Три портрети/Іван Франко/Поділля і Франко
| ◀ Молода Муза — дівчина химерна | Три портрети Іван Франко Поділля і Франко |
Єдиний прохід ▶ |
|
ПОДІЛЛЯ І ФРАНКО
У жнива, мабуть 1893. р., в хаті мого дядька (маминого брата) Омеляна Глібовицького, що був парохом у Циганах, коло Борщева, на Поділлі, гостило не будьяке товариство. Приїхала дружина Івана Франка з дітьми та молодий письменник Василь Щурат. (Франко перебував тоді на студіях у Відні). Часто-густо, особливо в неділі і свята, приїздили з поблизького Борщева д-р Яросевич з жінкою, дуже гарною панею, дещо екзотичного типу і з синком Митею, а також адвокат Михайло Дорундяк зі своїм депендентом, Єронімом Калитовським. Коли додати, що бували ще й василіяни, Ломницький та Ортинський і що дядькової хати не минала також княгиня Тереса Сапіжина, вдова по незабутнім Льві Сапізі, то вийде, що то збіралося тут дійсно товариство не будьяке.
Велике, старосвітське приходство, з низькими, але просторими кімнатами, бувало свідком дуже цікавих розмов, у яких стиралися далекі собі світогляди, від консервативно-клєрикального до крайнє поступового. Але що всі розмовці були людьми високої культури й дорожили добрими формами товариськими, то до різких зударів у розмові не приходило. Кінчилося звичайно тим, що після підвечірку всі приявні переходили з їдальні до „сальону“, покійна тітка, Дарія Глібовицька, сідала до фортепіяну й починався імпровізований, домашній концерт.
За хатою і за городами шуміли широкополі подільські лани, а перед вікнами стояла заслухана величезна липа.
Яка шкода, що ніхто з нас не описав хочби тільки одного такого вечора та не закріпив на папері тих, нераз таких цікавих гадок, тих небуденних вражінь, того своєрідного сільського попівського „симпозіону“. Був би це документ не без вартости для історії української культури. А так… минуло, мов не було, мов хмарка по небі пересунулася і залишився тільки жаль.
Занадто довіряли ми своїй добрій памяті. Гадав собі чоловік, що все, що в голову впаде, ніколи не пропаде і що колись, як треба буде, то кожний момент і кожний образ із усіми подробицями відтвориш. А тепер бачу, що тільки головні зариси, тільки загальні вражіння залишилися, а все інше безповоротно пропало. Жалую, але жаль не поможе.
Мов нині бачу різко зарисоване обличчя дядька Омеляна з чорними, палкими очима, з вірлиним носом Глібовичів, то всміхнене добродушно, та гнівно захмурене, готове виявити найтонші почування і найрізкіші докори. Знаменитий бесідник і найкращий проповідник, якого я чув у свому житті, був він неоціненим господарем для любих йому гостей, а разом із тим жорстоким „облечителем“ людей безвартісних і негідних. Було щось у ньому, що нагадувало нашого Іляріона і польського Скаргу, а хвилинами появлялися на тій небуденній постаті також далекі рефлєкси колишніх наших варягів. Незвичайно сміливий, поривав юрбу за собою і міг з нею робити, що хотів.
У політиці був це небажаний противник. Але в хаті своїй, дядько Омелян, був, як кажу, господарем неоціненним. (Тільки одного ще такого господаря знаю, а саме дядькового дядька Миколу Темницького із недалеких від Циган Шидлівців.) У хаті дядька Омеляна гість нудитися не смів. Винятковий оповідач і людина незвичайно дотепна, вмів гостей зворушувати до сліз, або примушував їх сміятися на ціле горло. Що хотів.
Хоч зразковий греко-католицький священник — високо цінив „недовірка“ Франка, а Франко його поважав, чого доказом їхнє листування.
А кругом дядька Омеляна бачу кремезну постать борщівського адвоката й орґанізатора повіту, Михайла Дорундяка, не великомовного, а більше скупченого в собі, але також охотника посміятися сердечно. Бачу малого ростом, але великого енерґією Єроніма Калитовського і доктора, лікаря та посла Яросевича з синіми, раз живими, то знов розмріяними очима. Поміж ними, як „не от міра сего”, зарисовується висока стать княгині Тереси, гарна якоюсь винятково достойною красою, гідною кисти найкращих малярів Ренесансу. Всіх їх бачу, але розмов, які вели, не чую. Лиш барва голосу залишилася, лиш поодинокі відірвані слова по стерні моєї уяви, мов осіннє павутиння снуються…
Снуйся, снуйся, нитко павутини…
Зі Щуратом ми тоді, а може роком раніше, але таки там, на тім ріднім для нас обох Поділлі, і познайомилися.
Він був лише „трішки” старший від мене, але ходив до ґімназії у Львові, довше сидів у Відні, навіть мабуть мешкав з Франком, життєвого-студентського тай літературного досвіду мав куди більше від мене. Це вже був письменник, автор „Lux in tenebris lucet“, а мені ще „Стрічки” й не снилися. Я все ще не рішився був, чи триматися палітри, чи хапати за перо. Томуто я й дивився на Щурата з „респектом“, як тоді у нас казали. Але він не дер голови, ми собі навіть тикали й жили у мирній злагоді серед тих шумливих ланів Поділля, які він так любив. Довгими годинами ми блукали по полях між Циганами й Тересіном, любуючися красою неефектовного, але такого багатого в настрої подільського краєвиду. Щурат перекладав „Huttens letzte Tage“ і я мав нагоду переконатися, як він поважно ставився до цього діла. Дбав не тільки про вірність, але й про красу перекладу, а перекладати дзвінкі, мов з бронзи відлиті дистихони Конрада Фердинанда Маєра та ще й зберігати його ріжноманітні, бездоганні рими — нелегка річ.
Від Щурата в питаннях літературної техніки вже тоді можна було чимало навчитися.
То знов їхали ми до недалеких Шидлівців, попри якусь високу могилу, котрої імені вже й не тямлю. А в Шидлівцях зновуж такі „симпозіони“ як у Циганах, тільки в тіснішім, родиннім гуртку. Отець Микола Темницький, товариш мого батька з теольоґії, дивився на мене, як на свого сина. Говіркий, вічно всміхнений і жартовливий, — щоб та з яким смутком до нього приїхав, геть розжене. В Шидлівцях нудитися не вільно! А „тітка Касуня” (з дому Січинська, сестра Миколи Січинського) тільки й жури має, як угостити гостей, хоч ті гості лиш оттакі собі молоді студенти. Огрядна, кароока, весела, справжня українка, не з Поділля, а сказав би ти зподальша, десь аж від Миргороду, зі сторін безсмертного Гоголя.
Коло хати сад, зараз церква, а там село: велике, свідоме й небідне. Селяни мають ниви по цей і по той бік кордону. Через кордон перевозять снопи до своїх стодол. А кордоном Збруч. Не широкий та береги високі. Кордон!Літо гаряче, а в Збручі вода зимна. Як не купатися в ньому? Але купатися можна лише до середини ріки, дальше йти не смій, бо це вже царська вода. Нахаби! Навіть ріку хочуть розколоти надвоє. Тримаємося свого берега, як сліпі плота. А при другім, чуємо, так само по нашому говорять і купаючися, жартують. Може вони також з якого приходства прийшли, або приїхали так само, як і ми?
— Здорові були, земляки! Що доброго у вас чувати?
— Спасибі. А ви, як поживаєте? — починаємо розмову.
Та „абєзжчіка“ лихий надніс.
Тихо. Лиш Збруч буцімто гнівно шумить.
Але якісь не дуже голосні його шуми.
А коли сонце геть кудись заховається й на дворі похолодніє, господар гонить нас до хати. Він любить вечірню годину без свічок і лямпи, заки подадуть вечерю.
Так добре тоді розмовляти. Відпочивають очі і жвавіше працюють думки. А господар — мистець піддавати щораз то інші теми: про літературу, політику, соціольоґію. Навіть у фільософію скаче. Було це таке покоління, що не замикалося у тіснім кружку своїх студій, а цікавилося всім. І знали вони таки дійсно багато. Граматика і математика, природа і література, історія і фільософія, можна було сміло сказати, що „ніщо, що людське, не було для них чуже”.[1] Латинських авторів читали без коментарів, часто-густо цитували Шекспіра й Шіллєра, а Геґель був їх улюбленим фільософом. Щурат у розмовах брав живу участь, мав навіть досить помітний хист полємічний, а мені сміливости неставало. Несмілим робив мене авторитет діда, Михайла Глібовицького, і батька. Оба вони так багато вміли, що мене нераз просто страх збірав. Як стали балакати про Наполєона або розмовляти на якусь тему фільософічну, то я дух запирав у собі. Боже, яких вони вчителів мали? — дивувався я ще учнем ґімназійним. Але й потім довго не міг я позбутися того вражіння, довго не зважився сказати собі, що я також щось знаю.
— Треба нам їхати, — кажемо до себе — бо там мабуть уже й Франко вернувся з Відня.
Насилу вирвалися з рамен гостинної хати.
Франко дійсно вернувся. Втомлений і невдоволений, якийсь несвій. Приїхав відпочивати. Та який це був відпочинок! Перший вставав і босоніж, по росі, поспішав у ліс, збирати рижі та всякі губи, бо розумівся на них, як професор ботаніки. Гриби це була його „страсть“, як у Циганах казали.
А друга страсть це був тамошній, дійсно подільський став, тільки посередині чистий, мов велитенське дзеркало, а кругом зарослий трощею та всяким водним зіллям. Зате були там також раки й риби, а наш поет любив їх ловити.
Третє, що він дуже любив, то були старі подільські ґазди-фільософи, та баби-відущі. Умів балакати з ними і вони любили „нетутешнього пана“. Одним словом: риби, раки, апокрифи.
І з тіткою Дарією Глібовицькою теж любив собі побалакати. Вона вміла багато народніх пісень, казок і вірувань селянських. Село відкрило перед нею свої затаєні скарби і вона їх показувала Франкові. У вечірню годину грала тітка на фортепіяні. Мала дуже добру память музичну й кожну пісню, яку лиш раз почула, переносила на клявіші. Підбирала найвідповіднішу тонацію й передавала експресію твору. Як нікого більше в кімнаті не було, то Франко співав. У хорі гадаю дали би його до других тенорів, а як співав сольо, то виглядало, що має легкий баритон. Але не в силі голосу краса, а в тім, що він тим голосом передавав. Передавав багато, як нефальшована пісня народня. Той сам спосіб орудування звуками й та сама широка скаля чуття без зайвої афектації.
Як хтось увійшов до хати, Франко мовк, або кінчив строфу так тихо, що цікавий мудрий з того не був, а просити, щоб Франко вголос щось заспівав, мабуть ніхто й ніколи не зважився.
В неділю йшов до церкви, таки так: ішов до церкви, ставав у крилосі з дяками, слухав Служби Божої і „науки духовної“. По Службі Божій довго розмовляв з дядьком Омеляном на тему проповіді, але тоді до них ніхто не підходив.
Не бракувало й цікавих, а то й гумористичних моментів з часів побуту Франка в Циганах, але мене там не було, бо я відїхав скоро, а переповідати, що від інших чув, не беруся, бо це вже пригрівана страва. В Циганах лишився з Франками Щурат. Він міг би багато сказати, колиб схотів.
І був би великий жаль, якщо не сказав би. І не тільки про Цигани, але й про побут Франка у Відні.
А може ще за скоро казати?
Ця думка ввесь час тривожила мене, коли я писав оці рядки. Хапала за перо: лиши!
— А невжеж я що злого пишу? — заспокоюю себе.
——————
- ↑ Товаришами батька з теольоґії були: пізніший єпископ К. Чехович, катехит Федусевич, М. Січинський, Цурковський, М. Темницький, Е. Лисеницький і багато інших, що гідно записалися в памяті народній.