Три портрети/Іван Франко/Сумна вістка знад Полтви — над Ляном
| ◀ Єдиний прохід | Три портрети Іван Франко Сумна вістка знад Полтви — над Ляном |
|
СУМНА ВІСТКА ЗНАД ПОЛТВИ — НАД ЛЯНОМ
Вецляр, над Ляном, город Йоганна Вольфґанґа Ґетого. Та ще город гарної Льотти й безталанного Єрузалєма. Та ще… Будеруса і Ляйца.
Якже невтомно й невгавно працюють вони, щоб заспокоїти голод тієїї ненажерливої потвори, що їй на імя — війна! (Вони, себто не Ґете, Льотті й Єрузалєм, а Будерусова фабрика заліза й Ляйцова робітня військового стрільного приладдя). Як вони сопуть, стогнуть, скавулять і виють цілими днями й ночами, затьмаруючи небо й затулюючи сонцеві очі! Ще трохи і ввесь світ присиплять попелом і димами так, що й не писне!
Тільки Лян шумить собі в долині, як шумів „во время” Барбаросси й римського цісарства німецького народу, Ґетого та Вільгельма I., якого вецлярці не дуже то ввічливо привітали біля собору.
Не денервується Лян. Він неодно вже бачив і побачить ще дещо, поспішаючи до Райну, а з ним дальше до моря. Має про що шуміти.
Війна, як буря, занесла й нас до Вецляру, над Лян.Служимо при таборі полонених російської армії. Там і наших багато. Великі тисячі.
Табор далеко за містом, на горі.
До табору — липова алея. А за табором — міст.
Гарно тут. Ще Ґете казав, що у Вецлярі люди погані, але природа чудова.
Ґете вмів дивитися на світ.
Так воно і є.
Природа чудова. Ліси, ріки й гори. Але на горах гармати, щоб до міста недопустити ворожих літаків. На фабрики летять. Хочуть їх висадити в повітря. Сирени, гук гармат і літаки падуть на землю.
Війна.
У таборі теж нема спокою. Важко за дротами жити. Полонені рвуться додому, до жінок і дітей. Їсти нема що. Заспокоюємо їх викладами, театром, орхестрою, бібліотекою, тощо. Слабнуть на тілі та кріпнуть на душі. Освідомлюються.
Вчасним ранком ідемо з міста до табору. До праці. А вертаємось як коли: часом аж коло півночі. Ідеться легко, бо жолудок пустий. Шклянка якогось чаю з німецьких зел, зі сахариною, або й без, шматок хліба, що крізь нього аж до Львова видно і мармеляда з брукви. Вона має ту знамениту прикмету, що її не меншає. Скільки зіш, стільки на другий день прибуде. Бухтіє…
Взимі тут погано, бо мороз і вітри. Але зима коротка. А весною краса. Цвитуть вишневі сади, пахнуть липи, а які тут пташачі концерти! Можна забути, що не так то й далеко відтіль ллється людська кров.
„Людська кровця не водиця, проливати не годиться”.
Кажи ти це їм! Стрібуй! Але я не раджу. Ні…
Ранній ранок. Випив я оцей німецький чай, проковтнув хліб, лизнув несамовитої мармеляди — іду, щоб не спізнитися, бо це військовий табор, а в війську час, то мус.
Ах, цей мус! І камінь мусить лежати на дорозі й терпіти, що його топчуть і їздять по нім. А якби так позбувся тієї сили ціпкости, що його частинки вкупі держить, о, побачив би ти, що було би тоді! А так — він мусить лежати…
Минаю ставок із золотими рибками, (Goldfischteich), підофіцирську школу, не гіршу від Тересіянум у Відні, вчительську семинарію, і цвинтар, як прегарний, сумовитий парк.
Поспішаю, щоб наздігнати товариша Василя, автора „Розсипаних перел”.
Він, задуманий над „Сфінксом Европи”, йде й не чує, як гукаю за ним, біжить, мовби на крилах летів.
Допав я його, стискаю його дивно дрібну, худощаву долоню.
— Що чувати, Василю?
— Що?… Франко помер.
Мене, якби хто підстрілив. Стою, мов до землі приріс. І він став, дивимося на себе. Сумно, перестрашено, безладно. Здавна привикли ми до того, що Франко хорий. Всілякі вісти про його недугу ходили. Правдиві й вигадані.
Прийшла війна й гук гармат заглушив ці вісти. Одиниця, хочби яка велика, без збройної сили і без воєнного значіння маліла. А дотого знад Полтви до Райну не рукою махнути. Вістки з краю приходили скупі, бліді, непевні.
Знали ми, що Франко осамотнений, то знов, що його наші Січові Стрільці до своєї львівської станиці забрали, що ним піклується д-р Овчарський та інші щирі душі, то знов чули, що він до своєї хати перейшов, але щоб катастрофа була така близька й неминуча, того ми не знали. Потішалися гадкою, що скрипливе колесо довго їздить. А тимчасом забули, що до часу дзбанок воду носить.
Дзбанок, у якому зберігалася чудотворна вода поетових гадок і почувань, розбився — Франко помер.
Питаюся Пачовського, звідки це знає, чи з „Союзу Визволення України” писали?
— Ащож, — відповідає коротко.
Не вспів Мойсей увести свій народ до Обітованої Землі…
Входимо до табору. При брамі варта, показуємо свої папері. Нас пускають, подаємося до театру.
Василь звичайно не тратив фантазії. Не забуду, як на Новий Рік увійшов до таборової салі і замість почати промову, став зерном засівати зібраних полонених: „Сійся, родися жито, пшениця всяка пашниця”.
Без бою забрав їх у новий полон — національний.
А тепер ходив від гурта до гурта й несміливо передавав їм сумну вістку, буцімто ми якусь велику битву програли.
А за хвилину та вістка чорною птахою летіла по таборі.
Франко помер.