Три мушкетери (1929)/2/29
| ◀ XXVIII. Чоловік у червоному плащі | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XXIX. Суд |
XXX. Страта ▶ |
|
То була бурхлива, темна ніч. Важкі хмари гасали по небу, затьмарюючи блиск зірок. Місяць мав зійти лише опівночі.
Мовчки проминули село Фестюбер, де залишався поранений льокай, і проїхали попід Рішебурським лісом. Діставшися до Ерль, Плянше, що вів перед, взяв ліворуч.
Кілька разів то лорд Вінтер, то Портос, то Араміс намагалися зняти розмову з чоловіком у червоному плащі, але той на всі запитання лише хитав готовою, не відповідаючи жодного слова. Мандрівники зрозуміли, що незнайомий має якусь причину поводитись так, і покинули свої спроби.
Громовиця тимчасом дужчала. Раз-по-раз блискала блискавка. Чути було гримотіння грому, і вітер, провісник бурі, свистів у перах і волоссі верхівців.
Кавалькада помчала вчвал.
Недалеко від Фремеля хмара розгуркоталася. Верхівці загорнулися в плащі. Залишалося ще три льє. Їхати доводилось під ливним дощем.
Д'Артаньян скинув капелюха й розстібнув плащ. Йому було приємно почувати, як вода обмиває його розпалене обличчя і тіло, струшуване нервовими дрожами.
У той час, як маненька кавалькада минала Госкаль і наближалася до поштової станції, чоловік, що від негоди ховався під деревом, відділився від стовбура, з яким у темряві зливався в одне суцільне ціле, і став посеред дороги притиснувши пальця до губ.
Атос упізнав у ньому Грімо.
— Що сталося? — скрикнув Д'Артаньян. — Чи не втекла вона з Армантьєра?
Грімо рухом голови підтвердив цю гадку. Д'Артаньян заскреготів зубами.
— Тихо, Д'Артаньяне, — застеріг Атос. — Усю цю справу я взяв на себе. Я ж і допитуватиму Грімо. Де вона? — звернувся він до льокая.
Грімо простяг руку в напрямі до річки Ліс.
— Далеко звідси?
Грімо зігнув вказний палець.
— Сама?
Грімо на мигах відповів, що сама.
— Панове, вона сама, — заявив Атос, — за півльє звідси, у напрямі до річки.
— Хороше! — згукнув Д'Артаньян. — Веди нас, Грімо.
Грімо повів кавалькаду полем.
За п'ять хвилин знайшли струмінь, перебрели його і при світлі блискавки побачили село Д'Енгієм.
— Тут, Грімо? — спитав Атос.
Грімо зробив негативний жест.
— Тихо, — сказав Атос.
Верхівці рушили далі.
Блискавка блимнула ще раз. Грімо простяг руку, і в блакитнявім сяйві змійки-блискавки вони вздріли маленький самотній домок, на березі річки, на сто кроків від порону.
Одне вікно будинку було освітлене.
— Ось ми й приїхали, — сказав Атос.
Тої ж хвилини якийсь чоловік, що лежав у рівчаку, звівся на рівні ноги. То був Мускетон. Він пальцем вказав на освітлене вікно.
— Вона там, — промовив Мускетон.
— А де Базен? — звідався Атос.
— Поки я стеріг вікно, він стеріг двері.
— Добре. Ви всі віддані слуги, — похвалив Атос і, зскочивши з коня та кинувши повід Грімо, наблизився до вікна, жестом наказавши решті під'їхати до дверей.
Атос перескочив через огорожу в два чи три фути заввишки й підійшов до вікна. Віконниць не було, але вікно щільно закривала завіса.
Мушкетер став на камінь і поверх завіси зазирнув у кімнату. При світлі лямпи він побачив жінку, закутану в мантильку темного кольору. Жінка сиділа на дзиґлику перед коминком, що вже згасав. Тої хвилини заржав кінь. Міледі підвела голову, побачила бліде, притиснуте до шибки оббиччя Атосове і зойкнула з жаху.
Зрозумівши, що його впізнали, Атос штовхнув вікно коліном та рукою. Ряма піддалася, шибки розбилися. Атос скочив у кімнату, як примара помсти.
Міледі підбігла до дверей і відчинила їх. Ще блідіший та загрозливіший, як Атос, на порозі стояв Д'Артаньян.
Міледі скрикнула й подалася назад. Д'Артаньян, опасуючись, щоб вона не втікла в якийсь спосіб і не вислизнула з їхніх рук, видобув з-за пояса пістолета. Атос підніс руку й спинив його.
— Покладіть зброю на місце, Д'Артаньяне, — сказав він. — Цю жінку треба судити, а не вбивати. Почекай же хвилинку й будеш задоволений. Увійдіть, панове!
Д'Артаньян скорився. В Атоса був урочистий голос і владний жест невблаганого судді. Портос, Араміс, лорд Вінтер і чоловік в червоному плащі увійшли слідом за Д'Артаньяном.
Четверо льокаїв охороняли двері та вікна.
Міледі впала на стілець і простягла руки, немов заклинаючи цю жахливу появу. Побачивши свого дівера, вона випустила розпачливий крик.
— Чого вам треба? — спитала вона.
— Нам треба, — відказав Атос, — Шарлоту Баксон, яка узивалась спершу графіня Де-Ля-Фер, а згодом леді Вінтер, баронеса Шефільд.
— Це я! Це я! — прошепотіла жінка, не тямлячись з жаху. — Чого ви хочете від мене?
— Ми будемо судити вас за ваші злочини, — відповів Атос. — Ви маєте право захищатися. Виправдуйтесь, коли можете. Пане Д'Артаньяне, ви перший.
Д'Артаньян виступив наперед.
— Перед богом і людьми я обвинувачую цю жінку в отруїнні Констанції Бонасьє, померлої вчора ввечорі. Я обвинувачую цю жінку в замахові на отруїння мене самого вином, яке вона надіслала з Вільруа з підробленим листом нібито від моїх друзів. Бог спас мене. Але замість мене вмер інший. Його прізвище Бріземон.
— Ми стверджуємо це, — одними устами промовили Портос і Араміс.
— Перед богом і людьми я обвинувачую цю жінку в тім, що вона підмовляла мене вбити барона Де-Варда, а що ніхто з присутніх не може підтвердити правдивости цього обвинувачення, я сам засвідчую його. Я скінчив.
Д'Артаньян разом з Портосом і Арамісом відійшли й стали осторонь.— Ваша черга, мілорде, — промовив Атос.
Виступив лорд Вінтер.
— Перед богом і людьми я обвинувачую цю жінку в убивстві герцоґа Б'юкенгемського.
— Герцоґа Б'юкенгемського вбито? — скрикнули всі присутні.
— Так, вбито! — відповів лорд. — Одержавши вашого листа з попередженням, я звелів заарештувати її й доручив доглядати одному вірному чоловікові. Вона оманила його, дала йому ніж і примусила вбити герцоґа. Цієї хвилини Фелтона, мабуть, страчують за злочини цієї відьми.
Судді не знали ще про ці злочини. Їх обсипало морозом.
— Це не все, — промовив лорд Вінтер, — мій брат, що зробив її своєю спадкоємицею, помер протягом трьох годин в наслідок якоїсь дивної хороби, що залишила синюваті плями на всім його тілі. Невістко, з якої причини помер мій брат?
— Який жах! — скрикнули Портос і Араміс.
— Убивця Б'юкенгема, убивця Фелтона, убивця мого брата! Я вимагаю правосуддя й заявляю: якщо не здобуду, я вчиню його сам.
Лорд Вінтер одійшов у бік і став коло Д'Артаньяна.
Міледі спустила голову на руки й намагалася зібрати свої думки.
— Тепер моя черга, — сказав Атос, тремтячи всім тілом, як лев, що побачив гадюку. — Я одружився з цією жінкою, коли вона була зовсім молода дівчина, одружився всупереч бажанню моєї родини. Я дав їй багатство, дав їй ім'я, і одного разу побачив, що вона таврована: на лівому плечі її випалено лілею.
— О, — промовила міледі, підвівшись, — ви не спроможетесь назвати суд, що вирік такий безчесний присуд. Ви не знайдете людини, що його виконала.
— Замовчіть! — мовив чийсь голос. — На це я маю відповісти.
І чоловік у червоному плащі наблизився до міледі.
— Хто це? Хто це? — зойкнула жінка, задихаючись з жаху.
Очі всіх звернулись на цього чоловіка, бо, за винятком Атоса, ніхто не знав його.
Але й сам Атос дивився на нього з таким же подивом, як і інші, бо теж не знав, який стосунок має ця людина до драми, що доходила кінця.
Підійшовши до міледі повільною, урочистою ходою на таку відстань, що лише стіл відділяв їх, незнайомий скинув машкару.Деякий час міледі з жахом, що поступово зростав, дивилася на бліде, облямоване чорним волоссям і бурцями обличчя. Воно виявляло льодову безстрасність. Далі підвівшися й відхитнувшись до самої стіни, міледі скрикнула:
— О, ні, ні! Це пекельний привід, це не він! Рятуйте, рятуйте, — гукала вона захриплим голосом, обернувшись до стіни, ніби намагалася відчинити потаєні двері.
— Та хто ж ви такий? — скрикнули всі.
— Спитайте в цієї жінки, — відказав чоловік у червоному плащі. — Ви бачите сами, що вона впізнала мене.
— Лільський кат! Лільський кат! — кричала міледі, наче в нестямі, хапаючися за стіну, щоб не впасти. — О, помилуйте, помилуйте, простіть мені! — кричала міледі, впавши навколішки. Незнайомий почекав, доки вона трохи втихомирилась.
— Як бачите, вона впізнала мене, — промовів він. — І, дійсно, я — кат міста Ліля, і ось моя історія.
Присутні втупили в нього очі і з болісним хвилюванням чекали, що він скаже.
— Ця молода жінка була колись дівчина, така ж чарівна, як і зараз. Вона була черниця в манастирі тамплемарських бенедиктинок. Молодий священик, з щирим серцем, побожний, правив свою службу в церкві цього манастиря. Черниця поклала спокусити його й допевнилась свого, бо спокусила б і святого. Вона настояла, щоб вони кинули той край. Та щоб втекти й добутись до іншої частини Франції, де вони, незнані не від кого, могли б жити спокійно, — потрібні гроші. А в коханців їх не було. Священик украв святий посуд й продав його. Вони налагодились уже тікати, але тут їх заарештували.
По вісьмох днях жінка спокусила сина тюремника й утекла. Молодого священика присудили на десять років у в'язницю, таврували й забили в кайдани. Я був кат у місті Ліль, як сказала ця жінка, і мусів таврувати засудженого, а засуджений той, панове, був мій брат. Я присягнувся, що жінка, яка згубила його, яка була більше, ніж спільник у його злочині, — бо то ж вона штовхнула його на лиходійство, — мусить, принаймні, поділити з ним кару. Я дізнався, де вона ховається, простежив за нею, відшукав її, зв'язав і поклав таке саме тавро, як і моєму братові.
На другий день по моєму поверненні до Ліля, братові пощастило втекти з тюрми. Мене обвинуватили в співучасті й завдали до в'язниці замість його на ввесь час, доки не розшукають його. Мій нещасний брат не знав цього вироку. Він знову зійшовся з цією жінкою, і обоє вони втекли до Бері, де йому пощастило дістати невелику парафію. Жінка вдавала з себе його сестру.Вельможа, власник землі, на якій була його парафія, побачив цю сестру й закохався в неї. Закохався так, що запропонував їй побратися з ним. Тоді вона кинула того, кого вже занапастила для того, кого мала занапастити, і стала графіня Де-Ля-Фер.
Очі всіх звернулися до Атоса, бо це було його справжнє прізвище. Він схилив голову, стверджуючи в такий спосіб, що все сказане катом, правда.
— Тоді, — закінчив кат, — мій бідний брат в нападі розпачу поклав збавити собі життя, понівеченого цією жінкою, що відібрала йому і честь, і щастя. Він повернувся до Ліля і, довідавшись про вирок, що присудив мене до ув'язнення замість нього, виказав на себе і того ж таки вечору завісився на продушині своєї камери.
Треба визнати справедливість: особи, що засудили мене, додержали свого слова. Скоро особа брата була встановлена, мені зараз же повернули волю.
Ось злочини, в яких я обвинувачую її. Ось причина, з якої її тавровано.
— Пане Д'Артаньяне! Якої кари вимагаєте ви для цієї жінки? — спитав Атос.
— Кари на горло!
— Мілорде Вінтер! Якої кари вимагаєте ви для цієї жінки?
— Кари на горло!
— Панове Портосе й Арамісе, ви її судді! Яку кару накладете ви на неї?
— Кару на горло, — приглушеним голосом відповіли обоє.
Міледі випустила жахливе рикання й навколішках зробила кілька кроків до своїх суддів.
Атос простяг до неї руку.
— Шарлото Баксон, графіне Де-Ля-Фер, міледі Вінтер! — промовив він. — Ваші злочини вичерпали терпіння людей. Коли ви знаєте якунебудь молитву, прокажіть її, бо вирок оголошено, і ви повинні вмерти.