Перейти до вмісту

Три портрети/Іван Франко/Єдиний прохід

Матеріал з Вікіджерел

ЄДИНИЙ ПРОХІД

 

Як бувало приїду до Львова, то йду до редакції „Діла“, щоб довідатися, що в нас нового, а з „Діла“ біжу нагору, до „Товариства імени Шевченка“… Маю якусь орудку до проф. Грушевського, заходжу. Балакаю коротко, бо знаю, що в нього час дорогий. Хтось стукає у двері.

— Увійдіть!

Входить урядовець.

— Перепрошую пана професора, але шукаємо (такої то й такої) позиції і не можемо знайти.

— Не можете знайти? — всміхається зпід вуса Голова „Товариства імени Шевченка“ й дивиться на урядовця понад окуляри. — Позиція не заяць, як була, то не втекла. А возьміть лиш головну книгу. На сторінці (такій то й такій) у долині, там вона мабуть і є тая позиція.

По хвилині вбігає знову той самий урадований урядовець.

— Спасибі, пане професоре, знайшли.

— Знайшли під лавкою сокиру, ось воно як, — відповідає Грушевський.

Франко не стукаючи входить.

Вітаємося з ним, а Грушевський: — Добре, докторе, що ви зайшли.

— А чому б то добре?

— А тому, бо не знаю, де воно сказане, чи там написане, — (і цитує якесь речення у нашій старій мові). — Може ви мені пригадаєте.

Франко надумується хвилину, морщить чоло.

— Питаєте де? А… — і каже де це речення написане.

— Ваша правда, — притакує Грушевський і звязує це речення з контекстом…

„Но, — гадаю собі, — такі два гриби в борщ!“

— Йдете до міста, чи ще маєте поладнати яке діло? — звертається до мене Франко.

— Ні, я вже готовий, іду!

Прощаємося з Грушевським і виходимо.

Вчасна весна. Холоднаво й мокро. Паде сніжок і тане під ногами. Львів, хоч який гарний, а тоді поганіє. Подібний до настороженого вірла. Франко в довгім, попелястім пальті, ніби в бунді, руки в рукави. Відкашлює.

Ідемо, чомусь-то не Руською вулицею до Ринку, а скручуємо попри Ставропіґію, минаємо Домініканський костел, одним словом — колуємо, буцім не знаємо дороги.

Іноді пристаємо. Франко дивиться тоді під ноги.

— Над чим працюєте тепер? — питає.

Я кажу. Не дослухує і ніби з книжки читає джерела до тої статті, про яку я сказав.

А по хвилині.

— Був голосок та позички зїли.

Не розумію, до чого відноситься ця цитата. Питаюся несміло. І Франко розговорюється. Нарікає… Я ухам своїм не вірю. Франко, нарікає? Передімною?

Нарікає, що не має часу писати те, що хотів би. Редакторська робота, повінь усяких корект… Навіть мова… Поправляють його… І знову цитата із Шевченка: „Кругом неправда і неволя…“

— Багато я її зазнав, багато! — і ще раз зупинився.

Я глянув на нього. Невжеж це той самий Франко, що я його бачив на ювилеях? Невжеж це той великий поет, якого портрети висять поруч Шевченка, той гострий полємік, гіркий критик, замкнутий у собі, неприступний чоловік? Невжеж це він?

Хотілося стиснути його руку, так руки він сховав у рукави, хоч не так то й зимно було. І хотілося сказати якесь тепле слово, слово спочуття й потіхи, але сміливости бракувало. Ще чого доброго образиться, обернеться й піде собі геть, а мене лишить на вулиці самого з гірким почуттям непровиненої провини. Ні, ні! Краще хай скаже, як сказав про мене польський поет, що я „дивно зимний і дивно йому чужий“, ніж має сказати, що я нетактовний і грубий.

Я мовчав.

А він знов:

— Ви ще молоді й здорові. Влаштуйте собі життя так, щоб сказали те, що вам на серці лежить і що вам не дає спокою та ще так, як ви це розумієте і як хочете, а не під диктат.

Я мовчав.

Мовчки провів Франка до університетської бібліотеки й розпрощався.

Не знав, що прощаюся навіки.