Тіні минулого/„Два лицарі“
| ◀ „Чудо віри“ | Тіні минулого „Два лицарі“ |
Зачаровані скарби ▶ |
|
Старі казки, старі пісні… Боже, яка краса в старих переказах давно минулого життя!… Сучасне життя сповнене горя і сліз, мимоволі зблідне перед величавим стражданням минулого, яке спочиває в руїнах… Слухаєш старі перекази і чудуєшся, чи є ще де в світі така країна, щоб мала такі славні сторінки свого минулого?.. І справді, дивно воно якось… Стоїть собі якийсь старий, одвічний, напіврозвалений палац якогось магната і мовчки зберігає святі таємниці прапрадідів…
Панування польського магнатства на Волині не загинуло без шуму, і залишило по собі ряд старих казок і легенд. Багато вилилося народних сліз від насильства чужинців, поки широка думка-фантазія якогось сліпого лірника не утворила надійної казки, яка могла заспокоїти трівогу і біль народнього серця…
І сталося так, що де найбільше панували недоля і смуток, там з'явилися найкращі пісні і найхитріщі казки, бо як-би не було тих пісень і казок, то не можна було б і жити…Там, де від Авратинських кряжів гір розбіглися аж до річки Ікви невеличкі гори, горби і пагурки, де сосновий ліс змішується з вільхою, грабиною, березою, липою, дубом та ясином, — з давних давен стоїть невеличке містечко Бережці. Як переказують старі люде, і як свідчать стародавні записи, то основателем сього містечка був граф Бережецький, який збудував тут над самою річкою Іквою двохповерхокого палаца з двома високими баштами в готицькім стилю. Про сей палац багато розказується всяких казок, бо й сама будова його дуже характерна, казкова. Палац сей скорше нагадує собою якусь цітаделю, ніж будинок для спокійного життя. Дві високих башти мали по два ряди круглих „бойниць“, з яких колись грізно визирали гарматні люхви, а зараз по вечорах з них визирають пугачі і жалібно гукають на весь старий панський сад, яким в ночі страшно навіть проходити, щоб часом не попасти в яку небудь яму і не провалитися Бог-зна куди… А таких ям в старім саду дуже багато. Невідомі ходи підземних льохів, що починаються з під палацу, тягнуться спершу всього до старої церкви і костьола, який колись монастирем був, а потім проходять аж на середини містечка на площі, де ще й до сього часу стоїть старий-престарий „ратуш“ в три поверхи і з такою-ж велечезною, як у церквах, круглою банею, на маківці якої гордо пишається герб графа Тарнавського. Від „ратуша“ льохи тягнуться кудись далі, але куди саме, того напевне ніхто не знає і нічого певного не може сказати… Одні кажуть, що вони тягнуться до Дубно, а другі — що десь аж до Білокриницького замку, що коло Крем'янця… Одно, що певно може свідчити про те, що такі льохи дійсно істнують, се те, що каждої весни, як тільки ростає сніг, скрізь в містечку і за містечком з'являються нові ями, куди завалюється розмякла земля.
Ті, що пробували заглядати в ті ями, часто знаходили на їх дні бокові ходи в якісь підземні коритарі, куди вже ніхто не одважався йти через те, що там було темно, а засвічену свічку гасив „злий дух“, що „вартував панські дорогоцінні скарби“, як казали люде. Багато ще розказувалося всяких дивних казок про ті скарби, але ніхто не брався за розкопки, а старанно засипали землею всі сі ями „щоб часом скотина не впала туди…“
Як стародавній палац, так і сей чудний „ратуш“ мали за собою богате минуле. Коли в маленьких Бережцях панували ясновельможні князі Радзивили, Вишневецькі, Чарторийські, а потім графи Тарновські і аж нарешті Морстинови, то всі вони проходили одні за другими і кожний приносив сюди своє щось, що веселими піснями співало в палацу і тяжкими зітханнями лунало в убогих селянських хатах. Всі вони старалися збільшити роскіш свого особистого життя, а через те все тяжче ставало жити в світі біднім людям…
Було так аж до 1863 року, коли селяне надіялись на майбутнє щасливе життя, а Польща запрягалася в нові московські ярма. Як українські селяне, так і поляки взагалі одурювалися москалями. Терпець рвався… Скрізь по Волині і всьому Підляшшу важким голосом загомоніло обурення і наростала велика трівога…
В костьолах, як переказували ксьонзи, з'являлися святі, які проголошували повстання, а між народом ходили чутки, що пани польскі збіраються повернути панщину. Тоді то й з'явилася „золота грамота“, яку оголосив „уряд народовий в Варшаві“. Скоро ся грамота дійшла до Бережців, то тут загомоніли по свойому! „Як-би так було й справді, так чому нам не піти разом з ляхами?… Набрехали тільки, вражі діти, а ми таки знову будемо жити без земельки… От, як-би вони ранійш зріклись своїх маєтків, так усі пішли-б на москаля так що й сліду після його не лишилося“…
Коло містечкового „ратушу“ на широкім майдані день і ніч товпилися повстанці, які прибували з Полісся. Йшли поляки, а разом з ними прямували де-які більш завзяті волиняки. В „ратуші“ був склад зброї і одежі, яка видавалася повстанцям. В містечку був важкий гомін, веселі співи і завзяти вигуки — „єще Польска не згінела“!… Підгулявші поляки з Полісся, ходили „вербувати“ селянство, але місцеві селяне десь поховалися… Коли кого могли привабити майбутнім, так се тільки тих, що не мали ні кола, ні двора в сучаснім… Дарма тільки метушню зняли таку, бо потім всі люде побачили, що сталася з того всього… Люде казали: „Що-ж, так і треба було сподіватися, раз коло діла не було народу“…
Прийшли розлютовані москалі і „залили за шкуру смальцю“… Довго їх будуть пам'ятати поляки, а разом з ними і українці, бо не мало тоді й українців загинуло від руки московського ката; отак собі „без вини були винні“…
Коли скінчилося все і коли з'явилися коло містечка дві великих чорних могили, то й пригадали люде старий-престарий бережецький переказ про двох лицарів, які стоять на площі перед „ратушем“…
Ще давним-давно сталася та подія, але пам'ять про неї жиє до наших часів. Не даремно-ж колись хтось поставив перед „ратушем“ сього кам'яного пам'ятника двом лицарям…
Коли Хмельницький йшов на Збараж і Замостє, то один із козацьких загонів зайшов до Бережця і став там господарювати. Зразу повеселішали бідні люде, якім надто тяжко було жити під рукою Яреми Вишневецького, і радіючи говорили про той рай на Вкраїні, який незабаром мав настати…
Військо Хмельницького ще було далеко, але козацький загін не боявся нічого… В палацових льохах було досить гарного угорського вина і міцного литвинського меду, щоб можна було забути за все… Всі були рівні тут і ніхто не відчував ніякої небезпеки, яка насувалася… Несподівано, коло Бережців з'явилося військо Вешневецького, яке звідусіль стало оточувати містечко…
Що було робити?.. Один шлях до ратунку — утеча. Але вже й втекти ніяк неможна було. Отоді-то ватажок козацького загону звелів на „ратуші“ зробити таку „хвигуру“, щоб якось можна було порозумітся…
Коли поляки побачили на „ратуші“ козацьку „хвигуру“, то зараз-же прислали своїх переговорщиків, які сказали щоб козаки зараз-же здалися в полон, а як вони сього не зроблять, то всі „будуть вирізані до ноги“…
— Пусте, пане, діло! — сказав козацький ватажок, — ми ще не таких блюдолизів бачили, але в полон не здавалися. Краще вже будемо битися, але так битися, щоб то було з розумом і дарма не проливали-б кров людську. Давайте зробим славний герць. Нехай прийде ваш полковник і побореться зі мною, як він сам захоче, чи шаблею, чи то й пікою… А тоді вже будемо бачити Божу волю…
Переговорщики пішли до свого табору і сказали там, чого хоче козацький ватажок. Довго радилися поляки, довго й сперечалися по між собою, але нарешті вирішили, що на герць піде сам пан полковник, близький родич Вишневенького.
Герць мав відбутися на площі проти „ратушу“.
В призначений день в містечко в'їхала ціла банда поляків, на чолі якої був і полковник. Козаки їх стрінули мовчки, а тільки ватажок їх прийшов до поляків і сказав: „Ну, так будемо битись, чи миритись?… Ставлю умову, яку зараз і підпишимо. З чійого боку буде лицар-переможець, так той бік має право бути паном тут і господарем над переможенними. Як що, панове ляхи, маєте згоду на се так я зараз можу стати до бою і розчерепити дурну голову того, що полізе до мене битися“…
Польський полковник почервонів і сказав: „Згода! Я маю охоту власноручно провчити свинячу голову, а через те беру шаблю в руки“.
Обидва взяли шаблі в руки, сіли на коні і виїхали на середину площі. Од'їхали один од другого на сто кроків і стали з'їздитися… Одчайно зчепилися і хитро билися. Роз'їздилися, з'їздилися, крутилися на місті, а шаблі тільки й блискають, миготять… Коні запінилися і так спітніли, що на них мило стало, але обидва лицарі гордо трималися; обидва були в одній силі і трудно було вгадати, хто з них буде переможцем. Коли тут щось голосно задзвеніло, коні метнулися на бік і попадали. Поруч коней лежали ватажок козацький і полковник польський. Обидва були закрівавлені і мертві. В одного і другого були разрублені черепи на дві рівних частини. Удар шаблею був прямий і він прийшовся по голові. Обидва лицарі були одної сили…
Побачили поляки, як скінчявся герць і повернувшись до свого табору, вирішили наступати всією своєю силою. Цілий день і цілу ніч йшло завзяте змагання між козаками і поляками, і скінчилось польською перемогою… Разом з тим, як знов засіли в містечку поляки, знов почалася людська біда і горе…
Згодом, коли скінчилась Хмельничина, в Бережці засилі князі Чарторийські, якій поставили на спомин того герцю два мармурових верхівники, що стоять вже на протязі цілих віків і до сього часу нагадують собою про діла давно минулих днів.
Люде розказують, що тоді лише настане добро і правда в світі, коли відживуть два камінних лицарі, які одної сили і одної сміливої вдачі… А до того часу, як вірити казкам, то ніякі повстання нічого не поможуть…
Але, коли відживуть ті лицарі, — сього ніхто не знає, як не знали кінчиться їх діло… Польські повстанці чим кінчиться їх діло…
1918 р., м. Київ.