УГГ 1978—1982/Суд над Й. Зісельсом
| ◀ Обвинувальний висновок у справі Й. Зісельса | УГГ 1978—1982 Суд над Й. Зісельсом (1979) |
Вирок суду над Й. Зісельсом ▶ |
|
СУД НАД ЙОСИФОМ ЗІСЕЛЬСОМ
Від 3-го по 5-те квітня 1979 року Чернівецький обласний суд розглядав кримінальну справу по звинуваченню Зісельса Йосифа Самуїловича в злочині, передбаченому статтею 187-1 КК УРСР.
В судовім засіданні брали участь:
Головуючий — Іщенко, заст. голови судової колегії в кримінальних справах Чернівецького обл. суду; народні засідателі — Макатров, Вайнбендер; прокурор — Коцюрба, перший помічник прокурора Чернівецької области; адвокат — Нимиринська, член Ворошиловградської обл. колегії адвокатів.
ОБСТАВИНИ КОЛО СУДУ І В ЗАЛІ СУДУ
В порушення встановлених правил Зісельс Й. С., що знаходиться в слідчому ізоляторі з 8-го грудня 1978 р., одержав повістку про виклик до суду не за 3-и доби, а 2-го квітня 1979 р. Його дружина Ірина не знала ні про місце, ні про час початку судового засідання. 3-го квітня на дошці оголошень Чернівецького обл. суду появилось оголошення, яке говорило, що слухання справи Зісельса буде відбуватися в будинку Садгорського районного суду і почнеться о 10.30.
До часу прибуття в Садгору рідних і друзів Зісельса заля судового засідання була заповнена — спеціяльно запрошеними (за запрошеннями) представниками громадськости, а також співробітниками КДБ, які давали вказівки посиленому нарядові міліції і дружинникам, розсаджували запрошених на місця, постійно перебували в кімнаті, де відпочивав суддя Іщенко.
Пильнував перебіг судового засідання підполковник КДБ Вищневський.
3-го квітня в залю судового засідання була допущена Ірина Зісельс. Ідучий за нею П. А. Подрабінек, що спеціально приїхав на суд із Москви,' був грубо зупинений співробітником КДБ, який тут же наказав нарядові міліції доставити Подрабінека в районне відділення міліції. Решті працівники міліції пояснили, що в залі немає місць, і радили не стояти коло будинку суду. Скористати з цієї поради відмовились: С. Зісельс, Р. Круг, Б. Ґрінфельд, В. Касавін. Близько 11.00 вони були доставлені в районове відділення міліції і близько 15.00 випущені без вибачень і пояснень причини затримання. П. А. Подрабінека просто з відділення міліції доставили в аеропорт і посадили в літак, що відлітав на Москву в 18.00 3-го квітня. Цю операцію здійснили співробітники міського кримінального розшуку.
Тим часом на початку судового засідання в одному з клопотань Зісельс И. С. просив суд допустити в залю його друзів і рідних, бо суд — відкритий, але в залі присутні 50 незнайомих йому людей. Після обідньої перерви суд задовольнив клопотання, при чому в рішенні суду конкретно вказувалося, що допущення в залю дозволено П. А. Подрабінеку. Виконати це рішення суду було доручено начальникові конвою. Повернувшися в залю суду, він заявив, що перед будинком суду нікого немає. В цей час перед будинком суду дійсно нікого не було, бо частина бажаючих попасти на суд вирішила йти за порадами міліції, а решта перебували в Садгорському районовому відділенні міліції.
ДОПИТ ПІДСУДНОГО
3-го квітня судове засідання почалося з вияснення особи підсудного. Потім на запитання судді про існуючі відводи Зісельс И. С. заявив відвід всьому складові суду і прокуророві, мотивуючи це наступним чином: «...B силу специфічної побудови нашої держави в склад суду можуть входити люди, які цілком і повністю поділяють політику КПРС і радянського уряду. Сам факт відбування цього процесу свідчить про те, що деякі аспекти цієї політики потребують критики». На запитання судді, який же суд може розглядати його справу, Зісельс Й. С. відповів, що справи такого роду підсудні міжнародньому судові в правах людини. Після 45-хвилинної наради суд відхилив відвід.
Потім Зісельс Й. С. заявив судові ряд клопотань. 1. «Через те, що питання про наклепницький характер вилучених у мене під час обшуку книжок і документів не досліджувався на попередньому слідстві, прошу суд викликати свідків і провести ставки віч-навіч та експертизи, що мають відношення до фактів, які викладені в цих книгах і документах. Список 580 свідків і 139 ставок віч-на-віч та експертиз є в матеріалах справи, в моєму клопотанні аналогічного характеру, яке слідчий відхилив без умотивування».
2. «В суд були викликані тільки 8 із 23 свідків, допитаних на попередньому слідстві. Прошу викликати решту: Путермана, Зархі, Потоцьку, Шинкаренко, Ноздріну, Гаврилова, Войцева, Чернова, Сідого, Хмелькову, Яремкевич, Заболотного, Котлярова, Бейліна».
3. «Прошу приєднати до справи в якості речевих доказів збірку оповідань Д. Хармса «Слухай», уривки з праці А. Бєлінкова про творчість Ю. Олеші й інші вилучені в мене під час обшуку книги й документи».
4. «Прошу суд видати розпорядження про допущення в залю моїх друзів і рідних, в тому числі дуже близьку мені людину — П. А. Подрабінека, бо судове засідання являється відкритим, але в залі присутні 50 осіб, цілковито мені незнайомі».
5. «Прошу суд приєднати до справи мою заяву про те, що в ході попереднього слідства були порушені частинно або повністю наступні статті Кримінально-процесуального кодексу УРСР: 6,' 14, 15, 21, 22, 25, 43, 64-70, 74, 94, 106, 107, 120, 127, 129, 131, 140, 175, 177, 178, 186, 197, 221 — разом 29 статтей».
Всі ці клопотання задоволені не були, не дивлячись на те, що четверте клопотання суд задовольнив (див. вище).
Потім головуючий зачитав текст обвинувального висновку (див. Додаток 2), в якому Зісельсові Й. С. ставлять в вину наступні епізоди: 1. В 1974-1975 рр. у м. Кишиневі познайомив свого приятеля Шенкера І. І. з наступними документами: «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?» А. Амальрика, «Лист IV Всесоюзному з’їздові радянських письменників» О. Солженіцина, «Нобелівська промова» О. Солженіцина.
2. В серпні 1976 р. познайомив Круґлова В. А. з фотокопією книги Солженіцина «Архіпелаг ҐУЛаґ».
3. В 1976 р. познайомив свого брата Зісельса С. С. з книгою Солженіцина «Архіпелаг ҐУЛаґ». (Цей епізод був пізніше виключений із обвинувачення у вироку як такий, що не знайшов свого підтвердження. Див. Додаток 3).
4. 22 серпня 1976 р. передав у своїй квартирі книгу кількох авторів «Из-под глыб» Блітту Р. Л.
5. Виготовив і зберігав з метою подальшого розповсюдження: а) рукописний текст під назвою «Звернення»,
б) рукописний текст, що починається словами «В 1977-1978 рр. заарештовані й засуджені загальним строком на 67 років...»,
в) машинописний текст документу під назвою «До співвітчизників і світової громадськости»,
6. Придбав у невстановлених осіб і зберігав з метою наступного розповсюдження наступні документи:
а) брошуру, виготовлену типографічним способом, під назвою «Допомога політв’язням в СРСР»,
б) машинописний текст, що починається словами «Знищенню великої російської літератури сприяло багато обставин...»,
в) машинописний текст під назвою«Звернення»,
г) машинописні тексти двох документів під назвою «Оприччина-78 продовжується», випуск 2, З,
ґ) машинописні тексти двох документів під назвою «Робоча комісія по розслідуванню зловживань психіатрією в політичних цілях. Інформаційний бюлетень», №№ 8, 11,
д) машинописний текст документу під назвою «Жити не по брехні», випуск 1 за 1977 рік,
е) машинописний текст під назвою «Ось як ми живемо».
7. На протязі 1975-1978 років збирав тенденційну інформацію з метою розповсюдження про осіб, які зробили кримінальні злочини і направлені за визначенням суду в спеціальні психічні лікарні. На підставі цієї інформації робив свідомо узагальнені висновки про те, що в СРСР здорових людей приміщують в СПЛ з політичних мотивів.
8. Систематично в усній формі поширював злісні вигадки, що порочили радянський суспільний і державний лад:
а) в розмові з Остапенком допустив висловлювання про те, що в СРСР приймання в ВУЗи ведеться за національною ознакою, люди позбавлені вільного вибору країни проживання;
б) в розмові з Сахаровою допустився висловлювання про те, що в СРСР люди підлягають психіятричним переслідуванням за політичними мотивами.
З приводу всіх перечислених документів в обвинувальному висновку говориться, що вони — антирадянского й наклепницького характеру, містять свідомо неправдиві вигадки, які порочать радянський суспільний і державний лад.
Докази або посилання на докази наклепницького характеру цих документів у обвинувальному висновку не наводяться.
Після запитання обвинувального висновку головуючий надав слово підсудному. Зісельс Й. С. заявив, що винним себе не визнає ані по одному з пунктів обвинувачення. Крім того, в матеріялах справи не наводиться доказів його вини.
В перебігу допиту підсудного обмірковувались епізоди, поставлені в вину Зісельсові Й. С.
Обмірковування епізодів розповсюдження, виготовлення, зберігання з метою розповсюдження відбувалося аналогічним чином. Діялог прокурора і підсудного по цій групі епізодів відбувався, в основному, за наступною схемою:
Прокурор: Чи дійсно цей документ належить вам?
Підсудний: Як сказано в протоколі обшуку, цей документ належить мені.
Прокурор: Де і в кого ви набули цей документ?
Підсудний: Я відмовляюсь відповідати на це питання.
Прокурор: 3 якою метою ви зберігали цей документ?
Підсудний: Я цікавився тематикою, заторкненою в цьому документі, і зберігав його з цієї причини. Прокурор: Чи дійсно ви познайомили цього чоловіка з даним документом?
Підсудний: Як написано в протоколі допиту цього чоловіка, я познайомив його з даним документом.
Прокурор: 3 якою метою ви це зробили?
Підсудний: Я відмовляюсь відповідати на це питання.
Прокурор: Чи дійсно ви виготовили цей документ?
Підсудний: Як сказано у висновку письмознавчої експертизи, цей документ написаний мною.
Прокурор: 3 якою метою ви виготовили цей документ?
Підсудний: Я цікавився проблемами, про які говориться в цьому документі, але в мене не було друкованого екземпляра. Тому я виготовив рукописну копію.
Прокурор: Як ви ставитеся до наступної фрази (зачитує речення з документу).
Підсудний: Поперше, ця фраза вирвана з контексту. Подруге, мої думки й переконання не можуть бути об’єктом судового розгляду. Тому питання поставлене некоректно.
Прокурор: Чи поділяєте ви думку автора цього документу?
Підсудний: Я повторюю, що питання про мої переконання виходить за рамки судового розгляду.
У своїх відповідях Зісельс Й. С. не заперечував і не підтверджував показів свідків, він відмовлявся відповідати на питання, що стосувалися третіх осіб.
Між адвокатом і підсудним відбувся наступний діялог:
Адвокат: Чи зустрічали ви денебудь опцс фактів, викладених Солженіциним у книзі «Архіпелаг ГУЛаг»?
Підсудний: Так, я зустрічав частину з цих фактів в інших джерелах. Адвокат: Що це за джерела? Це офіційні видання?
Підсудний: Так, це офіційні джерела. Це книга Некрича «Июнь 41-го», «Повесть о пережитом» Дьякова, «Один день Йвана Денисовича» Солженіцина, «Воспоминания» Ґаліни Серебрякової, а також матеріали XX і XXII з’їздів КПРС.
Адвокат: В них підтверджувались факти, викладені Солженіциним в «Архіпелаг ГУЛаґ»?
Підсудний: Так.
Адвокат: Чи був Солженіцин засуджений за виготовлення й розповсюдження цієї книги?
Підсудний: Ні, не був.
Адвокат: Чи міститься в бюлетенях Робочої комісії по розслідуванню зловживань психіатрією твердження, що ув’язнювання здорових людей у психіатричні лікарні внутрішньо властиве нашому суспільству?
Підсудний: Ні, цього там не говориться. В них викладені випадки порушення конкретних законів окремими людьми й організаціями.
З приводу двох епізодів усного розповсюдження з Остапенком і Сахаровою Зісельс И. С. категорично відмовився підтвердити факти своїх розмов з ними на подібні теми. В першому випадку він посилався на суперечності показів Остапенка з показами інших свідків на попередньому слідстві і на погані взаємини, що постали між ним і свідком Остапенком починаючи з 1972 року. В другому випадку Зісельс Й. С. вимагав проведення ставки віч-на-віч між ним і свідком Сахаровою, підозріваючи, що підпис її на протоколі допиту був підроблений.
На цьому судове засідання 3 квітня закінчилось.
В час обідньої перерви співробітники міліції з наказу підполковника КДБ Вишневського зробили особистий огляд в Ірини Зісельс без пред’явлення ордеру. При цьому в неї були вилучені записи, які вона вела в залі суду. 4-го квітня, крім запрошених за перепустками,в залю суду були допущені дружина, брат і мати підсудного. При чому брат і мати Зісельса И. С. були пропущені завдяки втручанню підполковника КДБ Вишневського, бо наряд міліції відмовлявся їх пропустити, заявляючи, як звичайно, що в залі місць немає. Дружину і брата підсудного посадили на одну лаву з трьома співробітниками КДБ, очевидно, для того, щоб не допустити до можливих порушень порядку, а також спроб рукописного й магнітофонного запису того, що відбувалося в судовому засіданні.
Продовження допиту підсудного відбувалося з приводу картотеки, складеної Зісельсом И. С. про 77 ув’язнених СПЛ і вилученої в нього в часі обшуку.
Прокурор: Де, у кого і коли ви одержали відомості, викладені у вашій картотеці?
Підсудний: Я одержав цю інформацію з різних джерел, про які відмовляюся говорити. Я вдячний слідству за те, що в матеріалах справи є відповідь на запит у Дніпропетровську СПЛ про 37-х ув язнених, яка підтверджує дані моєї картотеки.
Прокурор: 3 якою метою ви збирали ці відомості?
Підсудний: Людина, яка хоча б один раз зіткнулася з фактом примусового лікування здорових людей у психіатричних лікарнях, не може залишитися байдужою до цієї проблеми. Зараз в розпорядженні лікарів є сильно діючі невролептики, такі, як аміназін, трифтазін, триседіл та інші. Вони добре помагають хворим, аж до повного виздоровлення, але дія їх на здорових людей — жахлива. Я збирав інформацію такого роду, для того щоб помогти цим людям. Можу розповісти про чоловіка, з яким я добре знайомий і який був підданий примусовому лікуванню невролептиками з політичних мотивів (хоче розповісти про Красівського).
Головуючий: Суд не має потреби в цій інформації.
Прокурор: Як у вашу картотеку потрапив Заболотний, засуджений за співпрацю з німцями в час війни?
Підсудний: Заболотний повністю відбув строк покарання за те, що він у 18-річному віці працював перекладачем у німців. Через багато років після звільнення він був примусово приміщений у СПЛ за спробу незаконного переходу кордону і перебуває там 13 років. Я вважаю примусове лікування Заболотного незаконним, і з цієї причини він потребує допомоги.
Адвокат: Кому ви передавали відомості з вашої картотеки?
Підсудний: Нікому. Висновок слідства про те, що я зберігав картотеку з метою розповсюдження, позбавлений усяких підстав. В показах Сахарової немає ніяких даних із картотеки.
ДОПИТ СВІДКІВ
Із восьми визначених до виклику в судове засідання свідків 4-го квітня о 10.00 в Чернівецький обласний суд явились тільки шість — Круглова Н. В., Круґлов В. А., Шенкер І. І., Блітт Р. Л., Остапенко І. П. і Захаров. Свідок Сахарова Н. С. не приїхала. На адресу суду прийшла телеграма, не завірена лікарем, про її хворобу. Свідок Зісельс С. не одержав повістки до суду і перебував у цей час в залі судового засідання Садгорського районового суду.
Після переклички свідків (у списку для переклички вже були відсутні Сахарова Н. С. і Зісельс С. С.) їх спеціальним автобусом доставили до будинку Садгорського районового суду.
Крім запитань про анкетні дані, взаємини з підсудним, свідкам по суті справи були поставлені наступні запитання. КРУҐЛОВІЙ Н. В.
Прокурор: Чи дійсно ви в серпні 1976 р. познайомилися з книгою Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаґ», яку дав вам Зісельс?
Свідок: Переглядала.
Прокурор: За яких обставин Зісельс запропонував вам цю книгу для перечитання?
Свідок: Він не пропонував мені читати. Він подзвонив до мене і запропонував прийти в гості разом із сином[1]. Син пішов у гості до Зісельса і приніс книгу.
Прокурор: Скільки часу в вас перебувала ця книга?
Свідок: Близько доби.
Підсудний: Скільки часу, по-вашому, необхідно для ознайомлення із змістом книги?
Свідок: Не менше тижня.
Підсудний: Чи були з мого боку твердження про те, що в «Архіпелагу ГУЛаґ» міститься наклеп?
Головуючий: Суд дає відвід цьому запитанню.
Підсудний: Чи вважаєте ви, що написане про вас і інших у статті Пелеха — правда?
Головуючий: Суд знімає це 'запитання.
Підсудний: Чи вважаєте ви, що автор книги «Архіпелаг ҐУЛаг» не був переконаний у своїй правоті?
Головуючий: Суд дає відвід цьому запитанню.
Підсудний: Чи вважаєте ви, що в «Архіпелагу ГУЛаг» міститься наклеп?
Головуючий: Суд знімає це запитання. КРУҐЛОВУ В. А.
Прокурор: Чи дійсно ви 22 серпня 1976 р., перебуваючи в квартирі у Зісельса, взяли в нього для прочитання книгу Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаґ».
Свідок: Так.
Прокурор: За яких обставин ви взяли цю книгу?
Свідок: Я помітив цю книгу на столі і попросив у Зісельса дати мені її для прочитання. Він дав мені для прочитання тільки першу частину книги.
Підсудний: Чи вважав я, що в «Архіпелагу» містяться наклепницькі вигадки?
Свідок: Ні, не вважав.
Підсудний: Скільки часу, по-вашому, необхідно для прочитання цієі книги?
Свідок: Якщо займатися тільки читанням — не менше трьох днів.
Підсудний: Чи вважаєте ви, що в «Архіпелагу ГУЛаґ» міститься наклеп?
Головуючий: Суд знімає це запитання.
Підсудний: Чи вважаєте ви, що написане про вас та інших у статті Пелеха — правда?
Головуючий: Суд знімає це запитання.
Підсудний: Чи вважаєте ви, що автор, коли писав «Архіпелаг ҐУЛаґ», не був переконаний у своїй правоті?
Головуючий: Суд знімає це запитання.
БЛІТТОВІ Р. Л.
Прокурор: Свідок, ви визнаєте, що 22 серпня 1976 р., перебуваючи в квартирі у Зісельса, взяли в нього для прочитання збірник «Из-под глыб»?
Свідок: Так, визнаю.
Прокурор: Чи ви самі вибрали книгу чи вам її запропонували?
Свідок: Сам вибрав.
Підсудний: Чи зустрічали ви в цій книзі порівняння СРСР з режимом у Чілі? Свідок: Ні, не зустрічав. Але я не дочитав її до кінця, бо вона здалася мені нецікавою і я навіть заснув при читанні.
Підсудний: Чи ви зустрічали в збірнику «Из-под глыб» якінебудь наклепницькі вигадки?
Головуючий: Суд знімає це запитання.
Підсудний: Чи вважаєте ви правдою написане про вас та інших у статті Пелеха?
Головуючий: Суд знімає це запитання.
ЗАХАРОВУ
Прокурор: Чи ви були присутні при розмові Остапенка й Зісельса, коли Зісельс говорив, що в нашій країні люди позбавлені права на еміграцію, а приймання у ВУЗи ведеться за національною ознакою?
Свідок: Не пам’ятаю такого.
Прокурор: Чи висловлював Зісельс, що в СРСР здорових людей саджають у психіятричні лікарні?
Свідок: Ні, не пам’ятаю.
Адвокат: Чи бачили ви Зісельса в товаристві Остапенка й Яремкевич?
Свідок: Ні, не бачив.
Прокурор: Коли і за яких обставин ви продали Зісельсові друкарську машинку?
Свідок: Близько п’яти років тому. Я тримав її в лабораторії, там де моє робоче місце, і часто користувався нею для оформлення профспілкових документів. Зісельс попросив мене продати машинку. Я погодився.
ОСТАПЕНКО І. П.
Прокурор: Чи говорив Зісельс у розмові з вами, що євреям у нас утруднений доступ до вищої освіти, а їхні спроби виїхати в державу Ізраїль зустрічають багаточисленні перешкоди? Свідок: Так, говорив. Я намагався його переконати. Наводив дані про те, що питома вага євреїв серед людей з вищою освітою набагато вища, ніж у національному складі СРСР. Але на нього нічого не діяло.
Головуючий: Які у вас взаємини з підсудним?
Свідок: Після 1976 року, коли із статті в газеті я довідався, якою непривабливою діяльністю займався Зісельс, я не міг ставитися до нього з пошаною.
Адвокат: У розмовах з вами чи звинувачував Зісельс уряд СРСР?
Свідок: Ні.
Адвокат: Чи критикував Зісельс у цих розмовах державний лад СРСР?
Свідок: Ні
Адвокат: Чи висловлював Зісельс наклепницькі вигадки, що порочать наше суспільство й державу?
Свідок: Ні.
Підсудний: Хто був присутній на нашій розмові?
Свідок: Захаров, Яремкевич та інші співробітники бухгальтерії.
Після цього запитання Зісельс Й. С. звернувся до суду з заявою про те, що покази свідка Остапенка — неправдиві, бо вони заперечуються показами свідків Захарова й Яремкевича на попередньому слідстві й показами свідка Захарова в судовому засіданні. Ця заява викликала гнівну реакцію Остапенка, після чого стало зрозуміло, що взаємини між ним і Зісельсом дійсно погані.
Далі Зісельс Й. С. зробив заяву про те, що показам Остапенка не можна довіряти ще із-за поганих взаємин між ними, які склалися починаючи з 1972 року, коли Остапенко вимагав на профспілковому зібранні звільнення Зісельса.
Ці заяви Зісельса, а також гнівна реакція Остапенка не відображені в протоколі судового засідання. Клопотання Зісельса про внесення їх у протокол було відхилене на судовому засіданні після затвердження протоколу ( 4-го травня 1979 р.) без умотивування.
ШЕНКЕРУ І. І
Прокурор: Чи дійсно Зісельс, приїжджаючи в Кишинів у 1974 чи 1975, познайомив вас із книгою Амальрика «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», листом Солженіцина «До IV Всесоюзного з’зду радянських письменників» і Нобелівською промовою Солженіцина?
Свідок: Я цього не пригадую.
Прокурор: Проте на попередньому слідстві 29 січня 1979 ви давали такі покази. Невже у вас відняло пам’ять?
Свідок: Сьогодні я не можу з певністю сказати, що Зісельс познайомив мене з перечисленими документами.
Головуючий: У справі є протокол вашого допиту від 29 січня 1979. В ньому ви зробили дописку про те, що з ваших слів записано вірно, і ваш підпис. Ви це пригадуєте?
Свідок: Протокол від 29 січня складений слідчим на підставі моїх пояснень, даних у Кишинівському КДБ в лютому 1977 року. Я потрапив до КДБ вперше в житті і був у жахливому стані.
Головуючий: Коли ви 29 січня 1979 підписували протокол допиту і робили своєю рукою дописку, ви були в нормальному стані?
Свідок: Я не хотів суперечити своїм показам, даним в КДБ.
Головуючий: Значить ви твердите, що не читали цих документів?
Свідок: Ні, я цього не тверджу. Я дійсно знайомий з ними, але твердити, що Зісельс мене познайомив з ними, я не можу.
Головуючий: Свідок, ви виключаєте Зісельса з кола осіб, які, можливо, познайомили вас із цими документами?
Свідок: Так, виключаю.
Головуючий: Чому?
Свідок: Хоч би тому, що він... мій друг.
Головуючий: У мене більше запитань немає.
Адвокат: Шенкер, може ви все таки згадаєте, коли приїжджав Зісельс у Кишинів? Це було в 1974 чи в 1975?
Свідок: Скоріше всього — в 1974 році.
Через те, що свідок Сахарова не приїхала, підсудний з адвокатом поставили вимогу відкласти судове засідання до її приїзду або не користуватися її показами. Зісельс И. С. висловив сумнів у тому, що Захарова приїжджала в Чернівці для подавання показів на попередньому слідстві.
Суд відмовився задовольнити це клопотання і вирішив зачитати покази Сахарової із протоколу допиту від 21 грудня 1978 року. З цих показів виходить, що в березні 1978 вона зустрічалася з Зісельсом у Москві. Із розмов з ним Сахарова «зрозуміла, що в нашій країні офіційні органи свідомо перекручують деякі історичні факти. Люди, які намагаються говорити правду, підлягають примусовому лікуванню в психіятричних лікарнях».
Через те, що Зісельс Семен перебував у залі суду в час допиту підсудного і всіх свідків, суд вирішив не користуватися його показами (на попередньому слідстві Зісельс С. С. відмовився від подавання показів).
ОГЛЯД РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ
З приводу всіх документів — речових доказів — підсудний Зісельс Й. С. заявив судові наступне:
«Як сказано в коментарі до статті 187-1 КК УРСР, наклепом може бути названо завідомо неправдиве викладання фактів. Оцінки й міркування не можуть кваліфікуватися як наклеп. На цій підставі я тверджу, що протокол огляду слідчим цього документу не може являтися доказом наявности в цьому документі наклепу, бо в цьому протоколі не згадуються жодні факти».
Зісельс домагався від суду запитання вголос усіх документів — речових доказів. Суд вирішив зачитувати тільли невеликі за об’ємом документи, а решту тільки переглядати. Крім того, в залі хтось вигукнув: «Не бажаємо слухати антирадянщину!»
«АРХІПЕЛАГ ГУЛАҐ»
Огляд фотокопії книги продовжувався кілька хвилин. Зісельс Й. С. попросив уваги суду на те, що свідки Круглова Н. В. й Круґлов В. А. вважають, що для ознайомлення із змістом книги необхідно не менше трьох днів. Слідчий склав протокол огляду за декілька годин.
Головуючий згодився з думкою слідчого про наявність у книзі завідомо неправдивих наклепницьких вигадок,які порочать радянський суспільний і державний лад, і невиразно пообіцяв ще повернутися до цієї книги.
«ИЗ-ПОД ГЛЫБ»
Зісельс Й. С. попросив знайти те місце в книзі, де СРСР порівнюється з фашистським режимом в Чілі.
Суд не зміг цього зробити, бо в протоколі огляду цієї книги слідчий не подає посилання на номер сторінки, на якій нібито робиться таке порівняння.
Суд вирішив, що збірник «Из-под глыб» містить наклеп на радянський суспільний і державний лад.
З приводу змісту збірника Зісельс Й. С. сказав, що в ньому зібрані твори різних авторів на релігійно-філософську тематику. Серед авторів збірника І. Шафаревич, В. Борисов, Е. Барабанов, О. Солженіцин та ін. Нікого з цих авторів не притягали до кримінальної відповідальности за виготовлення цих творів.
«ЗВЕРНЕННЯ»
Мова йде про конспект звернення Солженіцина до радянського народу «Жити не по брехні».
Головуючий зачитав наявний у справі висновок письмознавчої експертизи, яка встановила, що конспект виготовлений рукою Зісельса.
Не дивлячись на те, що підсудний настоював на запитанні цього документу повністю, головуючий обмежився запитанням упівголос декількох фраз, після чого зробив висновок про наклепницький характер документу.
«ДО СПІВВІТЧИЗНИКІВ І СВІТОВОЇ ГРОМАДСЬКОСТИ»
В документі повідомляється про арешт Олександра Подрабінека — засновника Робочої комісії по розслідуванню використовування психіятрії в політичних цілях.
Головуючий почав зачитувати вголос документ і зупинився на фразі «ДіяльністьО. Подрабінека викликала гнів і страх каральних органів», після чого зробив висновок про наклепницький характер документу.
Далі було зачитано висновок письмознавчої експертизи про те, що дописка кількох прізвищ людей, які підписали цей документ, зроблена рукою Зісельса.
«ОСЬ ЯК МИ ЖИВЕМО» Підсудний намагався пояснити судові, що в цій статті обговорюється діагностика психічних захворювань, розповідається про безперечний факт — примусове лікування Жореса Медведєва. Проте головуючий перебив йому і вирішив перейти до огляду наступного документу.
Сідаючи на лаву, Зісельс Й. С. сказав: «Ось як ми живемо!»
«ДОПОМОГА ПОЛІТВ’ЯЗНЯМ В СРСР»
Головуючий на підставі побіжного огляду брошури зробив висновок про її наклепницький характер.
Зісельс Й. С. заявив, що Фонд допомоги політв’язням і їхнім сім’ям існує в СРСР уже понад п’ять років. В даний час Фонд діє, не дивлячись на переслідування з боку властей і тюремне ув’язнення розпорядника Фонду — Олександра Ґінзбурґа.
Огляд інших документів відбувався аналогічним чином.
Після того як головуючий оголосив огляд речевих доказів закінченим, прокурор і підсудний поставили вимогу продовжити огляд фотокопії книги «Архіпелаг ГУЛаґ». Головуючий відмовився зробити це, заявивши, що огляд «Архіпелагу» вже відбувся, а прокурор і підсудний в цей час, очевидно, спали.
СУДОВІ ДЕБАТИ
ПРОМОВА ПРОКУРОРА
Прокурор почав свою обвинувальну промову з опису трудового піднесення, яке охопило всіх трудящих нашої країни в боротьбі за проведення в життя величних плянів X п’ятирічки.
Керуючись рішенням ХХУ з’їзду КПРС і вказівками т. Л. І. Брежнєва, радянські люди досягли великих успіхів в економіці, науці, культурі й інших галузях суспільного життя.
Ці успіхи не дають спокою нашим ворогам. Вони постійно поширюють вогнища холодної війни. Одним із засобів ведення цієї війни являється антирадянська агітація і пропаганда, здійснювана при допомозі підривних радіостанцій, розповсюджуванні літератури, яка порочить радянський суспільний і державний лад.
Об’єктами цієї пропаганди являються морально нестійкі люди, які з-за відсутности таланту, працьовитости, чесного ставлення до праці не досягли якихнебудь професійних успіхів. Саме такі люди готові поширювати всілякі небилиці про те, що ніби в СРСР порушують права людини.
Такого роду діяльність називається розповсюджуванням наклепів на радянський суспільний і державний лад і тому переслідується законом. При цьому їх судять не за переконання, не за інакодумання, бо в нашій країні Конституцією дозволено мати думку, відмінну від думки більшости. їх судять за конкретні злочини, передбачені статтями Кримінального кодексу. На XVI з’їзді профспілок т. Л. І. Брежнєв сказав: «Наш народ вимагає, щоб з такими, з дозволу сказати, діячами поводились як з противниками соціалізму, людьми, які йдуть проти власної Батьківщини, підсобниками, а то й агентами імперіалізму. Природно, що ми застосовували і будемо застосовувати по відношенню до них міри, які передбачені нашим законом. І нехай уже ніхто не ображається на нас: захист прав, волі й безпеки 260 мільйонів радянських людей від дій подібних відщепенців — це не тільки наше право, але й наш священний обов’язок».
Підсудний Зісельс повірив буржуазній пропаганді, повірив у те, що в нашій країні порушують елементарні демократичні права. Далі прокурор повторив практично повністю текст обвинувального висновку.
Переходячи до обґрунтування міри покарання, прокурор попросив суд врахувати ступінь суспільної загрози даного злочину, особу підсудного, що її характеризують негативно з місця праці, той факт, що його неодноразово попереджували офіційні органи й адміністрація на місці праці про недопустимість подібної діяльности.
Прокурор поставив вимогу для підсудного Зісельса Й. С. міру покарання три роки ув’язнення в виправно-трудовій колонії посиленого режиму.
Прокурор також поставив вимогу підняти проти Шенкера І. І. кримінальну справу за подання неправдивих показів, вибравши для нього міру припинення — арешт в залі суду.
Запрошені, а також співробітники КДБ зустріли промову прокурора тривалими аплодисментами.
ПРОМОВА АДВОКАТА
Товариші судді! Я хочу звернути вашу увагу на те, що, на відміну від інших справ цієї категорії, ця справа досліджена украй погано.
Перш усього, це торкається відсутности в матеріялах справи яких би то не було доказів вини підсудного.
Органи слідства не потурбували себе розшуком свідків і документів, які підтверджують, що факти, викладені в матеріалах, вилучених у Зісельса в часі обшуку, — неправдиві. Тим часом Зісельс заявляв клопотання про виклик свідків і проведення експертиз, ставок віч-на-віч, які мають відношення до цих фактів.
Свідки визвані не були, але, згідно з ст. 68 КПК УРСР, свідком може бути кожний, кому будьщо відомо про обставини справи.
Органи попереднього слідства й прокурор, що повторив обвинувальний висновок, фактично порушили презумпцію невинности. Вони презюмували вину Зісельса і звільнили себе від розшуків доказів.
Крім того, як виходить із обвинувального висновку, так і з промови прокурора, Зісельсові ставлять у вину зберігання забороненої літератури. У мене виникла підозра, що як слідчий, так і прокурор не знайомі з текстом статті 187-1 КК УРСР. Адже зберігання літератури не входить в диспозицію цієї статті.
Як можна обвинувачувати Зісельса в свідомій неправді, якщо, як виходить із промови прокурора, Зісельс повірив у те, що в нашій країні порушують права людини.
Переходячи до розгляду епізодів, поставлених у вину Зісельсові, я поділю їх на чотири основні групи (виключаючи, звичайно, епізоди зберігання):
1. Епізоди розповсюдження літератури, які сталися до лютого 1977, тобто до офіційного попередження, зробленого Зісельсові в прокуратурі Чернівецької области.
2. Виготовлення документів, які містять ніби наклепи.
3. Збирання тенденційної інформації, з метою розповсюдження про в’язнів СПЛ.
4. Розповсюдження наклепницьких вигадок в усній формі (епізоди з Остапенком і Сахаровою).
Для зручности я почну з другої групи, в яку входять три документи, виготовлення яких ставиться в вину Зісельсові:
а) Конспект статті Солженіцина «Жити не по брехні», виконаний у зошиті рукою Зісельса. Слідство установило, що він виготовлений значно раніше 1978 р., коли Зісельс придбав машинописний екземпляр збірника «Звернення», в якому ця стаття міститься повністю. Отже, Зісельс виготовив цей конспект, тому що в нього не було в той час машинописного екземпляра, а не для розповсюдження як говорить слідство. Людина, яка хоче щонебудь розповсюдити, користується для цієї мети копірувальним папером, друкарською машинкою і т. д. А цей документ виконаний від руки в одному екземплярі. Тому, я вважаю, висновок слідства в даному випадку необгрунтований;
б) Лист письмового паперу, на якому рукою Зісельса записана інформація про процеси над членами Української Гельсінкської Групи і який починається словами «В 1977-78 рр. заарештовані й засуджені загальним строком на 67 років...».
При розгляді цього документу вияснюється, що всі факти, викладені в ньому, — правдиві. Дійсно ці процеси були, дійсно учасники цих процесів засуджені на довгі строки позбавлення волі. В сумі ці строки складають, мабуть, 67 років, як написано в документі. Інших фактів у документі немає. Де ж наклеп?
в) Машинописний текст документу, який називається «До співвітчизників і світової громадськости», на якому рукою Зісельса дописано кілька прізвищ.
В матеріялах справи є акт експертизи, в якому говориться, що цей документ виконаний не на машинці Зісельса. Я хочу звернути увагу суду на те, що в справі немає ніяких доказів виготовлення цього документу Зісельсом. Приписку кількох прізвищ людей, які підписали цей документ, звичайно ж, не можна назвати виготовленням твору.
Таким чином, дії Зісельса в цій групі епізодів неправильно кваліфіковані слідством як злочин, передбачений ст. 187-1 КК УРСР, а саме, систематичне виготовлення творів, які містять завідомо неправдиві вигадки, що порочать радянський суспільний і державний лад.
До третьої групи епізодів відноситься збирання Зісельсом різноманітних даних про перебуваючих на примусовому лікуванні в спеціяльних психіятричних лікарнях людей.
Справді, з матеріялів справи виходить, що Зісельс збирав таку інформацію. Дійсно, в час обшуку в нього була вилучена картотека на 77 осіб — ув’язнених спл.
Проте в матеріалах справи і в судовому засіданні не було наведено ані одного доказу того, що дані картотеки Зісельса не відповідають дійсності. Також немає доказів того, що він розповсюджував цю інформацію або мав намір це зробити.
З допиту підсудного ми з’ясували, що Зісельс збирав подібні відомості для того, щоб помогти людям, незаконно підданим примусовому лікуванню в СПЛ.
Як бачимо, ні неправдивість картотеки, ні її розповсюдження не доказані. Отже, відсутній склад злочину, передбаченого статтею 187-1 КК УРСР.
До четвертої групи відносяться два епізоди з Остапенком і Сахаровою, відносно яких у обвинувальному висновку говориться, що Зісельс систематично в усній формі поширював завідомо неправдиві вигадки, які порочать суспільний і державний лад.
а. Свідок Остапенко на попередньому слідстві, а також у судовому засіданні показав, що Зісельс у розмові з ним, у присутності Захарова, Яремкевич та інших співробітників радіотелецентру, казав, що в нашій країні особи єврейської національности підлягають дискримінації. Свідок Захаров на слідстві і в суді показав, що не пам’ятає про таку розмову. Свідок Яремкевич на попередньому слідстві категорично відмовилась підтвердити, що вона була присутня при таких розмовах. В суд її чомусь не викликали. Інші свідки цієї ніби відбутої розмови взагалі не були допитані, хоч Зісельс клопотав про це на слідстві і в суді.
Тим часом в перебігу допиту свідка Остапенка з’ясувалось, що взаємини між ними погані. Починаючи з 1972 року між ними відбувалися сутички.
Тому, при всій пошані до Остапенка як до учасника війни, ми не можемо вважати його свідчення достатнім доказом того, що така розмова відбулася, і, тим більше, ставити її в вину Зісельсові.
б. Свідок Сахарова на попередньому слідстві показала, що з розмов із Зісельсом вона зрозуміла, що в нашій країні є окремі випадки зловживання психіятрією в політичних цілях.
Цей епізод також являється спірним, бо Сахарова в судове засідання не явилась, її покази не перевірені, а сам Зісельс настільки був здивований такими показами Сахарової, що висловив сумнів в участі Сахарової навіть на попередньому слідстві.
Я хочу звернути увагу суду на те, що з показів Сахарової не виходить, що Зісельс сказав про існування в СРСР зловживань психіятрією. Вона могла неправильно витлумачити його слова.
Таким чином, участь Зісельса в цих двох епізодах, а саме наявности в його діях складу злочину, потребує додаткового розслідження. Одначе суд відхилив клопотання Зісельса про виклик співробітників радіотелецентру, присутніх при розмові з Остапенком, і відмовився відкласти слухання справи до приїзду свідка Сахарової.
Тому встановити, що сказав Зісельс у цих епізодах, не являється можливим.
Розглянувши три групи епізодів, які сталися після лютого 1977 р., тобто після того як йому було зроблено офіційне попередження, ми з’ясували, що в матеріалах справи немає достатніх доказів, що Зісельс зробив злочини, передбачені ст. 187-1 КК УРСР.
Чи зробив він їх до лютого 1977 року?
Про це, напевно, краще запитати в прокурора, який підписував протокол офіційного попередження і тим самим визнав, що немає достатніх підстав для висунення проти Зісельса кримінальної справи.
Вже на цьому місці я могла б закінчити свою оборону і вимагати в суду винесення Зісельсові виправдувального вироку, бо він не тільки не розповсюджував після попередження заборонену літературу, але й не творив інших злочинів із диспозиції ст. 187-1 КК УРСР.
Проте я не можу визнати винесення Зісельсові навіть офіційного попередження і тим самим бути для нього прокурором. Тому розгляньмо, нарешті, першу групу епізодів.
а. Свідок Шенкер на попередньому слідстві показав, що Зісельс у 1974 чи в 1975 в Кишиневі познайомив його із статтею Амальрика «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», листом «IV Всесоюзному з’їздові радянських письменників» і Нобелівською промовою Солженіцина.
Інформація про цей епізод походить тільки з протоколу допиту Шенкера від 29 січня 1979 р. Проте в судовому засіданні Шенкер відмовився підтвердити свої покази, дані на попередньому слідстві.
Важко припустити, що примусило Шенкера давати неправдиві покази на слідстві або в суді. Як показав Шенкер у судовому засіданні, протокол допиту від 29 січня був складений слідчим на підставі писемних пояснень, даних ним (Шенкером) у лютому 1977 р. в Кишинівському КДБ. Цілком можливо, що, потрапивши вперше на допит в КДБ, Шенкер просто перелякався і дав такі пояснення, які від нього вимагали.
Крім того, на допиті свідка Шенкера в судовому засіданні уточнилась дата приїзду Зісельса в Кишинів: Це — 1974 рік.
Таким чином, якщо Зісельс приїжджав у Кишинів у 1974 році, він не міг привезти Нобелівську промову Солженіцина, яка була виголошена 10 грудня 1974 року.
З усього сказаного виходить, що покази Шенкера на попередньому слідстві суперечливі і їх необхідно перевірити. Тому дивно було слухати, як прокурор вимагав заарештувати Шенкера в залі суду, забувши при цьому, що наперед потрібно провести дослідження.
Головуючий: Ви захищаєте Зісельса, а не Шенкера.
Адвокат: Але навіть якщо Шенкер одержав від Зісельса інших два документи, то в справі повинні бути докази їхнього наклепницького характеру. Таких доказів слідчий не найшов.
В статті Амальрика фактів взагалі немає. Це — наукова праця, базована на припущеннях, оцінках і міркуваннях автора, які, згідно з коментарем до ст.
187-1, не можуть бути кваліфіковані як наклепництво.
Лист «IV Всесоюзному з’їздові радянських письменників» було написано Солженіциним в 1967 р. і розіслано в редакції центральних газет і журналів. Після цього Солженіцин жив у СРСР ще 7 років і проти нього не була розпочата кримінальна справа. На якій підставі зараз Зісельсові ставиться в вину розповсюдження цього документу?
б. Із матеріялів справи, а також із допиту в судовому засіданні свідка Блітта виходить, що 22 серпня 1976 р. він, перебуваючи в гостях у Зісельса, взяв у нього для прочитання збірник «Из-под глыб» і повернув його наступного дня.
Оглянувши речовий доказ — збірник «Из-под глыб», ми не найшли в ньому порівняння СРСР з фашистським режимом в Чілі. В збірнику містяться статті релігійнофілософського характеру, які, в свою чергу, не містять будь-яких фактів. Всі автори збірника, за винятком Солженіцина, живуть в СРСР і не зазнають кримінальних переслідувань за свої твори.
Я вважаю, що немає достатніх підстав ставити в вину Зісельсові цей епізод.
в. Свідок Круґлов В. А. як на слідстві, так і в суді підтвердив, що 22 серпня 1976 р., перебуваючи в гостях у Зісельса, взяв для ознайомлення книгу Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаґ». Заради справедливости треба відзначити, що цю книгу обговорювали в нашій періодичній пресі і їй дали різко негативну оцінку.. Проте цього не досить для судового засідання. Адже в книзі міститься безліч фактів, частина з яких підтверджується в творах інших радянських письменників і матеріялах XX й XXII з’їздів КПРС. Решта фактів із цієї книги потребує серйозної перевірки. Це питання складне і воно покищо не вирішене. Тим більше воно не знайшло свого вирішення в матеріялах справи, тим більше ми не вирішимо його сьогодні в судовому засіданні.
Я хочу звернути увагу суду на те, що сам Зісельс щиро переконаний у правдивості всієї літератури, яку він зберігав і давав читати іншим. Відмовляючись підписати протокол офіційного попередження, він зробив на протоколі напис про те, що не вважає вилучену літературу антирадянською і наклепницькою.
Тому обвинувачення Зісельса в свідомій неправді також не обґрунтоване.
Підводячи підсумок своєї промови, я хочу сказати, що у суду немає достатніх підстав для винесення Зісельсові обвинувального вироку.
ОСТАННЄ СЛОВО ПІДСУДНОГО
Я не буду повторюватися в дебатах над матеріалами справи. Хочу знову сказати про упередженість органів попереднього слідства і суду в вирішенні питання про мою вину.
Я стверджую, що слідство і суд вирішили питання про мою вину перед тим, як почали розбиратися в суті справи. Чим інакше можна пояснити той факт, що за відсутности в матеріялах справи й судовому засіданні доказів моєї вини клопотання про виклик 580 свідків і проведення 139 ставок віч-на-віч та експертиз, які доводять мою невинність, були зразу ж відкинені без усякого мотивування? Чим можна пояснити той факт, що при веденні попереднього слідства порушено 29 статтей Процесуального закону?
Прокурор у своїй обвинувальній промові замінив докази моєї вини довгим оповіданням про великі успіхи нашої країни і підступи імперіялістів.
З другого боку, я хочу сказати про дещо протилежне. З самого початку як слідство, так і суд були поставлені в безвихідне становище: в наслідок специфічної будови нашої держави і свого службового становища, вони зобов’язані діяти в руслі політичної лінії комуністичної партії, яка, за моїм глибоким переконанням, потребує серйозної критики.
Сьогодні знову перед судом стали книги. В кожну з них автор уклав частину своєї душі, досвіду, життя і бажав тільки одного — віддати книгу людям. Отже, судять не тільки книги, але й їх авторів, видавців і читачів.
Історію людства можна розглядати як історію ставлення людини й суспільства до книги. В усі часи були люди, що любили книгу, і люди, що ненавиділи і нищили книгу. Людина, що знищила хоч би одну книгу, не може себе оправдати тим, що вона прочитала і поставила до себе на полицю тисячі книг. Вона все одно залишається катом книги.
Історія наводить приклади двох типів нетерпимого ставлення до книги. Перший — це відкрите, явне палення книг на площах, як це було в часи інквізиції й фашизму. Другий — тиха, таємна, лицемірна заборона й вилучення книг. І тільки в крайньому разі — віддавання книги закритому судові, як сьогодні. Поміж цими типами нищення є деяка різниця, але для людини, що любить книгу, вона не суттєва.
Але якщо ставлення до книг при їхньому цищенні й відрізняється чимсь, то ставлення до авторів завжди і всюди однакове.
Їх оголошують божевільними, як Радіщева й Чаадаева, Наума Коржавіна й Жореса Медведева. Або судять, як Достоєвського й Короленка, Данієля й Синявського.
Їх убивають, як Пушкіна й Лєрмонтова, Ґумільова й Мандельштама, Бабеля й Артема Веселого.
Виганяють, засилають, але перше наліплюють на них ярлики ворогів народу, агентів закордонних спецслужб, морально розкладених і політично безграмотних.
Як сказав чудовий російський письменник Михаїх Булгаков словами одного із своїх героїв: «Рукописи не горять!» З одного боку — наддержава, з усіма властивими їй атрибутами насильства ідеології і пропаганди. З другого — всього декілька листків паперу, а кінець поєдинку передрішений — книга завжди перемагає!
В найстрашніші часи люди схоронять, збережуть, ризикуючи свободою, а інколи й життям, хоч один екземпляр книги, і вона знов оживе, її будуть переписувати, передавати з пам’яті, але вона все одно виживе, тому що в книзі, яку бережуть, є вічні, невмирущі і завжди дорогі й бажані людям істина, добро і краса.
Люди, що люблять книги, не ділять їх на офіційні й самвидані. Для них межа між добрими й поганими книгами проходить не тут, а поміж істиною й брехнею, добром і злом, красою й потворністю.
Наша історія уже не раз виявляла, що ті книги, які ще вчора оголошували антирадянськими й ідейно шкідливими, сьогодні уже їх видають. Така доля книг -Ремізона й Пільняка, Ахматової і Цвєтаєвої, Бабеля й Мандельштама, Булгакова й Артема Веселого та багатьох інших. Така ж доля чекає книги й рукописи, що лежать сьогодні на судовому столі як речові докази. Всі ці книги й імена їхніх авторів завжди будуть пам’ятати люди з любов’ю і вдячністю.
Люди, що люблять і бережуть книги, виступають, таким чином, проти насильства й брехні, яких ще так багато на нашій землі. Вони розділені кордонами, але їх об’єднує те, що всі вони заперечують брехню й насильство, незалежно від того, чиї особисті чи політичні інтереси захищає політична брехня чи політичне насильство. Це люди, що протестують сьогодні проти політичних репресій, в якій би країні вони не відбувалися.
Мені 32 роки. Я довго шукав свій шлях у житті.
Нічого оригінального й нового не вигадав і найшов його в руслі старої традиції. Це — традиція протиставлення брехні й насильству. Зброя — слово правди для обдурених і добре співчуття, допомога тим, проти кого скероване насильство.
Я тільки став на цей шлях, зробив по ньому кілька кроків, але я щасливий, що встиг найти його, найти перед тим, як опинився в тюрмі. Всього кілька кроків, але є сили в нас, які роблять все можливе, щоб людина не могла жити згідно з наказом свого сумління. Але вони ще раз прорахувалися, тому що в місцях ув’язнення особливо сконцентровані брехня й насильство. Де, як не там, особливо потрібні людям слово правди й добре співчуття. Для того, щоб служити правді й добру, необхідна тільки присутність поруч з тобою людей, а це буде завжди і всюди.
Мене ніхто не примушував до такого вибору. У кожної людини, навіть у найостанніший момент, завжди залишається свобода вибору. Великий російський поет сказав:
У наш огидний вік
На всіх стихіях чоловік —
Тиран, зрадник або в'язень.
Ці слова вірні і в наші дні. Я реалізував свою свободу вибору і вибрав останнє.
Я вдячний усім, що пройшли з честю через політичні репресії, за останні 200 років російської історії — од Радіщева до процесів 1978 року. Вдячний тому, що цим людям я зобов’язаний тим, що навчився в них почувати себе вільною і гордою людиною навіть за кам’яними стінами тюрми. Я схиляюсь перед їхньою виразною, мужньою, високоморальною позицією. Адже їм досить було промовити тільки одне слово: «Відрікаюсь» — і повернулись би тепло і ситість, здоров’я і затишок. Але вони не промовили цього слова.
Я прошу прощення у своїх близьких і знайомих за те, що їм довелось витримати.
Суддям же, які не в стані самостійно винести справедливий вирок, мені сказати нічого.
5-го квітня 1979 року суд засудив Зісельса Й. С. до трьох років ув’язнення у виправно-трудовій колонії посиленого режиму.
Суд виключив із обвинувачення Зісельса Й. С. два епізоди розповсюдження ним Шенкеру І. І. Нобелівської промови Солженіцина і Зісельсові Семенові — книги Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаґ», які не найшли свого підтвердження в судовому засіданні.
_______
* Матеріял про суд над Й. Зісельсом підготовив невідомий автор (чи автори) на весну 1979 р. Вони дісталися на Захід без дати.
** В оригіналі цього документу вжито помилково назву цієї Комісії, як Комісії для розгляду «надужиття» психіатрією. Цю помилку ми виправили, публікуючи цей документ у нашій книзі.
Примітки
[ред.]- ↑ Тут і в дальшому підкреслюются фрази, не внесені в протокол судового засідання. Клопотання Зісельса И. С. про внесення їх у протокол були відхилені на судовому засіданні після затвердження протоколу (4 травня 1979) без мотивування.