Тіні минулого/Зрада
| ◀ Казка руїн | Тіні минулого Зрада |
„Чудо віри“ ▶ |
|
Давно, дуже давно сталось се страшне діло, але пам'ять про нього ще довго житиме серед людей Землі Болохівської. В тихих надтетеревських селах знайдеться ще не один старий дідусь, який залюбки розповість про сю страшну пригоду, що колись була… Тоді ще старий Тетерев був славною рікою, а не тим, чим він зараз став. Часи змінилися і люде не ті стали.
Коли на Україні польські пани взяли волю під замок, то люде, неможучи далі стерпіти знущання над собою, стали в чагарниках помсту гартувати, а в темного ліса поради шукати. На Україні стався великий гомін трівоги, який голосно відгукнувся в землі Болохівській і там з'явилися гайдамаки, местники за народні кривди.
З радістю переказували люде з села в село всякі новини про гайдамацькі діла, з великим страхом і злобою говорили про них польські пани і гуртовалися в Кодні, щоб боротися з гайдамацтвом. Як вони мали боротися, то сього й самі не знали, бо ніхто з них не знав, де саме знаходяться гайдамацькі гульбища? На селах люде хоч і знали, але мовчали, ніхто ніякою силою не міг їх заставити сказати де вони. Се була таємниця змучених неволею людей, яку свято зберігали тетерівські багнища та болохівські ліси. А гайдамацьке гульбище знайшло собі захист там, де й панська нога ще не ступала. Серед широкого простору лісів, серед багнищ та бездонних прірв на Тетереві, де зараз с. Волосівка, що біля Чуднова, був невеличний острів, на якому замешкали гайдамаки. Навколо їх були пустельні нетрі та шелест очеретів. На самім острові, де зараз стоїть стародавня деревляна волосівська церква, понуро росли кремезні дуби й липи, стояли похилені кучеряві верби, струнко тягнулися до неба високі тополі і ясокори. Особливо високий був один ясен, з якого як на долоyі було видно старий Чуднів — на північ і Краснопіль — на південь. Гайдамаки з сього ясена часто дивилися на битий шлях, що тягнувся через подільські лани до волинських лісів, боючись, щоб часом конфедерати не пронюхали і несподівано не наскочили. Осілися тут гайдамаки з саміми певними замірами, що як прийдуть Зелені Свята, то в них сили назбірається настільки, що вони підуть самі на Кодню і Бердичів, а зараз, поким що, вони обмежувалися тим, що нападали на панські дворища від самого Звягіля аж до Радомишля і мали велику удачу. Недаремно-ж ними керував такий завзятий гайдамака як Яків Швачка, який був правою рукою в славного Максима Залізняка. Ще з-за зіми, великих снігів та пекучих морозів, стали вони гуртоватися тут, але весною тільки взялися за діло. До весни вони виходили тільки на битий шлях і переймали панів для „братерської бесіди“, а весною стали до них і в гості наїздити. Тошно і нудно стало Замойському, засумував Ескерко, сердився Потоцький, лютувався Браницький і всі вони збірали коло себе цілі тисячі конфедератів, щоб остаточно „розговоритися“ з гайдамаками.
Пани з п'яними конфедератами їздили з села и село і тяжко знущалися над людьми, думаючи, що серед них знайдеться такий страхополох, що розкаже про схованку гайдамацьку. Пробували вони шукати гайдамаків самі, але се кінчалося тим, не їм в руки гайдамаки попадалися, а вони самі лізли до гайдамацьких рук.
Темної ночі, як тіні, як привиди скрадалися вони до своїх ворогів і все частійше бачили люде на дорогах панські фаетони без коней, а в канавах замордованих панів. В ночі гайдамаки робили своє діло, а в день гуляли на своїм затишнім гульбищі і вирішали кому й куди саме йти на другу ніч.
Перед Великоднем по всій Земли Болохівській була вже велика трівога, бо гайдамацькі загони скрізь порозсипалися і скрізь мстилися за народні кривди. Яків Швачка з своїм головним загоном встиг побувати в Янушполі, Червоному, Черняхові і навіть в Радомишлі. Коли він на вербну неділю повернувся на своє постійне гульбище, то вже застав багато братчиків з иньших загонів, які ходили на Любар, Уланів, Миропіль та Молочки. Всі вони були бадьорі і багато розповідали про те, що говорять на селах люде. А люде говорили, що скоро всі підуть за гайдамаками, щоб рідньому краєві щастя здобути…
Вербний тиждень і Великдень вони вирішили спочити і мирно провести дні великого свята, а через те осілися на гульбищі часто заглядали в коршму старого Янкеля, що стояла на чуднівській дорозі. Гайдамаки любили старого Янкеля, бо знали його ще з-за зіми, коли вони, не маючи грошей, заплатити за горілку, брала її в наборг. Янкель знав добру вдачу сих здорових на вид людей і, даючи горілку, знав що при нагоді вони розплатяться польскими червінцями. Ще більше полюбили гайдамаки Янкеля за те, що він їм дістав попа. Гуляючи в корщмі, гайдамаки скаржилися, що на Великдень не буде кому й служби Божої одправити. Казали: „Всі ми люде, як люде, але мусимо жити по звірячому. Чим ми винні, що мусимо боротися? Але-ж за що ми мусимо нехристами стати, коли ми люде? Нам колиб хоч який-небудь був піп, аби лиш піп“!…
Янкель тільки слухав та покручував свою бороду, бо щось таке мав на думці, щоб догодити їм. А в Чистий четвер він справді дістав попа для товариства. Се був здоровий кремезний человік, з чорною підстриженою бородою, яку йому десь там підстригли браїлівські ксьонзи. Одягнутий він був в стареньку рясу, з під якої визирали великі чоботи з острогами, а на патлатій голові гордо пишалася з червоним верхом чорна шапка. Через плече висів великий мішок, в якому було дві ковбаси, пляшка горілки, стара библія в шкурятиній оправі і требник. Хто він був сам і як опинився в коршмі Янкеля, куди він зараз прямував, — гайдамаки не цікавилися, бо відразу побачили, що се „свій чоловік і справжній піп.“ А як він сам розповідав про себе, так був він аж з Брацлавщини, де змагався з панами, за що його пани вигнали з його парафії. Шукаючи захисту в гайдамаків, він з Браїлові попав до прислужників Браніцького, де йому остригли бороду і хотіли повісити, але йому якось поталанило втекти звідти, а зараз він прямував до Почаївських базильянів, які все-ж таки були свої люде і могли заховати. В Чуднові він стрінувся з Янкелем, який привіз його в свою коршму до гайдамаків. Отсє і все, що міг сказати батько Ярема, як він сам себе називав.
Батько Ярема відразу всім припав до вподоби, бо пив горілку негірше всіх, а був наче тверезий. Гайдамаку раділи, що як загуляють всі, то хоч один чоловік матиме тверезу голову.
Тиха весняна ніч опустила свої шати над лісами і чагарниками. Все заснуло і заніміло навколо. Була урочиста, свята, велика ніч.
Повітря легке і пахуче. Дихається вільно і легко тім грудям, що досі вміли тільки зітхати в неволі. Тихо хлюпощуться в береги Тетеревські хвилі, злякано десь стрипенеться маленька рибка, за якою ганяється зубатий щупак. Заснули навіть і птахи, тільки один соловей щось про себе співав… Наче камні-самоцвіти в емальовій оправі, ясно горіли зорі в темно-синьому небі і відбивалися в чорній воді сонного Тетерева.
В гайдамацькім бульбищі настало велике свято і йде урочиста великодна одправа. Старі й молоді гайдамаки, прибралися не згірш панів яких.
Зараз вони всі були одягнуті в сині жупани з шаблею при боці і всі тверезі, поважні і сумирні стояли на колінах лицем на схід і щиро молилися. В кожного в руках полала свічка з ярого воску, який вони дістали з пасіки Тригір'євського манастиря. Перед ними плащаниця, перед якою вони замолюють свої вільні і невільні гріхи. Гайдамаки шептали тихі молитви, а в їх сердцях одживав тяжкий біль в споминах минулого, коли вони були в своїх хатах, де до якогось часу, ще мирилися з лихом. Зараз вони стали местниками і молитися за прощення своїх гріхів і за гріхи ворогів народу. Спереду всіх стоїть батько Ярема в новій шовковій рясі і вичітує святе діяніє…
…З далекого берега почулося, як заспівав півень… Ще трохи і з боку Чуднова долетів тихий відгомон дзвонів…
Батько Ярема одягається в білі ясні ризи, бере в руки трійцю і кадильницю і кадить навколо плащаниці, а потім згортає її і відносить до схову. Повернувшись лицем до товариства, він хрестить їх стародавнім деревяним хрестом і високим басом виголошує: „Слава святій єдиносущій і животворящій Трійці!…“
Захиталися гайдамацькі голови і всі радісно глянули в небо. Груди озвалися: „Христос воскресе із мертвих“… Стоголоса луна озвалася в нетрях і, десь завсім близенько, в зелених вербах заспівав соловей. А батько Ярема пішов між рівними рядами гайдамаків і тричі христосувався з кожним, а потім почалося великоднє служеніє.
Коло землянок, на розстелених білях скатерках ще з вчорашнього дня були проготовлені всякі наїдки та напитки. Після служби Божої, батько Ярема освятивши се все, поблагословив його і тоді сталі розговлятися. Підобгавши під себе ноги, всі седіли на зеленій траві і пили за Максима, за Дніпро свавільний та широкий, за Тетерев, який став для них захистом, за батька Ярему, за славного ватажка Швачку, що став до боротьби з панами. Потім ще пили за всіх і вся, а вранці стали пити кождий сам за себе, хто скільки міг.
Веселий гомін їх голосів голосною луною видкликався далеко в лісах і нетрях. Всі пили, гомоніли, були веселі і байдужі до всього. Тільки один молодий гайдамака, що недавно пристав до загону Швачки, чогось нічого не їв і не пив, а все боязко озирався на всі боки, все чогось прислухався. Ватажак Швачка, вуса в якого були вимазані медом і закладені за вуха, обернувшись до нього, ніжно, як в малої дитини, питався — «Чом-же ти, синку, горілки не п'єш? Чого-ж ти такий смутний й невеселий?»…
Нічого не відповів ватажкові молодий гайдамака а ще низче схилив свою голову на груди і сховав очі. Поседівши ще трохи, він встав і десь зник.
— Стомився бідний хлопець, — сказав ватажок, — він сьогодні з дороги вернувся. Посилав його в Хвастів роспитатися, чи скоро можна буде розпочинати велику війну… От, як минеться Великдень, так тоді й ми загуляєм!.. Загуляєм так, що небо почервоніє!.. Ой, загуляємо!..
Ватажок говорив і п'яними очами дивився на схід, де вже починало світати. Він сам один ще сидів і пив, пив і щось говорив, а навколо його вже покотом лежало товариство і спало п'яним сном. Спали і кріз сон щось говорили, на когось скаржилися, комусь грозилися. Спокійно і тихо спав лиш один батько Ярема, але й він на сей раз черкнув через міру.
— Прощай розум, завтра побачимся! — всміхнувся ватажок сам до себе. Перехиливши ще одну кварту хмільного меду він покотився на зелену траву і упав в глибокий сон. Рогатий місяць піднявся над лісом і цікаво зазирав на гайдамацьке гульбище.
З Тетерева повійнуло вранішньою прохолодою і на хвилях річки з'явилися якійсь темні плями, які рухались і наближалися до гульбища. — Десяток великих човнів під'їхало до острова і з першого човна вискочив на беріг молодий гайдамака, за яким тихо йшли конфедерати. Ось він привів їх до самих землянок і повів туди, де всі лежали і спали. Мовчки показав рукою на свого ватажка, але не стримався і з голосним риданням побіг до човнів…
Ридання зрадника порушило сон його побратимів і десь хтось прокинувся з криком «до зброї!» — але всьому був кінець. Польські шаблі працювали направо й наліво і стинали буйні гайдамацькі голови. Всі вмерли, ніхто не зміг врятуватися, а в тім числі згинув батько Ярема, який, схопившись, думав боронитися, але сам себе заколов своїм ножем…
Вже зійшло сонце, коли польскі човни одпливли від гайдамацького гульбища. Радістну звістку везли вони в Кодню. Ворог панський лежав скрівавленним трупом, а над ним в повітрі кружляли чорні гайворони.Після того, всі села землі Болохівської засмутилися і скорилися перед своєю лихою долею.
Три роки минуло… Була третя великодня ніч. На острові, де було гайдамацьке гульбище, хтось самотній блукає і ломить руки в розпуці… Ходить, озирається новколо себе, чогось шукає наче…
То молодий гайдамака, гнаний своїм сумлінням, чогось прийшов сюди. Ходить він, а перед ним картина за картиною встають з мороку весняної ночі… Свята, урочиста, велика ніч і страшний гріх стоять в його уяві…
Ось тут був престол з плащаницею, а тут стояв батько Ярема… Он там стояв і молився ватажок Швачка, а коло його і він, улюблений гульбищем, гайдамака. — Христосувались як щиро, а співали як радісно!.. Он тут, коло землянок, на зеленій траві лежали білі скатерті, а зараз там біліють кості, та витрішкуваті черепи порожніми очами позирають з німим докором…
Сумно на душі гайдамаки і страшно йому стало… Його очі побачили щось надзвичайне… Щось ахнуло в лісі і вмить заворушилася трава і з неї стали вставати гайдамаки, яких він продав позаторік. З остраху він хотів кричати, але язик його не міг порушитися з місця.
Зібрався з силами і став втікати. Біг скільки хватало духу і боявся озирнутись назад; за ним чувся шум страшної погоні привидів…
Він добіг до високого ясена і став вилазити в гору. Ось він видряпався аж на самий верх і його руки наткнулися на привязану ним ліхтарню, якою він в ту страшну ніч подавав гасло на чуднівський шлях, щоб конфедерати знали як зайти сюди. Міцно ще тримається ліхтарня і зберігся недогарок воскової свічки в ній. Злочинство, яке страшне непростиме злочинство!.. Треба знищити всякі сліди його, бо страшна погоня вже коло ясена… Ось він вже чує голос ватажка Швачки: „Чого-ж ти такий смутний й невеселий?…“ Страшно стає гайдамаці і він вже чує, як довгі, холодні, цупкі, кістляві руки ватажка тягнуться вгору і дістають його. Він вже чує, як кляцають зубами голодні кістяки проданих за трийцять тисяч червоних його товаришів, і холодний піт заливає його очі. Як в лихоманці тіпається його тіло і він боїться щоб не упасти вниз до кістяків в зуби… Поспішаючись одв'язує ліхтарню, щоб оборонятися нею, але довга шворка сама собою складається в петельку. Але, нежданно, несподівано щось його сильно штовхнуло і він падає вниз…
Злякано здрігнувся старий ясен, коли почув на своій гиляці важке тіло зрадника-гайдамаки і посипалося на землю свіже зелене листя його… Щось застогнало в тетеревських багнищах десь, заспівали півні і зникли привиди…Коли зійшло сонце і засяло над тетеровським островом, де було гайдамацьке гульбище, то старий гайворон, який пролітав в ту пору над островом, побачив собі поживу і, радісно крякаючи, сів на голову гайдамаки і цікаво зазирнув в його мертві очі…
Старий ясен лишився безлистим все літо, а потім зовсім всох і довго ще стояв він серед зелених дубів та тополів, нагадаючи собою людям про той страшний гріх, що стався колись…
Пізнійше, як повисихали багнища і були вирубані ліси, якийсь козак Волосів збудував тут свого, хутора, який скоро в ціле село розрісся. Люде, коли будовали церкву, то не могли знайти для неї кращого місця, як те, де було гайдамацьке гульбище…
Ще й до сього часу старі волосівські діди показують коло старої церкви якогось струхлявілого пенька, який, начеб-то залишився від того ясена, на якому повісився зрадник-гайдамака. А на цвинтарі біля церкви, а також на близьких до цвинтаря городах, люде часто знаходять в землі всяку стародавню зброю, а також багато людських черепів. — Бог його знає, який з них належав батькові Яремі, який Швачці, а який зрадникові?..
Старі люде вірять, що гайдамаки ще колись воскреснуть і встануть до великої боротьби за остаточне визволення народа і знищать зрадництво серед себе. А до того часу, як кажуть старі люде, що року коло цвинтаря, над самим Тетеревом в зелених вербах буде чутись тужливе ридання душі зрадника, яка карається серед земного життя. Молодь такім казкам, звичайно, не вірить, але для старих людей се є свята правда, що повстала з минулого життя.
м. Житомир, на Волині.
1914 року, 20 квітня.