Три портрети/Владислав Оркан/В гостині у планетника
| ◀ Театр | Три портрети Владислав Оркан В гостині у планетника |
Премієра ▶ |
|
В ГОСТИНІ У ПЛАНЕТНИКА
— Приїдь до мене, — просив мене нераз. — Маю піяніно найвище положене в Европі, — жартував. — Познайомишся з моєю мамою і сестрою. Вишлю по тебе фірку — добре?
Я обіцяв, але він не вірив. Витягав з кишені записник із калєндарем. Синув пальцем по днях.
— О, бачиш, тут будете мати два дні вільні, а третій від полудня, бо школа триває лиш до першої години.
— Того дня маю тільки до одинацятої.
— Тим краще. Виїдеш уполудне і перед вечором будеш у мене. Слово?
І я мусів дати йому слово, що приїду.
Вибрався, тоді, як було умовлене, по школі, в суботу. Дві-три години залізницею і — стація підгірська.
Виходжу й питаюся, чи є коні з Поремби, від пана Оркана.
— Ано, є! — голоситься ґураль. Невеличкий, ніс, як гачок, обличчя виголене, хитрі очі, сховані під навислими бровами; від носа до затиснених уст два гострі рівці. Хижа птиця гірська.Розтарахканий візок, сухоребра конина, на візку скрутель соломи, прикритий пасманистою веретою.
Невибагливо, але певно, — погадав я собі, вискакуючи через драбини на розхитаний візок.
Ґураль замахав віжками, цвяхнув коня разів десять батогом і — „язда!”
Візок підскакує; коник також, обоє вдають, що поспішають. А поправді ледь-ледь посуваємося вперед. Не спішно нам. Осінь, по жнивах, субота пополудні, по роботі, не їдемо ані на „посьту”, ані на термін — маємо час.
Ґураль закурив люлечку, зачіпив віжки за люшню, обернувся до мене й говорить.
— А не заїдемо в рів? — питаюся його.
— Тут ровів нема, бо то не цісарська дорога. А хочби були, то це такий мудрий кінь, що він вам з дороги ані на волос не зійде. Як темна ніч то пустіть його і перед саму хату завезе вас: „Мондри ґад!” А що худий, то всі ми тут худі, мій пане. І земля також, а яка земля, такі й люди і все, навіть деревина в лісі.
Ґазда говірливий, цікавий. І правду каже. Земля тут марна, хоч оброблена добре, краще, ніж у нас. Краєвид сумовитий. Навіть небо зажурене якесь, засумоване.
— А що робить пан Оркан? — питаюся.
— А щож би робив? У книжках читає. В день читає, а по ночах пише. Пише й пише. Що його рука не зболить від того писання… А ви може пан — Оркановий свояк?— Ні, — кажу — знайомий.
— А, так! — і пальцем поколупав у люльці.
— Як знайомий, то можу вам сказати: говорять люди, що він і в звіздах читає, не лиш у тих книжках.
— Якто у звіздах?
— А но, так, як планетник. Нарід спить, а він не лягає. Сидить при вікні і дивиться, все дивиться на небо. Неодин переходив попри його вікно і бачив.
— І вичитав вже що?
— Питаєтеся? Все знає наперед. І яка буде погода і які податки і хто справу в суді проріже, все знає. Мудра голова. Раз мудра! Такої другої не знайдете. І звідки він такий взявся, Бог один знає. Таже це ґураль, так сказати, такий, як ми всі хрещені, а дивіть розум який! А як він говорить! Веселого до сліз розжалобить, а сумного до сміху розвеселить. Як схоче, так і буде.
Візок докочувався до Нєдзвєдзя… „Пррр!”
Здалека чую гамір якийсь, як на відпусті, або на ярмарку в місті.
— То пан Оркан щось оповідають, — пояснює ґураль.
— Де?
— А но там, у зида — і показав бичевном на поганенький заїзд при дорозі.
Приходжу.На лавці сидить Оркан, кругом нього кільканайцять ґаздів. Пють пиво, курять люльки, слухають, що розказує Оркан.
Двері відчинені просто на якийсь потік.
Потік гірський. Шумить. Хоче заглушити широкий сміх і регіт ґаздів.
Та, куди!
Привіталися ми, Оркан посадив мене коло себе та казав і мені дати пива. Пиво було мутне і недобре. Але мушу пити, коли люди пють. Посидів трохи, посміявся також і тоді оба ми з Орканом, хиткою кладкою через шумливий потік пустилися до нього, на гору.
Як до Василіянського манастиря у Лашківцях, погадав я собі. Тільки не такі камінисті стежки.
— А якже ти туди висадив своє піяніно? — питаюся.
— Пів Поремби збіглося й витащили. Вони й найбільші канони вивіндували би туди, і не тільки туди, але й на Турбач, або й на Свініцу, коли б треба було. Ґуралі! — додав не без гордощів.
— То не те, бачиш, що люди долові, тяжкуваті, та ще, як у нас, запаморочені малярією. Ґуралі бідний, але жвавий народ.
І почав мені розказувати про них усякі дива.
Не счулися ми, як дійшли до хати. Тільки задихався я таки добре.Оркан мешкав ще тоді у своїй старій, по батькові одідиченій, звичайній ґуральській хаті, тільки більшій трохи, ніж звичайні. Але так само було тут чорно, закопчено димом і так само чути було тут щось, як скрізь у гірських хатах.
Привітався я з мамою поета і сестрою. Обі не подібні до нього. Добродушні, ввічливі. Тільки очі дивляться так само мудро й цікаво, хоч не так бистро.
У хаті чисто, тепло й притульно. На лавці, на покуті і на однім вікні рядочками поуставлювані книжки, так рівно й дбайливо поуставлювані, як букви в Орканових листах і рукописах. Між ними й мої „Стрічки”, оправлені. Оркан показав на них рукою:
— Читаю.
— Навчився?
— Невжеж це така штука? Тих кілька інших знаків показав мені Влодко Ярош і я тепер не тільки читаю, але й розумію. Нам, ґуралям, лекше розуміти вашу мову, ніж тим панам у місті. От бачиш у нас є і „дує” і „хосен” (chasen) і „ґазда” і багато тих самих слів, що і в вас. Пастухи зі своїми отарами мандрували по горах і зустрічалися з собою; ґуралі, гуцули і румуни. Опришки також.
Любив і в фільольоґію встрявати і в етноґрафію також.
— Ми рішуче замало знаємося і це одна з причин нашої безнастанної гризні. Нарікають мої земляки на ваше нелатинське письмо, але хто ручить за те, що коли ви приймете латинку, то вони будуть ваші книжки читати? Тоді скажуть, що не розуміють ваших слів, щоб ви викинули ваш словник, і так все. Тут доброї волі треба, от що! Я її маю.
Орканова мати не тільки слухала, що її син балакав і дивилася на нього, як на образ, але й у розмову встрявала. І тоді видно було, як начитаність гармонійно зживалася в її мізку зі здоровим розумом хлопським. Мудра жінка.
Орканова мати пішла варити з донькою вечерю, ми вийшли дихнути гірським вечірнім холодком.
Недалеко від старої хати будував Оркан нову. Велика, поверхова вілля була вже під дахом, але ще без вікон і дверей, без печей і підліг.
— Незабаром мушу знов їхати до Кракова і виколупати десь у якімсь банку гроші на викінчення. От, напитав собі чоловік біди! Але годі! Раз ти поліз між пани, так треба й мешкати по панськи. Та правду сказати, в старій хаті тісно мені. Низька й темнава, а я люблю сонце. Тай може чоловік колись ожениться, діти прийдуть, гості приїдуть до нас на вакації, тут не було би де поміститися нам усім. А в новій місця буде багато. Або я знаю, чи я добре зробив? — і задумався.
А по хвилині:
— Може й краще було б не скидати білої гуньки і вузьких штанів, пасти вівці й чекати, коли мені винесуть юзину[1]. Шевченкові також тринайцятий рік минав, як він пас ягнята за селом. А пізніше — академія, розголос, освічене товариство петербурське і — вязниця, заслання, цинґа й передчасна смерть. Невжеж можна знати, яка нас доля чекає?
Зпоза голих, копястих гір, викочувався червоний, непривітний місяць.
Рано по сніданню пішли ми пройтися. Недалеко й зайшли, полягали під якимсь нужденним корчем, дивилися і думали. Корчі стояли рідко і були подібні до тих, що їх Сеґантіні малював. Повикручувані, несамовиті, як на образі „Недобрі мачухи”. Навіть вітер не мав охоти гратися з ними, тягнути їх за зелену чуприну і сміятися, тільки лягав у придолинках і позіхав. Колиб тут сосни росли та ялиці, скільки шуму було б, скільки пташиного співу і реву звірів. А так — що!
— Колись тут — говорив сумно Оркан — ліси росли непролазні, древле (drzewiej) тут ґотури гуготіли, ревіли олені й медведі, а лісові панни, викупані в потоці, забігали аж сюди і розкішно вигрівалися до сонця. А тепер?
|
Pustka i spokój… Białych pniaków rzędy |
——————
- ↑ Юзина, Jause, підвечірок. Заголовок одної з Орканових новель.