Три портрети/Іван Франко/Єдиний прохід
| ◀ Поділля і Франко | Три портрети Іван Франко Єдиний прохід |
Сумна вістка знад Полтви — над Ляном ▶ |
|
ЄДИНИЙ ПРОХІД
Як бувало приїду до Львова, то йду до редакції „Діла“, щоб довідатися, що в нас нового, а з „Діла“ біжу нагору, до „Товариства імени Шевченка“… Маю якусь орудку до проф. Грушевського, заходжу. Балакаю коротко, бо знаю, що в нього час дорогий. Хтось стукає у двері.
— Увійдіть!
Входить урядовець.
— Перепрошую пана професора, але шукаємо (такої то й такої) позиції і не можемо знайти.
— Не можете знайти? — всміхається зпід вуса Голова „Товариства імени Шевченка“ й дивиться на урядовця понад окуляри. — Позиція не заяць, як була, то не втекла. А возьміть лиш головну книгу. На сторінці (такій то й такій) у долині, там вона мабуть і є тая позиція.
По хвилині вбігає знову той самий урадований урядовець.
— Спасибі, пане професоре, знайшли.— Знайшли під лавкою сокиру, ось воно як, — відповідає Грушевський.
Франко не стукаючи входить.
Вітаємося з ним, а Грушевський: — Добре, докторе, що ви зайшли.
— А чому б то добре?
— А тому, бо не знаю, де воно сказане, чи там написане, — (і цитує якесь речення у нашій старій мові). — Може ви мені пригадаєте.
Франко надумується хвилину, морщить чоло.
— Питаєте де? А… — і каже де це речення написане.
— Ваша правда, — притакує Грушевський і звязує це речення з контекстом…
„Но, — гадаю собі, — такі два гриби в борщ!“
— Йдете до міста, чи ще маєте поладнати яке діло? — звертається до мене Франко.
— Ні, я вже готовий, іду!
Прощаємося з Грушевським і виходимо.
Вчасна весна. Холоднаво й мокро. Паде сніжок і тане під ногами. Львів, хоч який гарний, а тоді поганіє. Подібний до настороженого вірла. Франко в довгім, попелястім пальті, ніби в бунді, руки в рукави. Відкашлює.
Ідемо, чомусь-то не Руською вулицею до Ринку, а скручуємо попри Ставропіґію, минаємо Домініканський костел, одним словом — колуємо, буцім не знаємо дороги.Іноді пристаємо. Франко дивиться тоді під ноги.
— Над чим працюєте тепер? — питає.
Я кажу. Не дослухує і ніби з книжки читає джерела до тої статті, про яку я сказав.
А по хвилині.
— Був голосок та позички зїли.
Не розумію, до чого відноситься ця цитата. Питаюся несміло. І Франко розговорюється. Нарікає… Я ухам своїм не вірю. Франко, нарікає? Передімною?
Нарікає, що не має часу писати те, що хотів би. Редакторська робота, повінь усяких корект… Навіть мова… Поправляють його… І знову цитата із Шевченка: „Кругом неправда і неволя…“
— Багато я її зазнав, багато! — і ще раз зупинився.
Я глянув на нього. Невжеж це той самий Франко, що я його бачив на ювилеях? Невжеж це той великий поет, якого портрети висять поруч Шевченка, той гострий полємік, гіркий критик, замкнутий у собі, неприступний чоловік? Невжеж це він?
Хотілося стиснути його руку, так руки він сховав у рукави, хоч не так то й зимно було. І хотілося сказати якесь тепле слово, слово спочуття й потіхи, але сміливости бракувало. Ще чого доброго образиться, обернеться й піде собі геть, а мене лишить на вулиці самого з гірким почуттям непровиненої провини. Ні, ні! Краще хай скаже, як сказав про мене польський поет, що я „дивно зимний і дивно йому чужий“, ніж має сказати, що я нетактовний і грубий.
Я мовчав.
А він знов:
— Ви ще молоді й здорові. Влаштуйте собі життя так, щоб сказали те, що вам на серці лежить і що вам не дає спокою та ще так, як ви це розумієте і як хочете, а не під диктат.
Я мовчав.
Мовчки провів Франка до університетської бібліотеки й розпрощався.
Не знав, що прощаюся навіки.