Тіні минулого/„Чудо віри“
| ◀ Зрада | Тіні минулого „Чудо віри“ |
„Два лицарі“ ▶ |
|
„Ой, зійшла зоря вечіровая,
Над Почаївом стала,
Он, вийшло, вийшло військо
турецьке,
Як та чорна хмара…“
(Лірницька пісня).
Сонце тільки що зійшло, як я вже вибрався в дорогу на Почаїв. Дядько Трохим, що вже раз возив мене на козацькі могили під Берестечком, охоче згодився повезти мене й туди, де „Матір-Божа чудеса з'являє…“
Сонце озолочувало своїм злотним промінням розкидані гайочки по полях і верхівля Авратинських гір, які довгою визкою простяглись ліворуч дороги, по якій я їхав… На душі було так легко й спокійно, наче ніколи не було горя й клопоту. Біленькі, легесенькі ниточкі „бабиного літа“ повільно снувалися в повітрі і встеляли сірі стерні, а в низинах гір димивсь поранковий блідо-срібний туман. Гордо підносила вгору свою конусовидну вершину „Божа Гора“, на якій пишалися золотом вкриті березки, ясени та дуби.На роздоріжжі, де перехрещувались дві дороги, стояли придорожні хрести з деревляними з'ображенями розпятого Спасителя, а під хрестами шелестіли сухими голівками безсмертники, які насадила рука віруючої бабусі того села, до якого належала та земля, де стоїть „громадська хвигура“.
Коні бігли весело і бадьоро, віз торохтів, як навіжений, а дядько Трохим поганяв — „гуйт!.. гуйта!..“ — і чогось всміхався сам до себе. Стрівалися подорожні люди, які вітали нас місцевим привітом:
— Слава Богу!
— На віки Богу слава! — відповідали ми й їхали далі.
— До Почаїва? — чулося за ними питання.
— Так, так!., до Почаїва, — відповідали ми зацікавленим.
— Зараз сюди мало хто їздить… Погромлено все… — чулося десь далеко за нами.
Ми вже більш не відповідали нічого. Тільки дядько Трохим ще якийсь час озирався вслід подорожнього, а потім повертавсь до коней і гукав; „Гуйт!.. гуйта!.. віста гніда!..“
Далеко впереді, над синьою смугою лісів щось заблищало в небі, наче друге сонце. Я спитався:
— Подивіться-но, Трохиме, що там так сяє?..
Трохим підвів голову, приклав до очей зігнуту долоню, подивився туди, куди я показував і сказав:На роздоріжжі, де перехрещувались дві дороги, стояли придорожні хрести з деревляними з'ображенями розпятого Спасителя, а під хрестами шелестіли сухими голівками безсмертники, які насадила рука віруючої бабусі того села, до якого належала та земля, де стоїть „громадська хвигура“.
Коні бігли весело і бадьоро, віз торохтів, як навіжений, а дядько Трохим поганяв — „гуйт!.. гуйта!..“ — і чогось всміхався сам до себе. Стрівалися подорожні люди, які вітали нас місцевим привітом:
— Слава Богу!
— На віки Богу слава! — відповідали ми й їхали далі.
— До Почаїва? — чулося за ними питання.
— Так, так!., до Почаїва, — відповідали ми зацікавленим.
— Зараз сюди мало хто їздить… Погромлено все… — чулося десь далеко за нами.
Ми вже більш не відповідали нічого. Тільки дядько Трохим ще якийсь час озирався вслід подорожнього, а потім повертавсь до коней і гукав; „Гуйт!.. гуйта!.. віста гніда!..“
Далеко впереді, над синьою смугою лісів щось заблищало в небі, наче друге сонце. Я спитався:
— Подивіться-но, Трохиме, що там так сяє?..
Трохим підвів голову, приклав до очей зігнуту долоню, подивився туди, куди я показував і сказав:— Та тож манастир на горі Почаївській… Золота баня так палає, горить святим огнем… Вона завжди так, навіть в хмурні дні.
— Ну, а далеко ще до Почаїва?
— Та, чимало… верстов з двадцять…
— Ого!.. І так далеко ї видно?
— Видно… Отак, як бачите…
Під'їздили до одної „громадської хвигури“, на перехрестній дорозі, під якою сидів старий лірник з лірою. Незрячими очима він дивився на дорогу і, приграючи на своїй лірі, співав відомої тут пісні „Ой зійшла зоря вечіровая“…
Ми зупинилися. Дід перестав співати і став прислухатися.
— Куди йдете, старче Божий? — спитався я його.
— На Почаїв шкандибаю, люде добрі, — відпов в лірник.
— А звідки ви самі, діду?
—З Червоної, що під Бердичовом.
— Ого!.. Довго вам прийшлося шкандибати сюди, напевне, що стомилися?
—Шкандибав довго, але стомився не дуже, бо діло привичне мені… Ось спочину трохи, та й знов піду, а після завтрого й до Почаїва доберуся…
— Сідайте, діду, до нас на віз, так ми вас підвезем, — запросив я його.Лірник якось ніяково всміхнувся, а хлопчик проводир взяв його за руку і повів до нас. Умостившись на возі він заговорив:
— Спасибі вам, добрі люде, що невідцурались сліпого старця, а то теперь ніхто на старця й глянути не хоче. Всі тепер озлобилися за шматок хліба, все стало якимсь дрібним і незначним. Кождий сам собі пан і атаман, кождий тілько сам за себе дбає, щоб краще йому одному жилося… Нема тепер таких щоб пожертвовали своїм власним добром за щастя свого ближнього, а лише стараються себе задовольнити…
— Через що-ж ви так думаєте, діду? — спитався я його. — Аджеж світ не без добрих людей! Є такі люде ще й в наші часи, що з охотою дали-б себе розпясти на хресті, аби тільки від сього краще жилося всім тім, що в біді зростали, та щастя не знали. — Сказав я до діда.
— Е, ні! Не вірте сьому!… Таких людей зараз немає, а коли й знаходяться десь окремі особи, так і вони не дуже-то охочі страждати за щось і за когось… Кождий з них терпить сам за себе, бо має від сього свою утіху і любить називати себе страдником за кращу долю… Дивіться мовляв, який-то я гарний!..
— Бачте, діду, воно так і мусить бути. Може вони й не дуже-то хочуть пишатися собою, але само життя висовує їх наперед тих людей, що зовсім не здатні на всякі самоофіри для загального добра…Дід ніяково затих, притис до себе свою ліру і, седячи поруч Трохима, щось думав. Видно було, що він думав досить уперто, бо чоло його зморщилося і насупилося над незрячими очима.
Раптом він скрунув головою, зморшки на його чолі розгладилися, лице якось прояснилося і він заговорив:
— Ви мені, сліпому дідові, вибачайте вже. Я не знаю хто ви такий, — чи пан, чи мужик, але коли ви говорите по нашому, по простому, так, значиться, ви наш. Розберіться самі в тому, що я думаю. Мені здається, що життя, без усякої віри кращим і не може бути, як є зараз. В людей немає віри в серці і душі, все мізкують мізком, щом щось таке вигадати, але проте й забули, що кожда голова міркує так, як для живота краще, а про серце, про душу зовсім не дбають… От навидумували всяких машин, тай розопочали творити рай на землі… Той під небо машиною літає, той у землю машиною закопується, а той і сам не знає що робить, а кров так і льється по всім світі. Сльози вдовиць і сиріток бідних скропили всю землю, а мудрі голови своє діло роблять і кожда голова думає про себе як найкраще. А мені здаєтьсь, що се Бог так дав для спокуси, не більше. Так само й колись люде будовали вежу аж до самого неба, щоб живцем вилізти на нього, але як же се скінчилося!… Розвалилася людська вежа і самі люде не взнали себе. Бачте, як будували вони ту вежу, так кождий сам про себе свою думку думав, що він буде робити, як на небо вилізе… А Бог взяв тай розвалив їх вежу, а вони самі заговорили незрозумілою мовою і розлізлися по світу… Зараз так саме діється в світі Божому. Замість того, щоб з'єднатися всім в спільній вірі і любови друг до друга, люде тільки уміють ненавидити і самі не помічають, як дичавіють…
Лірник замовк, а я сказав йому:
— Ви, діду, забуваєте, що зараз панує право дужого. Хто має хист, розум, силу — той і справедливий. Але є люде, що вічно терплять нужду, не можуть миритися з такою справедливістю, а через і те й змагаються за своє право самі, не покладаючись на те, що Бог колись сам се зробить.
— Гм… Може воно й так?.. Але, вибачайте мені, що я скажу вам! Хіба ви не знаєте, які колись тяжкі часи були на Україні, але не було такої зненависті між своїми людьми. Тут з півночі йдуть литвини, з полудня сунуть турки та татари, з заходу непокоять поляки, а із сходу наскакують москалі, а люде на Вкраїні якось проте жиють, працюють, вірують, борються, гинуть, кохають і вмірають. Що робилося за Хмельницького, що було за Дорошенка, сього я добре не знаю, але знаю одно, що Україну сам Бог любить і опікується нею. От візміть собі за приклад таку річ, як те чудо, що сталося під час великого татарського походу на Вкраїну, коли вони, йдучи на Збараж, де була польська кріпость, завернули на Почаїв і зробили облогу манастиря, який був обгорожений всього тільки високим деревляним тином… Отабирились басурменці навколо святої Почаївської гори стали засипати її стрілами, як дощем. Сидять люде і ченці один день, сидять другий, третій і четвертий… Не сплять, не їдять, моляться і обороняються… Сили їх виснажилися, боротися немає ніякої змоги, надії на якусь поміч з боку теж нема. Одна віра в Божу милость, та надія на Матір Божу лишилася непорушною. І, от, коли татари цілою хмарою посунули на манастир, щоб зруйнувати його, то всі побачили що, нема сили далі боротися з ними і гаряче стали благати Матері Божої помочі. З великою вірою, що мусить щось статися, вони молилися всі, як одна людина…
Цілий день молилися і в своїй вірі стали міцними для того, щоб зустріти ніч. Але тільки що заясніла перша зоря вечіровая, як вгорі над манастирем з'явилася якась світлосяйна жінка, від якої, як від сонця заблиснуло ясне проміння навколо… Сподіване чудо сталося… Побачили його не тільки віруючі, але й невірні. Порадувались душі і стішились серця тих, що ждали його; було-ж воно страшною карою для тих, що не сподівалися його бачити… Тоді відчинилася манастирська брама і всі, що мали в серці віру на перемогу, кинулись на татарську орду. Тоді-то, як співається в пісні, Божа мати —„Кулі вертала, татар влучала,
манастир рятувала“…
А се не дарма сказано так, раз воно в пісні співається!… Багато тоді осліпло невірних від Божого блиску чудесного з‘явища над Почаївською горою, багато було покарано їхніми-же стрілами, які недолітаючі до манастиря, поверталися назад а решта, гонима великим страхом, втікла назад і навіть не схотіла йти на Збараж.
Отсє вам доказ — казка старосвіцька, а ваше діло вірити її, чи не вірити. Мені, сліпому дідові, здається, що ся казка найкращий доказ того, що тільки велика спільність віри може врятувати нас. Ось, подумайте тільки, що робиться й зараз на Україні!… Хто тільки не лізе сюди, хто тільки не хоче панувати над нами!… Аж страшно стає!… В городах сваряться, ріжуться, б'ються, а на селах теж неспокій панує, аж сумно… Отсє, вже надокучило ходити між людьми по селах, так йду в манастир, може тут спокінніще буде. Але, йдучи дорогою від Рудні Почаївської, прийшлося наслухатися чимало всякої всячини про сей манастир. Кажуть, що начеб-то його якісь фронтовики погромили, а зараз там московські манахи господарюють так, що й слова доброго не почуєш… Ой, біда настала на Україні, біда! Дав-би-то Господь милосердний щоб наші люде схаменулися, перестали сваритися між собою, та з вірою й любовю взялися-б одностайно боронитися від ворогів, так тоді лише, може, сподобляться побачити чудо, як зацвіте волею наш рідний край…
Дідусь скінчив своє сповідання і мені не хотілося нічого такого говорити, щоб дарма не хвилювати його і не підривати тієї віри, яка була в його серці. — Нехай жиє в ній! — думав я про себе.
Переїздили великий ліс, де польова доріжка замінилася широким бруком, який весь час тягся в гору.
Дядько Трохим поганяв коні і щось думав, а я повними грудьми вдихав здорове повітря соснового бору і теж думав над тим, що тільки прочитав на дошечці, яка була прибита на стовпчику, що стояв край дороги. Там було написано: „Лаврскій лѣсъ. Собирать ягоды и грибы строго запрещается“…
Минули ліс і виїхали на поле. Якісь обшарпані діти, що пасли тут телят, з посинілими ніжками і рученятами, бігли за возом і кричали: „хліба… па… па!.. Хліба… па… па!.. хліба… па… па!“…
Просто перед нами Почаївська гора і дивної краси лаврська церква, яку колись збудував гр. А. Потоцький для ордену базиліянів, — просто чарувала своєю величавою красою.
Дядько Трохим здійняв шапку і побожно перехреститився.
Ми наближалися до Святої Брами, над якою був образ Почаївської Матері Божої, а перед ним горіла лямпада.Товстий манах стояв коло брами і заклапотано шпортався в гаманці, — видно, там не було нічого… „Нові часи, нові пісні“, — подумав я про себе.
1918 р., 10 вересня.