Перейти до вмісту

Три мушкетери (1929)/2/26

Матеріал з Вікіджерел
Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина друга
XXVI. Дві відміни демонів
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ XXVI
 
ДВІ ВІДМІНИ ДЕМОНІВ
 

— Ах! — разом скрикнула міледі й Рошфор. — Це ви?

— Так, я.

— Ви приїхали? — спитала міледі.

— З-під Ля-Рошелі. А ви?

— З Англії.

— Як Б'юкенгем?

— Вбито, або серйозно поранено. Коли я від'їздила, не добувшись нічого, якийсь фанатик убив його.

— А-а, ось щасливий випадок, що цілком задовольнить його еміненцію — з усмішкою промовив Рошфор. — Чи ви повідомили вже кардинала?

— Я написала йому з Булоні. Але як ви опинилися тут?

— Його еміненція хвилювався й послав мене відшукати вас.

— Я лише вчора приїхала.

— Що ж ви зробили за цей час?

— Я не гаяла даремно часу.

— О, не маю сумніву.

— Знаєте, на кого я натрапила тут?

— Ні.

— Угадайте.

— Як я можу вгадати?

— На молоду жінку, яку королева визволила з тюрми, ту саму пані Бонасьє, місце перебування якої було невідоме кардиналові.

— Дуже хороше! Це другий випадок, що може дорівнювати до першого. Кардиналові дійсно таки щастить. Вона знає вас?

— Ні.

— Значить, вона вважає, що ви чужа для неї?

Міледі всміхнулася.

— Я найкраща її приятелька.

— Слово чести, тільки ви, графіне, можете робити такі дива.

— І я приїхала, Рошфоре, дуже доречі, бо знаєте, що тут діється?

— Ні.

— Завтра чи позавтра приїдуть по неї з наказом королеви.

— Невже? Хто ж саме?

— Д'Артаньян і його приятелі.

— Справді, вони доведуть до того, що примусять нас запровадити їх до Бастилії.

— Чому ж цього не зроблено досі?

— Що маєш робити! Пан кардинал відчуває до цих мушкетерів якусь незрозумілу для мене приязнь. Чорт побирай! Що ж його робити?

— Що вам переказав кардинал для мене?

— Він звелів одержати від вас письмовні чи словесні повідомлення, повернутися до нього поштарськими кіньми, а коли він ознайомиться з тим, що ви зробили, то вирішить, що належить вам робити далі.

— Виходить, я мушу залишатися тут?

— Тут чи поблизу.

— А чи не можете ви взяти мене з собою?

— Ні, я маю певний наказ: коло табору вас можуть упізнати, а ви ж розумієте, що ваша присутність там компрометуватиме його еміненцію.

— Значить, я мушу залишатися тут чи поблизу?

— Так, лише скажіть наперед, де ви будете чекати на розпорядження кардинала, щоб мені знати, де вас шукати?

— Покажіть цей папірець з підписом кардинала й скажіть, що по мене приїдуть сьогодні чи завтра, і що я повинна податися далі з особою, яка з'явиться від вас.

— Дуже хороше.

— Не забудьте, розмовляючи про мене з ігуменею, схарактеризувати мене якнайгірше.

— Навіщо?

— Я — жертва кардинала. Треба привернути до себе цю маненьку пані Бонасьє.

— Так, так! Тепер скажіть, де мені знайти вас, щоб дурно не бігати?

— Вірно. Почекайте.

— Вам треба мапу?

— О, я добре знаю цю місцевість.

— Ви? А коли ж ви були тут?

— Я тут виховувалася.

— Справді?

— Як бачите, іноді може буди корисним і те, що вас десь виховують.

— Отже, ви чекатимете на мене?

— Дайте поміркувати хвилину. Та ось — в Армантьєрі.

В Армантьєрі? Що це таке?

— Невеличке місто на річці Ліс. Досить лише переїхати через річку, і я в іншій державі.

— Чудово. Але, ясна річ, ви переїдете через річку лише в разі небезпеки.

— Звичайно.

— У такому разі, як я дізнаюся, де ви?

— Вам непотрібний ваш льокай?

— Ні.

— Це вірна особа?

— Цілком.

— Дайте його мені. Його ніхто не знає. Я залишу його там, звідки подамся, і він проведе вас туди, де я буду.

— Ви кажете, що чекатимете на мене в Армантьєрі?

— Так.

— Напишіть цю назву на клапті паперу, щоб я не забув. Назва міста не може скомпрометувати, чи не так?

— Хто знає? Та дарма! — сказала міледі, написавши назву на клапті паперу. — Нехай! Я однаково компрометую й себе.

— Гаразд, — сказав Рошфор, взявши папір з рук міледі, згорнув і засунув його у підшивку капелюха. — Будьте спокійні. Коли я й загублю цей папір, я зроблю, як роблять діти: повторятиму цю назву протягом усієї дороги.

— Ви вже їдете? Почекайте трошки. Ще кілька слів. Я бачила гарний гай, що межує з садом манастиря. Скажіть, щоб мені дозволили гуляти в цім гаю. Хто знає? Може, мені доведеться втекти через задні ворота.

— Ви все передбачаєте!

— А ви забуваєте про одне…

— Про що?

— Спитати, чи не потрібні мені гроші?

— Правильно. Скільки вам треба?

— Усе золото, що маєте з собою.

— У мене майже п'ятсот пістолей.

— У мене стільки ж. Мавши тисячу пістолей, можна не боятися нічого. Вивертайте ваші кешені.

— Ось маєте.

— Добре! Коли ви від'їздите?

— За годину. Треба підживитись, а тимчасом пошлю по поштового коня.

— Чудово! До побачення, пане Рошфоре!

— До побачення, графіне!

— Поклопочіться про мене перед кардиналом.

— А ви згадайте за мене перед сатаною.

Міледі й Рошфор пересміхнулися й розлучились.

За годину Рошфор учвал мчав назад. За п'ять годин він проїхав через Арас.