Три мушкетери (1929)/2/27
| ◀ XXVI. Дві відміни демонів | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XXVII. Крапля води |
XXVIII. Чоловік у червоному плащі ▶ |
|
Скоро Рошфор пішов, до кімнати повернулася пані Бонасьє. Вона застала міледі веселою.
— Отже, — сказала молода жінка, — те, чого ви боялись, сталося: сьогодні ввечорі чи завтра кардинал пришле по вас.
— Хто це вам сказав? — спитала міледі.
— Я почула про це від самого гінця.
— Ідіть, сідайте тут коло мене.
— Я вже сіла.
— Тривайте, треба впевнитися, що нас ніхто не слухає.
— Навіщо такі застережні заходи?
— Зараз дізнаєтесь.
Міледі підвелася, підійшла до дверей, відчинила їх, визирнула в коридор, потім повернулася й сіла коло пані Бонасьє.
— Ну, та й добре ж, — сказала міледі, — виконав він свою ролю.
— Хто це?
— А той, хто представився ігумені, як посланець кардинала.
— Невжеж це він грав ролю?
— Так, моє діточко.
— Значить, цей чоловік…
— Цей чоловік, — закінчила міледі, притишивши голос, — мій брат.
— Ваш брат? — скрикнула пані Бонасьє.— Ніхто, опріч вас не повинен знати цієї таємниці. Коли ви звірите її хоч кому на світі, я пропала, а мабуть, і ви разом зо мною.
— Боже мій!
— Слухайте. Ось що сталося: брат мій поспішав мені на допомогу. В разі потреби він мав визволити мене силоміць. Дорогою він перестрів гінця, якого послав по мене кардинал. Він кинувся за гінцем, видобув шпаду й, загрожуючи нею, вимагав, щоб той віддав папери, які були в нього. Гінець хотів захищатися, і брат мій вбив його. Тоді мій брат поклав замість сили вжити хитрощів. Він узяв папери, з'явився сюди, як посланець кардиналів, і за годину чи дві приїде по мене карета його еміненції.
— А-а, розумію, цю карету надішле по вас ваш брат.
— Саме так. Але це не все: лист, що ви одержали, як вам здавалося від пані Де-Шеврез…
— Ну?
— Підроблений.
— Як так?
— Так, підроблений. Це пастка, влаштована для того, щоб ви не суперечили, коли по вас приїдуть.
— Вибачте, дорога пані, — промовила пані Бонасьє. — Я перепиню вас. Але що ви порадите мені робити? Боже мій! Ви досвідченіші за мене; дайте мені пораду, я послухаюсь вас.
— Є єдиний спосіб, дуже простий й дуже природний.
— Який, скажіть?
— Чекати, сховавшись денебудь поблизу і впевнитися, які саме люде приїдуть по вас.
— А де ж чекати?
— Про це не турбуйтесь. Я сама сховаюся в декількох льє звідси, поки не приїде по мене брат. Хочете, я візьму вас з собою? Ми сховаємось і чекатимемо разом.
— Але мене не відпустять. Я тут майже, як полонянка.
— Тут гадають, ніби я уїжджаю з наказу кардинала, а тому нікому й на думку не спаде, що ви ладні їхати зо мною.
— Як же це зробити?
— Ось як: карету вже подано, ви прощаєтеся зо мною, стаєте на підніжок, щоб востаннє обійняти мене. Льокая, що його надішле по мене брат, уже попереджено. Він дає сигнал фурманові, і ми пустимося вчвал.
— А як приїде Д'Артаньян? Як Д'Артаньян над'їде?
— А хіба ми про це не будемо знати?
— Яким робом?
— Нема нічого легше. Ми відрядимо до Бетюну льокая мого брата, на якого, — я вже казала вам, — ми можемо цілком покластися. Він перебереться й оселиться напроти манастиря. Коли приїдуть посланці кардиналові, він не зрушить з місця. Якщо над'їде Д'Артаньян із своїми приятелями, він проведе їх до нас.
— А хіба він їх знає?
— Безсумнівно, він же бачив пана Д'Артаньяна в мене.
— Так, так. Маєте рацію. Отже, все йдеться добре, все йдеться найкраще. Тільки поїдьмо недалеко звідси.
— Добре, а ви ось що зробіть.
— Що?
— Скажіть вашій добрячій ігумені, що нам з вами дуже важко розлучатися, і попросіть дозволу обідати зо мною.
— Чи дозволить вона?
— А що ж завадить цьому?
— Дуже хороше. У такий спосіб ми не розлучатимемось ні на хвилину.
— Отже, йдіть до неї та попросіть її про це. Мені болить голова, і я піду прогулятися в садку.
— Ідіть. А де я вас знайду?
— Тут, за годину.
— Тут, за годину. Дякую вам: ви такі лагідні.
Обидві жінки розлучились, ласкаво пересміхнувшися.
Міледі сказала правду: їй дійсно, боліла голова через те, що її пляни були не зовсім ясні; вірніше, в хаотичному ще стані. Вона ознайомилася з місцевістю й склала в голові топографічну мапу. Міледі діяла, як освідчений отаман, що все передбачає: як перемогу, так і поразку, що до всього готовий: і йти наперед, і відступати, згідно з шансами бою.
За годину вона почула тихий голос, що звав її. То була пані Бонасьє. Ласкава ігуменя, звичайно, дала дозвіл, і для початку вони мали вечеряти разом.
Дійшовши до двору, жінки зачули стукіт карети, що зупинилася коло воріт.
Міледі прислухалася.
— Ви чуєте? — спитала вона.
— Так, ніби карета котить.
— Це та сама, що її надіслав нам мій брат.
— О, боже мій!
— Будьте відважніші.
Коло брами манастиря подзвонили. Міледі не помилилася.
— Ідіть до своєї кімнати, — сказала вона пані Бонасьє. — Напевно у вас є якісь дрібниці, що їх ви хотіли б узяти з собою.
— У мене є листи Д'Артаньяна.
— Заберіть їх і повертайтеся до мене. Ми нашвидку-руч повечеряємо: можливо, нам доведеться бути в подорожі цілу ніч, а тому треба підживитися.— Великий боже! — промовила пані Бонасьє, поклавши руку на груді, — я задихаюся, я не можу йти.
— Будьте відважніші. Сміліш! Пригадайте лише, що за чверть години вас врятують. Подумайте: все, що ви маєте зробити, ви робите для нього.
— О, так, так. Усе для нього. Єдиним цим словом ви надали мені духу. Ідіть, я буду у вас.
Міледі жваво побралась до себе вгору. Там вона застала льокая Рошфора, якому дала належних інструкцій.
Незабаром прийшла і пані Бонасьє. Щоб усунути всіляку підозру, якщо така закралась би в неї, міледі в присутності пані Бонасьє повторила льокаєві всі свої розпорядження.
— Бачите, — сказала міледі, коли льокай вийшов, — усе готове. Ігуменя не здогадується й думає, що це приїхали по мене від кардинала. Цей чоловік дасть остаточні розпорядження, а тимчасом ковтніть вина й їдьмо.
— Так, — механічно повторила пані Бонасьє, — їдьмо.
Міледі жестом запросила її сісти проти себе, налила їй маленьку склянку еспанського вина й запропонувала з'їсти кусок курчати.
— Бачите, — сказала вона, — як нам щастить. Ось вже спадає ніч. Світанком ми дістанемось до нашого притулку, і ніхто не спроможеться дізнатись, де ми. Сміливіш! Поїжте трішки.
Пані Бонасьє цілком механічно з'їла кілька кавалків і вмочила губи у вино.
— Та випийте ж, випийте ж, — настоювала міледі, піднесши свою склянку до губ, — беріть приклад з мене.
Але тої хвилини, як вона підносила склянку до рота, рука її зависла в повітрі: вона почула далеке кінське тупотіння, що раз у раз наближалося. Їй здавалось, ніби вона чує вже іржання коней.
Цей шум прогнав її радощі, як шум бурі будить від приємного сну. Вона сполотніла й підбігла до вікна. Пані Бонасьє, тремтячи, підвелась і сперлася на стілець, щоб не впасти.
Нічого не було видко, тільки чути було, як галоп поступово наближався.
— О, боже, — промовила пані Бонасьє, — що це за шум?
— Це або наші друзі, або наші вороги, — відказала міледі з своєю жахливою байдужістю. — Залишайтеся тут. Я зараз скажу вам.
Пані Бонасье остовпіла, нерухома, німа й бліда, як статуя.
Шум ставав усе чутніший. Коні були вже не далі, як на півтораста кроків, і якщо їх не було ще видко, то лише через те, що дорога робила коліно. В усякому разі тупіт був такий виразний, що з уривчастого стуку підків можна було підрахувати кількість коней.
Міледі з усією увагою вдивлялася в морок. Було ще настільки світло, що можна було розгледіти вершників.
Раптом на закруті дороги вона побачила, як блиснули капелюхи, облямовані галуном, і віяли пера. Спочатку вона нарахувала двох, потім — п'ять, нарешті — вісім. Один з них їхав попереду на відстані двох кінських тулубів.
Міледі глухо зойкнула: у тому, хто вів перед, вона впізнала Д'Артаньяна.
— О, боже мій! — скрикнула пані Бонасьє, — що там таке?
— Мундири ґвардійців пана кардинала. Неможна гаяти ні хвилини. Тікаймо, тікаймо!
— Так, так, тікаймо, — повторила пані Бонасьє та не спромоглася зробити ні кроку, з жаху прикипівши на місці.
Чути було, як верхівці проїхали повз вікна.
— Ідіть же, ідіть! — скорила міледі, намагаючися зсунути молоду жінку з місця. — Ми спроможемося ще втекти через сад, у мене ключ. Та поспішаймо ж. За п'ять хвилин буде запізно.
Пані Бонасьє спробувала зрушити, зробила два кроки й впала навколішки. Міледі хотіла підняти її та не спромоглася.
Тої ж хвилини задеренчали колеса карети. Візник, побачивши мушкетерів, погнав коні вчвал. Розляглися три чи чотири постріли.
— Востаннє питаю вас, чи хочете ви тікати?
— О, боже мій, боже! Ви сами бачите, що сили мене покинули, що я не можу йти. Тікайте сами.
— Тікати самій, а вас кинути тут? Ні, ні, ніколи, — скрикнула міледі.
Раптом вона спинилася. Жахлива іскра майнула в її хижих очах. Вона підбігла до столу й всипала в склянку пані Бонасьє містиво гнізда свого персня, який вона розкрила з разючою швидкістю.
То було червонувате зерно, що зараз же розчинилося. Потім, взявши твердою рукою склянку, вона сказала:
— Випийте! Це вино підживить вас, випийте!
Вона піднесла склянку до губ молодої жінки і та механічно випила.
— Ах! Не так хотіла я відімстити за себе, — з пекельною усмішкою промовила міледі, поставивши склянку на стіл, — але доводиться робити те, що можна.
І вона кинулася з кімнати.Пані Бонасьє бачила, що та тікає, але не мала сил бігти за нею. З нею сталося те, що буває з людьми, які уві сні бачать, що за ними женуться, але вони даремно намагаються зрушити з місця.
Минуло кілька хвилин. Коло воріт знявся страшенний шум. Щохвилини пані Бонасьє чекала, що міледі повернеться, а міледі не з'являлася.
Кільки разів, безсумнівно з переляку, холодний піт проступав на її розпаленім чолі.
Нарешті вона почула скрегіт ґратів, а на сходах — стукіт чобіт і брязкіт острог. Гомін голосів щодалі, то все наближався, і їй здавалось, що вимовляють її ім'я.
Зненацька пані Бонасьє голосно скрикнула з радощів і кинулась до дверей: вона впізнала голос Д'Артаньянів.
— Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! Це він. Сюди, сюди!
— Констанціє! Моя Констанціє! — відповів юнак. — Де ви? Боже мій!
Тої ж хвилини двері кімнати не відчинились, а піддалися натискові. Кільки чоловіка ринулися до кімнати. Пані Бонасьє впала в крісло, не мавши змоги зробити жодного руху.
Д'Артаньян кинув свій пістолет, який ще димів, і упав навколішки перед своєю коханою. Атос засунув свого за пояс. Портос і Араміс, що держали шпади наголо, вклали їх у піхви.
— О, Д'Артаньяне, мій любий Д'Артаньяне! Нарешті ти приїхав! Ти не обманив мене! Це й справді ти! О, вона могла собі, скільки хотіла, упевнювати мене, що ти не приїдеш, а я якось невиразно надіялася, я не хотіла тікати. О, як я гарно зробила, яка я щаслива.
При слові „вона“ Атос, що сидів спокійно, схопився з свого місця.
— Вона? Хто вона? — спитав Д'Артаньян.
— Моя подруга, та сама, що з приязні до мене хотіла визволити мене від переслідувачів; та сама, що втекла, взявши вас за ґвардійців кардинала.
— Ваша подруга! — скрикнув Д'Артаньян, пополотнівши більше, ніж білий серпанок його коханої. — Про яку подругу ви кажете?
— Про ту, чия карета стояла коло воріт, про жінку, яка узиває вас, Д'Артаньяне, своїм другом й якій ви все розказали про мене.
— Її ім'я? Ім'я її? — допитувався Д'Артаньян. — Невжеж ви не знаєте її ім'я?
— Знаю. При мені його називали… заждіть… але це дивно… боже мій, мені крутиться в голові, я нічого не бачу.
— До мене, друзі мої, до мене! Її руки, як лід, — скрикнув Д'Артаньян. — Їй млосно. Вона зомліває…А втім, поки Портос на все горло звав на поміч, Араміс підбіг до столу наляти склянку води й зупинився, побачивши, як страшенно змінився на виду Атос. Він був коло столу. Волосся йому стало диба. Застиглими від жаху очима він дивився на одну з склянок. Здавалось, його опанувала жахлива підозра.
— Ні, — сказав він, — це неможливо. Господь не попустить такого злочину.
— Води, води! — кричав Д'Артаньян, — води!
— О, бідолашна жінка! Нещасна жінка! — схвильовано повторював Атос.
Відживши під поцілунками Д'Артаньяна, пані Бонасьє знову розплющила очі.
— Вона приходить до пам'яті! — скрикнув юнак. — Боже, дякую тобі.
— Пані, — спитав Атос, — ради бога, скажіть, чия ця порожня склянка?
— Моя, пане, — відповіла молода жінка ледве чутно.
— Хто налив вам вина, що там було?
— Вона.
— Хто ж саме?
— Ах, я пригадала: графіня Вінтер.
Усі четверо зойкнули одними устами, але крик Атосів був голосніший від усіх.
Тої ж хвилини обличчя пані Бонасьє посиніло. Тупий біль душив її. Вона впала на руки Портоса і Араміса.
Д'Артаньян схопив руку Атосову з тугою, що її важко списати.
— Як ти думаєш… — і голос його перервали ридання.
— Даремно, — сказав Атос, — даремно. Проти отрути, яку вона дає, немає ліків.
— Поможіть, поможіть, — бурмотіла пані Бонасьє, — рятуйте!
Потім, зібравши всі сили, вона взяла голову юнака, хвилину дивилася на нього так, ніби хотіла всю душу вкласти в цей погляд, і, ридаючи, притиснула свої губи до його губ.
— Констанціє, Констанціє, — кричав Д'Артаньян.
В обіймах своїх він стискував труп.
Юнак скрикнув і впав коло коханої, такий же блідий й похололий, як і вона.
Портос плакав, Араміс рукою указував на небо, Атос перехристився.
Під той час у дверях з'явився чоловік, блідий, як і всі, що були в кімнаті. Озирнувшися, він побачив померлу пані Бонасьє й Д'Артаньяна, що лежав непритомний.Він увійшов у той момент заціпинення, що завжди настає слідом за великими катастрофами.
— Я не помилився, — сказав він, — це пан Д'Артаньян, а ви його друзі — пани Атос, Портос і Араміс.
Ті, кого він назвав, здивовано оглядали незнайомого. Усім троїм здавалося, що десь вони його бачили.
— Панове, — вів далі новоприбулий, — ви, як і я, шукаєте жінку, яка, — додав він з жахливою усмішкою, — напевно, була тут, бо я бачу труп. А що ви мене не впізнали, то я примушений назвати себе: — я лорд Вінтер, дівер тої жінки.
Троє друзів скрикнули з подиву.
Атос підвівся й простяг йому руку.
— Просимо, мілорде, ви — наш, — промовив він.
— Я виїхав за п'ять годин по її від'їзді з Портсмуту, — казав лорд Вінтер, — за три години пізніш од неї прибув до Булоні, лише на двадцять хвилин запізнився й не застукав її в Сент-Омері, нарешті в Лільєрі загубив її слід. Я поїхав далі навмання, розпитував у всіх, як несподівано побачив вас. Ви мчали вчвал. Я впізнав пана Д'Артаньяна. Я кликав вас, але ви не обзивалися. Я хотів їхати слідом за вами, та мій кінь дуже втомився й не міг збігтись за вашими. І все ж таки, не зважаючи на всі ваші зусилля, ви, очевидно, запізнилися.
— Як бачите, — сказав Атос, показуючи лордові Вінтеру на труп пані Бонасьє й на Д'Артаньяна, коло якого заходжувалися Портос і Араміс, щоб привести його до пам'яті.
— Вони вмерли обоє? — спокійно спитав лорд Вінтер.
— На щастя, ні, — відповів Атос. — Пан Д'Артаньян лише зомлів.
— Дякувати богу, — промовив лорд Вінтер.
Під цей час Д'Артаньян розплющив очі. Він вихопився з рук Портоса і Араміса й, як божевільний, кинувся на труп своєї коханої.
— Друже, будь мужній! Жінки оплакують померлих, мущини мстяться за них, — сказав Атос, обіймаючи юнака.
— Так, так, — відповів Д'Артаньян. — Я ладний йти за тобою скрізь, аби помститися за неї.
Доручивши доглядати трупа переляканій ігумені, всі п'ятеро в супроводі льокаїв, що вели коні за повіддя, рушили до Бетюну, передмістя якого було видко з манастиря.
Перед коршмою на дорозі вони зупинилися.
— Але чому не наздоганяємо ми цієї жінки? — спитав Д'Артаньян.
— Пізніше, — відказав Атос, — мені треба вжити деяких заходів.— Вона втече від нас, — говорив Д'Артаньян, — і це буде твоя провина, Атосе.
— Я відповідаю за неї.
Д'Артаньян так звірявся на слова свого друга, що, спустивши голову, увійшов до коршми і не відповів жодного слова.
Портос і Араміс перезирнулися, не розуміючи такої впевнености Атоса.
Лорд Вінтер подумав, що він сказав так, аби заспокоїти Д'Артаньяна.
— А тепер, панове, — сказав Атос, довідавшись, що в коршмі є п'ять вільних кімнат, — ходім кожен до себе. Д'Артаньянові треба залишитись на самоті, виплакатися та заснути. Я все беру на себе. Будьте спокійні.
— Проте, мені здається, — заперечив лорд Вінтер, — коли треба вжити деяких заходів щодо графіні… вона моя братова, і це — моя справа.
— І моя, — сказав Атос, — бо вона моя дружина.
Д'Артаньян усміхнувся. Атос — зрозумів він — не мав сумніву, що відомстить міледі, коли виявив свою таємницю. Портос і Араміс зблідли й перезирнулися. Лорд Вінтер гадав, що Атос збожеволів.
— Ідіть кожен до себе, — ще раз запропонував Атос, — і дайте мені волю. Ви бачите, що я, як її чоловік, я найбільше зацікавлений в цій справі. Передайте мені, Д'Артаньяне, коли ви не загубили, паперця, що впав з капелюха того чоловіка, і де написано назву села.
— А-а, — сказав Д'Артаньян, — для мене зрозуміло: цю назву написано її рукою.