Три подорожі/Подорож у Даґестан

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Три подорожі
Майк Йогансен
Подорож у Даґестан
• Інші версії цієї роботи див. Подорож у Дагестан Київ: Література і мистецтво, 1932
 
ПОДОРОЖ У ДАҐЕСТАН
 
I

Подорож у Даґестан це буде третя подорож книги і подорож остання. Бо творянин трьох подорожів уже розпочав укупі з краєм своїм велику подорож у майбутнє — подорож у соціялізм.

Тим часом поки подорожі творянина подорожують у друкарню, а з друкарні подорожуватимуть до читача, сам творянин, за руки взявшися з творянами життя, уже на півдорозі до соціялізму і як на далеке дитяче минуле оглядається на подорож у Даґестан.

Є люди, що прийшовши з торбами і саквами на вокзал, розташувалися на лавах і, сидячи й куняючи, проти ночі уявляють собі, що вони так, сидівши, й доїдуть до соціялізму.

Є й такі, що посміхаються хитро і всезнаюче й кажуть неголосно до сусідів: який уже там соціялізм, хто там був і чи є до нього маршрути без пересадок. Який уже там соціялізм, коли учора яйця, а позавчора галоші!

Ці люди — мудреці. Вони не вірять книгам і вони не вірять плянам. Вони не вірять у математику і вони не вірять у техніку. Вони найпаче не вірять у творчі сили пролетаріяту, хоч деякі з них ще й досі намацують у кишені партквиток. Вони вірять переважно в те, що сказала кума, бо кума тільки вчора приїхала з Конграду і привезла листа від тестя. Отже кума очевидно знає все про колективізацію і про соціялістичну реконструкцію. Бо потяги можуть спинитись і залізні гіганти можуть стати і пошта може не переслати листа, але кума не вмре. Коли навіть її всезнавча і всюдисуща душа з-посеред кофею і рушників і лямпад вознесеться на небо, то негайно появиться заступниця їй, що колись була дівчина і любила весну, але помалу й непомітно перетворилася на куму.

Воістину всезнавча і всюдисуща ця кума. Напнувши на носа рогові окуляри і одягши в піджак своє трухле тіло, вона професором коливається на катедрі і натякає, що пляни й розрахунок і техніка це одне, а її, кумині, прогнози зовсім інше. Розпливчастим задом утиснувшись у штани зі складкою, кума інженером жениться з заводами і добре дбає, щоб хазяїн у Парижі не плакав, а ждав слушного часу. Кругло скулившися в жирну блощицю, кума чигає в щілинах пружинного матрацу і крізь шпари лізе навіть у ті квартирі, куди без доповіді не входять.

Перевтомленому творянинові починає здаватися, що, поїхавши у Даґестан, де є вісімдесят три народи з вісімдесят трьома іменами, він свіжої набереться сили боротися з кумою.

Отож творянин починає рипатись і вираховувати: дев'ять день у Даґестані й по два дні на подорож туди й назад, чи може вигідніше не їхати зовсім, а найняти тут таки у Лопансбурґові чоловіка, щоб приходив щосереди й щоп'ятниці бив тебе по пиці. Такий теж є спосіб освіжати психіку й давати рівновагу переживанням — зветься цей спосіб боксом.

Але старовинний вікодавній звичай їздити потягом теж добрий спосіб одпочивати. Для нас уже повільний і романтичний цей спосіб — тим кращий дає він спочинок. Отож творянин заходить у вагон, несучи за шийки дві пляшки газованої води з Миргороду, води сцілющої, бо є в ній глина й вапно і сіль — усе, що потрібно в добрячій цеглині, — знаходить у вагоні довгу полицю і виймає книжицю на нотатки. Коло його в вагоні мирно живуть троє-четверо дядь і одна ясноблакитна тітка. З вікна видко кам'яні мури залізничих кватир, а за тими мурами певне є кури. Серед курей є також півень. Отже за муром є і амури.

Той, хто хоче вічним писати пером у вагоні, той не читав, або забув той брошуру Дюшена про теорію релятивности Айнштайна. У тій брошурі ясно сказано, що коли блощиця повзе по коміру дами, яка пересувається в вагоні трамваю, чекаючи, поки хтось поступиться для неї місцем, то рух цієї блошиці надзвичайно складний і для неозброєного розума несприйнятний. Блошиця повзе по дамі, дама повзе по трамваю, трамвай повзе по рейках, рейки повзуть на площу Тевелева — а площа Тевелева вкупі з землею обертається непосереднє навколо сонця. Так само і вічне перо. Воно хоче мандрувати на папері, але потяг мандрує на Кавказ через Лозову — лінії виходять криві, а крім того, земля обертається навколо своєї осі і робить з ліній астрономічні закарлюки, подібні до письма неврастенічного неписьменного китайця перед мандаринським екзаменом.

Отже писати в потязі можна не тоді, коли він їде на Кавказ, а лише тоді, коли він стоїть на Кавказ, довго стоїть на Кавказ у Мерефі. Цей же потяг не хоче стояти довго — він кур'єр і до того він ще спізнився в Харкові на цілі п'ятдесят хвилин. Так вийшло, що творянин замість писати, замість грати в шахи, бо не знайшов собі сябра на шахи, заснув на своїй полиці під сорок першим нумером, немов сорок перший том колишнього видання його власних творів. Коли цей творянин прокинеться в подальшім розділі, то він зватиметься вже не творянин, і навіть не по-латині «автор», а просто «я». Таким способом творянин, належну віддавши данину своїй скромності, зможливить для читача утотожнення читачевої особи з творяниновою. Творянин засинав переконаний, що читач, хто б він не був, постійно і послідовно носить те саме ім'я — «я».

 
II

Я прокинувся десь за містом Слав'янським, де починається Донбас. В вечірнім тумані я бачив гори шлаку й породи. Здається, то була Краматорська. Палали домни. Потяг стояв. Коли потяг стоїть, пасажири прокидаються. Помалу рушив потяг і поволі пропливли домни.

В Донбасі я — громадянин автор і товариш творянин — проходив свій перший літературний гарт. Правда, за тих часів у Донбасі українською мовою писали тільки члени спілки робос полтавського походження, решта ж молодих письменників пробували понайбільше як воно виходить по-руськи. У місті Луганському ті самі робосівці показали мені свого головного поета. Він був теж полтавець і написав цілу гору зшитків. Це були вірші. Але це були дуже одноманітні вірші в шевченковій манірі, тільки їм бракувало шевченкової сили, шевченкової ненависти, шевченкового гніву. Це були довженні варіяції про алегоричних чайок при дорозі, про символічних орлів скутих, про дидактичних козаків у жупанах і без жупанів, словом, та своєрідна продукція породжена зовнішнім наслідуванням Шевченкові, що є в кожнім селі й тепер.

Як я не пручався, а мені припоручили сім кіп таких віршів і дали точні вказівки, куди висилати гонорар. Але не тільки це я вивіз тоді з Донбасу.

Молодий хлопець, комсомолець з заводу, Б. на прізвище, скромно приніс мені свою баляду про сімох розстріляних білими комуністів. Баляда була написана українською мовою з руськими словами впереміж, алеж то була сильна проста і тепла баляда. Тільки її я наважився понести в Харкові в журнал, трохи підгладивши мову.

Баляду надрукували і хлопцеві вислали примірник журналу. За років двоє після того я стрівся випадково з одним луганським робосівцем і запитав у нього про Б.: як він живе і що пише. Я трошки побоювався, що він, окрилений успіхом, пустився паперового берега. Але я дуже здивувався, коли взнав, що він зовсім нічого не писав із того часу. Що ж він робить?

— Він зовсім нічого не пише покищо. Раз його вірша надруковано, так вирішив він, то треба учитися. Може тоді, й варто вчитися: може щось із нього вийде путяще.

Так вирішив комсомолець Б. Яка шкода, що своєчасно не вирішили так робосівці з-під Полтави. Дуже шкода, що так не вирішили й деякі відомі тепер письменники.

Помалу рушив потяг і поволі пропливли домни. На пероні станції я прочитав табличку:

ГУЛЯТЬ НА ПЕРОНІ ВОСПРЕ-
ЩАЕТЬСЯ ШТРАФ 3 РУБЛЯ

 
III

Хто той незнаний філософ, що вигадав цей закон і опублікував його на всіх перонах Донбасу?

Ясно одне, що це не був філософ школи перипатетичної, бо перипатетики, відома річ, визнавали гуляння за найглибшу й найпліднішу методу філософського мислення. Це не міг бути також філософ-елеат, бо і Ксенофан, і Парменід, і Зенон, і Мелісс, хоча й заперечували реальність всякого руху, а в тім числі і гуляння, але не встановляли за гуляння штрафу в три карбованці. Отже й не елейська школа надхнула залізничного законодавця на його залізний закон.

Хто ж був цей глибокий і завзятий борець проти гуляння? Які злочинні наміри вбачав цей аналітичний розум у тім, на вигляд безгрішнім, гулянні? Хто він, нарешті? Які закони він опублікує згодом? Хто їх збере і збереже для внуків ті закони?

Ці ґрандіозні проблеми так розхвилювали мене, що я пішов блукати вагоном, шукаючи, де б причепуритись. Але потяг знову спинився й я мусив вернути на місце. Пасажир вагону подібний до зеленої птиці какаду — йому дозволено причепурюватись тільки на ходу — потяга.

Навпаки, їсти він може тільки, коли потяг спинився. Тоді він виходить на станцію і купує ковбасу. Правда, і в самому потязі-кур'єрі є ресторан, тільки ж туди на ходу іти заборонено. Про це є закони в кожному тамбурі. Закони ті, очевидно, встановляв цар Хаммурабі для асирійців, чи ще для якихось сартів, бо громадяни-населенці потяга спокійнісінько порушують їх, наче їх ніхто не опубліковував. О другій годині населенці м'яких і твердих місцевостей потяга мандрують у вагон-ресторан.

Цупко тримаючись морозних поручат, вони одчиняють засувні двері, переходять один метр зимового степу, ідуть коридором вагону, хитаючись і обганяючи потяг, могили, сонних і потрапляють у соняшний рай ресторану. Він весь у червоному дереві і бронзі — стоять столи, накриті білою скатертиною, присадкуваті залізноногі стільці і на столах важкі глибокі тарілки. Над головою двохкрилий, мов пропелер, бронзовий вентилятор. Сновиґають з проділями люди в синіх куртках з бронзовими ясними ґудзиками. Рай!

До остовпілого пасажира підходить виглажений і вичищений старий і прекрасним голосом питається:

«Што позволітє мссударь?»

Рай.

Рай розтратника, рай широкої натури з вузьким лобом, рай кумів і кум, райний уламок минулого.

Той, хто живе на вулиці Свердлова, щоночі може спостерігати, як раює розтратник. Він не купує мотоцикла, рушницю і фотографічний апарат, він не їде подорожувати в далекі краї, він навіть не наймає автомобіля. Він просто їде в рай — у ресторан. Він наймає для себе і для своїх благородних друзів десяток «лихачів» на дутих резинах. Щасливі і п'яні вони «катаються» взад і вперед по вулиці Свердлова, п'ють в однім, п'ють в другім, п'ють у третім місці. Вони вишукують старих, царського часу, офіціянтів і почувають себе на горах блаженства. І вночі вони їдуть до гурій десь у вокзальному районі. Вони це роблять, а ще сотні широких натур з вузькими лобами заздрять їм з усією силою своїх благородних душ. Це називається в них «пожіть красіво». В цьому ще підтримують їх наші оперетки і досі повні графів, гусарів, циганок і всякої іншої «красівой жізні».

Я спинився в дверях ресторану. Одразу всі витерті місця на моїм піджакові зазяли, як рани; кожна пролисина на черевиках збільшилася вдесятеро, з одежі позвисали якісь нитки, що я їх раніше не бачив. Але уже до мене підлетів, як на резинах, офіціянт.

«Прашу сесть мсссударь».

Я розумію, що і сам вагон, і написані французькою мовою «Fumeurs», і старий офіціянт, і бронзові ґудзики — це утиль старих часів і якнебудь ще згодяться в діло. Комісійні маґазини з многомаїтими лаптями з графського плеча нехай збирали данину з непача, продаючи йому трухлявину з дворянським ароматом. Але тепер уже час. Форми і лінії нового життя повинні одягати новий його зміст. За вікном, за орними полями виростали димарі Донбасу.
 
IV

У вагонний присмерк увіходить книгоноша. Кіш повний романічного життя по карбованцю, по півтора і по два карбованці за життя. У мене є в мішку еспанська книга, про яку буде далі, отже я просто для капости запитую, чи є українські книжки.

— Є, — несподівано одповідає бібліофорна дівчина. Спідсподу коша вона видобуває Остапа Вишню і ще щось. Тільки і Остап Вишня, і ще щось, виявляється, переложені руською мовою. Двоє дядь купують роман-газету. Ясноблакитна тітка купує «Тихий Дон» — Шолохова. Я дістаю свою еспанську книгу і силкуюсь розібратися в тому, що там написано.

Ця еспанська книга уже зробила таку подорож, що оце, що вона їде зараз у Даґестан, їй здається малесенькою прогулянкою. Від Харкова до Дербенту тисяча шістсот з гаком кілометрів. А еспанська книга ще пам'ятає, як вона їхала з Буенос-Айресу в Харків. З Буенос-Айресу до Ріо-де-Ханейро 1133 морських міль — переложивши це на метричні міри книга дізналася, що це є 2079 кілометрів. Від Ріо-де-Ханейро до Созсемптона в Англії 5034 морських миль — проклинаючи зостатніми словами морські милі і інші допотопні міри довжини, книга знайшла, що вона пропливла 9229 кілометрів, а всього від Буенос-Айресу до Созсемптона одинадцять тисяч триста вісім кілометрів.

У Созсемптоні почалися для книги нові математичні труднощі. Справа в тому, що відстань від Лондона до Берліна англійці вже ніяким робом не хочуть обчисляти в морських милях, а обчисляють у милях статутних. Від Лондона до Берліна еспанська книга мандрувала 616 статутних миль і, утопившись у математику, вона вирахувала, що це буде 985 кілометрів. Далі від Берліна до Ленінграду вона проїхала — проклятий збіг! — 983 статутні милі, а на людську міру 1573 кілометри. Тільки в Ленінграді еспанська книга зідхнула вільно й повно і, остаточно перейшовши на метричні міри, проїхала потягом до Харкова тисячу триста вісімдесят один кілометр, ні разу не зморгнувши оком. Всього ж на кілометри зробила книга від вулиці Рівас у Буенос-Айресі до будинку «Слово» в Харкові пустякову подорож у п'ятнадцять тисяч двісті сорок сім кілометрів, після чого проїхатися в Дербент більше скидалося на ранішню прогулянку, ніж на серйозну екскурсію.

 
V

Коли читач таким способом сповнився належної поваги до далекомандрівної книги і до її землемірних та моремірних вправ, я можу відрекомендувати її читачеві. Зветься вона «Ля Кампанья дель Хенераль Булеле» і написав її невідомий ні вам, ні мені Люїс Рейзіг в Арґентіні.

Написавши цю книгу й підождавши належний час, поки її видруковано в буенос-айреській друкарні, Люїс Рейзіг, бувши не лише арґентінським гумористом, але й одночасно людиною широкого реклямного розмаху, запакував один екземпляр у сірий папір, надписав на ньому: «Ostap Visnia Ukraina» — одіслав на пошту. Не зважаючи на деяку недостатню детальність адреси, книга оллрайт приїхала в Москву, де на ній адресу уточнили, написавши: «Харьков, Остапу Вишне». Під цим девізом книга й потрапила адресатові до рук, а адресат люб'язно дозволив мені взяти її на прочитання.

Але прочитати її було не легко. Еспанська мова, хоч і легша від інших, але теж хоче, щоб її попереду вивчено. Отож я можу поділитися з читачем тільки невеличким уламком тексту з початку книги, який мені пощастило розібрати. «Ля Кампанья дель Хенераль Булеле» значить, як кожен може сам догадатись: «Кампанія генерала Булеле». Далі на титулці авторовою Люїс Рейзіговою рукою було: «Як була одна війна, що почалася за звоювання петролю і скінчилася закладенням цирку для бою биків». Це я прочитав і переложив.

Я упорався якнебудь ще з першою сторінкою, де з'ясувалося, що медама і дочки «хенераля» Булеле «не мають у чому ходити» і хенераль береться вигадувати, як би підробити грошей. Для цього хенераль Булеле їде…

— Вечірнє сонце несподівано й делікатно усміхнулося в вагоні. Була станція і невідома людська душа, блукаючи між рейок, прагнула бачити Петрусенка.

— Петрусенко! — зазовно лунав голос. — Петрусенко-о! — повторював голос тоскно і безнадійно «—! —!» раптом додавав той самий голос тверезо і посутнє. — Петрусенко-о-о-о-о —! —. —! —. —! —., — мотивував невідомий голос. Потяг рушив, а самітна душа, блукаючи між рейок, крізь стукіт і стогін вагонів невгамонно прагнула Петрусенка.

 
VI

Виряджаючи в Даґестан експедицію в справі дослідження того, як проходить колективізація серед населення і зокрема серед українців Даґестану, редакція зібрала всіх учасників експедиції: фотокореспондента, літератор-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора і язикознавця (які всі об'єднувалися щасливо в моїй особі) і висловила побажання, щоб матеріял з вагонних розмов був використаний експедицією в її роботах.

Згадавши про це, я підсів до ясноблакитної тітки і, щоб розбити лід, запропонував, що я здійму з горішньої полиці її чемодан.

Отже це не можна вважати за добрий спосіб зажити довір'я в людини. Я пригадую, як, їхавши на полювання в максимі, я пропонував старенькій бабусі, що я придивлятимусь за її вузликом, убільшки з півкіла яблук. І от бабуся, що до того часу довірливо розпитувалась у мене про всякі речі, раптом схопилася і, притискаючи вузлика до серця, відійшла в коридор — там вона і простояла, аж поки я не вийшов з вагону. Але ясноблакитна тітка не злякалася і спитала, що воно тепер з нами буде, що все так дорого й для чого заварили оту саму індустріялізацію — хоча тітка була не проти радянської влади. — Всьо ето я понімаю, — сказала тітка.

Не буду доліґати читачеві тим, як я аґітував ясноблакитну тітку, закручуючи уявлювану кучеряву сократівську бороду і підперши кулаком носа, щоб дати йому форму кирпато-сократичну. Той читач, з яким мені не нудно балакати, хоча б краєм ока свого добачає, в якій добі ми живемо і що про нас скаже історія, не зважаючи на всі наші помилки, на огріхи і на деяке запаморочення від успіхів. Той же читач, що ідеї реґулюються тільки тим, що він сьогодні жер на сніданок, і тим, що йому розповідає кума коло чаю — той читач чужий душі моїй. Може й корисно було б побалакати і з ним також, а тоді написати побутовий роман з болотного життя, але мені враз бере нудьга і дуже хочеться спати.

 
VII

Найбільше зацікавило мене в тітчиній арґументації те, що, мовляв, робітництво наше малокультурне і до індустріялізації не підготоване. Робітництво, обстоювала тітка свою тезу, не почуває відповідальности за машину і за якість роботи. І у відповідь на те я розповів тітці факт, з якого інші мого пера птахи зробили б новелю на сто п'ятдесят карбованців, а я, заїдений баглаями, подаю його як факт, голий, мов п'ятнадцять копійок.

В однім місті, саме коло того завулку, що ковбасою котиться вниз повз вітрини з штанями й капелюхами, у час до нас куди ближчий, ніж потоп і навіть прем'єра «Мікадо», стояла цинкографія — і в цинкографії пахло сірчанкою, ціянкалієм та іншими хемічними фіялками. Один хлопець робочого чесного роду працював у тій цинкографії. Був то хлопець здатний на прочуд, швидкий на розум і на доброго, на не абиякого мав вийти цинкографа. Від усіх найшвидше перейшов він науку і вже працював коло німецької на тонесенькому склі сітки, яка німецька сітка коштувала небагатій нашій державі ні багато, ні мало раунд шістсот марок у золотій валюті.

Хутко й нестримно працював юнак і одного дня він розбив німецьку сітку на шістсот марок у золотій валюті. У ту саму мить він пішов до майстра і показав йому скалки німецької сітки. Цієї ночі він не спав, не спав також і другої і третьої ночі.

Минув рік і учень виріс на робітника цинкографії. Він працював швидко і точно, він роздивився до найменших деталів усе приладдя і нова німецька сітка на шістсот марок у золотій валюті в його руках була, як дитина в міцній і певній колисці. Він уявляв собі, що б це було, коли б він знову розбив ту сітку! Його б не розстріляли й навіть не посадили б, можливо, що його навіть не викинули б з цинкографії. Йому довелося б тільки сплачувати рік або два вартість сітки на шістсот марок у золотій валюті. Але як він міг би далі жити? Йому не давали б пройти з тією сіткою, його зняли б з цієї роботи, яку він так полюбив, яку він так спритно, від усіх найкраще робив. Та він і сам зроду не наважився б підійти до цієї роботи, коли б розбив сітку вдруге. Пропали б п'ять років науки, в художника б одібрали фарби, в музики одняли б скрипку. Він ввесь спалахнув кров'ю й стиснув пальці — щось хруснуло — він побачив, що надушив лінійку й сітка взялася жахливою розколиною.

Він оглянувся навколо. В майстерні нікого не було — він навшпиньках підійшов до шахви з хемікаліями, дістав флякон із ціянкалієм, висипав у рота, налив у шклянку води й випив зараз.

— Але це був кваліфікований робітник праці, — сказав я, — артист і може якийнебудь вартовий на заводі не від того, щоб винести з півдесятка гайок на грузила для сітей. — Але ні, — сказала ясноблакитна тітка. Є й сторожі, що оце так само, як ви кажете. У нас сторож, — а був він випивши, — заснув коло баку з мазутом, крана ж він чогось одвернув. Коли він прокинувся вранці під палючим сонцем Даґестану, то побачив, що витекло сотень з дві відер мазуту. Він привернув крана, умився і пішов до брата. «Дай рушницю», — сказав він братові. Трохи здивувався брат. — Але зараз принесеш? — і сторож узяв рушницю, одійшовши на ступнів сто від хати; було рано і нікого не було на вулиці. Далі він сів долі на солонцюватий ґрунт — побоявся, що застудиться, ба ні, земля тепла і зняв з правої ноги чув'яка.
 
VIII

Сторож застрелився під палючим сонцем Даґестану. Здивована ясноблакитна тітка зчулася, що саме доводить те, проти чого сперечалася. Вечір запав за гори, що немов шерег барсуків чимчикували вздовж залізниці. Кондуктор дав світ і барсуки зникли — тільки щось сопло й сичало в темних вікнах вагону. Скошені сном подорожні лягали на нумеровані полиці — і з людей робилися двозначними числами.

І я загнав у підголів'я клунка, поклав понад стінкою рушничку і став міркувати, хто саме з пасажирів вкраде мою фотокамеру, чоботи й, не при ночі сказати, рушничку.

Можливо, що це зробить причепурений, розгладжений і випрасований суб'єкт у максліндерівських штанях, з проділем посередині, з вусами щіткою і в пенсне квадратиками. Я завжди був проти пенсне з квадратиками — хоча тепер рогові окуляри змагаються з тим пенсне по всіх пунктах. Людей, що носили в сімнадцятому році пенсне квадратиками, можна було розстрілювати, не питаючись документів, без великих шансів на помилку. Такі люди, якщо не скінчили кадетського корпусу, то в усякім разі були не лівіші від кадетів.

Втім, не маючи достатнього досвіду в злодюжних справах (ставши дорослою людиною, я крав рідко і несистематично), я все ж таки вагався. Могло бути, що на мої речі націлив саме не пенсненосець, а той моторний, чорнявий чоловічок з прудкими очима, що приходив півгодини тому в наше купе, роздивлявся на мій клунок і спитав, хто я і куди їду і чиї то речі. Я був холодно відповів йому, що їду до Таганрогу, де в мене є тітка вперших, але за речі злякався.

А може, міркував я, засинаючи, оця сама ясноблакитна тітка й покраде мої речі, викинувши їх, скажімо, в Ростові через вікно якомусь партнерові. Можлива річ, що всі ті розмови про політику є тільки декорація, тільки театральне оформлення реальної справи. Але цю думку я нагнав геть, ледве вона встигла народитися.

Ніхто не ґарантований від такого штибу думок. Людина легко може уявляти собі абсолютно неможливі речі, як от, приміром, качку завбільшки за корову, з рогами, з ратицями і без крил. Їдучи з батьком у вагоні, ви легко можете собі уявити, що то батько спер вашого клунка, правда, ви негайно цю думку наганяєте і виявляється, що клунок просто запхано під лаву, щоб не заважав. Про вас розповіли якусь брудну плітку — реєструючи в розумі своїм усіх, хто міг це робити, ви реєструєте й найкращого золотого друга — тільки ви одразу ж викидаєте його з того реєстру. Ніхто не ґарантований від такого сорту думок.

Тим більше, що вони подекуди справджуються. А в усякім разі краще тих думок не висловлювати. Є люди, що викладають отакі думки на стіл і вважають, що вони «завжди кажуть правду», або «констатують факти». Насправді ж вони частенько просто поливають вас помиями. Дуже важливо акуратно і сміливо додумати думку до кінця. Сократ казав, що від цього походять усі цноти й доблесті. За це я не поручаюся, але ручуся, що від цього походить душевна рівновага, без якої не можна збудувати не лише соціялізм, а й просто альґебраїчне рівнання з одним невідомим.

Додумавши свою мисль до кінця, я вирішив, що ніхто моїх речей не скраде — тим паче, що я триматимусь за ремінь від рушниці. Таким способом постановивши, я міг спати. Ліхтар одкрив шлакову гору, його товариші-ліхтарі побігли вперед і закрили завод — невідомий завод уночі. Я заснув і мені приснився сон про життя Гая Сергійовича Шайби.

ШАЙБА

Димніші домни в присмерку палючім
Доми дивніші на горі вечірній.
І кавпери стоять, мов капітани,
Над естокадами, зіпершись на обручі
Повітродувних труб і в рупори покірні
Скликають газ:
 Цео!
 Цео!
 Цео!

Це образи, це одгуки це од світання
Веде завод за води неминучі
За дюни шлакові, де домни-дромадери
Бредуть крізь ночі, крізь кошмари мідні.
В неімовірним сном загружені печери.

Гай Сергійович Шайба сміявся. Ще зроду свого він не сміявся так. Не срібні дзвоники вибігали й котилися по небу між хмар, не срібні квіти сміху засівали землю між трав — ні! — грубі крики гуркотіли з його грудей, захлинаючись, спиняючи один одного, шибаючи один одного в спину, вони виринали з його веселих грудей. Уперше зроду свого сміявся Гай Сергійович Шайба.

Гай Сергійович Шайба сотав руками, ніби намотуючи на них усе мереживо довколишнього і соняшного світу. Він викидав ногами, ніби знов скидаючи з себе довколишнє соняшне мереживо світу. Він летів уперед, виміряючи ширник просторів, в одну невимірну невмирущу мить облітав навколо світу і знов на тім самім місці. Гай Сергійович сміявся на руках у своєї матері.

Невідомо з чого саме сміявся Гай Сергійович Шайба, випинаючись і випростуючись з рук своєї матері. Бо перед ним саме стояв завод.

Через весь день працювавши, зайшов завод у вечір. Через увесь день палавши, зайшло над завод сонце. На той час сонце ще циркулювало над Російською Імперією в її Малоросійській частині. Серед білі піскуваті баранці хмар сонце виливало з себе розплавлений чавун. Далі воно байдуже перекинулося за крейдяні гори і завод засвітився своїм світлом.

Немов троє марсіян, на триногих стативах стояли три домни і коло них, як п'ять круглих куль, стреміли п'ятеро кавперів. Колінкуватий удав газоочисних труб сповивав тіло доменного цеху. Три градирні, мов жирні черниці, крапали слізьми в содові озера під собою.

Весь же завод був, як ялинка. Кругом горіли свічі. Безліччю вогнів горів невикористаний газ — це було свічі. Під темною брамою заводу виходили сумні, чорні, закурені, задимлені люди. Смішного не було нічого — і все ж таки Гай Сергійович реготався, як ніколи в своїм короткім житті.

Навпаки, мати його плакала. Бо Сергія Шайбу мали одвести на станцію двоє жандарів. Жандарі — це люди в синіх мундирах з білими шнурками, в блискучих шеврових чоботях, добре виголені й чистенькі. Жандарі настирно закликали Сергія Шайбу прогулятись на станцію — а з станції в Сибір. Сергій же Шайба дуже не хотів розлучатися з молодою жінкою і з симпатичним Гаєм Сергійовичем Шайбою. Гаєві Сергійовичу Шайбі здавалося, що блискучі сині жандарі дуже смішно граються з Сергієм Шайбою, сіпаючи його за руки, зв'язуючи добрим англійським поясом. Отже він роззявив рота і сміявсь так, як зроду ще не сміявся. Найбільше його смішила невідповідність між зусиллями жандарів і стремлінням Сергія Шайби. Вони сіпали його назад, а він рвався наперед, ніби силкуючись узяти Гая Сергійовича на руки — а після цього він мав клацати пальцями і всякою іншою манірою постачати Гаєві Сергійовичу інтелектуальну розвагу.

Нарешті, жандарі сіпнули Сергія Шайбу так, що товариш Сергій Шайба упав на спину. Це вже було так смішно, що не можна цього собі уявити, не бачивши. Гай Сергійович зовсім захлинався від сміху. Руками, ногами, головою, всім пружним розкішним тільцем він летів до батька, що так прекрасно смішив його і сміявся, сміявся, сміявся.

***

І раптом свист несамовитий:
В смертельнім цеху труби клепані тремтять — реве залізо,
 Рве хуга фурми,
 Сопла дико виють,
 Гудуть залізні ферми естокад.
 І на пісочок у дитячі форми
 Кошмарний хобот обережно лізе.

 То молочком чавунним напуває
 Спітніла домна свої любі діти.

 Сопе й парує
 Черево таємне
 Ще повне плоду і не спочиває
 Бездомна мати ще дітей родити.

У легку мжичку Гай Сергійович Шайба ішов поважний і замислений. У жмені він добре мав царську копійку і лініями життя, смерти й щастя відчував на копійці орла і кінного дядю з дрюком, которий дядя з невідомих причин звався решкою. На ту царську копійку мама радила його купити дві царські цукерки — коли б почистити таку цукерку від паперу, вона скидалася на канатну вагонетку — тільки замість крейди в ній було павидло — солодкий дьоготь цукеркової вагонетки.

Гай Сергійович Шайба свої плекав думки щодо царської копійки. Влучно кинута об стіну коксового цеху, ця копійка могла породити другу копійку, абож загинути сама в цупких лапах Кроня.

З погляду Гая Сергійовича Шайби, так само як і з погляду інших його віку пролетарів, Кронь, син майстра, був герой. Передо всім, Кронь був на голову, на велику незграбну банькувату голову, вищий від інших. Він був старший віком і батько його був старший ранґом. Його батько був дослужився до майстра силою хитрої механіки, яка звалася на заводі — бути за нічного сторожа. Кронів батько, прагнучи командних гір в індустрії, оженився з дівчиною, що викликала естетичне почуття в головного інженера. Могутній порив до краси зблизив серце інженера і Кроневого батька — Кронів батько став майстром нічної зміни, для невідповідальних робіт і заслужив на назву «нічного сторожа». Вночі майстер Кронь не бував удома, з чим охоче мирився його друг інженер.

Отже син майстра Кронь був герой. Він вищого був походження, був вищий на зріст, був дужчий і мав багато копійок. Окрім того, він мав чимало монет на дві, три й п'ять копійок, як і належиться сливе дорослій людині. Син майстра Кронь був сливе доросла людина. Подекуди він замикався сам у кльозеті і за півгодини виходив звідти з ще товщими, ще червонішими губами і з розпаленими, заспаними очима.

Але найбільше дивувало інших тої ж епохи пролетарів те, що Кронь завжди вигравав. Він міг програти вісім, десять, одинадцять копійок, але наприкінці все одно, вигравав усі гроші назад і забирав при цьому чимало прибутку.

Це саме і обмірковував Гай Сергійович Шайба, затискуючи в руці царську копійку на дві царські цукерки ринковою вартістю. Шахрувати не було як — суворі вікодавні правила гри не давали ніякої змоги шахрувати. І все ж таки, ні разу не було, щоб Кронь, кінець-кінцем, програв.

В цей день Гай Сергійович Шайба уперше встановив, що дрібний капітал безсилий боротися з великим капіталом. Не карбованець народжується з копійок, вирішив він, а карбованець ковтає копійки. Економічна боротьба між карбованцем і копійкою — нерівна боротьба. Чи є яканебудь боротьба окроме економічної? подумав Гай Сергійович Шайба і підійшов до кутка коксового цеху — а там уже дзвеніли копійки об стіну.

Уже бій ущухав. На розтуленій долоні Кронь уже мав цілу конічну купу пролетарських копійок. У цю саму мить хтось з товаришів програв останню копійку. «Клади сюди!» скомандував Кронь, і остання копійка зникла в горі акумуляції капіталу. Гай Сергійович Шайба болюче відчував у своїй руці, лініями життя, смерти і щастя мідний еквівалент двох царських цукерок. Він розтулив долоню. Дзень! мала полетіти копійка і розчинитися в Кроневім багатстві.

Але копійка не полетіла. Гай Сергійович Шайба одійшов од стінки і акуратно поклав копійку на витягнуту Кроневу долоню. Кронь остовпів, а Гай Сергійович Шайба звернувся до товаришів з короткою промовою.

«Товариші!» сказав Гай Сергійович Шайба. «Для чого боротися економічно. Все одно його карбованці ззідять мою копійку. Спробуймо боротися інакше. Пролетарі всіх країн єднайтеся».

Гай Сергійович Шайба розмахнувся і вдарив знизу по Кроневій руці. Вгору бризнув фонтан копійок і вони розсипались у коксовому штибі. Бій був довший, ніж на те сподівався Кронь. Від першого ж штурхана Гай Сергійович Шайба одлетів до стінки і притулився до неї спиною.

Попереду в нього над усе панувало вражіння, ніби ввесь Кронь обріс болючими кістками зібганих кулаків. Ніби він, Гай Сергійович Шайба, голіруч мусив бити вугілля, що засипають у коксову піч. Кронь був, як дреднот, — усе м'яке і живе десь сховалося, наче його не було. Довгими залізними ударами Кронь націляв між Гаєві ребра і Гай ледве управлявся підставляти руки.

Надзвичайні райдужні потойбічні ляндшафти побачив Гай Сергійович Шайба. З чорної оксамитної темряви викотилось зелене світозоре мерехтливе гало, ніби молоде листя всіх весен всесвіту спливлося, споїлося в одній щасливій кулі. Але щастя було недовге і куля розлетілася на мільярд зелених зернин, а темрява з чорної зробилася оксамитнофіялкова. Зелені зерна зникли і оксамитофіялкова хмара набрякла фіолетовими берегами. Вона надималася чимраз дужче і крізь неї просвічував захід сонця. Жовтогаряче проміння пропалило хмару і Гай побачив свято соняшного западу. Це була така рубінова оркестра кармінів, краплаків, оранжевих охр, киноварів і пурпурів, що око не могло витримати її і осліпло.

В ту ж мить Гай Сергійович Шайба забув про око. Тепер йому здавалося, що обличчя йому тихо опустилося в миску з теплою, теплою водою. Напруження губ і зубів ураз розпустилося в заспокойливому теплому морі. Море пливло по лицю, по шиї і втішно охолоджувало гарячу сорочку. Це другий Кронів удар розкраяв йому стиснуті губи.

З глибокою щирістю і серйозністю, з розміреною спокійною увагою Гай Сергійович Шайба опустив непотрібні руки. Переможний Кронь насунув на нього, добираючи місця, щоб завдати останній удар. Він бовванів величезний і розкарячений, немов огидний допотопний рак, затуляючи Гаєві завод. Коротким ударом, вклавши в нього всю свою любов і майстерність, Гай Сергійович Шайба влучив ногою Кроневі в те місце, за яке Кронь мав звичку триматися руками. На хвилину Кронь застиг, потім хитнувся і впав навзнак одкриваючи перед Гаєм коксовий цех.

Вражене око й досі коливалось по зеленозолотих океанах, уперше побачених у недовгім житті. Але й видюще око вперше в недовгім житті побачило коксовий цех.

Як ґренадири на наївній лубковій картині, витяглась в диму, вогні й крови батарея коксових печей. Як гарматний ґніт над одною горіла свіча і от вона поволі звелася вгору і одкрилось вогненне серце коксового ґренадира. Палаючи, серце нахилилося вперед і розпукло посередині, як жахлива рубана рана. Хитнувся споєнь і вогонь почав падати вниз. Колосальними коцюбами двоє вигрібали кокс і дві жінки з шланґ поливали його сльозами. Хмарами радився дим і сповивав мовчазний шерег ще цілих ґренадирів. Сичала вода в вогні, нагорі горіла свіча. Шкварчав, загасав і чорнішав кокс коло самих ніг відважних жінок, що воювали з коксом, бо чоловіки воювали з німцями. Була війна і коло коксового цеху виріс новий, бензольний завод.

Великий інженер, знаменитий професор, патріотичний учений будував цей завод, щоб христолюбиве воїнство білого царя могло стріляти в німців набоями незгіршими від німецьких. На той завод нікого не пускали. І тепер на варті перед ним стояв дядя з широкою бородою і з хрестом на кашкеті, а з дядею балакав якийсь чоловік. Цей чоловік повернувся до місця орлянки і глянув на нього орлячим оком.

Гай Сергійович Шайба знов повернувся на землю. На купі метало-блискуватого коксу, немов убитий шуліка, лежав Кронь — навколо метушилися хлопці, збираючи монету.

З великою серйозністю й деяким жалем Гай Сергійович Шайба споглядав бойовище. Йому не шкода була Кроня і йому не смішна була ефектна поза Кроневого тіла, але творчою хлоп'ячею душею своєю він не полюбляв деструкції. Ненависть не ночувала ще ні одної ночі в його душі. Він стояв серйозний і замислений. Зненацька йому здалося, що Кронь ожив і знов бовванів перед ним, немов огидний допотопний рак, куди більший, куди дужчий, куди старіший, куди п'яніший Кронь. Гай Сергійович Шайба хотів звести руки, щоб ще раз подоліти Кроня, і не міг. Руки йому стягав добрий англійський ремінь. Перед ним стояв батько-Кронь, «нічний сторож», друг естетного інженера. Хлопці розлетілись, мов липове клиння в столярнім цеху, а Кронь-син уже звівся на ноги і націляв здоровенним шматком коксу в ціле око Гая Сергійовича Шайби. Кронь-батько обома руками тримав пояса навколо невеликого тіла Гая Сергійовича Шайби. Він зробив останнє одчайне зусилля, щоб визволитись і застиг. На лиці йому мимоволі помалу розливалася усмішка.

Його вразила колосальна, монструозна невідповідність між його силою й силами його ворогів. Це було наче хтось пускав у хід весь ливарний цех, щоб одлити одного ґудзика для інженерових штанів, ґудзика, що загинув в естетичному екстазі. Це було наче мартен загружали новими плугами, букерами, снопов'язалками і сівалками для того, щоб одлити сталеву англійську шпильку замість того таки в естетному екстазі загиблого ґудзика. Гай Сергійович Шайба відчув, що кумеднішої ситуації він за недовгого свого життя ще не управився спостерігати.

Затулина на коксовій печі затулилась і піч змокла і змовкла. Навпаки, рот Гая Сергійовича Шайби розтягся до самих вух — розкрився, як діяфрагма, і утопив Кронів, бензольний цех і ті, що навколо стояли, ляндшафти в мужньому здоровому сміхові.

 
***

Ах, життя моє дороге,
Хто мені дав тебе, тепле й сильне!
Бігти берегом, бігти геть,
Бігти блискучою вогкою рінню.

Занести руку з-за хмар,
Занести за небесну спину.
Розмах. В удар.
Тіло, голову, душу вкинути.

Ах, життя моє, кругле, як м'яч,
Пружне й палюче, як любов.

Падай. Злітай. Смійся. Плач.
Цілуй дужче, знов і знов.

До кінця цілуй. До зубів.
До холодного цілуй поту.
Так ніхто тебе не любив,
Не пив слину з крепкого рота.

Ах, життя моє, кругле, як м'яч,
Ти з яких зірвалось шкивів?
Души мене! Кров'ю моєю піяч!
Так ніхто тебе не любив.

Коли інші комуністи одступили з Червоною армією, Гай Сергійович Шайба зостався в заводі — до скорого побачення.

Другого дня потяглися дорогою підводи. Бурі сумні мужики везли закурених солдатів — навхрест кашкету в них була біла стрічка — це й були денікінці. Вони були стомлені, ввічливі й просили молока, за молоко вони не платили. З ними було багато офіцерів, офіцери були стомлені, злі й вимагали м'яса й за м'ясо вони не платили.

Третього ж дня виявилося, що всі вони куроцапи. Кожен солдат виходив з кватирі діставати курку — й дістав. Вони ж були яйцехвати — кожен солдат увечорі збивав собі ґоґель-моґель. Вони ж були вошопруди — кожен солдат увечорі скидав штани й бив нужу.

Гай Сергійович Шайба — до скорого побачення! — працював коло другої домни за каталя. Він навалював повну козу руди — це було п'ятдесят два пуди — й котив козу до домни. Була станція — децимальна вага. Коза котилася по чавунних плитах. Подекуди Гай Сергійович Шайба вибирався на естокаду й допомагав викидати руду з вагонів. З естокади він оглядав денікінські панцерники і оцінював денікінські позиції. Він заранше складав плян повстання.

Після роботи Гай Сергійович Шайба приходив додому й скидав сорочку. Поки він на дворі мив своє залізне тіло з цинкованого тазу, мати різала хліб. Гай Сергійович Шайба споліскував цинкований таз чистою водою і ніс у хату. Поки він обтирався, мати насипала йому в той самий таз кулешу і Гай Сергійович Шайба задумливо виїдав повний таз.

Потім він одягав чисту сорочку, штани з кльошем і підперізувався добрим ременем. Закурював цигарку і легкою елеґантною ходою йшов до Тасі.

Як Гай Сергійович Шайба був найкращий хлопець, так Тася була найкраща дівчина. Вони були, як передня пара в балеті, як дві найкращі книги в бібліотеці, як соняшний день і зоряна ніч.

Розмаїтоколірні мільйони леґенд написано в книгах про кохання і всі ті леґенди в належний час і в нормальному порядку пережив Гай Сергійович Шайба. Він спиняв свій погляд на весняних хмарах і це не здавалось йому недоцільним марнуванням дорогоцінного часу. Він читав з Тасею Енґельса — і це здавалося йому пропаґандою марксизму. Він показував Тасі, як він може котити дві кози одразу — і це вони розглядали як фізичну вправу. Він ходив гуляти по третій поперечній вулиці і випадково стрівав Тасю, а після цього зовсім природно було, що вони йшли гуляти вдвох. Потім з математичною точністю було встановлено, що вони створені один для одного в цілому світі. Далі з'ясувалося, що хмари, Енґельс і кози стали нецікаві, і хмари, і Енґельс, і кози в колосальному розмірі знайшлися в їхніх тілах, а крім того, в тих тілах одкрилися зовсім небувалі поняття, краєвиди, нові слова, філософські обрії, поперечні вулиці і фізкультурні вправи.

Тепер Гай Сергійович Шайба ішов дуже замислений. Після завтра мало бути повстання і він тепер ходив з Тасею, щоб не викликати на себе підозри. Він так замислився, що й не побачив по той бік елеґантного гусарського корнета в синьому доломані з жовтим шитвом і в червоних бриджах. За те ж корнета побачила Тася і зовсім трошки, непомітно сама для себе, скосила очі потойбіч вулиці життя. Довівши Тасю до садка, Гай Сергійович Шайба спішно попрощав її — завтра вони не побачаться, хіба-що позавтра ввечорі — і хай іде додому. Гай Сергійович Шайба оглянувся навколо і зник у кущах жовтої акації. Зникнувши з очей, Гай Сергійович Шайба згадав, що не розповів їй, як часто вони бачитимуться за скільки днів, як вони житимуть просто вкупі. Це можна, звичайно, розповісти й потім, але слід розповідати одразу — така любов! — не рушиться від вулканового вибуху, але завалюється від малої шпаринки.

О! вранці, коли Гай Сергійович Шайба, через усю ніч радившися з товаришами, ішов на роботу, він побачив: Тася балакала з якимсь корнетом — і це був Кронь.

О! звичайно, Гай Сергійович Шайба не міг мати заздрощів — Кронь не був того вартий. Він міг би, взявши по Кроневі в кожну руку, навчати ще десяток Кронів політичної економії, фізики, хемії й механіки. Йому довелося б довго стукати Кроневою головою об Кроневу голову, щоб забити в ті голови основні підвалини наукового світорозуміння. Щождо синього доломану і червоних штанів, то ця красива картина обтягла фізичні дані, на які жаль було дивитись Гаєві Сергійовичу Шайбі. Тася, можна за це ручитися, одною рукою управилася б задушити ці фізичні дані.

Гай Сергійович Шайба катав по чавунній підлозі руду і мало не всміхався, але не настав ще час всміхатися. Бо коли Гай Сергійович Шайба повісив бляху на цвяшок, до нього підійшов старий Кронь, «нічний сторож» і покликав його в контору. В конторі було порожньо і товариші всі вже повиходили з заводу. Сутеніло і в контору увійшов Кронь з чотирма солдатами. Сутеніло і корнет Кронь повів Гая Сергійовича під стінку повітродувки розстрілювати — завтра мало бути повстання — це з'ясував корнет Кронь за допомогою нічного сторожа, старого Кроня.

Коло першого кавпера Гай Сергійович Шайба, що йшов попереду всіх, обміркував, як можна втекти у лісі газоочистних труб і кавперів. Отже він зігнувся — і в ту ж мить старий Кронь оперезав його поверх рук ременем. Солдатські руки підхопили ремінь і затягли його на спині Гая Сергійовича Шайби.

Як пахне газок! Як шерестить під ногами кокус! І раптом дикучий несамовитий свист запав у вуха, як ватою прочищаючи слух, лоскочучи тіло, зашиваючись під шкіру — випуск чавуна. Чавун! Чавун!

Гай Сергійович Шайба зрозумів, що він помре, як майстер ливарного цеху, старий майстер вагранник. Був голод і робітники одливали сковороди, чавунки, робили запалки й міняли на хліб. Але він, старий майстер, щодня ні на мить не спізнившися, приходив у цех, роздивлявся на чавунні цурпалки і командував коло вагранки. Він був знаменитий майстер, це про нього зложилась леґенда з одливкою. Ще давно, перед війною, його звільнено з заводу за неблагонадійність. Цех став — одливка не виходила. Інженери, майстри і директор заводу прийшли в цех і наглядали за формами, за чавуном, за температурою, за шихтою. Одна одливка за другою провалювалась. Цех став — і на завтра знову з уклонами й чемними словами покликано майстра.

Крізь дикучий несамовитий свист громадської війни, через голод і холод старий майстер стояв над вагранкою. Кінець-кінцем, жінка його не стерпіла і стала віддаватись солдатам за мірку картоплі. Але старий майстер не знав і не хотів знати про це. Щоранку він приходив у цех, роздивлявся цурпалки чавуну, бракував, визначав шихту і командував над вагранкою.

І от, одного дня випало так, що в цеху ніхто не схотів робити. Він сам вибрав чавун, сам загрузив шихту і став угорі над вічком. Коли ж чавун був готовий, він кинувся вниз у вогненне молоко.

Недовго стояли робітники, як закостеніли, треба було поховати старого майстра. Вони зробили з дощок і глини форму людського тіла, підвели ківш, взяли чавун і одлили чавунного майстра. Коли прохололо чавунне тіло, вони одвезли його на цвинтар і поставили на могилі.

— Гай Сергійович Шайба отямивсь крізь дикучий несамовитий свист, коли випускали чавун. Свист умер, а він усе ще був живий.

— По краснозадому мерзавцу пааль…

Десь, з-поза далеких меж газового запаху і шересту коксового, зародився голос Кроня. Високі тополі за заводським муром вросли в огнене вікно неба. Голос Кронів умер, а Гай Сергійович Шайба все ще був живий. Завтра має бути повстання, а він через химерний, ідіотський випадок має умерти сьогодні. Невідповідність була така разюча, така неймовірна, що Гай Сергійович Шайба не витримав. Він стиха засміявся, стоячи коло стіни повітродувки. Було поночі — хто сміє сміятись — схопився Кронь і кинувся повертати до себе солдатів, вдивляючись їм у зуби. Але їм зуби не сміялись, а цокотіли — од свічок ходором ходили колосальні тіні по землі.

— По краснозадому мерзавцу пааль… — затремтів Кронів голос. Солдати повернулися до стінки. Пахло газом і шерестів кокус під чобітьми. Коло стінки вже нікого не було.

 
***

Ось іду по рейці і хитаюсь,
Чи дійду до краю чи впаду?
Ліс ліворуч, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.

Скільки днів любилося з ночами,
Пропадало вранці у вікні.
Скільки птиць летіло над полями,
Не верталося до мене уві сні.

Десь далеко одинокий коник
Пісню травам і лісам згадав.
Наче гасне деревляний дзвоник
Наче спить і падає вода.

Я іду по рейці і хитаюсь
Чи дійду до віку, чи впаду.
Ліс спинивсь. Ліс, мов зелений заєць,
Задивився на мою ходу.

Гай Сергійович Шайба сидів на коні. Це було теж любиме тіло — бочкувате, гаряче й послушливе. Варт було трохи стиснути його ногами і воно бралося гайдати ритмічно Гая Сергійовича Шайбу. Варт було трохи натягти вуздечку і тіло починало капризно вигравати дрібним вимахом. Варт було вколоти тіло і воно одривалось од землі й летіло над шляхом, а земля робилася морем і бралася хвилями — долів! горів! долів! горів! — перекочувались, вандрували хвилі.

Напередодні, наступаючи з великою помпезністю, з кіннотою, гарматою й піхотою, денікінці вибили роту Гая Сергійовича Шайби зі станції Конотоп. Власне, Гай Сергійович Шайба був би тримався на шляху за тополями коло станції проти кінноти, гармати й піхоти, коли б з панцерника не влучили в лівий фланг стрілецької лінії й не положили б одинадцять рядком у рівчаку над шляхом. Гай Сергійович Шайба одступив, а денікінські гусари ринулися на одинадцять мертвих і постягали з них сорочки, пояси й чоботи.

Коли стемніло, Гай Сергійович Шайба взяв з собою аґітпропа і вони поїхали вдвох у роз'їзд. Аґітпроп у Гая Сергійовича Шайби був з акторів і дрейфив. Обіруч чорної дороги росли темні декорації кущів, просто попереду на переїзді була денікінська застава. У кущах щось шаруділо — вітер наввипередки з зайцями — і аґітпроп остаточно ліг у дрейф. Він почав аґітувати й пропаґувати ідею, що далі їхати нема для чого. «Підождіть тут» — сказав Гай Сергійович Шайба. — «Друже Аркадію, не говоріть так красиво, вас ніхто не чує». Аґітпроп став, а Гай Сергійович Шайба поїхав далі. І от, він почув тихий виплеск копит по дорозі. Той виплеск голоснішав, але віддалявся, частішав, але тікав геть. То аґітпроп, не перенісши темних кущів при дорозі, галопом подався додому. Та не було тихо — інші копита сплеснули попереду, вони тихішали, але наближалися, рідшали, але були вже на голос від нього. «Какова полка?» — кричав тенорок — немужній, прокурений, пропитий, авторитетний, переляканий тенорок. Гай Сергійович Шайба не відповідав і їхав поволі вперед. У прокатнім цеху було куди небезпечніше — треба було стрибати між смертельних штаб, що вистрибували, як блискавки, з допель-дуо, снувались коло ніг, зоставляли півсантиметра безпечного місця. Денікінці почали стріляти — вночі, з коней! Це було вже зовсім смішно. Може статися, що Гай Сергійович Шайба стиха розсміявся вночі, бо після німої хвилини денікінці повернули коні й подалися назад.

За півгодини Гай Сергійович Шайба, уникаючи застав, як штаб, смуг і кутніх штанґ, провів роту на станцію Конотоп і з-поза станції, з тилу, почав стріляти. Ніякого вночі бою не було — не було ніякої небезпеки; куроцапи, яйцехвати і мордобої світ-заочі тікали через ріллю, через соняшники, через кущі, сіяли рушниці, погони й кокарди, а вранці Гай Сергійович Шайба вже наступав на них зі станції Конотопа обаполи залізничної колії. З лівого флангу, де були кущі, Гай Сергійович Шайба вивів свою кінноту верхи — це був аґітпроп і ще скілька душ на конях, забраних у станції, — од кущів праворуч лежала його стрілецька лінія. Сам він виїхав трохи за кущі й став. З шанобливої обережної дистанції стріляли денікінці.

Ясний теплий день. З гаю в міжвогневій зоні вихопився вовк і побіг удовж стрілецької лінії. Наляканий розмаїтими громами серед ясного дня, сірий чухрав, підібгавши хвоста, просто на станцію. Гай Сергійович Шайба мало не вискочив з стремен — бий, хлопці, вовка! — і мовчазна лінія, запалена мисливським шалом затріскотіла навперейми аж до кінця по той бік колії.

Ясний, світлий день. Як хилило сонце на сон! Як скліпував теплий вітер вії. Як перед заплющеними очима марширувати незчисленні неспані ночі, сипалися темні села — і в селах було сіно, був хліб, було молоко — не було тільки сну! Варт було сісти до столу й покласти на руки голову, як прокидалися воші. Вошей було стільки, скільки є на світі секунд, — одні були швидкі й яскрявіші, другі ситі й сонниві.

Ночі, ночі й ночі. Ночі повні нужі — ні спати, ні бити нужу. Незліченні села, що простяглись аж туди, до заводу. На заводі зараз яйцехвати уже вивозили варстати, псували мартени, забирали електромотори. Незліченні, безсонні, по вінця повні нужею й думками села.

Гай Сергійович Шайба розплющив очі. Просто перед ним у соняшниках двигонило якесь невелике повісмо людей. Аґітпроп і інша кавалерія позлазили з коней і щось гукали до нього, Гая Сергійовича Шайби.

Гай Сергійович Шайба глибоко зідхнув, розстібнув штани й взявся бити воші. Насамперед, він вигріб їх кілька жмень і висипав долі. Потім він почав нищити їх поодинці. З лютою ненавистю він душив темні безсонні ночі, силкуючись почути між пальцями соковите чвакання ворогів. Але нічого не було чути — пролинула блискавична черга вистрілів і перед ногами коня виприснуло п'ять фонтанів куряви. Гай Сергійович Шайба подивився перед собою в соняшники. Десь з правої руки, ярком, денікінці підвезли кулемета, випустили по ньому чергу і кулемет застрайкував.

Це вже скидалося на дротовий варстат прокатного цеху. З-від дротових пальців мало хто виходив на пенсію цілий — дріт перепалював ноги і перетинав тіло з кулеметною швидкістю. Варт було йому засотатись і запутлятись на одну сему частину секунди, як уже з цеху виносили майбутнього шарманщика, абож продавця газет та журналів. Гай Сергійович Шайба колись стояв біля останнього варстата перед мотовилом, де дріт пролітав сім метрів на секунду. Дріт запутлявся навколо нього, коли він зирнув угору на поперечну станину. Він саме успів схопитися за штанґу й підлетіти вгору, а вогнене коло закрутилося гадюкою долі.

Отже, Гай Сергійович Шайба поважав кулемет. Шрапнель, ударні й рушниці, він вважав за театральну стрілянину для слабонервових, але кулемет у компетентних руках — машина ділова! Гай Сергійович Шайба з деякою поспішністю упорядкував штани. Бризнула в кур друга черга з кулемета і він знову застопорив. Бризнула третя черга уже в порожнє місце — понад кущами вів свого коня Гай Сергійович Шайба і кінь шкутильгав на праву передню. Кожен конів крок крапав кров'ю. «Давай сюди кулемета — інтеліґенти, не управляються коло свого — мало каші їли», — і Гай Сергійович Шайба за дві хвилини скосив соняшники, кулемета й добровільних реставраторів російської імперії.

В цей ясний, теплий день денікінців покотили на південь. З хутора Михайлівського прийшли ешельони латишів. Червоне козацтво доскочило вже до самого Харкова. Гай Сергійович Шайба підійшов до соняшників і знайшов одного живого. Немужній, пропитий, прокурений, авторитетний, переляканий тенорок просив жити. Це був поручник Кронь, виплід естетичних поривань головного інженера. «Візьміть його, можете позабирати речі, тільки англійський пояс мені, на спомин — але… щоб був живий — він мені ще придасться для вияснення на заводі…» Надвечір стих і теплий вітер, над станцією сіявся дощик, і Гай Сергійович Шайба спав, поклавши руки на стіл, а голову на руки.

Незчисленні пережиті села, темні хати, що їх ніколи більше не побачиш, журавлі над криницями, сховані кури співають на горищі. Незчисленні ночі крізь села, нужа без кінця і краю — і от станція. Покотом сплять червоні солдати, аґітпром лежить на столі і вгруз носом у каламар — з кожним сопом з каламаря фонтаном присне чорнило — воші перебито, розчавлено з тріском, як вистріли — і Гай Сергійович спав, поклавши голову на руки.


***

Ах, згляньтеся, благатимете ви
І поцілуєте бійцям запилені халяви
І кульбаба гойдатиме в траві
Без голови стебло — укошене в отаві.

Ах, згляньтеся, о, жаль! О, жаль! О, жаль!
Все віддамо — лиш подаруйте волю.
— Ю бет ай шел! погодиться коваль
І розстріляє вас на голфовому полі.

З машинами ж управимось сами,
Сами зробили — сами пустимо у хід.
— Машини радо нас послухають і ми
Новий обточимо і вишліхуємо світ.

Гай Сергійович Шайба підвів голову зі схрещених рук і глянув перед собою. Величезне море стола, немов парусами, усіяне було паперами. Це були малі торговельні бриґи з замовленням на залізні штаби, поштові фреґати з негайними наказами, корвети з воєнізаційними намірами, театральні баржі, загружені мандрівними трупами, рибальські шкуни з оселедцями й судаками в маринаді для робітничої кооперації — це була неоглядна фльота паперових парусів, що припливла в порт завкомівського стола, над яким високо маячив Гай Сергійович Шайба.

Ще було півтемно, але вже набилося людей. Майстер другої домни зарізав шихту — в коксі процент попільности — в збирному цеху монтер Іллін пустив англійський стругальний варстат — спеціяльна комісія з спеціялістів дурно два місяці проїдалася коло того варстата — дайте мені довідку, що працював слюсарем другого розряду — як живеш, Шайбо, приходь сьогодні, буде що й до чого — котись, Гришко, не заважай, а то викину під три чорти за вікно — о третій годині повертається культбриґада з села, щоб була трибуна — оркестра — щоб сповістили по цехах — мітинґ — там же щоб доповідач про папу римського — як не буде трибуни за чверть на третю… словом, щоб, баста — літучу нараду про культкерівництво в електричному цеху — сідайте, браття, і нате вам десять хвилин — вигрібай факти — хто говорить — голова робкоопу? — Шайба! — коли ти будеш годувати робочих шрапнелем і возити хліб на м'ясних підводах, я тобі розкажу в деталях, куди ти завтра поїдеш і яким поїздом — убиральниця Кроніха Олена прохає заплатити за надурочне — виплатити! — твого чоловіка й сина я розстріляв тут на заході — але ти, бабо, робітниця і працюєш чесно.

О! В механічному, в револьверному варстаті знайшли шабер між шестернями — братця, обміркуйте культкерівництво в електричному без мене — ша, козацтво, зараз повернуся — на кого думаєте? — ні, це не він — стривай, кого позавчора викинули по розкуркуленню — це той Іуда хотів змолоти револьверний — він сам себе змолов у кашу — нехай хоч зараз вішається — хто перший побачив шабер? — поклич його сюди — стій, це що, як ти ріжеш, чи тобі повилазило — таблиця в тебе є? — про справу з шабером сьогодні вночі о пів до дванадцятої наради — щоб був директор і громадяни інженери — здоров, Іллін, вітаю тебе з стругальним, ти художник, но про тебе ніхто не знатиме — ніхто не влаштує виставку того, що ти повершив — і тебе не виберуть на академіка — ти помреш у своїй хаті — але ми тебе не забудемо — компресор скінчили збирати? — браття, нам пишуть, ніхто в Союзі не робить таких компресорів — і хоч би який цуцик гавкнув у газеті — дощик? — але мітинґ одкриваю — товариші, наша культбриґада повернулася з села — повстаньте гнані і голодні, пролетарі усіх країн — їздили робочі, культробітники, оркестра, пролетарський поет і так далі — в'їздили в хутори, виїздили з колгоспів — дядьки накидали три підводи ікон — возили бабів автом у зразкові колгоспи — виявили, як живуть люди, чи штемпелюють дітей, чи сплять по сорок душ під однією ковдрою — товаришу дядько, ваше слово — тільки не розвозьте плужанської лірики — кажіть просто і прямо, що бачили — виявляйте, чи були заскоки — повстаньте гнані і голодні — тепер товариші, я скажу. Ви пам'ятаєте, як ми робили на бельгійців. Як горіли свічки! Як пропадав газ! Як коксувальним вугіллям топили паровики. Як виганяли на вулицю з вовчим білетом за те, що читав Маркса. Як видавали двадцять п'ять рублів за одрізану дротом руку.

Товариші. Ми збудували новий електричний цех. Ми топимо штибом, товариші. Із шлаку ми робимо цеглу. Ми збудували нову повітродувку і вона йде у нас на газу, товариші.

Но, товариші, не електричний цех ми збудували. Не повітродувку ми поставили. Не нову домну ми пускаємо післязавтра, а старе бельгійське барахло розваляємо. Ми збудували нових людей. Ми поставили нову історію. Ми пускаємо в хід нове життя, товариші. Кому не цікаво, вийди геть. Товариші, ви підняли ваші чорні руки. Не опускайте їх, у ваших чорних руках ніжна доля всіх людей світу. Ви отці нового світу — не упустіть дитя — воно в ваших чорних руках. Товариші, я закриваю мітинґ — ні, ще про римську папу — вилазь з доповіддю, хто там — товариші, папа римський є головний римсько-католицький зверхпіп — но цікавиться православними церквами з недавнього часу — саме чогось тоді, коли в нас пущено всі шкиви, коли ми повертаємо життя, коли ми двигонули вперед — повстаньте гнані і голодні — хто за? — учасникам культбриґади зібратися о дванадцятій годині ночі в клюбі для звіту — не спали шість діб — не поспиш ще й сьогодні — на завтра звільняю на день від роботи — одіспиш за все — диктую, стукай відповідь силікаттрестові — де мій чоловік, поїхав у колгосп і досі немає, де ви діли мого чоловіка, що я довіку сама спатиму? — все одно не вийду, подай сюди мого чоловіка.

Гай Сергійович Шайба вийшов з-за столу і підійшов до баби. — Листа послали, но людина не ангол і не може весь вік спати з однією бабою — якщо не вернеться, то з міліцією його тягти не будемо. Гай Сергійович Шайба бабу поцілував дружньо, повернув за плечі і вона уже була за дверима — що тобі, жінко? — навіщо ти сюди притягла пацана — чи ти повернешся колись додому, чоловіче, третій день спиш на столі в завкомі — завтра в обід може прийду, наготуй мені цинковий таз помитись — одпливай додому, нема коли — до силікаттресту — у відповідь на нашого листа, сповіщаємо — що тобі, пацан — пояса? — на тобі пояс, грайся, но тільки тікай додому — пацан узяв — о! це був добрий англійський пояс.

— Товариші, — сказав небавом по цьому Гай Сергійович Шайба. Часу в нас небагато — і в тижні ми знайшли п'ять день, а в п'ятирічці ми дозволяємо собі лише чотири роки, але все ж таки, ви маєте почекати п'ять хвилин, бо насупроти мого вікна, в їдальні я нап'юсь чаю.

Як вепер, блукавши по подолах Даґестану і дійшовши горяного струменя, заллявшись потом, як градирня, як звір, він пив чай. Гарячою парою прикро промивався потужний котел його тіла — аж у кінчиках пальців, здригаючись болючою насолодою, він пив чай, шклянку за шклянкою, розплавлюючи згляглі жмути нескінчених думок, розпарюючи затужавілу шкаралущу невдоволених питань. На мить він поклав голову на руки і в ту ж мить він став під трансмісією механічного цеху.

Мов океанський пароплав, механічний цех плив в Електриду. Кожний атом цегляної підлоги просякав дрібний двигіт невидимих хвиль, що на них гойдавсь механічний цех. Сичали ремені, з шкива — на шкив — і з циркулем добрий шкіпер стояв над покопирсаною мапою земного валу — розміряючи пильно кругосвітну подорож валу — під ногами не було землі, він стояв над трюмом — звідти йшов таємничий двигіт.

Як, маятник, міряв час брус на стругальнім варстаті — вперед — назад — вперед — назад і кучерявою піною завивалась стружка в минуле, у чадну чагар перевойованих воєн, у давненезні доводи старої історії, у липучий літопис князів, королів, кошових, в десятитисячолітню костогризу людей, у смерть полотняних спантеличених смердів, у загибіль незнаних, незаписаних героїв, у те, як пилипи й лакузи скакали в гречку і вистрибували з конопель міністрами й великими воєводами.

А навколо сверещали свердла. Серед мила й без мила, не вмер Данило, болячка задавила, вони вдушувались у деталі великого мотора майбутности. Вони готували простір для свіжих лав юних болтів, нових бойців. Для нових нарізані віків в математичному факультеті револьверного варстата вони увійдуть у товщ сталевої маси — і кожен з них свою стріне гайку, прошиє її і з нею з'єднається навіки.

Аж от Гай Сергійович Шайба відчув, що він — фрез. Витвір тисячолітніх математичних зусиль темних геніїв підсвіту, він гіперболічний і блискучий вийшов на поверхню і в металевих верствах людства, в сталі, в залізі, в чавуні, в дуплинах, в жуках окалин, у перегартованій плівці, у потяжнім феррумі, в ванадії, молібдені і манґані прорізає парадоксальну, але ясну й круглу лінію до вселюдського щастя. Фрез фрезів, він сам нарізав фрези, полегшуючи роботу майбутнім вікам. Википілий в тиглі самогарт, він сталеву вів лінію ні на мікрон праворуч, ні на мікрон ліворуч.

Важку, мов болт, голову він звів зі зхрещених рук. Мов тать, підкрався дощ і заходив по дахові дитячими пальцями. Круглими скляними іскрами дощ цілував вікно — і от дощ утік у кущі — перед Гаєм Сергійовичем Шайбою стояв пацан і плакав круглими, літніми краплями. Об добрий англійський пояс, пристібуючи батька до стільця, об застібку, він порізав пальця і палець теж заплакав круглою краплею крови. — Стривай! — сказав Гай Сергійович Шайба і, взявши пацана навколінь, став видушувати з пучки кров, боляче на одну мить, а далі буде краще — він з острахом дивився на пацанове обличчя. Але пацан уже задивився на пучку, як з обріїв, з ярів пальцевої шкурки нове зіходило ще кривавіше сонце. Гай Сергійович Шайба зовсім збентежився, але давив дужче і глянув у вічі. Сльози висихали йому на зацікавлених очах і рот розійшовся осонням сміху.

 
IX

Сонце встало над степами Докавказзя. Рушниці ніхто не вкрав; я на дозвіллі додумав мисль — про індустріялізацію.

Коли хто протягом тринадцяти років не вправився розчавпати, в яку епоху він живе, не спромігся глянути на нескінчену історію насильства, експлуатації і убивства, що зветься історією людства на землі, не посмів бачити початок небувалої ери, забув, що в муках народжується нове життя — то той, ясне діло, не бачить і потужної дитини першого віку нової історії — індустріялізації Радянського Краю.

Утересувавши носа в бутор будови, солодійно нюхаючи кал, покинутий під тином мулярами, ремствуючи на сміття, що десь згори сиплеться йому за комір, він не бачить, що над його головою винісся поверх за поверхом ґрандіозної конструкції. Як чисто було раніше навколо його ями, яка трава росла на берегах її, як тихо було, плаче він — і не підведе голови. Мир праху його — ніхто не кине в нього камінь — його заб'є цеглина з тринадцятого поверху, упавши на його бідну голову. Раніше від того племени загинуть його герої, що з ям прокопали ходи під конструкцію; їх видушать разом й коридори їхні завалять бутором і грузом.

Вчора в Донбасі посіяне сонце зійшло сьогодні над Докавказзям. Завтра воно зійде над Даґестаном. Потяг пливе степами Докавказзя. Проходить батько — провідник і інформує мене, що потяг спізнюється на одну годину двадцять хвилин. Мені шкода однієї години і цих двадцять хвилин і мене живий бере жаль, що мене все ж таки вночі, в темряві обікрадено на одну годину й двадцять хвилин. За цей час я, можливо, взнав би про Даґестан дуже багато, може саме цього мені не вистачить на те, щоб схопити якийсь останній, остаточний штрих, і подорож моя буде неповна.

Але поміркувавши трохи, я спостерігаю, що ухилився від громадських інтересів, замкнувся в індивідуалістичну шкаралупу і проґавив інтереси своїх сяброподорожніх. Я спізнююся на 1 годину 20 хвилин! Ясноблакитна тітка спізнюється на 1 годину 20 хвилин (її не шкода, вона все одно запізнилася на півдесятка років проти нашої епохи), суб'єкт у максліндерівських штанях спізнився на 1 годину 20 хвилин, суб'єкт з прудкими очима запізнився (попри всій прудкості своїх очей) на 1 годину 20 хвилин, сім командирів запізнилися на 7 годин 7 ✕ 20 хвилин, сто дев'яносто чотири пасажири спізнилися на 194 години 194 ✕ 20 хвилин. Це вже не година, а п'ятиденки й декади пасажирогодин і пасажиродвадцятьхвилин.

Спізнившися на одну годину і двадцять хвилин особисто, я не маю змоги (попри наших темпах) обчисляти всю втрату часу, що її спричинив пасажирам швидкий потяг нумер два. Але я привертаю увагу читача, що без сумніву візьметься вирахувати цю втрату, на той факт, що це не жарт, а справжня втрата.

Феодально-буржуазний математик Малінін і Буренін, що його твори я вивчав у гімназії, цього, до речі, не розумів. Він був учений порядку індивідуалістичного і поряд із задачами, де пропонувалося змішати п'ять «цибиків» небеснокитайського чаю з п'ятьма гарнцями небеснопопівської манної крупи і продавати цю суміш з явною невигідністю для шлунку й для кишені покупця по три карбованці й п'ятдесят копійок за фунт, Малінін і Буренін висував ще таку мілітаристичну по формі проблему:

— Один солдат проходить одну верству за п'ятнадцать хвилин. За який час одну, верству пройдуть сто солдатів?

Рішіть цю проблему, улюблений читачу. Коли ви, приєднуючись до Малініна й Буреніна, скажете, що сто солдатів пройдуть одну верству за ті самі п'ятнадцять хвилин, то ви, як і цей буржуазний учений, захрясли по самі вуха в індивідуалістичному болоті. Дозвольте витягти вас з болота. Правда, сто солдатів не просто пройдуть оту одну версту за двадцять п'ять годин — це була б гулліверова математика.

Але сто солдатів насправді пройдуть одну версту за тисячу п'ятсот чоловікохвилин. Вся біда Малініна й Буреніна в тому, що цей реакційний математик не добачав у солдаті людини; йому здавалося, що витрачено (з погляду його високородія пана поручника) всіх тільки п'ятнадцять хвилин.

Отож затямте це собі і не спізнюйтесь на збори. Коли на вас чекали п'ятдесят товаришів і ви спізнилися на двадцять хвилин, то ви вкрали не двадцять хвилин, а одну тисячу чоловікохвилин — інакше сказати, ви розтратили чималу суму грошей.

Ви пригадуєте, що коли ми проїздили Донбас, на однім з перонів невідомий законодавець накреслив постанову:

ГУЛЯТЬ НА ПЕРОНІ ВОСПРЕЩАЕТСЯ
ШТРАФ ТРИ РУБЛЯ

Я під'їздив до станції «Прохладная». Інакша станція — інакші закони. Прохладний Лікург вигадав інший закон:

ПЛЕВАТЬ НА ПЕРОНІ ВОСПРЕЩАЕТСЯ
ШТРАФ ТРИ РУБЛЯ
Отже в донбасівській станції не можна гуляти, а в докавказькій станції не можна плювати. Навпаки, в донбасівській станції — логічно, очевидно, можна плювати, а на докавказькій станції можна, цілком безпечно, гуляти. Я тільки но замислився про те, що розуміння культурности в докавказького станційного зевса, очевидно, було вище від такого ж розуміння в донбасівського станційного зевса, але глянув у вікно і в душу мою проник сумнів.

Коло таблиці з законом стояла конічна плювачка у метр увишки, з тієї баскої невгамовної породи, яку в нас приковують до стовпів ланцюгами, щоб не втекла. Коло плювачки перебувала свіжа купа того, про віщо перо моє ніколи, повік не насміє нічого написати. Перед усім цим ляндшафтом стояв громадянин з непляцкартного вагону і указуючи пальцем на ввесь комбінат, чітко промовив:

— Плювать ніззя, а… можна.

 
X
Майк Йогансен. Три подорожі (1932) - p.91.jpg

Невже ви цього не розумієте? Це значить: «Не можна плювати. Штраф 3 карбованці». Тепер це на кожній станції. Обрії зникли — праворуч затулило їх передгір'я, укріте снігом і рідким лісом. Ліворуч зимовий степ — снігу нема — прив'яла жовта трава, тепло, як у нас ранньої осени. Це перегін Терек-Гудермес. На станціях продають хліб — довгі сусульки — півметра удовшки. Це чурек. Люди, не зважаючи на те, що чимдалі стає все тепліше, носять чимраз вищі й волохатіші шапки. З подзьобаних підборідь рідкі, як ліс на покопирсанім підгір'ї, ростуть чорні й руді бороди. Сухі талії підперезані башликами. На ногах кавказькі мокасини. Народ цей балакає більше між собою і язиком неіндоевропейським — це тюрки: ногайці, тюркмени й татари.

Починаються ті місця, що їх індустріялізація переводитиме одразу на три щаблі вище — місця мулл, калиму, натурального господарства і інших доісторичних категорій.

Це не значить, що ці народи некультурні. В них є своя старовинна, складна культура. Пролетаризуючись, скажемо, бакинські татари, одразу стають прекрасними робітниками: це звичні до тонкої, складної роботи люди. Та все ж таки це інший світ і інакша культура. Наближається Даґестан. Десь між нами і цею старовинною культурою прикра проходить грань. Ще довго треба боротися за те, щоб грань ту спиляли рашпилем.

Близько Махач-Кала. Зовсім стає тепло. На калюжах зелена, жива твань — це третього лютого, коли в Харкові хрищенські морози. Контури гір стають гостріші. Потяг теплу здіймає куряву.

Зима, що схожа на нашу пізню осінь, коли пожовкли очерета й опало листя з дубів. Горби ліворуч стали вже гори — це даґестанське передгір'я.

Праворуч появляється Каспій. Серце б'ється, побачивши його, так само, як близько кожного моря, не зважаючи, серце, на те, що з Каспія немає виходу в океан. Людський організм, хоча б і вивчений географії в гімназії, не цікавиться виходом в океан. Серце б'ється, коли очі бачать бирюзову, вузку смугу в вечірньому вікні вагону. О, колосальна калюжо! О, гігантська солона ванно! О, зелений акваріуме з десятипудовими рибками! О, просторе плянктонів, нектонів і бентосів! О, безмежне мокре місце! О, море!

Є інші на світі — сірі — моря: холодна Балтика, що викинула на береги пісок, на якому дід мій садовив картоплю і сіяв овес, свинцювате Нордзее, замерзлі зимою Зунд Категат і Скагеррак. Є інші міста коло тих морей, буржуазні статетичні емпорії, самовпевнені й ситі, що крізь дощовий сон почувають, як ворушиться море коло добрих дамб, підточуючи їх, і як двигтить пролетаріят, готуючи гибіль емпоріям.

То город дощ — холодний і зелений,
Над морем, що під парусом туману
Щодня лаштується його покинути навіки.
Прощає й робить істеричні сцени:
Мов Емі Робсарт Сквайру Тресильяну,
Б'ючись об приступці ґранітного фонтану.
Солону слину ллє на вохкі черевики

По вінця повний кави і какао,
Мов пароплав батавський, дихає й парує,
Що на Руан записаний у книги,
Дощами змитий ясно і яскраво
То город — дощ бульвари пришвартує,
Коло церков, і ратуш Рукосуї
Заметушаться, вигружаючи релігії.


То город — дощ під парусом туману
Захований від сонця і від вітру,
В холодній непозбуваній розпуці,
Проценти вираховує старанно,
Фантоматичне обчисляє мито
По день химерний, що навіки витре
 Його з реєстру східних революцій.

Та це зовсім інакше море. Оце й зараз, у лютому місяці воно блакитняво-зелене. Перед вікном виростають ґранітні загорожі гавані, шкуни й пароплави гойдаються в затишку, мартини пливуть у теплім вечорі, а вздовж берега, мов безконечний ремінь невидомої прозорої машини, чорною безкраєю смугою взад і вперед снують качки. То гоголі, черниці, сиваки й крижні спочивають на каспійськім курорті після довгих мандрів у Росії, Німеччині, Норвегії.

На жаль, більшій частині читачів не заб'ється серце, почувши про гоголів, черниць, сиваків і крижнів. «Як ви можете вбивати безневинних пташок?» запитували в мене, розуміючи під безневинними пташками качок усякого пера.

Коли б я був крижнем і в дурній голові крижневій моїй були б законилися абстрактні міркування про долю й ролю крижневого народу на цій зеленій землі, то може я управився б знайти якусь загальнокрижневу мету для всіх моїх співкрижнів і очевидно гостро протестував би проти стріляння в крижнів п'ятим нумером шроту, таке бо стріляння подекуди шкодить крижневому організмові, ба навіть самому життю крижневому.

Та що й я сам не крижень і читачі мої не крижні й не крижачки, то питання це нерозумне. Крижень існує для того, щоб його вбито, засмажено й ззідено. Причина цьому та, що випадково на землі всі організаційні функції перебувають у руках людей, а не крижнів. Так само ми не будемо сподіватись на те, що блощиці, комарі й морква колись знайдуть якусь самоціль для свого існування.

Апотез крижня, найвеличніший момент його життя це той, коли в нього влучив центр заряду й він шкереберть гупає у воду. Для цього він жив, викльовувався з яйця, дзьобав носом ряску, вчився літати, жирував на хлібних полях, нагулював мускули й засвоїв правило на ніч кудись летіти, летіти бездумно, підштовхуваний диким солодким інстинктом — мотати крилами і в чистім повітрі вечірнім умерти. Той крижень, що вмер від подагри, чи апендициту й зогнив в очеретах, не виконав свого призначення і не гідний славного імени крижня.

Місто Махач-Кала, раніше називане Петровськ, — бо Петро I, воювавши із персами, тут зробив був свій пляцдарм, має стільки тисяч мешканців, займає стільки квадратових гектарів і зареєстровує стільки випадків малярії пересічно на кожне літо. Потяг стоїть на станції Махач-Кала двадцять хвилин, отже я не управився б збігати до міста, порахувати населення, виміряти гектари й зробити діягнозу малярикам, а наводити дані з книжок нечесно та й немає рації — все одно читач не запам'ятає.

Не буду, отже, повідомляти читача, що в Махач-Кала живе тридцять дві тисячі душ, що є порт із двома молами, північним та південним, що є «чимало двоповерхових 6удинків, курорт, лікарня з родильним відділом, готель із назвою «Не рыдай» і ощадкаси. Скажу тільки що це колись російське місто тепер столиця Даґестану і назване ім'ям даґестанського революціонера Махач-Дахаєва. «Кала», значить, «фортеця», що ясно вже із назви «Сухум-Кала» на чорноморськім узбережжі.

Швидко за Махач-Кала, проминувши Доґогні, станція Дербент.

 
XI

Коли я приїхав у Дербент, я дізнався, що утопла велика шалянда з цукром. Шалянду тягли буксиром у Персію. В ній було ні багато, ні мало — сімдесят вагонів цукру. В газетах написано, що сорок вагонів пощастило врятувати. Не легко уявити собі, як можна врятувати цукор з солоної води. Але очевидно, що хоча перси менш робитимуть шербету і рахат-лукуму, то риба у Каспійському морі, безперечно, буде колись солодша — як марципан. Очевидно також, що коли в Дербенті не вистачатиме цукру в церобкоопі, то можна буде пити чай з рибою.

З науки ми знаємо, що в Каспійському морі така солона вода саме через те, що там багато оселедців. Коли аллах пошле ще два десятки штормів на той час, як везтимуть шалянди з цукром, то треба думати, що саме Каспійське море з найсолонішого стане найсолодше.

Дербент — слово перське і значить воно — «двері на замку». Зветься воно так з таких пустякових причин: коли народи ішли з Азії в Европу через Закавказзя, то в них було дві головні путі: путь перша через гори, і путь друга рівненькою долиною Даґестанською понад морем. І тільки в одному місці коло Дербенту гори підходять так близько до берега, що, побудувавши пару високих мурів, якийсь винахідливий народець почав стригти переселенців, беручи з них мито, а коли переселенців було не дуже багато, то й продаючи їх гуртом і вроздріб на тяглову силу.

Цим інтересним місцем, свого часу, зацікавились перси і теж настригли чимало багатств. Далі ним зацікавився Петро I і, в свою чергу, пробував сісти коло пирога.

І тепер ті дві стіни стоять колосальні й цілі перед станцією Дербент, тільки для залізниці в них пробито дірку.

Сьогодні Дербентів двоє: один залізничо-кооперативно-російсько-українсько-єврейський унизу і один азіятський Дербент на горі. Немає потреби перелічувати всі народи, що живуть в азіятській частині Дербенту, бо все одно, не запам'ятаєте. Назви тих народів і їхні мови знає тільки академік Марр і обіцяє навіть прочитати з допомогою цих знаннів етруські написи. Покищо, він їх не прочитав.

До останнього часу «европейці» жили в Дербенті на принципі екстериторіяльности, ніхто з цих не хотів вивчати тюркську мову, ніхто з них ніколи не заглядав в азіятський Дербент, а зустрівшися сам-на-сам далеко від міста, мисливці «европейські» і азіятські, без довгих церемоній, стріляли одне в одного круглими кулями (бо жаканівська куля, на думку тамтешніх мисливців, при цілком достатній силі бою, не дає потрібної точности).

Все це тепер швидко і радикально міняється. На зборах учителів дербентської округи головував молодий тюрк, хлопець літ на вісімнадцять, голова профосвіти, і хоча учителі й учительки арійської крови трохи кривилися, слухаючи його дефективну російську мову, але він головував і він давав лінію.

Ще й досі в Дербенті радянських шкіл дванадцять, а духовних шкіл вісім, а дуже недавно всі школи були духовні.

Ще й досі величезна більшість «европейського» населення дивляться на стародавні нації Даґестану згори, вважає їх за дикунів і, по змозі, не має з ними ніяких діл. Коли торік учинили курси тюркської мови, то курси ті усохли за браком слухачів. Найпередовіша частина нетубільного населення — пролетарі, партійці і комсомольці, або самі тюрки з походження, або давно вже вивчилися тюркської мови, маса ж службовців, залізничників і прикажчиків і досі вважають себе за вищу расу.

Переходячи од головної площі міста вгору, подорожній переступає межу Европи і Азії. Уже на головній площі його вражає довженний ряд обірваних чистильників, що постукують щітками об скрині і через цілий довгий гарячий день терпеливо чекають на клієнтуру.

Приблизно раз на день на площі з'являється такий самий обірваний пацан, що, якимось способом, розжився мідного п'ятака. На чистильній біржі зчиняється неймовірний ажіотаж. Пацани стукотять щітками, а тоді просто кидають свої місця, оточують щасливого капіталіста і навперейми переконують його вичистити його подерті чув'яки. Пацан старанно обдивляється інструменти кожного з них, сторговується за три копійки і представник ощасливленої фірми береться до роботи. Почистивши чув'яки, пацан сідає тут же на тротуарі і робота завмирає на цілий довгий літній день. Тільки повз ряд пацанів минають жінки з колосальними амфорами на спинах, ті амфори перев'язані ганчіркою і гойдаються на плечах. Тільки по де-не-де проїде дуже товстий мулла з довженною бородою на дуже малім ішакові.

В обід дербентський селянин, чи наймит, чи залізничний чорнороб en masse іде у їдальню робкоопу пити чай. Селянином, чи наймитом, чи залізничним чорноробом у Дербенті зветься романтична фігура у подертому бешметі з колосальною баранячою шапкою на голові, у гостроносих чув'яках і з довженним кинджалом при поясі. Ці довгоносі лицарі, немов мокрі, скуйовджені шуліки, обсідають величезну залю їдальні і мовчки сидять, очікуючи, поки руська ханум принесе їм чай. На стінах висять ексотичні плякати:

ПОСЕТИТЕЛИ, ЗАВОДЯЩИЕ ЗДЕСЬ
БРАНЬ, ПЕСНИ, ПЛЯСКУ, БУДУТ
НЕМЕДЛЕННО УДАЛЯЕМЫ

Ця ексотична література існує хіба для матросів і для приїжджих туристів. Дербентські азіяти не відчувають ніякої потреби в цьому плякаті. Вікова стародавня чемність і витриманість не дозволяє їм навіть голосно балакати у кафе, а паче битися чи танцювати. Крім того, ніхто з них не вміє читати по-російському.

Отже і другий плякат:

ВОСПРЕЩАЕТСЯ
ПОДАЧА ПИВА НЕТРЕЗВЫМ ПОСЕТИТЕЛЯМ

писаний не про них, бо вони мусулмани і алькоголю не вживають (принаймні на людях).

І третій плякат:

ПРОСЯТ
ПОСЕТИТЕЛЕЙ ВЕСТИ СЕБЯ ПРИЛИЧНО

так само, існує виключно для «культурних европейців», бо, звичайно ж ні в одному европейському кафе люди не поводяться так стримано, ввічливо і тихо, як у їдальні робкоопу в Дербенті на межі Европи і Азії.
 
XII

Ці мужні, добірно виховані, стримані, обірвані джентлмени — страшенна, злиденна біднота. Багато хто з них тільки половину року їсть кукурудзяний чурек, а друга половина годується, переважно, чистою водою з криниці і надіями на майбутній урожай кукурудзи. Навіть овечий сир, відомий у нас, як бриндза і називаний у Даґестані пендир, настільки рідко буває на столі в цих джентлменів, що серед европейського населення Дербенту склалася зворушлива леґенда про одного дуже високого перса і про один дуже невеличкий шматок пендирю.

Одного дня, коли було народне свято, і коли мулли їли прекрасний шашлик з бідацьких баранів, а й запивали той шашлик добрим вином так, щоб не видно було людям, один високий перс вирішив з нагоди божественного свята почастувати себе пендирем. З кілка він зняв довженну чурекову сусульку, один кінець її взяв у рот, а на другий край на цілий метр відстані від свого носа, поклав шматок пендирю убільшки з волоський горіх.

«Кушай, о душе моя, чурек», — сказав сам до себе високий перс. «Чурек скушав, пендир дам, чурек не скушав, пендир не дам».

Дуже довго, каже леґенда, їв перс свій чурек. Не тому він їв його довго, що це був чурек у метр завдовшки, і не тому що йому не хотілося їсти, бо перс, як і всякий азіятський джентлмен, завжди голодний, а тільки тому він їв той чурек дуже довго, що хотів якомога більше відтягти ту блаженну хвилину, коли рот його долізе до шматочка пендиря з волоський горіх убільшки.

Кінець-кінцем, чурек розтанув, як роса на сонці, як розтавали вороги перського народу перед могутніми стінами Дербенту. І зовсім близько, коло самого носа свого, високий перс побачив білий, соковитий, пахущий шматок пендирю у волоський горіх завбільшки.

«Бідна, ошукана, душе моя», сказав перс. «Чурек скушав, пендир не дам».

Кому це смішно, нехай сміється. Кому здається, що ця анекдота характеризує перську скупість, нехай засудить її, сидячи коло столу, на якому стоїть і парує котлета де-воляй з горошком. Про мене, ця леґенда була б неможлива, коли б у Даґестані вистачало на всіх людей пендирю. Англійці дуже полюбляють анекдоти про шотляндську скупість. Голодні шотляндці не мають ніяких підстав заперечувати цим анекдотам. Коли домініони остаточно одмовляються годувати Англію дешевим продуктом тільки за те, що в Англії ще показують публіці короля, то треба думати, невдовзі повстануть численні леґенди про скупість представників англійської нації. Той, хто читає газети, знає, що цей час уже наближається. Пора готувати анекдоти.

 
XIII

Щоб добитися до розмаїтих сіл, аулів і селищ Даґестанської полонини, треба їхати на паротязі. Коли вам ніколи не доводилось їздити таким способом, коли ви вмієте пересуватись тільки, сидячи в вагоні, де звідусіль закрито і зима проникає лише крізь вентилятори, коли ви ні разу в довгім житті своїм не їздили на паротязі, ви не знаєте, що таке зимова подорож.

У тисяча дев'ятсот двадцятому році, бувши в Полтаві професором всяких наук, секретарем розмаїтих факультетів і завідателем многовзірних відділів, мені довелося пережити дуже голодну і дуже холодну зиму. У маленькому, не на мій ріст пошитиму, кожусі я мандрував через усе місто і приходив на місця своїх різноманітних робіт зовсім заскнілий од морозу. Та все ж таки мені видавали фунт хліба на три дні, у мене був кашкет, черевики, штани і згаданий, не на мій ріст пошитий, короткий кожух.

І от, переходячи мостом, я замислювався над долею ворон, що сиділи на обмерзлих вербах край дороги. Я уявляв собі, що й мені отак довелося б ночувати зимою у вісімнадцятиградусний мороз, обіймаючи голими ногами обмерзлу гилку придорожньої верби. Картина була настільки морозна, що мені одразу ставало тепло в моїй одежі.

Приблизно так, як почуває себе та ворона, що спить зимою у голім гіллі задубілої верби, почуває себе пасажир зимового паротягу. Одна нога йому підстрибує на паротязі, друга витанцьовує на тендері, а у вершкову щілину, між тендером і паротягом вдирається, оскаженіла зима, з диким воєм намагаючись заморозити найбільш делікатні частини вашого тіла. Вона ж сиплеться на вас зверху, вона ж, просякаючи крізь бокові щілини, заморожує по черзі то вухо, то палець, то ніс, а від машини пашить жахлива спека і тіло під кожухом обливається потом. Коли ви встаєте на маленькій станції, одна нога затерпла вище од коліна, на другій замерзли пальці і ви довго стоїте нерухомо, наче ворона, що оце тільки переночувала на дереві.

Але дачних потягів у Даґестані не заведено, і хто хоче побачити Даґестан не тільки з вікна готелю, має проситися на паротяг.

Із вищесказаного можна легко зрозуміти, як живеться на світі машиністові і його помічникові. У десятиградусний мороз при десятибальному вітрі, який вітер через рух паротягу стає практично тридцятибальним, машиніст мало не спирається лівим боком на величезну піч, а правим боком висувається на мороз і вітер. Ті два вікна, що пробиті спереду паротяга, виконують, головним чином, естетичні функції — дивитися крізь них не можна — літом їх запорошує пилом, а зимою затягує парою. Щіток, що автоматично протирали б ці вікна, ми ще не вигадали. Отже машиніст протягом дванадцяти годин пече одну половину свого тіла і заморожує другу.

Коли потяг спиняється на підхваті, з тендера долинає меланхолійний запах баранячого сала і людського, давно не митого тіла. Виявляється, що на тендері теж є пасажири. Та що вони, азіяти, не мають знайомств із залізничним персоналом, то вони просто їдуть під вітром і морозом на нафтовому тендері. На станції у вечернім присмерку вони злазять з тендера і йдуть голодувати далі в гори.

Але й на паротязі мало хто поїде підстібуваний самою етнографічною цікавістю. Для того, щоб людина покинула хату і влізла зимою на паротяг, окрім наукових інтересів, потрібні ще інші, потужніші стимули. Ті четверо машиністів, що були зі мною на паротязі, всі були мисливці і їхали до перестанку Папас полювати на вепра.

Існує декілька теорій, що пояснюють цю найсолодшу, найбожевільнішу страсть, що колинебудь пересувала людей по величезних просторах землі. Серед широкої публіки найбільше поширена гіпотеза, що мисливська страсть є первісний людський інстинкт, що зберігся з напівзвірячих часів, інстинкт, подібний до того, що примушує нас любити жінок, їсти хліб з маслом і ходити в кіно. У згоді з цією теорією банкір, що будує собі віллу коло Голлівуда, підлягає тому самому інстинктові домовитости, що й галка, яка будує собі гніздо в комині. У згоді з цією теорією Морґан збирає мільйони, підштовхуваний тим самим почуттям, яке керує сорокою, коли вона несе в своє гніздо нікльований ґудзик від штанів. З цієї ж теорії виходить, що дама, яка пошила собі найкоротшу в світі спідницю, переживає такий саме тріюмф, як мавпа, що має найдовший в усьому лісі хвіст.

На мій погляд, ця теорія попри всій своїй стародавності і високій науковості все ж таки, не може пояснити всі факти. Вона, наприклад, не пояснює, чому мисливець, убивши зайця, не реве диким голосом, не роздирає йому зубами горлянку і не смокче його гарячу кров.

Друга теорія розглядає мисливську страсть у зовсім інакшому аспекті. Представники цієї (турґєнєвської) школи, навпаки, розглядають мисливство як акт, що ушляхетнює людську натуру, наближає її до матері-природи, породжує в душі найніжніші, найделікатніші почуття і, взагалі, веде мисливця простою дорогою із чобітьми і патронташем у лоно святих великомучеників. Убиваючи тисячі бекасів, перепелів і куріпок, мисливець поволі стає чимраз кращою, чимраз добрішою, чимраз моральнішою людиною.

Не зважаючи на всю дику абсурдність цієї теорії, вона й досі дуже в ходу серед мисливців так само, як перша теорія в ходу в їхніх жінок. Вище я вже викладав свій погляд на призначення дичини на цьому світі. Дичина, безперечно, існує для того, щоб бути вбитою так само, як яблуко існує для того, щоб бути з'їденим — це, звичайно, не значить, що вбивши качку або з'ївши яблуко, чоловік стає одразу Буддою, чи святим Миколою-угодником. Ні мораль, ні дикунські інстинкти не мають нічого спільного з полюванням. Полювання, безперечно, є психічна хороба. Це своєрідне божевілля, яке має ту особливість, що ні один хорий не хоче від нього вилікуватись.

Мені доводилося багато і сильно переживати. Я бачив, як кулеметом скошувало півтора десятки людей, я знав шалену пристрасть гри, я бродив весною по вулицях, як баран, переживаючи неймовірну, небувалу ще в світі любов. Більше того, я бачив, як коло привокзальної пивної один п'яний протягом двадцяти двох хвилин бив другого по пиці, я тікав від смерти, що гналася за мною по п'ятах і я читав вірші Шульги-Шульженка. Але ні одна з цих сенсацій не давала і десятої частини тих почувань, що їх дає звичайне і зневажене від філософів мисливство.

Можливо, що сила мисливської страсти, почасти, базується на ідеї переслідування. Коли в американськім фільмі публіка, втамовуючи подих, стежить за тим, як герой стрибає з вікна в автомобіль, з автомобіля на трамвайний дах, з трамвайного даху на аероплян і з аеропляну ринає у глиб Караїбського моря, то ця публіка переживає ідею переслідування. Справді, ні один мисливець не буде стріляти в качку, що мирно сидить на воді серед озера, весело вилущує ряску і дбайливо прудить носом воші в своєму пір'ячку. Ні один мисливець не уб'є зайця, що, сівши на задні лапки, розглядає незнайомого дядю з довгим залізним дрюком. Та коли ця качка зі скорістю сорок метрів на секунду, зі свистом розтинає повітря над головою і в невимірно коротку мить зникне з очей навіки, то мисливець хапається за рушницю, щоб її наздогнати.

Я не беру на себе сміливости цілком повно і вичерпно визначати головну пружину цього найдужчого, найсолодшого з божевіль. Але для мене безперечно, що мисливство має багато спільного з творчістю. З-посеред безмежного впливу нібито однакових невизначених, буденних фактів творець вихоплює один, підіймає його високо над своєю головою і примушує вигравати на сонці всіма кольорами райдуги. Точніше сказати, творець примушує людей уперше в їхнім житті побачити те, що вони бачать щодня й що кожної хвилини. Він конкретизує, розцвічує, створює річ, що досі була для людей лише цифрою в безконечнім числі життьєвого потоку.

Вам ніколи не доводилось бачити дикої качки — не тієї обідраної, нашпикованої салом істоти, яку подають в ресторані, і не того висохлого, скуйовдженого пудала, що стоїть під склом у музеї, а справжньої, ще живої, дикої качки. Перед мисливцем на обрії з'являється малесенький чорний хрестик. Немов друкарський знак, він пересувається на розгорнутім аркуші неба. Ще секунда, і він перейде на другу сторінку абстрактний, чорний і нецікавий, як одна із точок у величезній, повній яскравих слів книзі природи. Ще мить, і цей чорненький ікс навіки щезне з вашої свідомости, не залишивши в ній ані найменшого сліду. Короткий постріл, і з небесних полів, перевертаючись, щомить виростаючи з неймовірною швидкістю, окрашуючись усіма кольорами, вирощуючи розкішні крила, потужну голову, жовтозелений ніс і жовтогарячі лапи, на землю падає крижень, і мисливець бере його в руки, відчуваючи м'яке, тепле, небувале тіло.

За цю мить чоловік їде зимою на паротязі, цілі дні ходить, не помічаючи ран на ногах, по дві доби не їсть і по три доби не спить, переживає муки, що їх у кожнім виробництві охорона праці визнала б за середньовічну інквізицію — за цю коротку, за цю творчу мить, коли з точки народжується птиця.

 
XIV

Отже, всі п'ять пасажирів паротягу вилізли глибокої ночі вузькою залізною драбинкою і спинилися на станції Папас.

Станція Папас поділяється на дві нерівні частини. По вузькому коридорі без єдиного вікна, що виходить дверима просто в морозну ніч, очікують потягу пасажири. В у три рази просторішій кімнаті, поклавши голову на стіл, спить дежурний по станції, сам. І це не через те, що він не хоче пускати до себе людей — п'ятеро мисливців просто пішли до його кімнати і розташувалися долі — це через те, що народ у коридорі не люди, а татари. Вони сплять один на одному у коридорі коло віників і помійниць і коридор повний того меланхолійного, кислого запаху, у якому почувається то бараняча шкіра, то кислий людський піт.

Як сказано, п'ятеро мисливців, а були вони машиністи і залізничники, розташувалися в офіціяльній кімнаті дежурного по станції.

«Вепра», сказав Приходько, «треба бити круглою кулею». Круглою ж кулею б'ють також і татарина, бо жакан, хоч і летить далеко, але точно не влучає. Досить маленької билинки, чи тоненького сучка, щоб той жакан пішов на півсажня вправо, або вліво».

«Дрохву ж, навпаки, б'ють шротом і дуже треба брати вперед. Торік коло Араблинської не було нікого, хто не вбив ви, бодай із півдесятка дрохов. Здорові дрохви, але худі».

«За той сезон, що був, я убив тридцять чотири вепри, але свинятини ми їмо мало — набридло. Я продав їх на базарі — сімейство одяглося, купили ми трельяж, а це шукаю грамофона».

Приходько поклав собі під голову сумку і ліг долі.

«Знаєте що, братця», сказав машиніст Лисун, «тепер весь кабан по кущах, а то й просто лежать сучі сини у траві. Ми з Косенком ганяли хохітов, то один вискочів пудів на дванадцять і побіг у лісок. Я й біг йому навперейми і управився вистрелити, тільки кулі не було, то і він пішов, падлюка, далі».

«Но все ж таки, я його дробом зачепив. Із його капало, як з кабана. Верстов ішов, по сліду, із п'ять, но так і не взяв».

Машиніст Лисун поклав під голову сумку і ліг долі. Ще скілька душ розповідали про вепрів, про дрохов, про гусей і навіть про качок. Тоді всі поснули, а за півгодини знову схопилися й пішли на передгір'я.

Солонцюватою пустелею, хиляючись від сну, хлюпаючи по воді, плутаючися ногами в бур'янах, один за одним, низкою ми йшли на передгір'я. Було зовсім темно, стежки не було видно і люди ішли, як п'яні. Зненацька, вся компанія чогось хитнулася вправо і так пройшли з півкілометра. Потім так само стихійно повернулася назад і пройшла з півкілометра ліворуч. Тоді знову хитнулися вправо і коли край неба уже сірів, так само несподівано знайшли стежку.

Серед рівної, солонцюватої пустелі йшла стежка і раптом піднялася вгору ступнів на сто, наче східцями. Далі знову було рівно. Росли рідкі кущі ожини, оддалік чорніли ліски — це була полонина передгір'я. Коло другого лісочку Приходько послав двох із собаками наганяти вепра, а решту розставив на виходах з гаю коло рівчака, за яким починався другий гай. «Будемо гаювати», сказав він, і показав на маленький кущик — це було моє місце.

Ще їхавши до Даґестану, я дізнався, що у полюванні на вепра є деякі незручності. Свині і гуртові кабани од мисливця тікають, хоча б і поранені. Але одинець-вепр поранений, навпаки, починає ганятись за собаками і мисливцями. У пащі такого вепра єсть ікла сантиметрів на тридцять-сорок удовшки, гострі, як бритва, і загнуті вгору. Цими самими іклами досвідчений одинець розпорює животи собакам і людям з блискавичною швидкістю. Так само мені розповідали, що, поранивши одинця, треба якнайшвидше вибиратися на дерево, або коли дерева немає, то лягати ниць на землю, оберігаючи живіт від операції.

Я оглянувся навколо. Дерев не було, хіба такі, що на їх безпечно могла б сидіти тільки птиця не більша від сороки. Щождо лягання на землю, то Приходько мене цілком заспокоїв. «Можете не лягати» сказав він, «бо коли по ваших ребрах і голові потанцює п'ятнадцятипудовий одинець, то од вас все одно нічого не зостанеться, хоч ви й збережете живіт. Єдиний спосіб — це добре влучити. Коли ви почуєте, як кабан ламає гілля перед вами в лісочку, націляйте на шум, а коли висуне носа — бийте в ніс. Влучите саме куди треба, під переднє плече. А покищо, скидайте торбу, покуріть і влаштуйтеся якнайзручніше, бо влучати треба добре».

Є люди лоскотні і єсть люди, що не бояться, коли їх лоскочуть, я ніколи не боявся лоскоту аж до тої хвилини, коли сів за кущем і собаки не завели своєї знаменитої пісні за пів кілометра од мене в гаю. Я відчув, що страшенно боюся, щоб мене не полоскотало у живіт. Не то, щоб я впав у дрейф: для мене зоставався завше один дуже простий вихід — зовсім не стріляти. Але я твердо вирішив, що стрілятиму. Попробував рукою коліна, коліна не тремтіли й не вгиналися, витяг цигарку, цигарка не стрибала в роті і легко і спокійно запалилася від першого ж сірника.

Але з животом робилося щось незвичайне — лоскотало так, неначе в одежі було повно вошей. Я вирішив, що так не годиться, не поспішаючи, притулив рушницю до куща, і почав розтирати живіт, і враз перестало лоскотати. Та коли я покинув робити масаж і знову став на коліно з рушницею в руках, по животі знову щось заплазувало.

Я так і не встиг вирішити, яка була причина цього химерного явища, бо собаки завели вище, заскавчали, заплакали, заскімлили і в гайовім ріжку народився хруст, наче чагарником проходив трактор. Ще секунда, і з рогу вискочив вепер, який мені здався в ту мить дуже великим, і проскочив між Приходьком і чорнявим орменом, що стояв праворуч від нього. Вони обоє схопилися на ноги і націлились. Собаки йшли у вепра на хвості, і він кидався то до Приходька то до ормена так, що ні той, ні другий не могли стріляти. Нарешті, він стрибнув у другий гай, вони вистрілили навздогін, та було вже пізно і вепер утік.

Згодом, мені пояснили, що це було порося пудів на троє вагою, але, все ж таки, він був вищий у плечах від здоровенної овчарки. Решта свиней, п'ять штук, що були в гаї, утекли коло одного з нумерів, який був настільки необачний, що зійшов з свого місця і тільки здаля побачив, як вони, задравши хвости, чухрали на Каякент.

Того дня все ж таки, убито одного підсвинка, пудів на три з половиною, що лежав з трома іншими просто в траві. Так міцно спала ця молодь, що і собаки, і люди пройшли повз них, не збудивши їх. І тільки коли ормен, останній з усього походу, випадково спинився на тім місці, один підсвинок схопився на ноги в трьох кроках від нього і дивився йому просто в вічі. Ормен вистрелив, підсвинок упав, з трави вискочило ще троє і втекли в гай. Того ж таки дня у кущах над єриком ганяли одинця, але той був занадто хитрий і на стрільців не вийшов. Коли вся публіка порозходилася, щоб убити по зайцю, я зостався коло підсвинка і почав його розглядати. Я поставив його на задні ноги і морда його вип'ялась над мою голову. Він весь поріс шорстким рудуватим волоссям. Під губою йому ледве позначалися ікла — як на свій здоровенний ріст він важив дуже мало. Це був дикий мускулястий звір, в йому не було ні унції зайвого жиру. Він так скидався на безформну свійську свиню, як жирний замредактор одної з газет, скидається на нормальну людину. Плечі йому були на цілу четверть вищі від заду, передні ноги потужні й вузлуваті. Він був побудований за тим же принципом, що лев, або бізон — вся енерґія концентрувалася спереду коло голови, шиї й передніх ніг.

Його обсмалили й оббілували під час відпочинку і поділили на пайки. Я їв його м'ясо. Воно таке, як м'ясо свійської свині. В ньому є тільки якийсь невловимий нюанс, що ушляхетнює смак, нюанс не більший, ніж той, що відрізняє мисливця від звичайної сірої людини.

На цій полонині поміж Каякентом і Дербентом щороку вбивають силенну-силу вепрів. Влітку вепри живуть у горах і тільки зимою холод і голод виганяють їх на ситу, хоча й небезпечну полонину. Під час гаювання ми бачили двох татар із собаками — татари не їдять кабанячого м'яса, а б'ють вепрів, щоб ті не псували город та й тому, що з них добрий буває прибуток. На базарі в Дербенті м'ясо дикого вепра коштує стільки ж, скільки свійська свинятина.

Ті двоє татар підходили до нас і в нас були дуже привітні і люб'язні балачки. Татар було двоє, нас було шестеро й балачки тільки й могли бути люб'язні й привітні.

 
XV

Як у Польщі, в Арґентіні, в Бразілії, Канаді, в Австралії, так само є українці в Даґестані. Навіть у путівникові «Даґестан — страна здоров'я» указується певне число українців у кожному місті і в кожному кантоні Даґестану. Число, указане в путівникові, звичаєм, буває невелике, бо поза межами України за українців вважається тільки людей у вишиваних сорочках, з довгими вусами і з тупими фізіономіями, що вживають у розмові, головним чином, слово «позаяк». Але, крім цих ориґіналів, у Даґестані є цілі села і цілі кущі сіл з українським селянським населенням.

Машиніст Лисун, машиніст Косенко і я, сіли на паротяг, що йшов на південь у Баку. На станції Араблинській ми вилізли — був гарячий зимовий день, сніг весело станув і сонце пекло, як у нас восени. Перейшовши річку Рубас, ми пішли в гори. Ми йшли високим берегом провалля, де протікав Рубас. На коліні провалля гніздився аул; покрученою гірською доріжкою біг верхівець у чорній бурці з рушницею за плечима. Це не був ні воїн, ні мисливець, ні, навіть, князь. Просто з якогось гірського далекого аулу звичайний собі чоловік їхав у своїх справах у Дербент.

Ми обійшли коліно і пішли вгору праворуч. Провалля ставало каменисте. Табун камінних голубів крутився над скелями; обірваний пацан, вискочив з аулу і гукав нам, показуючи на голубів. Але нам треба було йти ще далеко і ми покинули долину Рубаса.

Півколом лягло камінне кладовище, але на надгробках не було хрестів, написи були чудною стародавньою мовою і писані не тюркським альфавитом.

«Це єврейське кладовище», сказав Лисун, «он той аул далі — то гірські євреї».

Гірські євреї, інакше вони звуться тати, — це дуже цікава нація. Балакають вони чистісінькою старо-єврейською мовою, якою ніхто в світі не балакає, окроме них. Вірою своєю вони мусулмани, а з походження невідомо хто, тільки, в усякому разі, не євреї і не тюрки.

Коли ми проходили повз аул, ідучи на українське селище Хач-мамзель, я хотів збити голуба. Але Лисун схопив мене за руку. «Коло єврейського аулу не стріляй», сказав він, «євреї народ сурйозний, і після вистрілу доведеться тікати верст за п'ять».

Гірські євреї розводять виноград і роблять вино, якого самі не п'ють, бо вони правовірні мусулмани. У бурдюках, а то й у барилах, вони одвозять вино у Дербент і там міські євреї, люди, що балакають, переважно, тюркською мовою і додержуються єврейської віри, продають це вино у підвалах.

Міські даґестанські євреї теж народ серйозний. Уповноважений Плодовинспілки, що приїхав у Дербент регулювати винну торгівлю й позамикав підвали, ходить у місті Дербенті обачно. Вночі він, взагалі, ходить тільки взад і вперед по своїй хаті, удень же їздить на спеціяльному візникові, а поруч з ним сидить дядя з револьвером. Цей уповноважений чоловік молодий, сильний і в бувальцях бувалий. У нього навіть вистачило сміливости пройти зо мною надвечір два квартали по вулиці пішки. Коли він отак, взагалі, бережеться, то на це мають бути дуже реальні і дуже конкретні причини. Уже коло десятка євреїв виноторговців в різні часи і з різних нагод запропонували йому, що вони його заріжуть, як тільки він покаже носа на вулицю.

Отже, як бачите, і міські даґестанські євреї народ цілком серйозний і діловитий. Дехто з них, не зважаючи на те, що підвали запечатані, і далі торгують вином, впускаючи вас тими самими дверима, на яких висить печать. Яким способом це робиться, я так і не дізнався, знаю тільки, що вдень вина купити не можна, а ввечері це дуже легко.

Перейшовши повз гірський єврейський аул, ми ввійшли в степове українське село. Ідучи по довгій вулиці, де обіруч стояли українські хати, не можна було повірити, що ми піднялися вже метрів на двісті над рівнем Каспійського моря. Дід надзвичайно українського вигляду лагодив у дворі борону. Не даґестанським варіянтом російської мови, а чистим, м'яким українським язиком дід, не поспішаючи, пояснив, як нам пройти до Миколиної хати.

Сонце давно вже розтопило весь сніг, вітер висушив землю і здіймав куряву. І мені здалося, що ми ідемо Бахтином у Змійові до Дінця. Ті самі білі, рожеві, блакитні хати, ті самі чорними віконцями облямовані вікна, ті самі очеретяні дахи, такі самі діди і баби з монгольськими обличчями і така сама татарська назва селища. Ми підійшли до Миколиної хати. Самого Миколи не було вдома — він поїхав у Дербент. Нас зустрів чорнявий пацан Грицько, хлопець літ на дев'ять, у кубанці і з ножем. Він провів нас у хату. Стара бабуся, жовта, товста, малярійна й водянкувата, приймала нас у хаті і посадовила на скрині. Це була полтавчанка. Аматори полтавської мови, української милозвучности і славнозвісного жіночого «л» могли б годинами пасти вуха коло цієї бабусі. На полу лежала хазяйка, теж хвора на малярію, і коло неї вовтузилося мале дівча.

Ми сіли і помовчали трохи, як є український звичай. Я крадькома роздивлявся хату. Її можна було б в оцю хвилину перенести у Зміїв і вона не справила б ні на кого ніякого вражіння.

Правда, богів не було — селище Хач-мамзель є колектив та й взагалі у цій країні тисячі народів, тисячі мов і тисячі релігій, боги можливо саме через свою різноманітність і многовзірність не користуються такою пошаною, як у наших селах. У сусідній чистій хаті лежала купа прядива і така сама купа овечої вовни.

«Ну як», сказав машиніст Лисун, «будемо, значить, гуртом землю робити». Баби не одповіли нічого. Видно було, що вони зберігали ворожий невтралітет до ідеї колективу. «Що ж», — сказав далі Лисун, «коли косовиця, то й діди наші з одного казана їли і з одної чарки горілку пили. Мабуть, що не погано буде і землю гуртом орати».

«Так то косовиця, а то землю орати», сказала хазяйка. «Косити гуртом тільки й треба, а як з землею, то ми ще не знаємо, як воно буде».

«А чи є у вас такі, що без права голосу?» запитав я. «Як вони?» «Є й такі», одповіла хазяйка, «і вони в колективі».

Поки бабуся накривала на стіл і прошкандибала з хлібом і солоними огірками, ми з Лисуном розпитували у хазяйки, чи є у них на селищі багаті люди і чому їх прийнято до колективу. За багатого у селищі Хач-мамзель вважається того, хто посадовив виноградник не менше, як чотири роки тому, бо землі у всіх було нарівно — це селище уже радянського походження і склалося з недобитків великих сіл даґестанських, поруйнованих білими та грузинськими меншовиками під час громадянської війни.

Отже й люди там з усяких земель України і землю ділилося між ними нарівно. Куркулі тільки но почали народжуватись на ґрунті виноградарства і це народження припинив колектив. Власне, з такого винограднику, що посаджений вже чотири року тому, має чималий прибуток і його ні в якому разі не можна вважати за середняка.

Коли бабуся принесла хліб і огірки, Лисун почав моргати оком на здогад вина. Миколин виноградник був ще молодий, отже бабуся послала пацана до Івана і пацан приніс дві четверті вина. Можна було б добути й крашанок, і масла, і м'яса — сказав пацан, але в Івана весілля і там усе поїдять самі. Дочку Іван видав заміж, записав у загсі, оце три дні гулятимуть, а тоді ще поїдуть у Дербент вінчатися.

Коли Лисун розлив вино по коновках, то бабуся почала згадувати допотопну Полтавщину шістдесятих років минулого сторіччя, а хазяйка жалілася на малярію і на свого рідного брата завідателя кооперативу. Після другої коновки хазяйка прямо почала шкодувати, що її брата своєчасно не розстріляно. Здається, що він не хотів видати їй матерії поза чергою, а собі взяв і навіть дочці своїй набрав на спідницю.

Ще жалілися вони на вовків. Передучора вовки порізали ні мало, ні багато, чотирнадцятеро коней і це саме перед оранкою.

Лисун вилив рештки вика у пляшку і ми зайшли ще до Чапура. Чапур по-татарському, значить, рябий. І справді, це був чоловік із сильно подзьобаним віспою обличчям. Волосся йому було шорстке і щіткувате, як у вепра, як вепер, він дивився маленькими злими очима і був знаменитий мисливець.

Оце він сидів на ослінчику і лагодив чобіт.

Його три дні як випустили з тюрми і він був у добрім настрою. У тюрмі він просидів рік за те, що не вбив татарина, а тільки одстрелив йому руку і то у своїм дворі при численних свідках. Коли б він цього татарина був убив сам-на-сам, як і тих шість душ, кого вже поїли шакали в усяких місцях гірської полонини, то йому не довелося б сидіти в тюрмі.

Імовірно, що рябий Чапур не заживеться на цьому світі. Чи за рік, чи за два сам-на-сам з ним зустрівшися у лісі, якийсь татарин управиться вистрелити швидше від його і від Чапура залишаться тільки дванадцять шевських цвяхів.

Ми вийшли з селища Хач-мамзель і подались дорогою на солонці. Я не беруся судити про національний антагонізм у Даґестані. Ті півсотні народів, що там живуть, ворогують між собою, ворогують із містами, ворогують із заможними тюрками, що забрали плідну полонину, ворогують із залізничниками, ворогують із своїми муллами і, не проживши там десять років і не ззівши з ними десять пудів соли, дуже не легко сказати, як там треба вирішити національне питання. Ясно одне, що там у Даґестані національне питання тісно зв'язане з вирішенням усіх чисто економічних і соціяльних проблем: воно виринає на найнесподіваніших місцях і місцевим керівникам подекуди доводиться найхимерніших добирати способів для його вирішення.

 
XVI

Вранці другого дня стало ще тепліше. Ні одної хмарки не було на небі і година була така ясна і заспокійлива, що кілька душ дербентців і з ними і Феська-хуліган взяли рибальську шалянду і виїхали в море.

Ясної, теплої години мені нічого було робити в степу і я зостався вдома. Хазяїн мій добрячий, кругловидий гігант роздобув вина і поточилася бесіда на всякі місцеві теми.

І залізничник хазяїн, і жінка його, людина справедлива й розумна — рідкі люди серед некультурних «европейців» Дербенту, все ж таки, сильно нападалися на тюрків, на гірські племена Даґестану. Я так і не добрав, за що вони на їх сердились, і мені здається, що це був просто вплив тієї самої проклятущої культуртреґерської традиції, що панує в усіх залізничних висілках уздовж Каспійського узберіжжя.

Бо вони обоє погодилися, що тюрки ввічливі і виховані, що горяни гостинні і віддають усе своє, хоч би й чужому чоловікові, що вони поселяють гостя у найкращій своїй хаті, в якій самі не живуть. Можливо, що в їхніх міркуваннях деяку ролю відогравало і те, що татари і горяни не православні і не вміють балакати російською мовою, а найпевніше, що це все ж таки була стародавня традиція.

Об одинадцятій годині знявся вітер і я вирішив їхати, але перед тим, як іти до машиніста Лисуна, я постановив поїхати на косу і глянути, чи не летять з моря качки. Поки я встиг дійти до площі, вітер був уже такий, що не хотілося йти пішки по березі. Падав сніг і вітром його несло вздовж вулиці. Я умовився з візником і ми поїхали.

Не встигли ми добитися до стіни, як вітер виріс до такої сили, що візник-горянин почав сіпатись на своєму сідалі, а за стіною кінь став. Уже нічого не було видно за морозною хмарою снігу і візник начисто одмовився їхати далі. Я пробував пояснити йому, що в такому разі він залишиться без гонорару, але він до того промерз і натерпівся, що з радістю одмовився від карбованця і нагнав коня назад у місто.

Отже, я пішов сам. Мороз був невеликий, може градусів з п'ятнадцять, чи коло того, але вітер дув такий, що йти було дуже смішно. Треба було нахиляти голову, як нахиляє голову бик, націлюючись у тореадора. Та й то дуже важко було пересувати ногами. Крізь снігову завісу видко було, як над морем коло самого берега метушилися качки, шукаючи захисту від шторму. І раптом я побачив уже зовсім комічну річ. Паралельно до берега проти вітру, летів крижень — і стояв на місці, ніби повис у повітрі, підважений на ниточку. Я спробував підбігти і одразу перегнав крижня. Крижень помітив мій маневр, взяв укіс і знову наздогнав мене. Так ми бігли голова в голову з крижнем аж до того місця, де за великим каменем сидів татарчук, що колись подарував мені сірники і марно силкувався убити качку, стріляючи проти урагану.

Я сів поруч з ним, але ми більше сміялися, ніж стріляли. Вистріл не доходив до птиці, зате море доходило до нас і разів з двоє вище колін залляло нас дуже холодною водою. Ми вже налагодилися йти геть, коли татарчук підвівся і показав рукою на море.

В трьох стах метрах від берега під одним клівером, мов пущене ядро з гармати, ішла шалянда і в ній борсалися три чорні, засуджені на смерть, фігури. Це був Феська-хуліган із колеґами. Зі скорістю кур'єрського потягу вони пролетіли повз нас, проскочили Дербент і зникли в сніговій хмарі. Я подивився на годинника. Другого дня я дізнався, що вони загинули через десять хвилин після того, як ми їх бачили з татарчуком. Загибіль Феськи-хулігана справила на дербентців дуже приємне вражіння. Казали, що ніхто не міг з ним упоратись, аж поки йому не прийшла щаслива думка ясної години поїздити шаляндою в морі. Нас ще раз залляло водою, на цей раз мало не до пояса, і ми пішли кожен у свій бік, ніжно потиснувши один одному руки.

Йшовши до машиніста Лисуна, я думав про люб'язного татарчука і мені стало дуже шкода, що я, вивчавши всякі язики, не управився вивчитись тюркської мови, щоб підійти ближче до цього мужнього, спокійного народу. Один з моїх друзів, поет і географ, навчив мене поважати і любити малі нації. Дехто з наших письменників дуже ображаються, коли на них не звертають увагу в Москві. Але послухайте, що вони самі говорять про Білорусь і спитайте в їх, що вони знають про малі нації. Понайбільше, в них немає ніяких підстав ображатись. Щождо обивательської маси, хоча б і міста Харкова, то з її поглядів на цю справу можна було б довго і весело сміятись, коли б більше не хотілося плакати.

Той самий мій товариш, географ і пост, якось їхав трамваєм у місті Харкові, поспішаючи на вокзал. Коло його на лаві сиділа літня вже циганка і на руках у неї була дитина, світліша од неї на колір. Навпроти на лаві сиділа одна тітка із тієї категорії, що домішують у молоко крейду й вапно, а потім продають його на Благовіщенськім базарі, дбаючи здоров'ям пролетарських дитинчат. Поруч з тією тіткою сиділа друга у шовковому капелюсі і в інтеліґентних черевиках.

Помалу, в міру того, як трамвай посувався Свердловською вулицею, у тітчиній душі страшний закрався сумнів, дивлячися на дитинча, що ніжно горнулося до циганки, хоча й було дещо світліше од неї на колір.

«Чудно», сказала тітка молочної категорії, «циганка чорна, дитина біла».

«І правда, чудно, знаєте», одповіла тітка в інтеліґентних черевиках. «Кажуть, що тепер стали вчащатися такі випадки, що циганки крадуть дітей».

Тітки побалакали між себе ще хвилин зо дві і прийшли до висновку, що цього діла так покинути не можна, а доведеться, мабуть, звернутися до міліціонера. На сусідній лаві знайшовся ще один йолоп у сірім костюмі, що підтвердив тітчині сумніви і теж висловився за те, щоб викликати міліціонера для консультації.

Слухаючи тих розмов, циганка засовалась на місці і почала шукати очима дверей, передбачаючи ночівлю в районі і дуже довгі й непотрібні пояснення.

«Сидіть, жінко», суворо сказав товариш, «і їдьте спокійно куди вам треба. Ніхто не посміє вас зачепити». Далі він звернувся до молочної тітки. «Я думаю, громадянко», сказав він ще суворішим голосом, «що вам не можна їхати в цьому вагоні. У мене сильне підозріння, що у вас сифіліс і що я можу від вас заразитись. Чи не буде краще викликати міліціонера і з'ясувати цю неприємну справу, бо коли у вас насправді сифіліс у першій стадії, в чому я тепер вже майже переконаний, ви можете заразити всіх сусідів. Ви самі не уявляєте собі, які це матиме жахливі наслідки».

«А ви, громадянко», сказав він далі, звертаючись до тітки у шовковім капелюсі, «ви, громадянко, щось украли і сховали крадену річ у ваш ридикюль. Я звідсіля бачу цю річ крізь шкіру вашого ридикюлю і я переконаний, що ця річ крадена. Я пропоную спинити вагон і викликати міліціонера. Він зможе з певністю встановити, кого ви обікрали і куди ви везете крадені речі».

Тітки вилупили очі і замовкли. Тоді у розмову встряв йолоп у сірому костюмі. «Дозвольте, громадянине», сказав він «циганка»…

«Циганка їде з дитиною у своїх справах», грубо обірвав його товариш, «і ніякий ідіот, хоча б він тричі був у сірому костюмі і в три рази інтеліґентніших черевиках, не має ані найменшого права до неї чіплятись».

Мені дуже сподобалося, як мій товариш, поет і географ, обійшовся з хамовитими тітками і з йолопом у сірому костюмі. Не то, щоб я сам не міг вигадати подібної речі, але найпотрібніші слова завше з'являються до мене через п'ять хвилин після того, як вони були мені потрібні. Та тепер, міркував я, я вже не забуду цієї лекції і коли мені доведеться стрітися з тюрками, я не тільки не стрілятиму в них, а, навпаки, буду їм як друг і брат. Ми з машиністом Лисуном поїдемо у Берікей і там, безперечно, стрінемось не один раз із тюрками.

 
XVII

«Татарські овчарки», сказав машиніст Лисун, «це дуже великі і дуже підходящі собаки. Коли вони самі, без хазяїна, побачать чужака, хоча б за верству від кутану, то, будь покійний, — гавкатимуть вони недовго, але той чужак недовго житиме на світі.

«Коли тобі трапиться таке, то довго не думай, а лягай плацма на землю. Перед цим добре буває ще гукнути страшним голосом: «Ури!» Тоді собаки не візьмуться негайно рвати тебе на клоччя, а почекають, поки прийде хазяїн. Але і не думай од їх одстрілятися, чи може ще й одбитися ціпком. Це собаки серйозні, голодні і їх у кожному кутані буває штук двадцять п'ять-тридцять».

За горою, коло круглого озера, що береги його вчорашній шторм укрив снігом, ми сіли в ямки і чекали, що пошле аллах. Десь далеко від моря заґелґотіли гуси. «Зникни», сказав Лисун і я зник у ямі.

Гуси ґелґотіли у ранішньому небі, але третій наш супутник, машиніст Косенко, обмотав вуха рушником і нічого не чув. Він ішов просто туди, звідки кричали птахи. Скільки ми йому не гукали, але він так і не повернувся і коли гуси вилетіли над озером, вони не сіли, а, покрутившися трохи для пристойности, полетіли на інші озера, коло яких не було машиністів з обмотаними вухами. Робити було нічого. Ми з Лисуном убили ще по парі лопоносів, підождали, поки їх підігнало вітром до берега, почепили їх у тороки і пішли пошукати хохітов. Незабаром Косенко зігнав величезний табун хохітов, штук на триста. Як срібна сітка, у чистім повітрі став табун над озером і перейшов далі в степ. Лисун наздогнав Косенка і вони пішли ліворуч ждати хохітов, а мені випало наганяти на них табун. Отже, я пішов правим боком озера і вийшов у степ, що поріс бур'янами і сохлим чагарником.

Хохітва — птиця тої самої породи, що й дрохва, тільки куди менша. Пізньої осени їх сила збивається в даґестанськім степу і коли морози не дуже по них ударяють, вони зостаються там через цілу зиму. Просто убити хохітву не можна — не підпустить. Побачивши чоловіка з рушницею, хохітва ще кроків за триста здіймається вгору і всім табуном летить за якийсь кілометр від того місця. Наївна людина, що думає до них підповзти на вистріл, може повзти на животі цілу зиму і так і не доповзти на потрібну дистанцію.

Особливо спокушає недосвідченого мисливця той факт, що навіть величезні табуни хохітви не тікають далеко від нього, а сідають просто перед його очима, іноді не більше, як за півкілометра.

Але великою компанією можна добре на них пополювати. Коли частина мисливців самовіддано згодиться гнати хохітву в якийсь бік, то тим, хто засяде в засідці, добра буває пожива. Та дуже мало хто погоджується на нецікаву ролю нагінної собаки тим більше, що щасливі власники двох чи трьох хохітов, звичаєм, забувають поділитися здобиччю з партнером. Вони тільки пропонують, що другим разом буде їхня черга наганяти хохітву, покищо кладуть дичину в свою торбу.

Мені чимало довелося йти. Я пройшов уже кілометрів з двоє, переді мною заманячили якісь сірі, ніби прогнилі, стіжки, ноги стомилися плутатись у бур'янах, а хохітов все ще не було видко. Вони не могли провалитися крізь землю і я не бачив, щоб вони летіли. Значить, вони мусили бути десь тут, якщо тільки не втекли пішки попід бур'янами — хохітва бігає дуже швидко і не всякий пацан зможе її наздогнати, коли їй навіть не схочеться летіти.

Отже я покинув думати про хохітов і уявив собі зустріч з двома прекрасними тюрками. Ми трохи постояли б серед степу, я б почастував їх цигарками і може ці люб'язні, гостинні люди запросили б мене до себе в саклю. Дорогою я міг би дізнатися від них про ті місця, де зайців, як насипано, вони могли б мені указати той самий кущ ожини, в якому завжди можна знайти шакала і може, навіть ми пішли б з ними на засіданку на вепра.

Вепра не так трудно вбити на засідці, там, де він п'є воду. Не влучити в таку десятипудову звірюгу, коли вона п'є воду, просто неможливо. За одним заходом я й пополював би і знищив би шкідника, який щоночі псує городи моїх гостинних хазяїв.

Поринувши в солодкі мрії, я й не помітив, що сірі прогнилі стіжки наблизились до мене і були тепер не далі, як на півкілометра. Десь сипло загавкав собака, потім другий. Мені здалося, що я маю згадати якусь неприємну річ, але в ту ж мить я забув про собак.

Просто переді мною, ступнів за п'ятдесят, у мальовничому безладді, розсипано було якесь чудне сіре каміння, круглясте і конічне, якого я зроду не бачив у Даґестанських степах. Що це мало бути? Невже це був той самий табун, що так таємничо провалився крізь вогку од снігу землю.

Я ще раз глянув на каміння. Якщо це був колись табун птахів то він, очевидно, закам'янів тисячу років тому. З секунду я вагався, чи мені підійти глянути на чудне конічне каміння, а чи йти далі. Тоді я зробив крок у напрямі закам'янілого музею і в ту ж мить, без найменшого переходу, величезний табун знявся вгору і замерехтів у повітрі тисяччю срібних крил.

Я вистрелив двічі… одна, дві, три хохітви посипались на землю й стрибали між бур'янами. Я кинувся їх забирати і в цей момент мене знов опанував той самий туманний, прикро неприємний спомин. Підранені хохітви урозтіч тікали від мене і тепер я вже ясно чув близькі, сиплі голоси собак.

Коли я управився підібрати пару хохітов і, тримаючи їх за шийки, ловив третю, з-поза бур'янів виринуло із п'ятеро собак. Передні вже не гавкали, а просто поволі йшли до мене. Чортова хохітва тікала прямо їм у зуби. Я вирішив, що з мене вистачить двох і все ще, тримаючи їх в руках — вони були живі, я не міг їх приторочити, почав помалу відступати.

Але я вже проходив у кожусі і важких чоботях кілометрів із двадцять та й взагалі, навіть голий і свіжий я, очевидно, не міг би втекти від собак по прямій лінії. Я сподівався, що вони просто одчепляться від мене, побачивши, що я не маю до них ворожих намірів.

Коли я оглянувсь назад, я побачив, що собаки йшли, не спиняючись, рівною лінією, ні один з них не гавкав і передній, здоровенний чорний пес, був уже у сорока ступнях від мене. Стало ясно, що по-доброму мені втекти не пощастить. Отже, я упустив хохітви і вони знову затанцювали коло мене в бур'янах, і вистрелив у чорного собаку третім номером. Собака заскавчав і подався геть, а я знову почав відступати.

Тепер, обміркував я, інші вже не підійдуть до мене ближче, ніж треба, і я зможу, без неприємностей, ушитися із своїми хохітвами.

Та коли я, уже дещо заспокоєний, за півхвилини знову оглянувся назад, собак було вже не п'ять, а штук із одинадцять. Тепер ні один з них не гавкав і вони йшли рівним півколом і уже перетяли мені дорогу у трьох напрямках. Я почав нервуватися. У мене вистачило б патронів на ввесь десяток, але я не збирався нищити татарських овчарок. Я дуже добре знав, що значить кожен собака для бідного татарина, що зимою вивів вівці пастися на степ.

Але собаки не відставали і чим далі, то все тіснішим півколом оточували мене. Я знову кинув хохітви і вистрелив у переднього собаку. Чи на цей раз було ближче, чи якраз краще влучив, тільки собака страшно завив і став качатися в бур'янах. Інші спинилися на мить, а тоді, ніби нічого не сталося, знову мовчки пішли на мене.

Я зовсім розхвилювався, остаточно покинув хохітви, насмикав у жменю патронів і приготувався перебити всіх собак до одного. У цю мить я побачив, що від прогнилих, сірих стіжків на мене швидко посувалися якісь три фігури. Мені недовго довелося на них чекати. Це було троє тюрків: один з косою і двоє з ножами. Вони бігли так швидко, що я тільки управився закласти два набої з круглими кулями. Коли вони підбігли до лінії собак, я передрейфив до такої міри, що стратив всяку рівновагу і націлився в переднього з них.

«Стій», сказав я, «а то буду стріляти». Тюрки спинилися і, страшно схвильовані і розгнівані, щось гукали до мене.

Я вже забув чисто про свої хохітви і думав тільки про те, щоб врятувати свою шкуру. Отже я знову почав відступати і, перейшовши ступнів з тридцять, ще раз оглянувся назад, тримаючи рушницю в плечі. Підстібувані різноманітними почуваннями, легко одягнені й взуті в спортивні чув'яки, тюрки знов наздоганяли мене і були вже ближче, як за двадцять кроків.

Щось у мені тьохнуло і обірвалось. Я зрозумів, що так без кінця тривати не може, і що рано чи пізно мені доведеться вбити одного з тюрків і далі або мене з'їдять поночі шакали, або, коли я управлюся перебити їх усіх, мене судитимуть за потрійне вбивство.

Але дрейф мій дійшов такої міри, що я вже не міг думати. Я знову націлився в переднього і гукнув, щоб вони не рухались з місця. Вони стали. Стали поруч них і собаки. Але і я не міг далі відступати: коли б я повернувся до них спиною, я б уже може і не управився б своєчасно вистрілити.

Тепер я вже перестав і дрейфити. Стріляти, так стріляти. І я твердо вирішив, що нехай вже краще мене судять за потрійне вбивство, але я, все ж таки, постараюся краще сам вбити їх, ніж дати їм убити себе. Я стояв на місці і акуратно вицілив у живіт переднього татарина. Мій палець лежав не якнебудь, а вже торкався спуску. Коли б передній зробив один крок, я б, чи хотів би я цього, чи не хотів би, всадив би йому кулю в живіт.

У цю мить, як голос з раю, як небесну музику, я почув за собою голос. Це був машиніст Лисун; почувши вистріли, він прийшов мені на підмогу. Дуже спокійно, не поспішаючи, він підійшов і став поруч зі мною. Він тримав рушницю на лікті, а в лівій руці у його були приготовані дві запасні кулі. Тюрки теж підійшли ближче і почалася розмова. Один молодий і один старий тюрк з ножами, не знали ні слова по-руському, але середнього віку дядько з симпатичним круглим обличчям, що вимахував косою, міг з нами балакати.

«Нащо б'єш собаку», сказав він. Я почав довго й гаряче пояснювати йому, що хоча мені дуже шкода його собак, але мені ще більше шкода себе. Коли я скінчив, тюрк коротко сказав.

«Ти вбив дві собаки».

Тепер вже встряв Лисун. Знову, зовсім спокійно і не поспішаючи, він пояснив тюркові, що я чоловік приїжджий, тамтешніх звичаїв не знаю і не хотів зробити нічого лихого. Він закидав тюркам, що ті, почувши собачий гавкіт, відразу не покликали собак. Тюрки заворушились. «Він казав — буду стрілять», сказав тюрк, показуючи на мене пальцем. «Ти будеш стрілять, я буду стрілять», з страстною енерґією гукнув він. «Ти уб'єш, я уб'ю. Прийдуть інші — вас уб'ють».

Не менше, як годину, тривала ця драматична, хоч і безплідна розмова. Я пропонував тюркам приїхати в Дербент і здатися на суд владі. Я був готовий заплатити такий штраф, який на мене накладуть у Дербенті.

«Юр манат?» сказав тюрк. «Що мені юр манат! Собака нема? Другий собака нема?»

Я трошки злякався, почувши таку суму (юр манат — сто карбованців), але не став сперечатися. В крайньому разі можна було телеграфувати в Харків, щоб вислали гроші, але машиніст Лисун поставився до справи інакше і став доводити тюркам, що собака не коштує ста карбованців.

«Як не коштує!» знову сказав тюрк. «Собака не бий, краще брата бий. Без собака нема баранта. Без брата є баранта».

Так розмова безрезультатно і припинилась. Просто машиніст Лисун раптом повернувся геть, добив моїх хохітов, оддав їх мені і ми пішли. Тюрки ще трохи постояли і пішли й собі.

Коли ми одійшли з Лисуном на безпечну дистанцію, я відчув, що не можу далі йти. Напруження скінчилося — мені вгиналися коліна, все тіло охляло і я відчував негайну потребу лягти на землю і кричати. Але своєчасно я згадав про пляшку, що висіла при боці Лисуна, в яку ми вчора насипали три повні пляшки вина. Я не дочекався, поки Лисун здійме пляшку, притулив її до рота і пив, пив, пив на ходу, так, що Лисун злякався, що йому не залишиться.

Заспокоївшися і перекуривши по разу, ми згадали про Косенка. Ми вже давно дійшли до того місця, де була його засідка на хохітов, але Косенка не було, він зник, мов корова язиком злизала.

«Еге», сказав Лисун, «он де він!» Мало не на обрії нерухомо манячила чорна фігурка. Побачивши чим пахне, Косенко втік за дві версти від небезпечного місця.

Тільки тоді я зрозумів, що значить добрий товариш у біді. Коли б не було Лисуна, то Косенко, тим паче, не прийшов би на підмогу, а вже був би десь коло станції і сідав на паротяг. Щоб покарати Косенка, ми з Лисуном випили все чисто вино і ззіли всю ковбасу.

Коли ми пізніше наздогнали Косенка біля озера, він поводився так, ніби взяв цілком правильну й розумну лінію. «Що з ними балакати, з іродами. Так і так їхню маму!» сказав він. Нам нічого не зоставалося йому відказати.

 
XVIII

Нехай не подумає хто, що мені не було соромно, що я чинив у цьому випадкові, як самий зостатній хам і культуртреґер. Я справді почував і тепер почуваю теплу любов до малих націй і, зокрема, я дуже люблю й поважаю тюрків.

Проклята ганебна традиція обопільного вбивства затягла мене супроти моєї волі в свою орбіту. Коли ви все таки вважаєте, що я чинив неправильно, розкажіть мені в деталях, щоб ви були робили на моєму місті.

Насамперед, звичайно, скажете ви, не треба було підходити до кутану, до зимової загорожі для овець. Може, коли б на тому кутані була вивіска, хоча б і самою тюркською мовою, я б не підійшов до нього. Але вивіски не було. Були якісь сірі, прогнилі стіжки — очеретяні дахи загорож.

— Уже з того факту, що хохітви підпустили вас на півсотні кроків, можна було догадатися, скажете ви, що тут справа не чиста, і добре подивитися навкруги. Я теж так думаю, і коли вам доведеться побачити на вистріл перед собою трьохсотголовий табун хохітов, ви, звичайно, не стрілятемете, а тихесенько підете геть.

— Нарешті, скажете ви, можна було згадати пораду машиніста Лисуна, сісти на землю і гукнути на весь голос: «ури!» бож собаки, привчені до того, щоб у таких випадках чужака одразу не рвати, а почекати, поки прийде хазяїн.

Але скажіть, яка у мене могла бути певність, що всі собаки цілком закінчили курс наук і що ні один з них, проти всяких правил, не схопив би мене за горлянку і не звалив на землю. Умовимося, що коли з вами трапиться така історія, то ви ні в якім разі не стрілятимете в собак, а сядете на землю і гукнете на весь голос: «ури!». Баста.

Правда, я мушу признатися, що моя любов до культури малих націй Кавказу покищо суто абстрактна і платонічна. Я ще не управився вивчити тюркської мови, але будьте певні, що, приїхавши вдруге у Даґестан, я хоч трохи, а балакатиму по-тюркськи.

Бо тюркська мова є інтернаціональний язик вісімдесяти трьох націй Даґестану. У західній смузі гірного Даґестану живе п'ятнадцять народів, а саме: аварці, андійці, каратинці, ахвахи, багулав, ідері, чемалал, хвашинці, дідоївці, капучинці, гунзал, батліхці, чеченці, лаки і арчинці. Більшість цих народів не має нічого спільного між собою, хоч історичним своїм походженням, хоч і мовою. Часто-густо можна побачити два сусідні аули, що населенці їх один одного не розуміють. Один аул «Арчи» балакає своєю власною мовою, яка більше ніде у Даґестані не вживається.

У цій смузі мало не всі балакають хоч трохи аварською мовою.

На південь, схід від басейну Койсу, живе вісім гірських племен: даргінці, кайтахці, кубачинці, табасаранці, агули, легіни, рутульці і цахурці.

У передгір'ї на узбережжі і в північній частині Даґестану від Річки Кума і аж до річки Гюльгаре-чай живуть кумики, негайці, тюрки, тати, гірські євреї, перси, чеченці, інгуші, туркмени, німці, росіяне і українці.

У передгір'ї й по всіх містах, по всіх більших аулах, люди розуміють азербайджанський варіянт тюркської мови.

Коли ви можете одразу запам'ятати назви всіх тих народів і не вагаючись сказати, які частини Даґестану вони населяють, то для вас ще є надія. Багато з тих народів не має своєї азбуки, отже й не мають шкіл своєю мовою. Донедавна навіть велика й славна лезгінська нація не мала своїх книжок. Спеціяльно для лезгінів вигадано азбуку і написано граматику.

На Україні є багато людей, що над усе полюбляють граматику й правопис. Без перебільшення можна сказати, щоб коли у цих людей відібрати можливість сперечатися на граматичні і правописні теми, вони б зачахли і усохли, як зелене дерево на каменистій скелі Даґестану.

На біду для цих цікавих людей, український правопис уже остаточно усталений і українська граматика, у загальних рисах вигадана тисячу літ тому (з явною метою зробити неприємність радторгслужбовцям), ніяких змін не потребує. Отже величезні запаси енерґії зостаються невикористані і граматично-правописна снага марно гине в геніяльних головах.

Подумайте тільки, яке ґрандіозне поле для вашої діяльности є в Даґестані! Правда, лезгіни вже зробили азбуку і надрукували кілька сот книжок, але ту азбуку можна ще переробити і дуже легко розпочати нескінченні суперечки про особливості й хиби лезгінського правопису.

А що вже в якомунебудь аулі «Арчи», що мова його не трапляється більше ніде на світі, єсть де розгулятися. Які можна влаштувати диспути на тему про виїдене яйце! Скільки можна заснувати курсів арчизації, скільки грошей можна заробити шляхетним арчизаторам! Голова гуде і перо випадає з безсилих пальців.

На щастя, наших спеціялістів ще не закликано до Даґестану і мужні, стримані, мовчазні, маленькі нації скромно й без галасу пристосовують до своїх потреб азбуки, видають книжки і помалу усувають мулл від шкільної справи. Отже, поспішайтеся. Ще скілька років, і всі правописні й граматичні питання будуть остаточно упорядковані і усталені в Даґестані. Доведеться їхати в Бразілію і мати діло з какаду.

Як бачите, в Даґестані є дуже багато націй і ще більше мов. Коли, покищо, на всіх не вистачає азбук, то це діло, яке ще можна направити, але біда в тому, що на вісімдесят три народи Даґестану припадає дуже мало землі. Власне кажучи, земля тільки й є, що у передгір'ї і у Каспійськім узбережжі. Половина ж даґестанської території це не земля, а самий ляндшафт: гори, провалля, скелі, гірські річки і інші речі, на які можна з приємністю дивитись, але на яких нічого не посієш. У гірних кантонах Даґестану на душу населення подекуди припадає від одної десятої до одної двадцять п'ятої гектара землі. Та ж земля, що є на полонині і край моря, належить в більшій половині «европейцям», а в меншій тюркським племенам. Інші ж півсотні націй сидять на гірних шпилях, як леґендарна сорока на колу.

Це не значить, що Даґестан має зостатися бідною країною і надалі, як і тепер, користуватися нашою допомогою. Даґестанові є що обміняти. Там знайдено великі поклади нафти, земляне вугілля, залізну, мідну, ртутну, срібло-олив'яну руду, сірку, цементні мерґелі, сурму, бісмут, нікель, манґан, арсен, сірчаний колчедан, золото, лупець, аспідний лупець, салітру, фосфорити, асфальт, алябастер, сіль камінну і ґлявберову сіль.

Покищо все це лежить у надрах землі, і над дорогоцінними металями пасеться баранта. Боровшися півстоліття проти царської Росії, Казі-Магомет і, особливо Шаміль, пробували одночасно піднести Даґестан на рівень культурної країни. Шаміль не тільки організував військо, навчав горян артилерії, тактики й стратегії, не тільки будував порохові заводи, не тільки добував сірку й салітру, не тільки сам карбував срібні гроші із срібла, що добувалося на своїх руднях, але й управлявся побудувати цілий ливарний завод. Він добував залізну руду і виплавляв залізо, він добував мідну руду і виплавляв мідь. На своєму ливарному заводі у Чечні він одлив п'ятдесят гармат.

Він робив шосейні дороги і будував нові мости. Царське військо завойовувало не дику гірську країну, а, навпаки, дикі хами зруйнували молоду даґестанську культуру.

Тільки за радянської влади, точніше, з 1930 року починається відродження Даґестану. Перед війною валова продукція промисловости виносила вісім мільйонів карбованців. У 1928 році вона досягає вже цифри двадцять п'ять мільйонів карбованців, а за п'ятирічку ця цифра виросте в п'ять разів.

Зараз у Даґестані є п'ять тисяч індустріяльного робітництва. Та й те, значна частина робітників працює на консервних заводах. У кінці п'ятирічки Даґестан народить сотні тисяч пролетарів. Як це не чудно, а проблема кадрів не стоятиме дуже гостро в Даґестані. Народи східньої культури віками звикли до таких тонких делікатних робіт, до такого дбайливого поводження з інструментом, що вони, як свого часу японці, ставши коло машини, без ніяких труднощів опанують нову техніку і ще й вчитимуть цієї техніки нас, ситих, ледачих і недбалих. Азербайджанські тюрки складають прекрасні кадри індустріяльного робітництва. Цим тільки й можна пояснити те, що Шаміль управився будувати ливарні заводи, виплавляти метал, робити порох. Отже тільки цим можна пояснити й те, що купка горян півстоліття самотужки боролася проти російської імперії і подолано їх, все ж таки, не воєнною силою, а грішми, купивши за величезні гроші союзників Шамілевих.

 
XIX

Коли ви не можете запам'ятати назов усіх націй Даґестану, природних багатств, що ховаються в його надрах, цифрових даних, що я їх щедрою рукою подав у попередньому розділі, то я нічим не можу вам допомогти.

Я прошу тільки взяти на увагу, якої величезної праці треба було мені, щоб зібрати всі ці факти, дослідити їх і подати вам в систематизованому вигляді і все це, за якінебудь вісім днів перебування в Даґестані.

Вже для того, щоб об'їздити всі кантони і ознайомитися з усіма вісімдесят трьома націями, деяким дослідникам треба було б витратити скілька років роботи.

Але моя праця не обмежилася самими етнографічними матеріялами. Перечитайте список покладів, що є в попередньому розділі, і прикиньте, скільки я мусив витратити праці на те, щоб точно встановити існування тих покладів у неприступних гірських кантонах Даґестану.

Але ще більше має здивувати вас те, що цю велетенську дослідчу роботу я успішно проробив не од'їжджаючи далі, як на п'ятдесят кілометрів від Дербенту.

Гадаю, що ніхто не має права гніватися на мене, коли я, навівши таку силенну-силу фактів, зібраних власним трудом і досвідом, тепер подам деякі цитати з книжок.

В 1932 році закінчиться будування Ґерґебільської електростанції на річці Кара-Койсу потужністю на десять тисяч кінських сил. Ця енерґія піде в міста Махач-Кала і Буйнакськ, а, крім того, її буде використано у сільських господарствах сусідніх кантонів.

У цю ж таки п'ятирічку почнуть будувати Сулакську електричну станцію. Багаті на воду ріки Даґестану Сулак і Самур притягали до себе увагу буржуазних капіталістів. Відомий Стюарт включив ріку Сулак у свою концесію для експлуатації білого вугілля на Кавказі.

Але так само, як у справі з Дніпрельстаном, задачу цю зможе рішити тільки радянська влада. Результати досліджень (1927/1928 року) показують, що використання водяної сили ріки Сулак і побудування гідростанції коло сіл Міятли і Ахатли розв'язують проблему електропостачання Грозного і Баку на десятки років і одкривають широкі перспективи для розвитку Даґестанської промисловости (гірничої, хемічної, нафтової і рибної), забезпечивши її дешевою енерґією. У другій п'ятирічці побудують першу частину сулакської електростанції. Проблема Сулака маштабом своїм перевищує навіть проблему Дніпрельстану. У скількох станціях на ріці Сулак можна мати потужність коло нів мільйона кіловат і енерґію коло трьох мільярдів кіловат-годин. Тут повстане новий велетенський центр для електрохемії і електрометалюрґії.

З-посеред усіх обслідуваних рік Радянського Союзу, Сулак вперше обіймає місце глибиною і вузькістю своєї долини, близькістю її до залізниці (від 20 до 30 кілометрів) і добрих до неї шляхів. Сулак вирішає задачу одночасного постачання енерґії для Грозного і для Баку. Довжина передачи до Грозного буде 110 кілометрів і до Баку 450 кілометрів.

Міятлинська електростанція коштуватиме 29 мільйонів карбованців і Ахатлинська 23 мільйони карбованців. Кожна з них матиме потужність в 180 тисяч кінських сил.

Але це ще не все. Виноград, бавовна, риж, каспійська риба, нафта і метали, акуратно перелічені мною в попередньому розділі, допоможуть зробити Даґестан одною з найбагатших республік Союзу.

 
XX

Я почуваю, що мені пора вже вертатися на Україну. Інакше читач, запаморочений колосальною кількістю корисних інформацій і наукових фактів, покине читати мою книгу. Отже я ввічливенько дякую хазяїнові і хазяйці за те, що вони приймали мене як я є, в обірваній, засмальцованій куртці і в смердючих мисливських чоботях, збираю речі в рукзак і виходжу зимового вечора на вокзал.

На вокзалі я зустрічаю лезгіна Абаса — завідателя найбільшої книжкової крамниці в Дербенті. В Абаса вихідний день і він вирішив поїхати в Араблинську полювати на качки.

Коли я зайшов у вокзал, Абас балакав з хлопчиком років дванадцяти і в того хлопця в руках була рушниця на четверть вища від його голови.

Зустрінути горянина з рушницею на дорозі трохи небезпечно, бо в силу згаданої традиції він може вас застрелити. Але так само небезпечно дивитися на горянинову рушницю на вокзалі. Якщо ви будете дивитися на неї довго і любовно, то він може вам її подарувати.

Отже я став осторонь і замовив собі шклянку чаю, тільки здаля привітавшися з Абасом. Я вже допив чай до половини, коли я раптом побачив, що Абас з урочистим виразом на суворому обличчі іде до мене, ведучи за руку хлопця з рушницею. «Дивись!» сказав Абас, «це рушниця шамілівських часів. Сталь, з якої вона зроблена, викувана на нашім заводі. Золото і срібло, що їм карбоване було дуло і приклад, добуті на наших копальнях. А от і хазяїн рушниці. Йому тільки одинадцять років, але з нього добрий буде мисливець».

Він урочисто взяв рушницю з рук хлопця і передав мені. «Дивись, сміливо», сказав він, «я вже попередив товариша, що ти не можеш взяти від його подарунку».

Це була дійсно надзвичайна рушниця. Прекрасної роботи, довге гранчасте дуло було однаково пристосоване для того, щоб бити шротом птицю, або величезною ґранчастою кулею бити звіра й ворога. Золотом ішов по ній надзвичайний визерунок — у рослиннім орнаменті визирали химерні звірі і люди.

Але я не міг роздивлятися її довго. Непристойно довго тримати в руках чужу зброю. Я віддав хлопцеві рушницю і ми з Абасом вийшли на перон.

Після стількох подорожів у рвучких паротягах у цім теплім, темнім вагоні хилило на сон. Я одшукав свою полицю і влаштував свого рукзака так, щоб можна було покласти на нього голову. Потяг рушив і мені дуже хотілося спати, але я вирішив ще раз подивитися на даґестанські вогні.

Ліворуч від залізниці є шкляна гута «Даґогні». З-під землі виходить горючий газ і рухає завод, побудований на останніх принципах европейської техніки. Розкішне, найпершої якости, скло виробляють на цьому заводі — і це найдешевше скло в Радянському Союзі.

Той самий газ огріває робітничі кватирі, горить у ріжку над столом робітника, варить його суп і нагріває воду.

Яскравим разком зір, удесятеро світлішім за весь нічний Дербент, через усю ніч палають Даґогні.