Три мушкетери (1929)/2/24
| ◀ XXIII. Що відбувалося в Портсмуті 23-го серпня 1628 року | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XXIV. У Франції |
XXV. Манастир бетюнських кармеліток ▶ |
|
Карл I, король Англії, довідавшись про смерть Б'юкенгема, перш за все злякався, думаючи, що ця жахлива новина може позбавити духу лярошельців. А тому він старався, як каже в своїх записках Рішельє, таїти її якомога довше. В цілому королівстві він звелів закрити порти й пильно доглядати, щоб жоден корабель не відплив, доки не вирушить армія, яку опоряжав Б'юкенгем і якою тепер, по смерти герцоґа, король заповзявся керувати сам.
У своїй суворості він дійшов того, що затримав в Англії данських послів, які вже дістали прощальну авдієнцію, і голяндського посла, який мусів супроводити до Фленсінґена індійські кораблі, що їх Карл I повернув Злученим Провінціям.
А що він надумав дати останнього наказу лише за п'ять годин по тому, як сталася ця нещасна подія, тобто о другій вдень, то два кораблі встигли вийти з порту: один увозив, ми знаємо, міледі, яка здогадалася про те, що скоїлося, і ще більше впевнилася, побачивши чорний прапор, який звився на адміральському кораблі.
Щодо другого судна, то ми скажемо далі, кого воно повезло і як йому пощастило відплисти.
За тих часів у таборі Ля-Рошелі не трапилося нічого нового. Лише король, що завжди нудився світом, а в таборі, мабуть, більше, ніж де інде, поклав приїхати на свято св. Людовіка до Сен-Жермену й просив кардинала відрядити з ним конвой лише з двадцяти мушкетерів. Кардинал, що його, як і короля, іноді обіймала нудота, охоче дав своєму царственому помічникові відпустку. Король обіцяв повернутися до 15-го вересня.Пан Де-Тревій, повідомлений від його еміненції, лагодився в дорогу. Дарма, що Де-Тревій не знав причини, зате знав жагуче бажання й навіть пильну потребу своїх друзів повернутися до Парижу. Нема чого й казати, він призначив їх до конвою короля.
Четверо юнаків довідалися про цю новину за чверть години після нього, бо були перші, кого він повідомив. Д'Артаньян тепер особливо оцінив ласку кардинала, що дозволив йому нарешті вступити в мушкетери. Якби не це, він був би примушений залишитися в таборі, тоді як його товариші вирушали в дорогу.
Причиною їхнього нетерплячого бажання повернутися до Парижу була небезпека, яка загрожувала пані Бонасьє, що мала зустрітися в Бетюнському манастирі з своїм смертельним ворогом — міледі. Отже, як ми казали, Араміс негайно написав до Марії Мішон, цієї швачки в Турі, яка мала такі гарні знайомості, щоб вона виклопотала для пані Бонасьє дозвола від королеви кинути манастиря й податися до Лотарінгії або Бельгії.
Відповідь не примусила довго чекати на себе, і за десять днів Араміс одержав такого листа:
„Мій дорогий кузене!
Надсилаю дозвіл моєї сестри виїхати нашій бідолашній служниці з Бетюнського манастиря, повітря якого, на вашу думку, шкодить їй. Моя сестра надсилає вам цього дозволу з великою охотою, бо вона дуже любить цю маненьку жінку, якій сподівається бути на користь і надалі.
Обіймаю вас.
Марія Мішон“.
До цього листа додано дозвіл, викладений в таких словах:
„Ігуменя Бетюнського манастиря повинна передати подавцеві цього листа послушницю, що вступила до манастиря за моєю рекомендацією й що перебуває під моєю охороною.
Лювр, 10 серпня 1628 р.
Ганна“.
Легко уявити собі, як ці родинні відносини між Арамісом і швачкою, яка узивала королеву своєю сестрою, звеселили юнаків. Але Араміс, двічі чи тричі почервонівши до білка очей з брутальних жартів Портоса, попросив своїх приятелів не зачипати більше цієї теми й заявив, що в разі хто скаже з цього приводу бодай би слово, він не звертатиметься до своєї кузини, як посередниці в таких справах.
Отже, між чотирма мушкетерами не було більше балачок про Марію Мішон. Вони мали те, чого бажали, а саме — дозвіл визволити пані Бонасьє з Бетюнського манастиря кармеліток. Правда, цей дозвіл не міг піти їм на велику користь, доки вони були в таборі під Ля-Рошеллю, тобто на іншому краї Франції. Ось через що Д'Артаньян і хотів просити пана Де-Тревія про відпустку, щиро повідомивши його про важливість своєї подорожі. Саме тоді, як він збирався йти до нього, вони дізналися, що король від'їздить до Парижу з конвоєм із двадцяти мушкетерів, і що їх призначено до цього конвою.
Радощі їх були великі. Льокаїв з багажом відрядили наперед, а сами рушили вранці.
Кардинал супроводив його величність від Сюржера до Мозе, і там король і міністр розпрощалися якнайприязніше.
А втім король, шукаючи собі розваги, поспішався якомога, бо хотів прибути до Парижу 23 серпня. Подеколи він спинявся, щоб подивитися на льот сорок. Охоту до такого переведення часу навіяв йому колись Де-Люїнь, і Людовік назавжди зберіг особливу любов до такого заняття. З двадцяти мушкетерів — шістнадцять кожного разу раділи з такої доброї нагоди, а решта четверо проклинали ці зупинки, надто Д'Артаньян, якому весь час шуміло в ухах.
Нарешті, конвой перетяв Париж уночі проти 23 числа. Король подякував панові Де-Тревію й дозволив йому дати відпустку всьому екскортові на чотири дні, з тим, щоб жоден мушкетер не показувався в прилюдних місцях під загрозою Бастилії.
Перші чотири відпустки дано нашим чотирьом друзям і навіть більше: Атос виклопотав у пана Де-Тревія замість чотирьох шість днів, і до того додав ще дві ночі, бо вони виїхали 24-го числа, о п'ятій ввечорі, а з ласки пана Де-Тревія відпустку датовано ранком 25-го.
— Гей, гей! — сказав Д'Артаньян, що як відомо, ніколи ні в чім не мав сумніву, — мені здається, ми сами утворюємо собі багато труднощів з-за дурниць у такій простій справі. За два дні загнавши два чи три коні, я буду в Бетюні, подам ігумені листа королеви й увезу свою дорогоцінну кохану, по яку я їду, не до Лотарінгії й не до Бельгії, а до самого Парижу. Тут її легше буде сховати, надто за часів перебування кардинала під Ля-Рошеллю. Потім, повернувшись з походу, почасти користуючись протекцією кузини Араміса, почасти за послуги, особисто зроблені королеві, ми здобудемо від королеви те, чого бажаємо. Залишайтесь тут, не знесилюйте себе даремно втомою. Щоб виконати таку звичайну експедицію досить мене й Плянше.
На це Атос спокійно відповів:
— Ми теж маємо гроші, бо я ще не пропив решти, уторгованої за діямант. Портос і Араміс теж ще не все проїли. Отже, ми можемо так само легко загнати чотири коні, як і одного. Але візьміть на увагу, Д'Артаньяне, — додав він таким сумним тоном, що примусив юнака здрігнутися, — подумайте, що Бетюн це як раз те місто, де кардинал призначив побачення жінці, що скрізь, де вона з'являється, спричиняється до нещастя. Якби ви мали справу з чотирма мущинами, Д'Артаньяне, я відпустив би вас самого, та ви маєте діло з жінкою. Тому їдьмо вчотирьох, і дай боже, щоб ми четверо, з чотирма нашими льокаями на додаток, подолали б її.
— Ви лякаєте мене, Атосе, — скрикнув Д'Артаньян. — Чого ж ви боїтеся?
— Усього, — відповів Атос.
Д'Артаньян пильно подивився на своїх товаришів: обличчя їх, як і обличчя Атоса, виявляли глибоку турботу. Вони прискорили ходу, не промовивши більше ні слова.
Увечорі 25-го числа, коли вони в'їхали в Арас, і Д'Артаньян скочив з коня біля коршми „Золота борона“, щоб вихилити склянку вина, якийсь верхівець виїхав з поштового двору, де він міняв коня, і на свіжому коні вчвал помчав шляхом до Парижу. Тої хвилини, як він минав ворота, вітер розкрив плащ, в який він був загорнений, дарма що був тільки серпень, і ледве не зірвав з нього капелюха. Верхівець схопив капелюха саме тоді, коли він злітав з голови, і швидко насунув його на очі.
Д'Артаньян, придивившися до цього чоловіка, пополотнів, як смерть, і упустив склянку.
— Що з вами? — спитав Плянше. — Ой, панове, рятуйте, моєму панові млосно!
Троє приятелів підбігли й побачили, що Д'Артаньян замість зомліти, біг до свого коня. Вони затримали його вже на порозі.
— Куди в біса ти женеш? — скрикнув Атос.
— Це віні — верескнув Д'Артаньян, блідий й облитий потом. — Це він, дайте мені наздогнати його.
— Та хто саме? — спитав Атос.
— Це — той чоловік.
— Який чоловік?
— Той клятий, мій лихий геній, що його я стрічаю кожного разу, як мені загрожує якесь нещастя. Це той самий, що супроводив жахливу жінку, коли я наразився на неї вперше; той самий, кого я шукав під той час, коли викликав нашого друга Атоса на дуель; той самий, кого я бачив ранком того дня, коли викрадено пані Бонасьє. Я бачив його. Це він! Я впізнав його, коли вітер розгорнув його плащ.
— Чорт побирай! — замислившись промовив Атос.
— На коні, панове, на коні! Їдьмо за ним і ми наздоженемо його.
— Любий мій, — сказав Араміс, — візьміть на увагу, що він поїхав у противний бік; що в його свіжий кінь, а наші коні притомилися. Ми тільки загубимо свої коні, без ніякої надії наздогнати його. Киньмо чоловіка, Д'Артаньяне, рятуймо жінку.
— Гей, пане, — скрикнув хлопець-стайничий, біжучи за незнайомим. — Гей, пане! Ось папери, що випали з вашого капелюха. Гей, пане, пане!
— Ось тобі півпістолі за ці папери, хочеш? — запропонував Д'Артаньян.
— З великою охотою, пане. Ось вони.
Хлопець, радий, що йому так пощастило, повернувся до двору коршми. Д'Артаньян розгорнув папірець.
— Що там? — спитали приятелі, оточивши його.
— Тільки одне слово, — відповів Д'Артаньян.
— Так, — зауважив Араміс, — але це назва міста або села.
— „Армантьєр“, — прочитав Портос. — Армантьєр — я не знаю такого місця.
— І цю назву міста або села написано рукою міледі, — скрикнув Атос.
— Збережімо цей папірець, — запропонував Д'Артаньян. — Мабуть недурно я витратив останню пістолю. На коні, друзі мої, на коні!
І чотири приятелі вчвал помчали шляхом до Бетюна.