Три портрети/Василь Стефаник/Два селянські сини
| ◀ Поезія і проза | Три портрети Василь Стефаник Два селянські сини |
Листи ▶ |
|
ДВА СЕЛЯНСЬКІ СИНИ
Не так то й старший від мене, любив надімною старшувати, брався перевиховувати мене.
— Бо то ви, поповичі, мнєкі, як пшеничне тісто, а ти, небоже, ще мнєкший від інших. А з бідою, як гуцул з медведем, треба братися попід сили. Такі нині часи. Нині й дівчина гарт мусить мати, бо пропаде.
І говорив це так поважно, буцім сам був зі сталі. А я знав яка тая сталь, лиш не перечив йому.
Він у Кракові довше сидів, а я щойно приїхав. Так водив мене і до Турлінського, де царював тоді Пшибишевський зі своєю гарною жінкою Даґною, і до Шмідта, і до Завера[1], де можна було стрінути мало не всю тодішню краківську „малярію” та неврастенію[2].
Мало не ввесь молодопольський Парнас пізнав я, завдяки Стефаникові. Його вже знали, бо деякі його оповідання появилися були в польських журналах, а Морачевський нанисав про нього дуже прихильну статтю, мабуть чи не в Пшибишевського „Życiu“.
— Але я з тебе великої потіхи не маю — казав раз до мене Стефаник, — бо ти, небоже, ані випити не вмієш, ані забавитися. А до людий такий ти студений, буцім ласку робиш, що з ними сидиш. А воно так не можна.
Щоправда, то я ані пити не вмів, ані довго засиджуватися не любив, бо був homo domesticus, але не до всіх відносився я холодно. Хто не робився важним і не дер носа догори, до того і я ближче хилився. До Оркана особливо.
Була це таксамо ориґінальна поява в польській літературі, як Стефаник у нашій.
Стефаник брав теми до своїх новель з Покуття, чи там, ще докладніше кажучи, з Русова, Оркан з Подгалля чи з Поремби Вєлькей. Оба радо писали говорами своїх рідних сіл, мали знаменитий дар помічування непомітних імпульсів людської вдачі, стемнювали коліри своїх малюнків і крізь придимлені шкла гляділи на світ, а на світ хлопський зокрема. Навіть такі самі мали чорні чуприни й бороди в клин та радо вбиралися в чорне. Тільки Оркан був багато рухливіший від Стефаника. Він нагадував гірського вірла, що зі скелистого Подгалля злітав іноді на доли, тоді як Стефаник скидався більше на покутського ґазду, що вбрав на себе „панцке” вбрання і замість чепигів узяв перо до рук. Оба в розмовах своїх зверталися радо до своїх рідних сіл: Оркан до Поремби, Стефаник до Русова.— У нас, у Русові, — чули ви нераз від Стефаника… — U nas w Porębie… — починав Оркан неодну із своїх знаменитих наррацій.
Оба були незрівняні оповідачі. Ніколи не забуду Стефаникового оповідання, про те, як то він і Мартович зі своїми батьками, ще як „шкубенти” в Коломиї, ходили купувати „шпенцери”. Кращої гуморески не то Аверченко, або Вишня, але навіть Твайн не написав би. І ніколи не забуду, як Оркан розказував про ґазду, що мав знаменитого коня. — To beł kuń! — повторював ґазда щокілька речень.
Та ще одно робило їх подібними до себе: сентимент до мами. Для обох „мама”, то було святе слово. Не вимовляли його часто, але як вимовили, то обличчя їх молодніли, і якесь сяєво ясне й тепле осінювало їх нараз. Кращали.
І не можу також поминути ще одної їх спільної прикмети, а саме товариського почуття. На обох, як на приятелів можна було числити.
Час ішов. Стефаник із залізного медика став послом до віденського парляменту, Оркан здобув собі славу серед польського суспільства, а на Подгаллі зокрема. По війні неодин „zwojskowiał, lub spaństwowiał”, Оркан залишався таким, як був, хоч війни за печею не пролежав.
Багато дечого змінилося. Їх дружба ні. Обох їх згадую нині з жалем і вдякою, як моїх найкращих приятелів.
——————