щільно стиснутими губами. Мова йому уривалася. Усе це свідчило, що його турбувала якась сумна думка.
Їхавши на берег на баркасі, Фелтон не спускав з ока міледі, що стояла на помості й провожала його поглядом. Обоє вони не боялись уже гонитви: до кімнати міледі не входили раніш, як о дев'ятій, а щоб доїхати від замку до Лондона, треба було три години.
Фелтон вийшов на берег, знявся на невеликий горбок, кудою йшла дорога на скелю, востаннє привітав міледі й подався до міста.
Пройшовши кроків зо сто, він не міг уже бачити нічого, опріч щогли шкуни, бо дорога поступово знижувалась.
Він зараз же попрямував до Портсмуту. За півмилі перед собою він бачив, як з ранкового туману прозирало своїми вежами та будинками місто.
Фелтон увійшов у Портсмут коло восьмої рано. Уся людність міста була вже на ногах. На вулицях і в порту били барабани. Десантні війська спускалися до моря.
Фелтон прийшов до адміралтійства, запорошений і облитий потом. Його обличчя, завжди бліде, було багрове від спеки та гніву. Вартовий не хотів пропустити його, але Фелтон покликав начальника поста і, витягши з кешені передані йому папери, сказав:
— Спішне доручення від лорда Вінтера.
Почувши ім'я лорда Вінтера, відомого, як найближча його ясновельможності особа, начальник поста дав розпорядження пропустити Фелтона, який до того ж був у мундирі морського офіцера.
Фелтон кинувся до палацу.
Разом із ним у вестибюль увійшов, захекавшись, якийсь чоловік, ввесь притрушений порохом. Свого поштового коня він залишив коло воріт. Кінь тут же упав навколішки.
Фелтон і верхівець одночасно звернулись до Патріка, довіреного камердинера герцоґа. Фелтон назвав лорда Вінтера; незнайомий не хотів назвати нікого й заявив, що тільки самому герцоґові він може сказати, хто він. Кожен намагався дістати авдієнції перший.
Патрік, знавши, що лорд Вінтер був з герцоґом у службових і приятельських стосунках, дав перевагу тому, хто прийшов від лорда. Другий примушений був чекати, і, легко можна було бачити, як він кляне цю затримку.
Камердинер провів Фелтона великою залею, де чекали депутати Ля-Рошелі з принцем Субізом на чолі, і ввів його до кабінету. Б'юкенгем тільки но взяв ванну й закінчував туалет, на що він цього разу, як і завжди, звертав надзвичайну увагу.
— Ляйтенант Фелтон від лорда Вінтера, — доповів Патрік.
— Від лорда Вінтера? — перепитав Б'юкенгем. — Просіть.
Фелтон увійшов. Тої хвилини Б'юкенгем кинув на канапу багатий халат, гаптований золотом, і одяг блакитний оксамитовий камзол, ввесь вишиваний перлинами.
— Чому лорд Вінтер не приїхав сам? — спитав Б'юкенгем. — Я чекав на нього сьогодні рано.
— Він доручив мені переказати вашій ясновельможності, — відповів Фелтон, — що на превеликий жаль не може мати цієї чести, бо примушений стерегти палац.
— Так, так, — відказав Б'юкенгем. — Я знаю, в нього є полонянка.
— Про цю саму полонянку я й хотів поговорити з вами, ваша ясновельможність.
— Говоріть.
— Того, що я маю сказати, ніхто не мусить знати, опріч вас, мілорде.
— Залиште нас, Патріку, — наказав Б'юкенгем. — Але не заходьте далеко, щоб чути дзвоник. Я покличу вас зараз же.
Патрік подався.
— Ми сами, пане! — сказав Б'юкенгем. — Говоріть.
— Мілорде, лорд Вінтер позавчора писав вам, просячи підписати наказа про висилку одної молодої жінки, Шарлоти Баксон на ймення.
— Так, і я, пане, відповів, щоб він привіз або надіслав цей наказ, і я тоді дам свій підпис.
— Ось він, мілорде.
— Давайте.
І, взявши папір з рук Фелтона, він швидко переглянув його. Упевнившися, що це саме той наказ, про який повідомляв його лорд Вінтер, герцоґ поклав його на стіл, узяв перо й налагодився підписати його.
— Вибачте, мілорде, — сказав Фелтон, спиняючи герцоґа. — Чи відомо вашій ясновельможності, що ім'я Шарлоти Баксон не справжнє ім'я цієї молодої жінки?— Так, я знаю про це, — відповів герцоґ, умочивши перо в чорнила.
— Коли так, то ваша ясновельможність знає й справжнє її ім'я? — спитав Фелтон уривчастим голосом.
— Так, знаю.
— І знавши справжнє ім'я, ваша ясновельможність все ж таки підпише наказа?
— Безсумнівно, і тим з більшою охотою.
— Я не можу повірити, — вів далі Фелтон голосом, що тремтів дедалі більше, — що ваша ясновельможність знає, що йдеться про леді Вінтер.
— Я це досконало знаю, а ось мене дуже дивує, як ви можете про це знати!
— І ваша ясновельможність підпишете цього наказа без гризот сумління?
Б'юкенгем згорда скинув оком на юнака.
— Та знаєте ви, пане, що ви ставите мені надзвичайно дивні питання, на які мені не слід було б відповідати вам?
— Відповідайте, ваша ясновельможність, бо становище серйозніше ніж ви, певно, гадаєте.
Б'юкенгем подумав, що посланець лорда Вінтера говорить так з доручення лорда Вінтера, а тому пом'якшав.
— Без жодної гризоти, — сказав він. — Лордові, як і мені відомо, що міледі Вінтер — велика злочинниця. Обмеживши її кару висилкою, її майже помилувано.
Герцоґ поклав перо на папір.
— Ви не підпишете цього наказу, мілорде, — промовив Фелтон, наблизившись на крок до герцоґа.
— Я не підпишу цього наказу? Чому?
— Тому, що як ви заглянете в своє сумління, ви поставитеся до міледі справедливо.
— Справедливість вимагала б заслати її до Тібурну: міледі — знеславлена жінка.
— Ваша ясновельможність! Міледі — янгол, ви знаєте про це добре, і я прошу у вас волі для неї.
— Чи ви збожеволіли, що розмовляєте зі мною так?
— Вибачте, мілорде, я говорю, ще стримуючи себе. Подумайте, що ви збираєтесь зробити, і бійтеся перебрати міри.
— Що це? Господи помилуй! — скрикнув герцоґ. — Здається, він мені загрожує.
— Ні, мілорде, я ще прошу вас і кажу: одної краплі води досить, щоб переповнити чашу, налиту по вінця. Одна незначна помилка може накликати кару на голову чоловіка, якому подаровано життя, незважаючи на всі його злочини.
— Пане Фелтоне, — промовив герцоґ Б'юкенгемський, — забирайтеся геть і зараз же ідіть під арешт.— Звольте вислухати мене до кінця, мілорде. Ви спокусили цю молоду дівчину, ви її дуже жорстоко образили, втоптали в болото. Загладьте свій злочин, дозвольте їй поїхати, і я нічого більш не вимагатиму.
— Ви не вимагатимете? — скрикнув герцоґ Б'юкенгемський, здивовано глядячи на Фелтона й підкреслюючи наголосом кожне з трьох вимовлених слів.
— Мілорде, — вів далі Фелтон, раз у раз більше розпалюючися, — начувайтесь, мілорде! Уся Англія втомлена від ваших беззаконств. Ви зловживаєте королівською владою, яку ви собі привластили. Ви ненавидні і людям, і богові. Господь покарає вас згодом, а я сьогодні.
— Гей, гей! Це вже занадто, — скрикнув Б'юкенгем, ступивши на крок до дверей.
Фелтон перетяв йому дорогу.
— Я вас уклінно прошу, — сказав він, — підпишіть наказа про звільнення леді Вінтер. Згадайте, що це жінка, яку ви збезчестили.
— Геть звідси, а то я покличу людей, і вас закують у кайдани.
— Нікого ви не покличите, — відказав Фелтон, кидаючись між герцоґом і дзвоником, що стояв на інкрустованому сріблом столику. — Стережіться, мілорде, ви тепер у руках божих.
— У руках диявола, хочете сказати ви, — підніс голос герцоґ, аби притягти до себе увагу, та не прикликаючи безпосередньо нікого.
— Підпишіть, мілорде, підпишіть наказа про звільнення леді Вінтер, — настоював Фелтон, простягаючи до герцоґа папір.
— З примусу? Ви глузуєте з мене. Гей, Патріку!
— Підпишіть, мілорде!
— Ніколи.
— Ніколи?
— Сюди! — згукнув герцоґ і зараз же схопив шпаду.
Та Фелтон не дав йому часу витягти її з піхов: він мав у себе на грудях ніж, яким поранила себе міледі, і кинувся на герцоґа.
Тої ж хвилини до кабінету ввійшов Патрік, скрикнувши:
— Мілорде! Лист з Франції!
— З Франції? — промовив герцоґ і забув усе, згадавши про особу, від якої надійшов цей лист.
Фелтон скористувався цим і встромив ніж у бік герцоґа.
— А, ти вбив мене, зраднику!
— Убивство! — залементував Патрік.
Фелтон озирнувся, шукаючи змоги втекти. Побачивши відчинені двері, він побіг до сусідньої кімнати, тої самої, де, як зазначено, чекали лярошельці, бігцем перетяв її і шугнув на сходи, але на першому щаблі здибався з лордом Вінтером. Той, побачивши його з блідим, розгубленим, багровим обличчям, з кров'ю на руках і на виді, схопив його за горло й закричав:
— Я знав про це. Я здогадався, але спізнився на одну хвилину. О, я нещасний, який же я нещасний?
Фелтон не ставив жодного опору. Лорд Вінтер передав Фелтона вартовим, а ті, чекаючи на дальші розпорядження, одвели його на невелику терасу над морем. Сам же лорд кинувся до кабінету герцоґа Б'юкенгемського.
На крик герцоґа, на поклик Патріка, чоловік, що його Фелтон стрінув у передпокої, побіг до кабінету. Він побачив герцоґа, що лежав на канапі, конвульсійно притиснувши до рани руку.
— Ля-Порте! — промовив герцоґ Б'юкенгемський голосом людини, що конає, — Ля-Порте, ти приїхав од неї?
— Так, ваша ясновельможність, — відповів вірний слуга Ганни Австрійської — але, мабуть, вже запізно.
— Тихо, Ля-Порте, нас можуть почути. Патріку, не пускай нікого. О, я вже не буду знати, що вона переказала мені, боже мій, я помираю.
І герцоґ зомлів.
А втім, лорд Вінтер, депутати, начальники експедиції, офіцери почоту герцоґа ввійшли в його кабінет. Скрізь лунали крики розпачу. Новина ця сповнила палац жалями й лементом, вийшла поза межі його й поширилась по всьому місту.
Гарматний постріл сповістив, що сталося щось нове й несподіване.
Лорд Вінтер рвав на собі волосся.
— Спізнився на одну хвилину! — кричав він. — Лише на одну хвилину! Боже мій, боже мій, яке нещастя!
Герцоґ ще не вмер. Він прийшов до пам'яті й розплющив очі. До всіх повернулась надія.
— Панове, — сказав він, — залиште мене на самоті з Ля-Портом і Патріком. А, це ви, Вінтер! Ви прислали сьогодні до мене якогось божевільного. Подивіться, що він зробив зо мною.
— О, мілорде, — скрикнув Вінтер, — я ніколи не подарую собі…
— І будете неправий, дорогий Вінтер, — відказав герцоґ, подаючи йому руку. — Я не знаю жодної людини, яка заслуговувала б на те, щоб інша людина жаліла її через ціле життя… Але залиш нас, прошу тебе.
Лорд Вінтер вийшов, ридаючи.У кабінеті залишилися тільки поранений герцоґ, Ля-Порт і Патрік.
Шукали лікаря, але не могли знайти.
— Ви житимете, мілорде, ви житимете, — повторював, стоячи навколішках коло канапи герцоґа, вірний слуга Ганни Австрійської.
— Що вона пише мені? — ледве чутно спитав герцоґ Б'юкенгемський, сходячи кров'ю й перемагаючи страшенний біль, аби поговорити про ту, кого він так кохав. — Що вона пише? Прочитай її листа.
— О, мілорде! — промовив Ля-Порт.
— Слухай, Ля-Порте. Хіба ти не бачиш, що мені неможна гаяти часу?
Ля-Порт зламав печатку і підніс пергамент до очей герцоґа, та Б'юкенгем даремно намагався розібрати написане.
— Читай же, — знову звелів він, — читай: я вжене бачу. Читай, бо скоро, мабуть, я не спроможуся й чути, і сконаю, не знавши, що вона написала мені.
Ля-Порт не суперечив більше і прочитав:
„Мілорде, заклинаю вас усім, що я перетерпіла з-за вас і заради вас з того часу, як я вас знаю. Якщо для вас вартий чогонебудь мій спокій, припиніть ці величезні озброєння проти Франції й покладіть край війні. Про неї відверто говорять, що релігія — лише вигадана причина, а тишком, що справжня — ваше кохання до мене. Ця війна може спричинитися до великого лиха не тільки до Франції й Англії, а навіть, для вас самого, мілорде, — нещастя, од яких я ніколи не втішуся.
Бережіть своє життя. Йому загрожує небезпека, і воно стане для мене дорогим відтоді, як я не буду примушена вважати вас за ворога.
Прихильна до Вас
Ганна“.
Герцоґ напружив залишки своїх сил, щоб вислухати цей лист. Коли його було закінчено, він з гіркістю в голосі спитав:
— Невжеж вам, Ля-Порте, не доручили переказати мені нічого?
— Так, ваша ясновельможність, королева доручила мені переказати вам, щоб ви були обережні, бо до неї дійшлося, що вас хочуть убити.
— І це все, це все? — нетерпляче спитав Б'юкенгем.
— Вона доручила мені переказати, що кохала вас завжди.— Хвалити бога! — згукнув герцоґ. — Значить, моя смерть не буде для неї смерть сторонньої людини.
Ля-Порт облився сльозми. Герцоґ хотів усміхнутися востаннє, але смерть спинила його намір, що вирізбився на його чолі, як останній поцілунок кохання.
Тої ж хвилини прибіг переляканий лікар герцоґа. Він був уже на адміральському кораблі, і довелося посилати туди по нього.
Він підійшов до герцоґа, взяв його руку, затримав у своїй й пустив.
— Усе надаремне, — сказав він, — герцоґ помер.
— Помер! Помер! — зойкнув Патрік.
На цей крик натовп вступив до залі. Усі були в розпачі.
Побачивши, що герцоґ помер, лорд Вінтер побіг до Фелтона, якого салдати стерегли ще на терасі палацу.
— Негіднику! — звернувся він до юнака, який з моменту смерти герцоґа знову набув спокою й байдужности, що більше не кидала його. — Що ти зробив, мерзотнику?
— Я помстився, — промовив він.
— Ти! Скажи краще, що ти був за знаряддя цієї клятої жінки. Але присягаюся тобі, цей злочин — її останній злочин.
— Я не розумію, що ви хочете сказати, — спокійно відмовив Фелтон, — і не знаю, про кого ви говорите: я вбив герцоґа Б'юкенгемського за те, що він двічі забороняв вам настановити мене на капітана. Я покарав його за цю несправедливість, ось і все.
Вражений Вінтер дивився на людей, що в'язали Фелтона, і не знав, чим пояснити таку нечулість.
Єдина лише хмарка тьмарила спокійне обличчя Фелтонове. Простому пуританинові при кожному шумі здавалося, що він чує кроки й голос міледі, ладної кинутися в його обійми, визнати себе за винну й загинути разом із ним.
Раптом він здрігнувся, втупивши очі в чорну крапку на морі, що слалося перед терасою, де він перебував. Орлячим оком моряка в тому, що інший взяв би за чайку, яка гойдається на хвилях, він упізнав вітрило судна, яке прямувало до берегів Франції.
Він пополотнів, притиснув руку до серця, ладного розірватися, і зрозумів, як його зраджено.
— Прошу останньої милости, мілорде, — сказав він Вінтерові.
— Якої?
— Котра тепер година?
Лорд витяг годинника.
— За десять десята.Міледі прискорила свій від'їзд на півтори години. Почувши гарматний постріл, що сповіщав про нещасну подію, вона наказала знятися з якоря.
Лорд Вінтер простежив за його поглядом, відгадав його страждання й збагнув усе.
— Спочатку буде покарано тебе самого, мерзотнику, — сказав він Фелтонові, який не міг відірвати очей од моря, — але присягаюся тобі пам'яттю свого брата, якого я так любив, що й твоя спільниця не спасеться.