Три портрети/Василь Стефаник/Поезія і проза
| ◀ На Аріянській ч. 1 | Три портрети Василь Стефаник Поезія і проза |
Два селянські сини ▶ |
|
ПОЕЗІЯ І ПРОЗА
Чи багато читав Стефаник?
Як там було в Русові, не знаю, але за краківських часів ні. Арне Ґарборґ, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким добре жив, і — досить.
Про т. з. „біжучу літературу” казав коротко „Пусте! Лиш папір дурно збавлєют”.
З наших — Франка високо ставив, за його широке знання і за поезії. Добру поезію любив.
— Вона — казав — поезія, тим від прози сильніша, що ритм і строфа забезпечують її перед деформацією. З вірша слова не викинеш, — каже народ. А в прозі повикидають тобі, не то слова, а й цілі рядки, позмінюють, попереставляють і — роби що хоч!
— Тому то ти так пишеш, що нічого не можна змінити.
— Не зміниш ти, і може ще дехто. Але пересічний читач? І не дивуюся. Бо спробуй, вивчи який гарний вірш напамять і котрес із моїх оповідань. А тоді за місяць, або за два деклямуй одно і друге. Побачиш, що вірш вийде без зміни, а оповідання ні. На те нема ради. Я дуже жалую, що не пишу віршів. Написав один, і досить. Чогось у мене все прозою виходить. Може тому, що люди не говорят віршом. А я, як пишу, то все людей перед собою виджу. Про людей пишу, а поети пишут про себе.
Довгих дискусій на літературні теми не любив. — Схолястика — казав — пусте! Переливают з пустого в порожне.
Так само не цікавився розмовами на фільософічні теми.
— У хмари залазят — казав — шукают, чого не згубили. Головою муру не перебєш. Перед „початком” і „кінцем”, перед переверненою вісімкою (знак безконечности) станеш з виваленим язиком, як телє перед мальованими воротами і — шлюс.
Але Ніцшого „Also sprach Zarathustra“ позичив собі від мене, бо казав, що Ніцше моцний стиліст. — Той, як тобі реченє збудує, то але́!
Критиком був дуже гострим, особливо для молодих. Умів підхопити смішне у тих „смаркачів” і пожартувати собі трохи. Як нарікали, що Франко молодих „нищить”, то казав: „Най нищит, добре робит, будуть з них колись люди. Дітий розпускати не треба. Що такий мамин синок буде колис робити? „Бо світ не батько, а доля не ненька”, цитував старий вірш Миколи Устияновича.
Більше цікавився розмовами на політичні теми. Може тому й на обіди до Юзефа ходив, збіралися деякі соціялісти. Іноді й сам Дашинський заходив. Стефаник дуже любив слухати промов цього знаменитого соціялістичного бесідника.
Ходив до уїжджальні під Капуцинами й мене тягнув з собою. Неакустична саля, море голов, задуха, Дашинський промовляє. Юрба — інструмент, він грає на нім по мистецьки. Юрба хвилюється, кричить і разом із тим росте сила слова ретора. Юрба, як буря гуготить, Дашинського слова падуть, як громи.
— Алежбо писок має — казав, виходячи Стефаник.
До церкви не ходив, але не можу сказати, щоб у Бога не вірив. Все подавав себе за хлопа, за ґаздівського сина. Шанував традиції хлопські, до яких у першу чергу належить віра й церква. Але не любив тодішнього краківського пароха, бо це старорусин і аристократ, хоч мав цілком неаристократичне прізвище. Це одно. А друге, що за моїх часів Стефаник, так сказати, відпочивав у Кракові після першого риґорозу.
Не зривався з ліжка, Шміґер робив снідання, а по сніданку курили папіроски й розмовляли, або Шміґер читав щось, хочби й літературу Огоновського, а Стефаник робив свої, бистрі, часом і злобні замітки.
Так можна їх було і в 11-ій годині застати. Заки зібралися — скінчилася в церкві відправа. Але пригадую собі, що по смерти мами, на свята, був у церкві, прийшов разом із нами на Гроби і святкував по всім приписам традиції, яку ми пильно зберігали.Часом заходив до читальні „Просвіти”, що була тоді на третьому поверсі, в камяниці на розі вулиці Братської і Ринку, там, де тепер банк, подібно, як і на місці Кіяка нині банк. Скрізь банки.
— Також їх висадило кудись аж на банти — нарікав. — Сидять там, як кури на вишці. Дух чоловікові зіпре, заки видрапається туди.
Але брав по два сходи нараз, бо вмів ходити скоро.
Читальня мала три покої. У першім збіралися підурядники, возні, листоноші, тощо. Читали часописи, грали в шахи або в „айнундцванціґ”.
Другий — найбільший, був призначений для еліти: парох, його сотрудник, москвофіл, директор пошти, начальник землемірного уряду та інші.
У третім — темнім покою, стояли шафи з книжками. Була там також буцім то якась канцелярія товариства.
Стефаник сідав у першім покою, між возними й листоношами. Любив з ними побалакати й пожартувати. Це основи нашої суспільности, казав. І вони його цінили й шанували.
Перед десятою годиною товариство це розходилося, щоб не платити „шпери”. І тоді в „панцкім” покою засідала чвірка до тарока. Двох братів Левицьких, архітект Филимон, і молодший — Омелян, тоді мабуть судовий авскультант, чи практикант, а пізніше, хоробрий сотник нашої армії, що згинув, обороняючи Карпат, грали дуже завзято. Перечилися голосно й кричали. Стефаник у карти не грав, сідав коло них і договорював, докидав, так сказати, до ватри дров і — тішився.