Три портрети/Владислав Оркан/Театр
◀ Знайомість перед статуеткою Шопена | Три портрети Владислав Оркан Театр |
В гостині у планетника ▶ |
|
ТЕАТР
Були ми тоді молоді. Оркан дещо молодший від мене. Мав літ небагато понад двацять.
В таких літах люди легко липнуть до себе. Я тужив, як Оркан поїхав з Кракова і тішився, коли він знов приїхав.
Як гірський орел сидів у своїй Порембі, над плохеньким ґуральським містечком Нєдзьвєдзєм і коли йому знудилося у тій пустельні, злітав до Кракова, на доли. До накладців із новими творами, до родини й до своїх приятелів (Ярош, Ґвіждж, Ґаліца, Захемський — найближчі).
Привозив зі собою з Ґорців шум гірського вітру, пахощі косодеревини й казки та оповідання про те, як живе тамошній народ. Був того життя непересічним знавцем. Не тільки дивився і слухав, але вмів також відчувати те, що діялося під плесом, у глибинах душ хлопських, чого найкращим доказом його знамениті „Листи зі села”. (Listy ze wsi).
А розказував про те, що бачив, чув і відчув так живо й цікаво, що годинами цілими можна було слухати його й ненаслухатися. Потрясав чорною, схвильованою чуприною, як гривою, очі йому горіли і по його обличчі бігала та несамовита невинно-хитра усмішка, шо нагадувала дитину і Мефіста.
Не був це оповідач-сміхун, що дотепами пописується у каварні, забавляючи невибагливе товариство. У його оповіданнях завсіди скривалася якась то глибша думка, якесь помічення схоплене з іншої точки, ніж та, з якої ми привикли дивитись на село і на його справи. Нагадував старого ґазду фільософа, на перший погляд буцім такого собі звичайного і покірного, а поправді богатішого духом і більше освідомленого від неодного пана з міста.
І про що Оркан не балакав би, про ліси й пасовиська, про загальне голосування, про сойм і парлямент, чи про складне польсько-українське питання, він усе якусь цікаву гадку кинув і ніколи не зійшов з позиції правди та справедливости, ніколи не переставав бути справжнім освіченим чоловіком, гуманістом.
І якже було не любити Оркана!
Міста і його культури він не легковажив. Знав, як багато поступ завдячує містам. Але „міщухів” не любив, а над так званою середньою верствою, над урядовцями, учителями, тощо, милосердився. Казав, що вони за марні й малі гроші продають свій час, свої сили і свою волю, бо — мусять. Невільники життя.
Як балакав на такі теми, то з порожнього в пусте не переливав, бо не тільки в белєтристиці був начитаний, але економії та соціольоґії не легковажив собі. Читав багато і з ріжних ділянок знання. Лише не систематично, а до чого коли мав охоту.
Як розбалакався, то нераз доходив до дуже цікавих висловів, тільки їх не обґрунтовував якслід і не оформлював, не підчеркував, як правду, тільки лишав під знаком питання, або кидав, просто, як парадокс і — сміявся.
Половина Кракова то були його знайомі. З кожним як не на „ти”, то на „ви”; на „пан” був тільки з чужими, з урядовцями в бюрах, банках, тощо. На його гадку добрі знайомі не повинні собі панькати, бо воно виглядає претенсійно і смішно, відчужує людей від себе.
Але поза тим дуже вважав на товариські форми; в поведінці з людьми був гладкий і мягкий, нікого не образив і не вразив перший. Але як йому хто наступив на ногу, то вмів знайти дуже різку і влучну відповідь. Без огляду на його „тикання” та „викання” було щось дійсно панського й правдиво аристократичного у того „ґураля з Поремби”.
Театр, таксамо, як Стефаник, дуже любив і часто ходив на його вистави. Але також, так само як Стефаник, не любив, щоб театр скочувався на рівень ярмарочної буди. На це є „сценки”, а не „сцени”. Театр повинен залишатися справжньою святинею національного мистецтва[1]. Хоч жив у часах т. зв. „Молодої Польщі” і хоч з письменниками і мистцями того напрямку знався, а з деякими навіть дружив, то не на цілу їх програму писався.
— Пересаджують в сакраментах — казав — залазять у хмари, а тут земля така велика й життя таке багате. Що вони лишать тим, що по них прийдуть? Патетичні фрази і забріхані візії („zakłamane wizje“).
Любив ходити до нашого театру, як цей театр до Кракова приїздив. Особливо на пєси з народного життя, на „Гриця” і „Дай серцю волю”. Як Кушнірева грала Марусю, то не міг спокійно всидіти в льожі — „Zjawa“! — казав до Бідера, — „Zjawa“!
Таксамо високо ставив Осиповичеву, Рубчакову та Юрчака.
— Ви покликані до того, щоб утворити музичну драму, — казав кілька разів до мене, але ніколи не висловився ясно, яка це драма повинна бути, — щось ніби „Пер Ґінт”, чи що. Чути було, що він має якусь ідею, але ще не оформлену, не готову, лише in statu nascendi.
Їздив навіть до Львова, де наш театр ставив його „Скапаний світ”. Був вдоволений з вистави, тільки за голову брався, що ми, культурний народ, не маємо в столиці краю свого театрального будинку.
— Як ви на це можете дивитися, люди, і не спалитися зі сорому?
Я його заспокоював, говорив, що вже збіраються датки на будову і казав навіть кілько зібрано.
— То чомуж не будуєте? Хочете конкурувати з польським? Смішне. Збудуйте простору салю і велику сцену, з усім, що до вистав потрібне. А всякі стуки[2], каріятиди й капітелі, позолітки і плюші лишіть до лиха! Ви нація здорова і молода в собі, пощо вам тої буржуазної хороби?
Скільки разів приїхав до Кракова, не забував про мою хату. Звітався, побалакав і просив, щоб брати жінку й іти з ним до якогось льокалю. Але, як його ми задурили, якось і затримали до вечері, то вже лишався і поза північ, бо до розмови ніколи йому тем не бракувало. Особливо, як розмова зійшла на село й на хлопів. Це його найбільше цікавило. Там були для нього справжні люди, що виросли з землі, а не з ґазів та сопухів міських, люди, що дихали повітрям, а не фарбою друкарською і параґрафами ті „бідні паперові, забріхані люди”.
Як приїхав до Кракова, то цілими днями, вечорами й ночами ходив по каварнях і театрах, по книгарнях і друкарнях, переговорював і торгувався з видавцями, захочував нових черенок, турбувався окладинкою своєї нової книжки, аж нараз: Знаєш? Я завтра їду.
— Куди?
— А куди ж би? Над море. Мушу, бачиш, трохи провітритися, а то стуманів би чоловік дочиста. І з грудьми моїми щось недобре — додавав покашлюючи, буцім виправдував себе.
——————