Узбережжя ріки Уборти/II/1. Правобережжя

by Павло Тутковський

◀ I. Гідрологічний опис ріки Уборти

Узбережжя ріки Уборти Павло Тутковський II. Геологічний і геоморфологічний опис узбережжя ріки Уборти Перша частина течії ріки Уборти. Правобережжя

Перша частина течії ріки Уборти. Лівобережжя ▶

Київ: Українська Академія Наук, 1925

II. Геологічний і геоморфологічний опис узбережжя (сточища) ріки Уборти.

І. Перша частина течії ріки Уборти (від верхів'їв до південної околиці села Копища). а) Правобережжя.

§ 8. Згідно з дослідами Миклухи-Маклая, „що-до відслонень береги ріки Уборти від верхів'їв являють мало цікавого, бо тільки біля села Янчі-Рудні зустрічається невеличке відслонення дрібнозернястого, двохлоснякового гнейса“ (№ 29, стор. 23).

Инакше характеризує геологічну будову горішнього обсягу течії ріки Уборти новіший дослідувач цієї місцевости, професор В. Д. Ласкарев, що висловлюється так: „Будову обсягу горішної течії ріки Уборти можна уявити собі у виді гранітового плато, що на слабо-хвилястій його поверхні порозкидані невеличкі горби, зложені з твердіших відмін кристалічних порід і унаслідок цього відокремлені денудацією; серед гранітів залягають пегматитові жили, затиснуті рідкі вузькі смуги гнейса, проходять жили та поволоки ефузивних порфірових порід; граніти вкриті негрубою верствою піскувато-глинястих осадів, незрідка із зложищами каоліну надолі. Але поблизу верхів'я ріки трапляються горби нашого типу, а саме ерозійні останки старшої піскуватої (третинної) поволоки з залізувато-пісковиковими породами, иноді і з перелавленнями лімонітових руд“. (№ 24, стор. 312).

Мої досліди в цій місцевості взагалі цілком стверджують характеристику її, що дана В. Д. Ласкаревим; але обидва береги ріки Уборти вище містечка Емильчина на досить значному просторі дуже положисті, невисокі і на своїх схилах вкриті осипищами делювійного і елювійного безнаметньового піску; відслонень старших порід тут нема; на віддаленні одної верстви від ріки правий беріг її заболочений (болото Маршино).

§ 9. В околицях села Ондріївичів, на північний схід від села, на шляху до Непізнаничів та Барашів (№ 64, стор. 25 і 97), згідно з відомостями, що подає Ласкарев, порозкидано чимало невисоких горбів з положистими схилами, що на них виступають кристалічні породи, — грубозернястий сіруватий граніт з великими червонуватими скалинцями і аплітові червонуваті породи; між цими горбами лежить жовтий безнаметньовий пісок. На захід і північний захід від села теж знаходяться гранітові горби (урочище Хуторище, гора Лисячина); такі горби є і на південь від села (урочище Вершина), але тут у бік села Симонів приєднуються ще горби з рудою (це є вже сточище ріки Вужа). На південь від села Ондріївичів знаходяться верхів'я річки Вершини, правого допливу ріки Уборти. На північ від села горби вкриті суглинками, а далі на луках в ямах виступають під сірим піскуватим ґрунтом жовтувато-білий суглинок і нечистий піскуватий буроватий каолін. (№ 24, стор. 313).

§ 10. На північ від гори Лисячої, серед болотяної луки „Великі Гали“, впливають до ріки Уборти з правого боку річки Вершина і Орлиця, що починаються біля гранітових горбів в околиці села Яблонця, на вододілі з рікою Вужом. На лівому березі річки Орлиці лежать село та колонія Непізнаничі; через це село проходить північна межа розповсюдження льодовикових покладів (№ 66, стор. 33); на лівому березі тої самої річки лежить слобода Вірівка, що на південь від неї виступає великий горб, де відслонюється дрібнозернястий граніт з порфіровими відокремленнями скалинців і кварца; на схилах горба подекуди визирає гнейс. По середині слободи, на вулицях, на узвозі і на горбах на північ від слободи виступає сірий грубозернястий граніт. (№ 24, стор. 313).

§ 11. Гранітові горби рясно виступають далі у верхів'ях річки Мокришки (правого допливу Уборти), в околицях села Нараївки (див. № 64, стор. 97 і № 66, стор. 33; тут проходить північна межа розповсюдження моренового краєвиду), а також в околицях нових (не зазначених на мапах) слобід Аполонівки та Анжеліни. Слобода Аполонівка лежить на південний схід від села Мокляків. Шлях тут йде через безперервний ряд невеликих горбів, що на них виступають різні відміни граніта; переважають середньозернястий яснобарвний граніт і иноді грубозернястий червонуватий граніт. Розполог рядів горбів змінюється, але найчастіше вони мають напрями з заходу на схід або на північний схід; на окремих горбах маси граніту иноді витягнуті у напрямі на північний захід. На південно-західньому кінці слободи Аполонівки гранітові горби скупчені по різних напрямках; на одному горбі у каменярні на граніті спостережено жовтий пісок з рідкими куснями роговика; між горбами піски містять у собі роговикові наметні. (№ 24. стор. 313).

§ 12. Між слободами Аполонівкою та Анжеліною спостерегаються горбки, що збудовані з сірувато-білого граніта. Між горбками на мокруватих піскуватих луках здобувають ямами нечистий каолін. Відслонення в цих ямах показують, що на каоліні тут лежить сірувато-жовтавий пісок з наметними (до одного аршину у перетині) роговика і окремнілого вапняка з різними окам'янілостями (вустрицями, моховатками, то-що); цей наметньовий пісок буває завгрубшки до двох аршинів і несе на собі сірий піскуватий ґрунт завгрубшки чверть аршина. На околишніх полях теж зустрічаються такі самі наметні; це є мабуть останки зруйнованої морени. (№ 24, стор. 313).

§ 13. Дуже цікаві відслонення вибухових (ефузивних) порід знайдені В. Д. Ласкаревим в околицях слободи Анжеліни. На схід від слободи знаходиться ряд горбів ясно-сірого грубозернястого граніта. Ліворуч від шляху до села Мокляків (на південний схід) між цими горбами на полях зустрічають скиби (часом дуже великі) темно-сірої, суцільної ефузивної породи з порфіровими вилученнями скалинців і з поліедричним відокремленням. На західньому кінці слободи, в урочищі Глибока Лука, біля горбів грубозернястого і дрібнозернястого суцільного білуватого граніта, теж виступає порфірова порода, але виразніше-зерняста і з меншою кількістю вилучень. Тут ця порода трапляється не тільки у виді окремих (иноді величезних, нерідко заокруглених) скиб з концентричною корою (що виявляє кулясте відокремлення), але виступає теж у виді цілих низьких скель (наче плішин) на луках; це доводить, що тут маємо первісне родовище цієї вибухової породи, але форму його з'ясувати не можна з самих лише природніх відслонень. (№ 24, стор. 313).

§ 14. Слобода Нараївка (див. вище, § 11), лежить на низовинній рівнині. На південь від слободи проходить гряда гранітових скиб, що тягнеться на північний схід і перетинає слободу (виступи упоперек вулиць). Трохи на південь, на шляху до слободи Вірівки, стоить півкругом ряд горбів; півкруг одкритий на південний захід. В північно-західньому крайньому горбі виступає грубозернястий граніт з жилками дрібнозернястого; на схилі спостерегається якась лупакувата порода. В південно-східньому горбі виступає такий самий граніт з пегматитом. Між горбами виступає темна ефузивна порфірова порода. Ряд горбків граніта проходить теж на схід від хутора Мокляківського (у сточищі річки Мокришки). Ґрунт тут піскувато-глинястий; поблизу проходить межа розповсюдження моренового краєвиду. (№ 24, стор. 313–314; № 66, стор. 33).

§ 15. Далі на обох берегах ріки Уборти на рівному місці розташоване село Кулеші. Тут в ямах відслонені ясно-сірі суглинки і буруваті глини; на північ (на шляху до м. Емильчина), на захід і на схід від села знаходяться горби з виступами гранітів, що тягнуться на південний захід до ріки Случа (до села Сербів) і до села Цецилівки.

На віддаленні трьох верстов на південний схід від м. Емильчина, на горбах, у каменярнях, видслонюється дрібнозернястий, червонуватий, масивний граніт з порфіровими вилученнями скалинців і біотита, з гори дуже звітрілий; на цьому граніті лежать хвилясто-верствуваті флювіогляціяльні жовті піски з жорствою та відламками граніта, верствою до двох аршинів завгрубшки; на них лежить червонувато-бурий суглинок з грубими піскуватими та жорствуватими кублами (гніздами), та перелавленнями ясно-жовтого піску та жорстви; цей суглинок є завгрубшки один аршин і до гори поступово переходить в ясний жовтувато-сірий лесуватий суглинок, піваршина завгрубшки (№ 24, ст. 314).

§ 16. На південний захід від села Мокляків (№ 64, стор. 97) тягнеться з заходу на схід гряда горбів граніта, що дає відножини до самого села, де в багатьох місцях на вулицях виступає природній брук з ясно-сірого граніта. Граніт тут дрібнозернястий, білуватий, з більшими зернами біотита і жилками пегматитового граніта. Долина села Мокляків належить до системи безнайменного струмика, що його верхів'я знаходяться між гранітовими горбами (між селами Мокляками і Степанівкою), де проходять і жили ефузивних порід; цей струмин впливає з правого боку до ріки Уборти в м. Емильчині. (№ 24, стор. 314).

§ 17. Містечко Емильчин (або Емельчин, старовинне польське Мендзиржець, — див. польський географічний словник, № 84, т. II, стор. 352; Теодорович, № 42, т. I, стор. 211–212; Тутковський, Енциклопед. словник, півтом 22, стор. 632; № 64, стор. 97) розташоване на невисокому правому березі ріки Уборти, на абсолютній височині 91,7 сажня (№ 9, стор. 100; № 58, стор. 38, під № 747) і на відносній височині від 5,9 до 6,4 метра над літнім рівнем ріки, який має абсолютне визначення 88,7–88,9 саж. (№ 9, стор. 10, 101 і 185).

Згідно з моїми нівелюваннями і геоморфологічними дослідами, на схід від містечка знаходиться гранітова високорівня (між цим містечком та селами Степанівкою і Солов'ями); ця високорівня має прогини від 13 до 15 верстов; біля містечка вона трохи підвищена; абсолютні височини високорівні виносять до 92 сажнів (на східній закраїні містечка Емильчина), до 92,9 сажнів (село Солов'ї) і навіть до 96,6 саж. (біля села Степанівки; № 58, стор. 68).

§ 18. Відомості про геологічну будову містечка Емильчина, що існують у літературі, надто недостатні. З слів Осовського, в м. Емильчині є зложище каоліну, що з нижчого сорту його виробляють фаянсовий посуд (№ 33, стор. 252–253). Цей самий автор в иншому місці своєї книги повідомляє, що на північ від містечка Емильчина, біля ріки Уборти, знаходять (але в незначній кількості) високий сорт глини, що є здатний на вироблення черепиці та посуду (там-же, стор. 333); ці відомості автор подає, очевидьки, по чутках або по переказах. У книзі Толмачева відомості Осовського повторюються вже у виді твердження, наче „у містечку Емильчині знаходяться багаті зложища високої якости каоліну“ (№ 44, стор. 99); згадується теж існування тут цегельного заводу (там-же, стор. 380). Миклуха-Маклай обмежується про околиці містечка Емильчина зауваженням, що „на протязі від м. Емильчина до села Янчи-Рудні уся долина ріки є болотяна і я не міг визначити її меж, хоч відходив на декілька верстов від її корита“ (№ 29, стор. 23).

§ 19. В. Д. Ласкарев при своїх дослідах на Волині знайшов декілька нових родовищ вибухових порід, між иншим, в околицях міст. Емильчина (№ 23, стор. 267). Згідно з Ласкаревим, річка Бересток, що впливає до ріки Уборти з лівого боку в м. Емильчині, має джерело на болотяних луках між гранітовими горбами біля сел Сербів та Кулеші. На південний захід від села Середи на річці Бересток, біля шляху до села Сербів, знаходиться з сходу горб, що витягнутий на північний захід; на захід від шляху знаходиться такий самий горб, в якому здобувається сірий середньозернястий граніт з стовпчастими кристалами скалинця. На поверхні тут усюди лежать сіро-жовті піски з суглинками на підвищеннях; ці піски вкриті нерідко заростами азалеї (Azalea pontica). На луках тут здобувають ямами незначну кількість нечистого каоліну (№ 24, стор. 314).

В найближчій околиці містечка Емильчина було знайдено відламки кам'яних поліруваних сокир, стрижень з просвердлини молота-сокири та креміневий відбійник (№ 1, стор. 24).

На геологічних мапах Росиї, що видані геологічним комітетом в Петербурзі, і на міжнародній геологічній мапі Европи межа розповсюдження ератичних наметнів зазначена на південь від м. Емильчина (№ 20, 21 і 75).

§ 20. Згідно з моїми дослідами, у самому містечку Емильчині правий беріг ріки Уборти на значному просторі є низовинний, схили його дуже положисті та вкриті поволокою сипкого, безнаметньового польодовикового піску, що в середніх частинах схилів набуває з поверхні характеру делювійного утвору, а в долішніх частинах схилів переходить в алювіяльні поклади. Природніх відслонень на правому березі ріки тут нема. На вулицях та по садибах видко усюди на поверхні лише безнаметньовий польодовиковий жовтий пісок. В північно-західній частині містечка, біля садиби волосного правління, знаходиться досить обшира площа сипкого піску, що є цілком позбавлений рослинности і за сухої пори інтенсивно розвіюється вітром; цей пісок складає тут невисокі (не більш одного метра заввишки), неправильні піскуваті горби, що являються почасти останками денудації піскуватої поволоки, а почасти останками зруйнованих польодовикових барханів.

§ 21. У межах містечка Емильчина та його найближчої околиці ніде не спостерегаються виступи кристалічних порід. Згідно з переказами, у саді землевласника є кам'яна скеля, що її оглянути мені не довелося; чи вона є природнім виступом граніта, чи привезена з инших місць, — цього довідатися було неможливо. Мені пощастило здобути від місцевих мешканців зразки цієї скелі; ці зразки належать до дуже звітрілого середньозернястого червоного граніта, в якому подекуди спостерегаються невеличкі шліруваті скупчення та порозкидані лусочки чорного і брондзуватого біотита; у породі переважає червоний и мутно-білуватий ортоклаз, що його зернята иноді просвічують на краях; другорядну ролю відогравають дрібні зернята сірого кварца; дуже зрідка трапляються розмірно-ідіоморфні зерна плагіоклаза і коротко-стовпчасті кристали чорного амфіболя. Найближчі до містечка Емильчина природні виступи кристалічних порід, крім зазначених вище виступів на південь (§§ 8–16), знаходяться на віддаленні біля 7 верстов на схід, в урочищі Каміння, що описане далі (див. §§ 25–27).

§ 22. Колодязі в містечку Емильчині мають глибину до 6 метрів; згідно з переказаними відомостями, при викопуванні колодязів граніта ніде не зустрічено; під безнаметньовим польодовиковим піском усюди знаходили досить піскуватий бурий або сірий суглинок. На геологічних мапах, доданих до праці Миклухи-Маклая і до праці Ласкарева, не зазначено виступів кристалічних порід в самому містечці Емильчині (№№ 29 і 24, мапи). У садибі землевласника на початку біжучого століття зроблено спробу свердлування з метою здобути артезійську воду, але зразків і відомостей про цю свердловину не збереглося. Жодних штучних відслонень у містечці нема. Фаянсового заводу, що його тут згадує Осовський (№ 33, стор. 252–253), і скляного заводу, що згаданий у польському географічному словнику (№ 84, т. II, стор. 352), тут теж нема; каоліну і черепичної глини не знаходжено і не здобувано. Найближчі копальні каоліну вказуються тутешніми мешканцями в околиці села Сюмаківки, на віддаленні 17 верстов на схід–південний схід від містечка. Цегельня, що згадується Толмачевим і зазначена на трьохверствовій військово-топографічній мапі, теж давно закрита, а глинище її закинуте і не має відслонень.

§ 23. На закраїнах містечка Емильчина усюди теж видко на поверхні тільки безнаметньовий польодовиковий пісок, подекуди досить глибокий і сипкий, по инших місцях більш-менш заболочений і зарослий змішаним лісом. Поверхня польодовикових пісків иноді буває тут рівною, иноді горбкуватою, але виразних барханів або руїн польодовикових барханів тут не спостерегається. Недалеко на південь від містечка, на віддаленні двох з половиною верстов на правому березі ріки Уборти поволока польодовикових пісків потрохи стає тоншою і з-під неї по деяких місцях виступає на поверхню сірий і жовтаво-бурий, безнаметньовий, верствуватий передльодовиковий суглинок. Найближчі до м. Емильчина виступи на поверхню виразного (типового) моренового суглинка знаходяться, згідно з моїми спостереженнями, на північно-східній закраїні села Неділища (на віддаленні 20 верстов по прямій лінії на південний схід від м. Емильчина і 32 верстов від м. Ушоміра) і в селах Расно (Рясно) і Білці на р. Вужу (див № 29, стор. 23–24), а на сході — в околицях сел Аннівки та Королівки (див. далі §§ 29–30).

В околицях м. Емильчина за останні роки перед моїми дослідами було зроблено чимало знахідок неолітичних кам'яних знаряддів; мені пощастило дістати від місцевих мешканців два поліруваних кам'яних молоти з просвердлинами; ці знаряддя подаровані мною Волинському музею.

§ 24. У книзі Толмачева (№ 44, стор. 6) я знайшов, між иншим, такі вказівки про розповсюдження в описуваній місцевості піскуватих горбів: „піскуваті горби порозкидані по усьому вододілу на північ від меж Барашівської та Сербовської волостей; особливо багато їх є на південний схід від м. Емильчина, де проходить головний гребінь вододіла“. Прийнявши на увагу ці вказівки, можна було припускати знаходження в цій місцевості польодовикових барханів. Екскурсії, що я зробив тут на південь і на південний схід від м. Емильчина, до згаданих вище сел Кулешів, Непізнаничів, Ондріївичів, Барашів, Неділища, Расна, Баскаків, Білки та м. Ушоміра, показали повну відсутність тут польодовикових барханів і взагалі помітних у рельєфі піскуватих горбів.

На схід від м. Емильчина, в листвяному (переважно березовому), подекуди заболоченому лісі виступає на поверхню досить твердий і звязкий, піскуватий, безнаметньовий (мабуть, передльодовиковий) суглинок; підлегла йому порода не відслонюється і залишається невідомою.

§ 25. На віддаленні 7 верстов на схід від містечка Емильчина серед лісу, в урочищі Каміння або Камінь, на абсолютній височині 91,2 сажня (згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, — див. № 9, стор. 100), трохи на північ від шляху, що веде до села Степанівки, знаходиться невеликий горб, що має відносну височину біля 7 метрів. В цьому місці уперше Миклуха-Маклай зазначив на своїй геологічній мапі виступ кристалічної породи (№ 29, мапа). При дослідженні виявилося, що горб цей збудований з дуже звітрілого, червоного, середньозернястого амфіболового сієніта, що утворює тут цілу скелю, порозбиту щілинами відокремлення на великі скиби приближно паралелепіпедальної форми з ребрами, злагідженими через звітрювання. Амфіболовий сієніт виступає тут безпосередньо на поверхню і тільки по деяких місцях вкритий тонкою верствою ґрунту в якому ростуть корені дерев. У склад породи увіходять: ортоклаз (иноді з мікропертитовою будовою), мікроклін, плагіоклаз, амфібол і кварц. Скалинці дають мутно-сірі перетини; в плагіоклазі менш мутности, але до неї долучаються зерна епідота, що подекуди заповнює щілини у породі. Структура типова гіпідіоморфна-зерняста. У кварці виразно виявлене хвилясте загасання. Пересічна великість зернят у породі — біля 4–5 міліметрів (№ 41, стор. 23). Крім описаного горба, та сама порода виступає ще поруч у кількох місцях у формі досить великих скибових відслонень.

§ 26. На віддаленні біля одної верстви на схід від урочища Каміння, на лівому узбережжу річки Телини (правому допливу ріки Уборти, — див. № 54, стор. 90, під № 137), серед полів та гайків (на віддаленні двох верстов на північний захід від села Степанівки), здіймається чотири відокремлених, виразно виявленнях у рельєфі кам'яних горби, що я їх знайшов уперше 1900 року. Перший (з заходу) горб має закруглений обрис у плані, є досить широкий (має біля підніжжя діяметр до 150 метрів), виносить заввишки до 16 метрів над полем і має положисті схили, що засіяні збіжжам; на його вершку, у групі кущів та дерев, я знайшов скибовий виступ вибухової породи. Скиби виходять тут безпосередньо на поверхню і мають не дуже великі розміри, — до одного метра у діяметрі. (Присутність тут цих кам'яних скиб, що не вкриті ґрунтом, є, очевидьки, причиною того, що це місце залишено неораним та являється острівцем серед полів).

Порода, що виступає у цьому горбі, має темно-сіру барву, дуже дрібнозерняста і визначена мною за мікрограніт. У склад цієї породи увіходять: ідіоморфний скалинець (ортоклаз і плагіоклаз, почасти свіжі, почасти перетворені на агрегат каоліна, серицита, епідота і цоїзита), амфібол, кварц, иноді біотит, а також рудні мінерали, тітаніт і апатит. Ця порода утворює тут, згідно з Тарасенком, декілька відмін, що наближаються до мікрограніта, до амфіболового ортофіра і до амфіболового сієніта. (№ 41, стор. 25–27).

§ 27. Поруч з описаним (§ 26) горбом, на схід і на південний схід від нього, знаходяться ще три таких самих горби; з них два мають досить правильну форму — приближно форму стятих стіжків, заокруглених на вершках, з діяметром підніжжя біля 300 метрів і заввишки до 16 метрів, а третій горб має менш правильну форму і значно більші поземі розміри; на його вершку стоїть „піраміда“ — військово-топографічний сигнал 1-ої класи (мабуть до цього саме горба належить абсолютна височина 96,3 сажня, що зазначена тут у каталозі нівелювань західньої експедиції для висушування болот, — № 9, стор. 68 і 100). На схилах і на вершках цих горбів часто визирають дуже великі скиби тої самої вибухової породи, що описана вище (§ 26). Біля підніжжя горбів, під безнаметньовим польодовиковим піском, теж подекуди спостерегається наявність скиб або цілих скель тої самої породи, але далі на південний схід, у напрямі до села Степанівки (див. польський географічний словник, № 84, т. XI, стор. 329; Антонович, № 1, ст. 24) і в самому цьому селі, згідно з моїми докладними дослідами, виступи цієї породи притінюються і на поверхні видко тільки досить звязкий передльодовиковий суглинок, вкритий тонкою верствою елювіяльного піску і подекуди заболочений.

Описані виступи вибухової породи мають вигляд відокремлених, міцно денудованих банюватих горбів, що збудовані з міцнішої породи, ніж граніти, і тому мабуть випрепаровані процесами звітрювання і денудації. У контакті з вибуховою породою (ортофіром) тут знайдено в одному місці і граніт (№ 41, стор. 22 і 27).

§ 28. На північ від містечка Емильчина на правому березі ріки Уборти тягнуться заболочені ліси і відслонень нема на значному просторі. На 5-ій верстві від м. Емильчина до ріки Уборти впливає доплив її, — вже згадана вище річка Телиня або Телинь, завдовшки 23 в. (№ 9, стор. 206; № 44, стор. 49; № 54, стор. 90, під № 137), що її верхів'я знаходяться далі на південь, між селами Вірівкою та Яблонцем (див. §§ 10 і 14). Ця річка нижче села Степанівки тече серед болот та важко приступних лісів (болота Кошене, Малий Цвіт, Коротище, Великий Цвіт, Палатці); її береги при докладному обслідуванні виявилися усюди низовинними, положистими і позбавленими природніх відслонень. Біля свого гирла ця річка має до 8,5 метрів завширшки і більш одного метра завглибшки (№ 44, стор. 25 і 49).

§ 29. На правому узбережжу річки Телини, за смугою важко-приступних обширих болот, знаходяться на болотяних ґрунтах слободи або колонії Аннівка (Ганнівка, Вадинець) і Королівка (польський географічний словник, № 84, т. IV, стор. 411; Антонович, № 1, стор. 25). На геологічній мапі Миклухи-Маклая (№ 29, мапа; див. № 48, ст. 359) в околицях цих слобід зазначена межа розповсюдження ератичних наметнів, що накреслена на схід від обох слобід, приблизно на віддаленні трьох верстов на схід від Аннівки і більш 6 верстов на схід від Королівки; у тексті праці ця місцевість не згадується і підстави для проведення тут цієї межі не з'ясовані.

§ 30. Мої докладні досліди в цій місцевості показали, що найближчі околиці обох названих колоній (Аннівки і Королівки) вкриті обширими, неглибокими, але дуже грузькими, надзвичайно важко-приступними (навіть серед літа) болотами та болотяними лісами. На захід від колоній на островках серед болот спостерегається усюди тільки польодовиковий безнаметньовий пісок на поверхні. В одному тільки місці, на південно-східній закраїні колонії Королівки (урочище Бабині-Лози), я знайшов приземкуватий скибовий виступ дуже звітрілого граніта, що розсипається від вдара молотком; порода ця є середньозерняста і має сіру барву. На західній закраїні Королівки, на краю болота, у рівчаку один метр завглибшки, відслонюється безнаметньовий, не-верствуватий, дрібнозернястий, жовтий польодовиковий пісок; горішня частина його визолена, опідзолена і має білувату барву; межа визоленої частини невиразна. Далі на схід, на болоті „Гало“, на віддаленні приблизно 5 верстов від Королівки, вже на островках виступає дуже піскуватий, типовий бурий мореновий суглинок з наметнями граніта, креміня і різних пісковиків. Таким чином, мої досліди підтвердили, що на схід від Королівки проходить межа розповсюдження моренових покладів.

§ 31. На віддаленні біля одної верстви від ріки Телини, на правому її узбережжу, по-над безнайменним струмиком, розташоване село Горбів (Горбово або Горбове; див. Барсов, № 2, стор. 95; Теодорович, № 42, т. I, стор. 212; польський географічний словник, № 84, т. III, стор. 123). Тут знайдено становище камінного віку з оббивними знаряддями Антонович, № 1, стор. 25). На мапі Миклухи-Маклая виступів кристалічних порід тут не зазначено. З околиці Горбова до Київського університету ще за 80-х років було приставлено колектором Ставровським зразки вибухової породи (амфіболового мікрограніта і діоритового орфірита). Тарасенко, що збирав тут петрографічний матеріял 1890 року, не подає опису відслонень і зазначає тільки, що амфіболовий мікрограніт виступає у формі невеличкого горба у селі Горбові і що такий самий горб утворює тут діоритовий порфірит (№ 41, стор. 6–8 і 18–19). Амфіболовий мікрограніт села Горбова має порфірову структуру і складається з ідіоморфних вилучень каолінізованого скалинця та з оснівної маси, яка має у собі скалинці, біотит, кварц, рогову світню, магнетит, апатит і епідот. Діоритовий порфірит має порфірові вилучення скалинця, рогової свитні, піроксена і магнетити, а його оснівна маса складається з тих самих мінералів з додатком ще епідота, кварца і титаніта. Про значіння цього родовища вибухових порід для з'ясування тектоніки місцевости згадує Ласкарев (№ 23, стор. 267).

§ 32. Згідно з моїми дослідами село Горбів знаходиться на віддаленні чотирьох верстов на північний захід від села Степанівки (див. §§ 26–28) і 3,5 верстов на південь від села Чмеля (див. далі), на болотяній низовині, серед обширих лук. На вулицях села біля хат часто видко великі камені. В південній частині села знаходяться два горби, що стоять у садибах на віддаленні біля 300 метрів один від одного. Східній горб має заввишки 8 метрів і має вигляд широкої бані з дуже положистими схилами; тільки західній схил його дуже стрімкий; тут здавна здобувають камінь для різних потреб (для будування грубок та для облицовки колодязів). У каменярнях виступає вибухова порода, що порозбита щилинами відокремлення на ріжкаті скиби неправильної форми з прогинами від 0,4 до 1,3 метра. Порода дуже звітріла і свіжі зразки здобути досить важко. Макроскопічно ця порода (амфіболовий мікрограніт) складається з ясно-сірої оснівної маси з рясною кількістю порфірових вилучень ідіоморфного, білуватого або червонуватого скалинця (здебільшого двояки ортоклази по карльсбадському закону) та чорної, звітрілої рогової свитні.

§ 33. Другий горб у селі Горбові знаходиться на захід від попереднього (описаного в § 32), має більшу височину (до 12 метрів) і грядувату форму у плані. На його задернованих схилах містяться садиби і городи, а на самому вершку стоїть вітряк. Невеликі скиби вибухової породи визирають на схилах горба; в одній садибі збудовано склепіння над входом до льоху з куснів цієї породи. На вершку гряди, біля вітряка, цілою скелею виступає діоритовий порфірит; скеля має нерівну, східчасту поверхню; каменярень тут нема, але природні скиби породи виламуються та забираються мешканцями для різних потреб. Скиби мають здебільшого паралелепіпедальну форму. Вибухова порода тут дуже тверда і свіжа, мало звітріла. Макроскопічно можна відрізнити дві відміни породи. Переважає афанітовий темно-сірий діоритовий порфірит з невеликою кількістю порфірових вилучень скалинця та рогової свитні; другорядне місце займає порода яснішої сірої барви, з ряснішими порфіровими вилученнями; ця порода утворює перехід до амфіболового мікрограніта. На вершку західнього схилу зустрічається ще одна відміна вибухової породи, — чорний діоритовий порфірит з невеличкими ідіоморфними вилученнями скалинців та з плитувато-стовпчастим відокремленням. — Відносини вибухової породи до місцевого граніту не можуть бути з'ясовані за-для відсутности відповідних природніх відслонень.

§ 34. На північ від села Горбова до колонії Чмілівської тягнеться обшира болотяна низовина (з каналами для висушування); виступів кристалічних порід тут нема; ґрунт складається з слабо-піскуватого, водонепроникливого, неправильно-верствуватого передльодовикового суглинка без наметнів.

Село Чміль або Чмель (№ 84, т. I, стор. 867; № 1, стор. 25; № 42, т. I, стор. 206) лежить на низовині і оточене обширими болотами, особливо з заходу і з півночи, де знаходяться верхів'я річки Вуглі (болота Мельників Ставок, Жархово, Черевич, Луб'яний Мох і и.). У праці Миклухи-Маклая тут не згадуються виступи кристалічних порід, але на його мапі вони зазначені (№ 29, геологічна мапа).

Зразки вибухових порід з села Чміля уперше були приставлені до Київського университету за 80-х років минулого століття колектором Ставровським; згодом (1890 р.) цю місцевість одвідав Тарасенко з метою збирання петрографічного матеріялу; про родовища порід він подає лише такі короткі вказівки: „мікрограніт є відслонений на невеличкому просторі у селі Чмелі, що лежить на 10 верстов на північний схід від м. Емильчина“ (№ 41, стор. 6); „ортофір відслонюється у селі Чмелі на деякому віддаленні від мікрограніта; ця порода відслонена у формі двох горбів; горби здіймаються над околишньою місцевістю сажнів на 2-3 та мають у прогині декілька десятків сажнів; відслонена поверхня є дуже нерівна унаслідок того, що щілинами порода поділена на окремини невеличких розмірів плитуватої або неправильно-поліедричної форми; розпадання на окремини можна дуже легко спричинити навіть вдаром молотка в таких частинах породи, що здаються цілком компактними; через таке легке утворення окремин треба з'ясувати неправильно-східчастий вид поверхні горбів“ (№ 41, стор. 8). Нарешті, про виступи діоритового порфірита автор подає такі відомості: „порода відслонюється на віддаленні приблизно півверстви від мікрограніта на шляху з села Чміля до урочища Високого; характер відслонення такий самий, як для ортофірів; діоритовий порфірит виступає безпосередньо серед потретинних покладів у формі невеликого горба“ (№ 41, стор. 18). Ці короткі відомості недостатпі для з'ясування характера відслонень описуваної вибухової породи і вимагають доповнення більш докладним описом. (Див. § 36).

§ 35. Петрографічний характер порід з села Чміля згаданий автор описує так: „Мікрограніт являє однорідну оснівну масу сіруватої барви, що для неозброєного ока виглядає майже суцільною. В оснівній масі знаходяться порозкидані порфірові вилучення скалинця і темні (майже чорні) частини, що роблять вражіння сторонніх вприсків. Порфірові вилучення скалинця мають у діяметрі звичайно біля 1 м.м.; зрідка їх розміри збільшуються до 3-4 м.м. Темпі частини мають діяметри до 1,5 сант., зменшуючись иноді для неозброєного ока до ледві помітних темних плям“. (№ 41, стор. 1-2). У склад породи увіходять ідіоморфний скалинець (ортоклаз, часто перетворений на агрегат епідота, серицита, цоїзита і каоліна, мікроклін, зрідка плагіоклаз), та оснівна маса, що складається з зернят ортоклази і кварци з домішкою біотити, магнетити, циркона і апатити. Иноді у породі спостерегається ще міцно-плеохроїчна рогова свитня, що її з'явлення вказує на тісний генетичний звязок цього мікрограніта з амфіболовим мікрогранітом Горбова. (№ 41, стор. 2-6).

Ортофір села Чмеля являє для неозброєного ока темносіру, цілком суцільну, роговикувату оснівну масу, в який порозкидані значно рідше, ніж в мікрограніті, порфірові вилучення скалинця (№ 41, ст. 8); цей скалинець часто є міцно метаморфізований, зрідка є свіжий (плагіоклаз); оснівна маса складається з ортоклази, кварци, лосняка (біотіта і мусковіти) і магнетита і подекуди має виразну флюїдальну структуру. Инша відміна ортофіра містить у собі більше залізо-магнезіяльних мінералів і дуже багато рогової свитні; порфіровий скалинець є ортоклаз; оснівна маса складається із скалинця, біотита, рогової свитні, магнетита і апатита, а також продуктів метаморфізації — епідота, лімоніта і хлорита. У третій відміні ортофіра лосняк відограє другорядну ролю; з залізо-магнезіяльних мінералів головною складовиною являється голчаста рогова свитня (амфіболовий ортофір); порфірові вилучення складаються з ортоклаза і плагіоклаза; цей останній бере істотну участь у складі оснівної маси; це наближає описувану породу до плагіоклазо-діоритового порфірита з урочища Високого. (№ 41, стор. 8-13).

Порода з урочища Високого складається з порфірових вилучень ідіоморфного скалинця (переважно плагіоклаза), зрідка амфібола і оснівної маси; оснівна маса має у собі амфібол, скалинець, магнетит, зрідка кварц (иноді у виді мігдалюватих зерен до 1 сант. у діяметрі), титаніт, апатит, епідот, хлорит і карбонати. Иноді ця порода має у собі багато ортоклаза і кварца, мало біотита і наближається до ортофіра. (№ 41, стор. 13-18).

Цікаві уваги про геологічне значіння виступів вибухових порід у селі Чмелі знаходимо у праці Ласкарева (№ 23, стор. 267); він визнає, що північний край українського кристалічного кряжа має скидову будову і при тому відрізняється значною роздрібненостю своєї періферичної смуги. (Там-же, стор. 268).

§ 36. Згідно з моїми дослідами, у напрямі на північний схід від м. Емильчина місцевість ступнево знижується і біля початку села Чміля (№ 38, стор, 47, — слобода Чміль) утворює невеликий (до 2,5 мет. заввишки) уступ до міцно-заболоченої низовини, що на ній розташоване назване село. На вулицях села усюди видко досить твердий і звязкий безнаметньовий передльодовиковий суглинок, вкритий тонкою верствою елювіяльного піску.

У південно-західній частині села, на східньому боці вулиці (поблизу звороту на шлях до села Горбова) знаходиться перший виступ вибухової породи (мікрограніта). Цей виступ має вигляд приземкуватої грядуватої скелі, що здіймається на півтора метра по-над шляхом та тягнеться на просторі не більше 60 метрів з північного заходу на південний схід (від шляху до середини садиб). На схилах і на гребені гряди виступає цілий ряд скиб мікрограніта з діяметром до 3,2 метра; невеличкі скиби видко поруч і на самому шляху. Відслонена поверхня скелі є вигладжена, але не виявляє виразного еолового або льодовикового оброблення; щілинами відокремлення, що йдуть переважно у напрямках O22°S і N20°0, скеля порозбита на великі скиби. Каменярень тут нема. Мікрограніт є порода темносірої барви, з афанітовою оснівною масою і досить рідкими та дрібними (до 1 мм., зрідка до 8 мм. у діяметрі) ідіоморфними вилученнями скалинців.

§ 37. Виступи ортофіра я знайшов на північно-східній закраїні села; вони складають декілька грядуватих горбів, що здіймаються над навкружними болотами на височину до 10-12 метрів та тягнуться по приблизно меридіональному напрямі на 170-200 метрів. На схилах і на гребні цих гряд порода відслонюється у виді мальовничих зубчастих скель з неправильним відокремленням; деякі скиби звідси порозібрані і тому поверхня скель має східчастий вигляд. Увесь простір, зайнятий виступами мікрограніта і ортофіра, є біля двох верстов завдовшки і до одної верстви завширшки; згідно з моїми дослідами і переказаними відомостями по-за межами цього простору виступів каміня на навкружних болотах нема. (Найближчій виступ кристалічної породи я знайшов у селі Солов'ях; див. далі).

На захід від південної частини села Чміля, в урочищу Високому, згідно з переказаними відомостями, існує виступ каменя (згаданого Тарасенком діоритового порфірити); на жаль, спроби мої дістатись до цього цікавого, ще ніким не описаного, місця 1906 року були даремними: унаслідок зливних дощів та переповнення водою навкружних болот урочище Високе (не вважаючи на його назву) було цілком неприступне для дослідів.

§ 38. Нижче гирла річки Телини правий беріг ріки Уборти до села Янчі-Рудні є низовинний, положистий і позбавлений відслонень. На правому березі, навпроти села Рудні Підлубецької існував був з 18-го століття до другої половини минулого століття чавунотопний завод примітивного укладу з продуктивністю до 60.000 пудів чавуна на рік (Оссовський, № 83, стор. 259; Толмачев, № 44, стор. 101-102; Долинський, № 8); цей завод обробляв і місцеву, і привізну болотяну руду (лімоніт), що її здобувано розкопами з поверхні на сумежних обширих болотах правого убережжя ріки Уборти (болота Жархово, Мельників Ставок, Черевич і и.; див. Толмачев, № 44, стор. 101 і 391); для витоплювання чавуна за флюс вживано місцевий луковий мергель алювіяльного походження (№ 44, стор. 100 і 390), а також привізні матеріяли — крейду та вапняки (№ 44, стор. 390; Горн. Журн., 1902 р., т. III, стор. 194). Зложища залізних руд тут ще далеко не вичерпані і потроху відновлюються по болотах з води, що витікає із щілин граніту та приносить у розчині чимало залізових сполучень (утворених коштом звітрювання лосняків і инших мінералів); праця заводів припинилася тільки унаслідок їх примітивного укладу і зміни економічних умов після скасування кріпацтва.

§ 39. Село Янча-Рудня (або Янчерудня, — див. Теодорович, № 42, т. I, стор. 206; польський географічний словник, № 84, т. III, ст. 397, Антонович, № 1, стор. 25) лежить на правому березі ріки Уборти; тут поблизу у болотах теж здобувано за старовинних часів чимало залізної руди (Бунге, № 6, стор. 76; Оссовський, № 33, стор. 259; Толмачев, № 44, стор. 102). Згідно з відомостями Миклухи-Маклая (№ 29, стор. 23) і Толмачева (№ 44, стор. 40), болота нижче села Янчі-Рудні зникають і долина ріки Уборти стає сухою.

На геологічних мапах Европейської Росії геологічного комітету в околиці села Янчі-Рудні неправильно зазначена південна межа розповсюдження ератичних наметнів (№№ 20 і 21). Миклуха-Маклай завважує, що „біля села Янчи-Рудні помічається невеличке відслонення дрібнозернястого двохлоснякового гнейса“. (№ 29, стор. 23); на своїй геологічній мапі автор зазначив це відслонення на правому березі ріки Уборти, на віддаленні приблизно півверстви вище села по течії.

§ 40. Згідно з моїми докладними дослідами, на правому березі ріки Уборти болота припинюються верстов за вісім вище села Янчі-Рудні, навпроти села Підлубів; тут усюди беріг є досить низький і дуже положистий, але піскуватий і сухий, не болотяний; під дрібнозернятим білуватим елювіяльним піском на схилах і на вершку берега лежить твердий, досить піскуватий, безнаметньовий, буруватий передльодовиковий суглинок; подекуди він є відслонений в ямах і ровах на глибину до півтора метра. Инших відслонень тут нема; кристалічні породи поховані глибоко під пісками і суглинками. По лісах тут росте заростами Azalea pontica.

§ 41. На віддаленні п'яти верстов вище села Янчі-Рудні до ріки Уборти впливає з правого боку невеличка річка (безименна), завдовшки біля 4 верстов, що витікає з болота Жархова. Біля гирла цієї річки береги її мають відносну височину до 3,2 метра; на правому березі існує невеличке відслонення горішньої частини схилу, в якому видко такі породи:

Грубість.

а.

Тонка верства сірого піскуватого ґрунту .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

0,1

метра

б.

Сірувато-жовтий, сипкий, безнаметньовий, дрібнозернястий польодовиковий пісок .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

1,2

„

в.

Такий самий пісок жовтої барви .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

1,3

„

Нижче йдуть грубі осипища того самого піску до рівня річки. Такими осипищами піску є вкритий правий беріг ріки Уборти на досить значному просторі і далі. Відслонень кристалічних порід тут ніде не видко.

§ 42. На віддаленні біля трьох верстов вище села Янчі-Рудні по течії ріки Уборти і біля трьох чвертей верстви від корита ріки, на схід від шляху, в урочищу Жалби, серед густого змішаного лісу, здіймається досить великий заокруглений у плані горб, що досягає (згідно з виконаним мною барометричним нівелюванням) відносної височини до 12 метрів над рівнем ріки і абсолютної височини біля 92 сажнів (№ 58, стор. 38, під № 750). Схили цього горба з заходу стрімкі; на них з-під лісового мурігу визирають великі мохуваті скиби кристалічної породи. На вершку горба я знайшов 8 ям, що являють собою старі, закинуті каменярні, завглибшки до трьох метрів. В ямах безпосередньо під тонкою верствою сірого, дуже піскуватого лісового ґрунту відслонюється граніт. Окремини граніта мають приблизно паралелепіпедальну форму, з заокругленими через звітрювання рубами. Біля підніжжя північного схилу гранітового горба підчас моїх дослідів (1906 р.) будовано лінію приватної залізниці (під'їздна галузь від околиці м. Емильчина до станції Білокоровичів). В неглибоких резервах біля будки сторожа був тут відслонений тільки сипкий, жовтий, дрібнозернястий польодовиковий безнаметньовий пісок на глибину до півтора метра.

§ 43. Згідно з виконаним мною дослідженням, граніт описаного вище (§ 42) горба є дуже звітрілий і легко розсипається при вдарі молотком; він має досить темну брунатну барву і є середньозернястий, почасти грубозернястий; ніяких слідів гнейсової структури в ньому не помітно. Порода складається переважно з червонуватого і жовтавого, мутного, непросвітлястого, каолінізованого ортоклаза, має у собі мало сірого кварца і дуже мало біотита; по деяких місцях у породі різко відрізняються білі, розмірно ідіоморфні підмінки (псевдоморфози) каолініти по скалинцю (ймовірно, по плагіоклазу); досить часто спостерегаються чорні продукти зруйнування залізуватого мінерала (мабуть, амфібола); по щілинках, що ними порозбита порода, видко набіглість чорної, синяво-чорної і темнобрунатної барви.

§ 44. Трохи далі по шляху, біля струмика, що впливає тут до ріки Уборти, граніт виступає великими скибами на самому шляху, а на захід від шляху, на березі ріки, знаходиться невеликий заокруглений у плані горб до 7 метрів заввишки над рівнем ріки; цей горб має досить стрімкі схили і є збудований з тої самої відміни граніту, що описана вище (§ 43). Граніт виступає тут заокругленими через звітрювання скибами безпосередньо на поверхню і є теж міцно звітрілий. Далі до самого села Янчі-Рудні на поверхні (на схилах і на вершку положистого правого берега ріки Уборти) видко тільки глибокий, сипкий, безнаметньовий, дрібнозернястий, жовтий польодовиковии пісок, під яким (з огляду на великі дощові калюжі) лежить, мабуть, якась непрониклива для води порода. Згадуваного Миклухою-Маклаєм виступа двохлоснякового гнейса тут ніде не спостережено.

§ 45. Село Янча-Рудня лежить на дуже положистому і низькому правому березі ріки Уборти, що є позбавлений природніх відслонень. Біля лісопильного заводу (тартака) ямами на глибину до півтора метра відслонений сипкий, безнаметньовий, жовтий, дрібнозернястий польодовиковий пісок; такий самий пісок видко і усюди на вулицях та у садибах села; подекуди він є цілком позбавлений рослинности і ґрунту та утворює досить великі площи розвіювання. Каменярень тут нема. Колодязі у селі неглибокі (до трьох аршинів завглибшки) і дають небагато води.

§ 46. Виступ цікавої вибухової породи знайдено мною на кладовищі села Янчі-Рудні, що міститься на краю вузької заплавини ріки Уборти, на відносній височині до двох метрів над її рівнем. Тут з сипкого піску визирає декілька десятків великих скиб кристалічної (плагіоклазової) породи; ці скиби є мабуть первісним (материковим) скибовим виступом породи. Вона утворює тут дві виразних відміни; одна з них має темно-сіру барву і гіпідіоморфну структуру; друга білуватої барви, з чорними тонкуватими вилученнями рудних мінералів. Обидві відміни містять у собі в великій кількості досить свіжий плагіоклаз з дуже виразною і типовою двояковою штриховкою (мікроскопичне дослідження цієї цікавої вибухової породи ще не зроблено). Темна відміна породи має значну подібність до породи з околиці села Степанівки (амфіболового ортофіра), описаної вище (§ 26), але з трохи більшими зернятами.

Инших виступів кристалічних порід у селі Янчі-Рудні, згідно з моїми докладними дослідами і з переказами, нема.

§ 47. Нижче села Янчі-Рудні правий беріг ріки Уборти (до якої тут часто впливають струмики) є низький, положистий і позбавлений відслонень на протязі більш п'ятьох верстов, але поволока сипкого польодовикового піску на поверхні спостерегається тільки по деяких місцях; частіше ґрунт утворює звязкий, безнаметньовий, у сухому стані твердий, непроникливий для води, брунатний передльодовиковий (флювіогляціяльний) суглинок; подекуди він є відслонений в ямах і ровах на глибину до півтора метра. На цьому суглинку ростуть трохи позаболочувані змішані ліси, що в них трапляються острівці родючих полей з густим гарним збіжжям. — Виступів кристалічних порід тут ніде нема.

§ 48. На віддаленні трохи більше за одної верстви вище по течії села Зубковичів на правому березі ріки Уборти знаходиться невисокий приземкуватий горб трохи грядуватої форми у плані, — витягнутий приблизно рівнобіжно до течії ріки з північно-північного заходу на південно-південний схід. Відносна височина горба над рівнем ріки не перевищує п'ятьох метрів. На положистих схилах долішньої частини горба виступає на поверхню великими скибами звітрілий, ясно-сірий, середньозернястий гнейс дуже типової структури; скибові виступи його видко і на самому шляху; на стрімкіших схилах горішньої частини горба і на його вершку гнейс зникає; тут виступає середньозернястий, ясно-червонуватий, звітрілий граніт у виді суцільної скелі, що порозбита щілинами відокремлення на скиби приблизно паралелепіпедальної форми. Відносини граніта і гнейса безпосередньо спостерегати тут не можна; здається, що пагорок граніта виступає тут (у формі лаколіта) з-під денудованого гнейса. У граніті ортоклаз має подекуди білувату, по инших місцях червонувату барву і переважає кількістю у породі; зерна сірого кварца і лусочки звітрілого біотита відогравають другорядну ролю. У гнейсі, навпаки, мутно-білий ортоклаз займає другорядне місце і є дуже багато сірого кварца та чорного біотита; тонка верствуватість гнейса усюди порушена дрібними фалдами.

§ 49. Село Зубковичі (Теодорович, № 42, т. I, стор. 206; польський географічний словник, № 84, т. 14, стор. 503) лежить, згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, на абсолютній височині 86,0 сажнів (№ 9, стор. 102; № 58, стор. 38, під № 751), або на відносній височині 3,2 метра над рівнем ріки Уборти, що має тут аболютну височину 84,5 сажня (№ 9, стор. 103). На правому березі ріки тут природніх відслонень нема; на поверхні усюди видко тільки глибокий, сипкий, безнаметньовий польодовиковий пісок. Церква села стоїть на піскуватому горбі неправильної форми у плані з дуже положистими схилами. Низький піскуватий беріг без відслонень тягнеться до гирла річки Вуглі або Углі (див. № 54, стор. 90, під № 138). Виступів кристалічних порід тут нема.

§ 50. Річка Вугля, що починається недалечко на північ від села Чміля, з болота Луб'яний Мох, має довжину 23 верстви (№ 9, ст. 206) і протікає по диких лісових нетрях, що цілком неприступні улітку; по цих нетрях, згідно з переказаними відомостями, подекуди існують виступи кристалічних порід, — мабуть граніта (оскільки можна висновувати з переказів). Такі самі скелі кристалічних порід, згідно з переказами місцевих селян, існують теж серед болот Чорний Острів і Крушники, що по них протікає доплив річки Вуглі — річка Грабарка завдовшки 10 верстов (№ 9, стор. 206; № 54, стор. 101, під № 313), а також у сточищі другого допливу річки Вуглі — річки Теремши завдовшки 12,5 верстов (№ 9, стор. 206; № 54, стор. 101, під № 314), в околицях слободи Держанівки (№ 42, т. I, стор. 425) і в урочищах Кам'яний Лісок та Ляхова Колода; в усіх цих місцях виступає мабуть не гнейс, а граніт. Усюди тут розповсюджені зарості Azalea pontica.

§ 51. Повна відсутність природніх відслонень спостерегається і далі між гирлами річок Вуглі та Родчі або Радчі (№ 9, стор. 206; № 54, стор. 90, під № 139), Сажелки (№ 9, стор. 206; № 54, стор. 101, під № 315) і Сліпишинки (№ 9, стор. 105 і 106; № 54, стор. 101, під № 316); по усіх цих річках видко лише схили безнаметньового польодовикового піску. Згідно з зібраними переказами, виступи кристалічних порід, здається, існують по таких сумежних місцях: біля села Стовпники (абсол. височина 93,3 сажня, — № 9 стор. 101; № 58, ст. 38, под № 752), в урочищі Жоноклев (абсол. височина 92,0 сажня, — № 9, стор 105; № 58, стор. 38, під № 753), в урочищі Великий Ліс (абсол. височина 87,8 сажня, — № 9, стор. 102; № 58, стор. 38, під № 754) і на річці Родчі (абсол. височина 86,6 сажня, — № 9, стор. 103). На жаль, я не мав можливости одвідати усі ці місцевості, що улітку дуже важко приступні.

§ 52. Нижче гирла річки Родчі до хутора Кишинського Млинка (що лежить на лівому березі ріки Уборти) на правому березі видко лише осипища польодовикового піску. Береги доплива Уборти - річки Теребухинця (№ 54, стор. 90, під № 140) і верхів'я її в урочищі Кудерче низькі та болотяні. В урочищу Кулижник, на віддаленні двох верстов від ріки Уборти, я знайшов цілий лабіринт барханових руїн (див. № 44, стор. 6), що вже цілком втратили свої форми.

§ 53. На віддаленні біля 6 верстов (по прямій лінії) на північ від гирла річки Родчі, на шляху з села Зубковичів до села Кишина, на південь від урочища Манушки, у трохи заболоченому сосновому лісі я знайшов цілий ряд скибових виступів звітрілого середньозернястого червоного граніта. Перші (з полудня) скиби досягають більш двох метрів у діяметрі. Далі ці скиби швидко сполучаються у суцільні величезні, мохом вкриті скелі, що порозбиті щілинами відокремлення на великі скиби з заокругленими через звітрювання рубами. Ці скелі тягнуться на велике віддалення на захід і на схід від шляху у темних первісних лісових нетрях і досягають відносної височини більш за 12 метрів над сумежним болотом Таковий Мох; абсолютна височина їх вираховується приблизно 89—90 сажнів (№ 58, стор. 88, під №№ 755-756). З полудня на північ безперервний ряд цих гранітових скель тягнеться на протязі більш трьох верстов; в урочищу Козанин їх абсолютна височина виносить, згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, 84,8 сажня (№ 9, стор. 194; № 58, стор. 38, під № 757). Далі на північ, за смугою болота, знову з'являються скиби і цілі скелі такого самого граніта, що тягнуться майже без перерви через дикі ліси і болота геть до села Кишина.

§ 54. Глухе, надзвичайно важко приступне невеличке село Кишин (Теодорович, № 42, т. I, стор. 424) розташоване на абсолютній височині 89,1 сажня, згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот (№ 9, стор. 104; № 58, стор. 38, під № 758). Навкруги цього села чимало болот; з них найбільші на захід від села болото Воробьє і на схід — болото Став. По цих болотах в 18-ому столітті і у першій половині 19-го століття здобувано значну кількість болотяної залізної руди (лімоніта), що її родовища далеко не виснажені і досі; руду здобувано для чавунотопного завода, що існував був у селі Рудні Радовельській. (Див. Бунте, № 6, стор. 50 і 74; Оссовський, № 33, стор. 264; Толмачев, № 44, стор. 102).

§ 55. Згідно з моїми докладними дослідами, усеньке село Кишин стоїть на середньозернястому червоному граніті; ця порода виступає тут на поверхню на кожному кроці у вигляді величезних скиб і цілих великих скель, що заокруглені через звітрювання та одягнуті поволокою моху. По таких скелях протікає тут і річка Кишинка, що тече на північ та губиться десь у болоті Став. Ця річка і усі тутешні струмини мають воду дуже залізувату. Розповсюдження скель граніта на захід і на схід від села Кишина дуже важко встановити за-для грузьких болот; на північ, по шляху до містечка Олевська, безперервні виступи скель граніта тягнуться через ліси і болота на протязі біля двох верстов; ці виступи утворюють ряд горбів, що ступнево знижуються на північ, до болота Зеленюка, де вони зникають остаточно.

§ 56. На схід від села Кишина, на високому вододілі між ріками Убортю та Пергою, в диких і важко приступних лісових болотах (урочище Перегаль) знаходиться заплутана сітка річок (річки Чертоя, Пестелини, Луковець, — див. № 54, стор. 113, під №№ 454, 455 і 456), що далі губляться у болоті Став і течуть, згідно з переказаними відомостями, серед виступів граніта. Року 1900 я встановив майже безперервний ряд скибових виступів звітрілого середньозернястого червоного граніта в околицях слободи Риковки і села Болярки (що лежить на абсолютній височині 91,2 сажня, — див. № 9, стор. 194; № 58, стор. 38, під № 759) і на схід від неї до села Радовеля; навкруги сел Болярки та Стовпинки і Кишина знаходиться, по моїх дослідах, плоскозгір'я овального обрису, зложене з кристалічних порід, з прогінами від 6 до 11 верстов і з абсолютними височинами від 89 до 94 сажнів (№ 58, стор. 68). Згідно з переказаними відомостями, скелі граніта здіймаються у виді островів на великому неприступному болоті Мікулан (Микулан), в трьох верствах на північний захід від села Болярки, де абсолютна височина досягає 94,4 сажня (№ 9, стор. 104; № 58, ст. 38, під № 760). В околицях Болярки 1902 року знайдено знаряддя неолітичного віку (кам'яні шліфовані ножі і долота).

§ 57. Нижче від млина біля хутора Кишинського Млинка (див. вище, § 52) на правому березі ріки Уборти тягнеться на протязі декількох верстов густий ліс, що скриває у собі подекуди стрімкі, по инших місцях положисті, усюди позадерновані піскуваті схили берега без виступів кристалічних порід. Далі беріг знижується, до ріки доходять з сходу рукави болота (від великого болота Гуслиця) і до ріки впливає кілька струмиків і річок (річка Мутовиця, — див. № 54, стор. 90, під № 141). На поверхні тут усюди виступає сипкий безнаметньовий польодовиковий пісок.

§ 58. Найближчі виступи кристалічних порід на правому березі ріки Уборти знайдені мною тільки біля села Лопатичів або Заріччя (так його звуть тут місцеві мешканці; на усіх мапах воно зветься Зацерковьє, що в дійсності лежить навпроти, на лівому березі). Тут біля підніжжя берега з-під піску починають подекуди визирати скиби сірого дрібнозернястого гнейса. Далі в одному місці цей самий гнейс виступає вже у виді невисокої (до трьох метрів заввишки) горбкуватої суцільної скелі, що стрімким схилом уривається у бік ріки; нагорі вона вкрита грубими осипищами сипкого польодовикового піску. Гнейс цієї скелі є міцно звітрілий і легко розсипається від вдара молотком; він є поділений щілинами відокремлення на плитуваті великі скиби. Глибина ріки Уборти в цьому місці, згідно з запевненнями місцевих рибалок, досягає 12 сажнів або 25,6 метра.

§ 59. Нижче села Заріччя в піскуватому схилі правого берега існує ще декілька скибових виступів гнейса, а далі грубі осипища сипкого жовтого безнаметньового польодовикового піску скривають під собою старші породи. Мабуть з кристалічної породи є збудований високий заокруглений у плані горб, засипаний грубою поволокою такого самого польодовикового піску, що здіймається на віддаленні півверстви на північ-північний схід від села та охоплюється з півночи і сходу течією безнайменної річки, що витікає з болот Воробьє, Черлене і Ковбаса. Далі до хутора Довгосільський Млин видко на правому березі знову лише великі піскуваті осипища, що досягають, наприклад, в урочищу Руднище відносної височини до 10 метрів (абсолютна височина цього урочища, згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, є 84,7 сажня, а рівень ріки Уборти виносить тут улітку 80,3 сажня; див. № 9, стор. 104 і 105; № 58, стор. 38, під № 761).

§ 60. Біля гати хутора Довгосільского Млина в одному тільки місці на правому березі з-під грубих осипищ польодовикового сипкого піску визирає невеличка скеля дуже звітрілого, темно-сірого, дрібнозернястого гнейса 1,7 метра заввишки над рівнем ріки. Підніжжя скелі безпосередньо обмивається рікою. Гнейс тут перетинається декількома жилами червоного граніта від 10 до 15 сантиметрів завширшки; жили різко обрисовані з обох боків, ідуть досить викрутасто і складаються з досить грубозернястої породи, що є бідна на лосняк і містить у собі червоний, каолінізований ортоклаз; ця жильна порода (як і уся скеля гнейса) є дуже звітріла і розсипається від вдара молотком на жорству; свіжих зразків породи здобути тут неможливо.

§ 61. Нижче хутора Довгосільського Млина на правому березі ріки Уборти знаходиться гирло сухої балки (урочище Восне); ця балка цікава через те, що вона має тут обидва береги надзвичайно стрімкі, майже зовсім прямовисні, а вони зложені тільки з сипкого, дрібнозернястого польодовикового піску. Причина здібности цього звичайного польодовикового піску утримуватися через довгий час у прямовисних майже стінах є, очевидьки, в його значній вогкості; він увесь є просякнутий ґрунтовою водою, що затримується мабуть здолу якоюсь непроникливою для води породою, що не виступає на поверхню; при висиханні поверхневих частин стін у відслоненнях пісок ступнево обсипається і обвалюється дрібними плитками. Видима грубість верстви польодовикового безнаметньового піску є тут досить значна і досягає 8,5 метрів.

§ 62. Нижче описаної балки по течії ріки Уборти на правому її березі до млина біля села Рудні Бистрої існує три невеликих виступи сірого дрібнозернястого гнейса, що визирають біля самого рівня ріки з-під величезних осипищ польодовикового піску, які вкривають собою схили берега на усьому останньому просторі берега. Гнейс і тут є досить міцно звітрілий, жили граніта в ньому не спостерегаються. Правий беріг тут усюди є високий (до 10 метрів відносної височини над рівнем ріки) і урвистий; схили його зложені з польодовикового піску.

§ 68. Трохи нижче по течії ріки на вершку правого берега, в сосновому лісі, спостерегається чимало приземкуватих, опуклих піскуватих горбів з неправильними обрисами у плані; вони складаються з сипкого польодовикового піску і скидаються на руїни польодовикових барханів, але напевно за такі не можуть бути визнані. Далі на схід починаються вододільні лісові болота (відножини обширого болота Мудрич); абсолютна височина виносить тут, згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, 82,2 сажня (урочище Колодище; див. № 9, стор. 104; № 58, стор. 38, під № 762). З цього болота витікає річка Мутвиця (№ 54, стор. 90, під № 142), що в її сточищі західня експедиція збудувала сітку каналів завдовшки 7 верстов (№ 9, стор. 501-502); ця річка з допливом Мудрич (№ 54, ст. 101, під № 847) течуть в положистих піскуватих берегах без природніх відслонень.

§ 64. Надзвичайно мальовничими і цікавими стають береги ріки Уборти біля села Рудні Бистрої, що ніде не згадується у літературі. Тут на правому березі ріки знаходиться цілий ряд виступів кристалічних порід. Ріка Уборть утворює тут різкий зворот майже під прямим кутом, розділена на два протоки невеликим каменистим островом та перетята упоперек грядою кристалічних порід, що утворює тут величезну швидкість течії (ця швидкість була, очевидьки, причиною назви села); правий проток вище гати несеться із скаженою швидкістю і далі падає пінястим гарним водоспадом до півтора метра або 2,1 аршина заввишки (це я спостерегав 9-го червня 1906 року після дощу; за посушливої пори, згідно з переказами робітників на млині, височина і швидкість водоспада трохи зменшуються, але він існує постійно). Абсолютна височина літнього рівня ріки Уборти в цьому місці виносить, згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, 78,5 сажнів (№ 9, стор. 105). Рев водоспада чутко на далекому віддаленні. Гать млину складається тут тільки з великих куп кам'яних скиб, що між ними цілими потоками продирається вода; на обох протоках ріки Уборти збудовані мости із шлюзами, але ці шлюзи ніколи не замикаються і часто бувають знесені течією (так було і в день моїх дослідів). Млин тут примітивного укладу (з підливним колесом) збудований на острові, з лівого боку правого протоку; млин цей може працювати лише в деякі часи, за низької води. Ця цікава і мальовнича місцевість ще ніким не описана і цілком невідома.

§ 65. Геологічна будова цієї місцевости дуже цікава. Схили правого берега біля самого водоспада угорі положисті і задерновані, а надолі досить стрімкі і подекуди урвисті. Тут у долішній частині схилу виступає ціла низка невеликих скель звітрілого гнейса, до 4 метрів заввишки над рівнем ріки. Ця порода дуже дрібнозерняста, сірої барви (різних відтінків), з досить правильною тонкою верствуватістю; верстви гнейса мають переважно простягання на північний схід (на N 20° O); вони міцно дислоковані і падають на захід-північний захід дуже круто, — під кутом 81°. Гнейс являє тут усі ступені звітрілости від досить твердої кам'яної породи до м'якої, майже землястої маси. Відповідно змінюється і його барва.

У долішньому поверсі гнейса подекуди влучені дуже великі гарні жили середньозернястого червоного граніта, що дуже різко відрізняється барвою і структурою від гнейса; це є, очевидьки, пізніша інтрузивна порода, що втручилася по щілинах гнейса. З дайків цього граніта здебільшого складається поріг на дні ріки біля водоспаду. Ширина жил граніта у гнейсі виносить від одного до чотирьох метрів. Подекуди гранітові жили виступають на поверхню дайками і на схилі правого берега ріки. На острові теж виступають скелі гнейса з великими жилами граніта; вони тут дуже зруйновані колишніми каменярнями і мають дуже нерівну поверхню. Скелі правого берега вкриті згори грубою товщею польодовикового піску, що його схил є здебільшого задернований, почасти зарослий чагарником.

§ 66. Нижче млина села Рудні Бистрої правий беріг ріки Уборти швидко знижується до 5 метрів; горішня частина берега має дуже положистий схил, що повільно знижується на схід від ріки; долішня частина берега має стрімкий схил (до 65°), що є здебільшого задернований, подекуди лише складається з осипищ польодовикового піску. Біля підніжжя берегового схилу в декількох місцях спостерегаються скибові виступи звітрілого гнейса. Такий характер беріг утримує і далі геть аж до містечка Олевська.

§ 67. Біля села Барбарівки (Теодорович, № 42, т. I, стор. 423) і в її околицях усюди видко на поверхні, на вершку берега, на положистих схилах берега ріки Уборти і балок, а також у штучних відслоненнях (ямах і ровах) самісінький тільки польодовиковий пісок. Абсолютна височина берега досягає тут, згідно з моїм барометричним нівелюванням, біля 85 сажнів (див. № 58, стор. 38, під № 768), а відносна височина берега над рівнем ріки виносить до 14 метрів (на віддаленні одної верстви від млина села Рудні Бистрої). Далі поблизу містечка Олевська до ріки Уборти впливає з правого боку невеличка річка Замликом (див. № 54, стор. 90, під № 143), що починається у великому лісовому вододільному болоті Мостище і протікає в положистих піскуватих берегах без природніх відслонень.

§ 68. Містечко Олевськ (за старовини Волевськ, Олегськ; див. Ржончинський, № 83, стор. 141; Ешар, № 78, т. II. стор. 237; Орлов, № 32, стор. 480; Щекатов, № 72, т. IV, стор. 829; Зябловський, № 12, т. VI, стор. 371; Бюшінг, № 7, стор. 218; Вирвіч, № 95, стор. 287; словник, № 77, т. II, стор. 56; Всеволожський. № 92, т. I, ст. 20; Штукенберг, № 89, т. III, стор. 331; Балинський, № 74, т. II, стор. 546; Бунге, № 6, стор. 50; Столпянський, № 39, стор. 166; Оссовський, № 33, стор. 182; № 34, стор. 7; Теодорович, № 42, т. I, стор. 422-424; каталог, № 22, стор. 25-26; Забелин, № 10, стор. 59; Стецький, № 87, т. I, стор. 203 і 207; Уваров, № 69, т. II, стор. 95; польский географічний словник, № 84, т. VII, стор. 480; Миклашевський, № 27, ст. 10; Толмачев, № 44, стор. 102; Жилинський, № 9, стор. 10, 165, 350, 502 і атлас, табл. 32; Антонович, № 1, стор. 23; Тутковський, № 48, стор. 369-371, 425, 428, 430, 459, 461, 464; № 51, стор. 9-10; № 52, стор. 23, 59, 309; № 58, стор. 36, під №№ 764-765, 40, під №№ 847-848, 68; № 66, стор. 24, 49); ще за недавніх часів (перед збудуванням Київо-Ковельської залізниці 1900-1901 р.) було дуже глухим, закинутим, бідним і некультурним поліським кутком, що дістатися до нього коштувало надзвичайно великих зусиль та труднощів. За першої половини минулого століття воно ще не було зазначене на мапах і Штукенберг сумнівався навіть в його існуванні (оповідаючи про сплав лісу на Уборти, він пише: „сплавлювання лісу наче починається біля Олевська, але такого містечка не можна знайти на мапах“; № 89, т. III. стор. 331). За старовинних часів по болотах в околицях Олевська здобувано було значну кількість болотяної залізної руди (Бунге, № 6, стор. 50; Толмачев, № 44, стор. 102). Оссовський року 1867 (очевидьки, з переказаних відомостей), згадує лише побіжно існування відслонень сірого граніта по ріці Уборті вище і нижче від Олевська (№ 33, стор. 162). Через чотири роки (р. 1871) той самий автор вже „на підставі персонально виконаних через нього дослідів“ (як він заявляє), зазначає м. Олевськ у числі місць розвитку знайдених ним „чорнобурих лупаків, що їх базис є невідомий“, та при тому ще „з виразним похиленням верстов“ (№ 34, стор. 7); в дійсності нічого подібного тут нема (див. Тутковський, № 48, стор. 430, виноска). Року 1881 Миклашевський згадує м. Олевськ у числі родовищ вогнетривалих глин (№ 27, стор. 10). На геологічній мапі Оссовського 1880 р. тут зазначено відслонення граніта (№ 82). У колекції „мінеральних багатств південно-західнього краю“, що фігурувала на виставі 1882 р. у Москві, були зразки таких порід з м. Олевська, приставлені колектором Ставровським: „Сірий граніт, значні скелі разом з гнейсом на обох боках ріки Уборти біля млину; дрібнозернястий сірий граніт, — утворює значні скелі разом з гнейсом на обох боках Уборти біля млину; темно-сірий дрібнозернястий гнейс, — теж“ (№ 32, стор. 25-26 під №№ 89, 98 і 108). Стецький року 1864 згадує знаходження в околицях Олевська гірського кришталю і навіть „топаза“ (№ 87, стор. 203). Року 1887 Забелин подає таке твердження: „коли проведемо межу через середню частину Овруцького повіту на південь від Олевська, Озерянів, Веледників до м. Овруча, то увесь простір на північ від цієї межі становить смугу розповсюдження кварцитових зложищ“ (№ 10, стор. 59); автор не зазначає джерела цих неправильних відомостей, що запозичені, очевидьки, від Оссовського. На геологічній мапі Европейської Росії (1892 і 1915 р., №№ 20 і 21) Армашевський зазначив на обох берегах Уборти біля м. Олевська (за Оссовським) великі простори виступів граніта, а на захід і на схід від містечка накреслив фантастичні обширі площі розвитку Овруцького пісковика, якого тут в дійсності нема й сліду, як я це згодом докладно з'ясував; пізніше на геологічній мапі Европи (№ 75, аркуш 26) той самий автор вже знищив виступи Овруцького пісковика на схід від Олевська, а на захід зазначив їх із знаком запитання під поволокою четвертинних покладів, а граніт чомусь зазначений вже тільки на лівому березі Уборти (автор тут не бував і усі накреслення його цілком довільні і ненаукові). Декілька коротких уваг про геологічну будову м. Олевська і його околиці були подані в моїх оголошених працях (зазначених вище). Біля м. Олевська було зроблено знахідки кам'яних знаряддів неолітичного віку (Уваров, № 69, т. II, стор. 95; Антонович, № 1, стор. 25).

§ 69. Містечко Олевськ розташоване на правому високому березі ріки Уборти, що утворює подекуди досить стрімкі урвища. Відносна височина берега, згідно з моїми барометричними нівелюваннями, досягає 13, а по деяких місцях і 15 метрів. Абсолютна височина правого берега ріки Уборти, згідно з докладним інструментальним нівелюванням, що його виконано при будуванні Київо-Ковельської залізниці року 1900, виносить від 84,96 до 85,79 сажня при абсолютній височині літнього рівня ріки 79,05 сажня (ці цифри узяті з докладного профіля Київо-Ковельської залізниці); згідно з старішим нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, абсолютна височина літнього рівня ріки Уборти біля м. Олевська є рівна 77,1 сажня (№ 9, стор. 10 і 185).

Ріка Уборть тече тут в одному кориті, між високими берегами; улітку глибина її взагалі невелика, але дуже нерівномірна по різних місцях; подекуди на дні існують глибокі ями, по инших місцях ріку можна переїздити бродом, але і на таких місцях після дощів рівень ріки міцно звищується. За весняного водопілля рівень ріки підіймається до абсолютної височини 81,33 сажня або до відносної височини 4,87 метра над літнім рівнем, зрідка ще й більше (№ 48, стор. 480). Площа живого перетину ріки, згідно з даними західньої експедиції для висушування болот, виносить улітку (в липні) 1,20 квадр. сажнів; пересічна швидкість течії 0,078 сажнів на секунду; витрата види улітку 0,096 к. сажнів на секунду (№ 9, стор. 350 і атлас, табл. 32).

§ 70. По моїх спостереженнях і докладних дослідах, у самому містечці Олевську на вулицях і по садибах усюди видко на поверхні (а також у ямах і ровах до двох метрів завглибшки) тільки однорідний, неверствуватий, безнаметньовий, сипкий, дрібнозернястий, жовтий, польодовиковий пісок, що цілком скриває під собою старші породи, і виступів кристалічних порід майже ніде не спостерегається. Дуже зрідка у польодовиковому піску трапляється звітріла жорства, ще рідше — невеличкі звітрілі кусні граніта. По деяких місцях (наприклад, на південній закраїні містечка) польодовиковий пісок на поверхні буває на більш-менш значних просторах позбавлений рослинности і являє собою досить значні площі розвіювання.

§ 71. При детальному дослідженні в урвищах правого берега і в коротких ярках на цьому березі часто згори додолу видко тільки грубі однорідні польодовикові піски, але по деяких місцях, наприклад, біля купальних лазенків, біля дерев'яного мосту на шляху до вокзала і нижче млина, виступають з-під поволоки пісків у долішній частині берегового урвища цілі приземкуваті скелі сірого дрібнозернястого граніта, що бувають звичайно заввишки від 5 до 7 метрів над рівнем ріки. Поверхня цих скель дуже нерівна. В долішніх частинах польодовикового піску, що їх вкриває, завсіди помічається більш-менш значна кількість домішаної звітрілої, але ріжкатої, незаокругленої, гострорубої гранітової жорстви, що лежить без сумніву in situ. Подекуди схили берега положисті і задерновані. Усюди тут по лісах рясно росте Azalea pontica.

§ 72. На північній закраїні містечка, на закруті ріки Уборти, груба товща польодовикових пісків безпосередньо вкриває нерівну поверхню скелі звітрілого сірого граніта; ця скеля, як це добре видко, в сумежному ярі, здіймається на схід від ріки майже до вершка берега. У долішніх поверхах польодовикових пісків і тут трапляється домішка ріжкатих куснів того самого граніта. — Щебінь і жорства звітрілого дрібнозернястого сірого граніта трапляється у польодовикових пісках і здаля від ріки (наприклад, на полях на південній і південно-східній закраїнах містечка, на шляхах до сел Болярки і Кишина). Дуже зрідка в долішньому поверсі польодовикових пісків трапляються заокруглені невеличкі ринячки кварца.

§ 73. До цікавих примішок у польодовикових пісках околиць містечка Олевська належать ще кусні окварцованого гнейса і білого кварца (порід, що відогравають значну ролю далі на північ і на схід, див. село Сущани). Подекуди у щебині, що залягає в долішньому поверсі польодовикових пісків, безпосередньо на граніті, трапляються кутуваті, гострорубі плитки білувато-сірого збагаченого на кварц, тонко-верствуватого гнейса, що підпадає, здається, тільки виключно механічному звітрюванню і не страждає від хімічного звітрювання (зразки таких плиток гнейса з околиці м. Олевська знайдені мною і в Городецькому музеї Хв. Р. Штейнгеля). Очевидьки, цей окварцований гнейс (що дуже близько нагадує гнейси околиці села Сущанів) колись залягав тут на граніті (а може і досі зберігся де-небудь під товщею польодовикових пісків). Зрідка у плитках цього гнейса помічаються дрібні і більші лінзуваті скупчення дрібнозернястого ортоклаза і лосняка (так званий очковий гнейс). У горішньому поверсі польодовикових пісків зрідка теж трапляються дрібні кусні сірого та молочно-білого кварца до двох сантиметрів у прогоні; ці кусні теж не заокруглені, але гарно обгладжені з усіх боків і несуть на собі сліди безсумнівного еолового оброблення, иноді з гарним виполіруванням, що простягається і углиб щілин.

Ніде в містечку Олевську і його околицях я не зустрічав при докладному дослідженні виступів Овруцького пісковика і лупаків (що їх згадує тут Оссовський), кварцита (Забелин), вогнетривалих глин (Миклашевський), гірського кришталю і топаза (Отецький); згідно з докладними розпитами і переказаними відомостями, що зібрані на місці, таких порід і мінералів ніколи тут ніким не знаходжено.

§ 74. Згодом, з розвитком діяльности Київо-Ковельської залізниці, коли виявилася значна потреба і попит на будівельний камінь, біля містечка Олевська було улаштовано великих розмірів каменярню для здобування граніта (року 1906). Ця каменярня була технічно досліджена інженірами гідротехнічного відділу колишньої Київської губерніяльної земської управи, а зібрані в цій каменярні зразки були з доручення тої самої управи року 1915 визначені і петрографічно досліджені мною.

Обшира нова каменярня закладена на віддаленні одної верстви на південь від станції Олевськ, на 219-ій верстві Київо-Ковельської залізниці; до каменярні збудовано від станції галузь залізниці. Розроблювання каменя почато тут 1907 року в широких розмірах. Року 1913 тут було встановлено каменедробівку, сортировку, помпи для усунення атмосферних вод і особливі вагонетки для підвозки каменя з каменярні до лінії залізниці. Каменярню заложено на землі селянського товариства містечка Олевська; земля ця узята в оренду. Каменярня займає площу біля одної десятини; згідно з місцевими умовами землеволодіння тут можна зайняти згодом під каменярню до трьох десятин. З 1907 року щорічно вироблювано тисячу і більше кубічних сажнів каменя. Камінь здобувано у трьох великих котловинах і в численних неглибоких ямах. Зверху каменя лежить товща ґрунту та піску до півсажня завгрубшки (сипкий безнаметньовий польодовиковий пісок).

Дослідження зразків з цієї каменярні, що я виконав, дало такі наслідки:

У горішніх поверхах описуваної каменярні камінь є ясно-сірий і білуватий, дрібнозернястий, багатий на кварц гнейс, що є порозбитий щілинами відокремлення на великі плити і досить легко розроблюється ломами; його вживано на груз („бут“). Під гнейсом тут усюди виступає ясно-сірий, дрібнозернястий, почасти середньозернястий, біотитовий граніт, що його здобувано вже порохострільною роботою. Граніт тут є взагалі дуже твердий і міцний. На глибині трьох сажнів від поверхні він є зовсім свіжий і технічна вартість його кращає з поглибленням. Його вживано як гарний будівельний матеріял і для облицовок.

§ 75. Місцевість на схід від м. Олевська вкрита узаміт лісами і являє цілий ряд виступів звітрілого граніта у виді невисоких банюватих або грядуватих горбів, що збудовані із скиб відокремлення (приблизно паралелепіпедальної форми); простори між цими горбами вкриті з поверхні грубою товщею сипких, безнаметньових польодовикових пісків, що містять иноді у долішніх своїх поверхах домішку гранітової жорстви або ріжкатого щебіня гранітового або гнейсового. Тут нема і сліду Овруцького пісковика, що його широке розповсюдження зазначено тут на мапах петербурзького геологічного комітету (№№ 20 і 21). Цілком перекональним доводом повної відсутности тут Овруцького пісковика являється повсюдне в цій місцевості безпосереднє налягання польодовикових пісків на кристалічних породах, що спостерегається в усіх природніх і штучних відслоненнях (такі численні штучні відслонення зроблено було підчас будування Київо-Ковельської залізниці 1900-1901 років; вони описані у праці моїй № 48, стор. 364-369 і 428-429). Ця залізниця повинна була-б перетяти Овруцький пісковик на схід від ріки Уборти на протязі більш як 30 верстов (від м. Олевська до ріки Жерева); в дійсності-ж у межах правого убережжя ріки Уборти вздовж цієї залізниці ніде виступів Овруцького пісковики зовсім нема; цей від'ємний висновок я перевірив через докладне дослідження місцевости по всіх напрямках. Найближчі до м. Олевська виступи Овруцького пісковика належать вже до узбережжя ріки Жерева (на 196-й верстві Київо-Ковельської залізниці).

§ 76. На правому березі ріки Уборти, на 217-218 верствах Київо-Ковельської залізниці довелося зробити досить великий викрій (427 метрів завдовшки і до 1,92 метра завглибшки). В цьому викрії (на абсолютних височинах від 84,9 до 85,8 сажня — див. № 58, стор. 38, під №№ 766-767) видко було таке відслонення (№ 48, стор. 369):

Грубість.

а. Дуже тонка верства сірого, піскуватого лісового ґрунту .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

0,05 м.

б. Сипкі, однорідні, безнаметньові, неверствуваті, жовті польодовикові піски, що містять у долішньому поверсі домішку звітрілого, гострорубого гранітового щебіня .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .до

1,87 м.

Поруч з цим викрієм, на північ від головної лінії залізниці, було зроблено для тимчасової галузі залізниці другий викрій до двох метрів завглибшки; в цьому викрії вже на глибині менш одного метра було зустрічено гранітовий щебінь і жорству, які додолу переходять у суцільну скелю дуже звітрілого сірого дрібнозернястого граніта.

§ 77. На північ і на південь від описаних викріїв, в околицях сіл Рудні Тепеницької і Тепениці, серед грубої поволоки безнаметньових польодовикових пісків, здіймається чимало приземкуватих, подекуди досить високих (до 10 і 15 метрів заввишки), гарних і мальовничих скель дуже звітрілого дрібнозернястого сірого граніта; ці скелі здіймаються, згідно з моїми барометричними нівелюваннями, до абсолютної височини більш 90 сажнів (№ 58, стор. 38, № 768). Особливо високі і масивні „сопки“ або бані граніта на північ від села Тепениці (Топениці або Селища; див. Теодорович, № 42, т. 1, стор. 423), далі до фольварка Тепениці (де на схід констатована західньою експедицією для висушування болот абсолютна височина 82,4 сажня; № 9, стор. 106) геть до річки Либожеди. У селі Рудні Тепеницькій до другої половини минулого століття існував чавунотопний завод, що переробляв місцеві болотяні залізні руди; їх здобувано з вододільних болот, що лежать на схід від ріки Уборти (Оссовський, № 33, стор. 264).

§ 78. На 216-й верстві Київо-Ковельської залізниці вона перетинає невеликий горб викрієм 107 метрів завдовшки і до 2,48 метра завглибшки.

Абсолютна височина вершка цього горба виносить 87,25 сажня (№ 58, стор. 38, під № 769). Цей викрій на усьому свойому протязі відслонює звітрілий, сірий дрібнозернястий граніт. На схід від цього горба залізниця перетинає болотяну річку Мутвицю (або Домашну) завдовжки 6 верстов, що починається у болоті Пулиш і є допливом річки Либожеди (№ 54, стор. 101, під № 318). Природніх відслонень по річці Мутвиці я не знайшов. Недалечко на схід від цієї річки, на 215-й верстві залізниці, знаходиться великий, характерний банюватий гранітовий горб, що у його підніжка зроблений був викрій 214 метрів завдовшки і до 1,18 метра завглибшки; у викрії під тонкою верствою безнаметньового жовтого польодовикового піску відслонений був сірий, дрібнозернястий і середньозернястий звітрілий граніт. (№ 48, стор. 368—369).

§ 79. Трохи на схід від 215-ої верстви названої залізниці у резервах на протязі більш трьох верстов відслонені були лише сипкі, безнаметньові, дрібнозернясті, неверствуваті, жовті польодовикові піски, що видкі усюди навкруги і на поверхні. Недалечко на північ від лінії залізниці на прикінці 213-ої верстви здіймається досить високий (метрів 12 заввишки по наочній оцінці) банюватий горб, що носить назву „Лиса Гора“ і є збудований цілком з досить міцного, мало звітрілого сірого середньозернястого граніта; абсолютна височина цього горба, згідно з моїм барометричним нівелюванням, виносить 92,0 сажня (№ 58, стор. 38, під № 770).

§ 80. На 212-й верстві залізниці викрій 128 метрів завдовшки і до 4,19 метра завглибшки перетинав широкий, приземкуватий горб граніта з абсолютною височиною 89,93 сажня (№ 58, стор. 38, під № 771); граніт цього горба теж сірої барви, середньозернястий і мало звітрілий. Поруч підчас будування залізниці закладено було тимчасову невеличку каменярню в такому самому граніті, що порозбитий щілинами відокремлення на великі заокруглені через звітрювання скиби (№ 48, стор. 368).

§ 81. Тільки-що згадана каменярня на 212-й верстві залізниці була відновлена і поширена 1906 року; згодом вона була технічно досліджена інженерами гідротехнічного відділу Київської губерніяльної земської управи, а зразки з цієї каменярні передані мені для петрографічного визначення і дослідження. Ця каменярня знаходиться на віддаленні 7 верстов на схід від станції Олевська і 12 верстов на захід від станції Рудні Радовельської, біля самої лінії залізниці, у викрії. На камені тут лежить верства польодовикових сипких пісків до 0,3 сажня завгрубшки. Згідно з моїми дослідами зразків, цей камінь є сірий, почасти блідо-рожевий, переважно дрібнозернястий, почасти середньозернястий, біотитовий граніт; вій є порозбитий щілинами відокремлення на великі, трохи заокруглені з поверхні через звітрювання скиби. У свіжому стані цей камінь є дуже міцний і тривалий. Продуктивність каменярні на рік не визначена; запаси каменя тут невичерпані, як усюди в наших виступах кристалічних порід.

§ 82. На віддаленні 5,5 верстов на схід від правого берега ріки Уборти, на 212-й верстві Київо-Ковельської залізниці починається велике, майже цілком неприступне вододільне болото „Пояски“ (див. № 48, стор. 367-369, 420, 459, 470-471, 475, 481-485; № 64, стор. 95); південні частини цього обширого болота носять різні назви, — болота Гачище, Замоше, Пулиш, Запруд, то-що; по лінії залізниці це болото тягнеться до 208-ої верстви, на протязі біля чотирьох верстов. Поверхня болота, як це показали докладні нівелювання вздовж залізниці, ступнево звищується з заходу на схід від абсолютної височини 87,22 сажня до 88,14 сажня (див. № 58, стор. 38, під №№ 772-773). Це є одне з тих „серйозних“ поліських болот (по термінології інженерів, що будували залізницю), які спричинили значні труднощі при будуванні залізниці. Це болото тягнеться на північ і на південь від лінії залізниці на велике віддалення, — тому обминути його не було можливости. Воно досить глибоке (подекуди від 4,5 до 6,5 метра) і дуже грузьке; на ньому було цілком неможливо закладати по боках лінії залізниці резерви для здобування піску; неможливо було навіть під'їзжати або підходити з боків до будованої лінії або спорудити поруч з лінією тимчасовий ґрунтовий шлях для підвозки матеріялів. Будування насипу для залізниці на протязі біля чотирьох верстов довелося переводити таким чином: матеріял для насипу (сипкий, неверствуватий, жовтий, безнаметньовий пісок) здобувано на самому початку болота, на 208-й верстві залізниці, у великих резервах, та всипувано до болота біля його берега; насип потроху осідав та устоювався; по осівшій та устоявшійся частині насипу прокладено було тимчасову вузькоколійну залізницю, що по ній вагонетками підвожено новий пісок, який всипувано у болото далі по лінії залізниці, попереду вже збудованої частини насипу і т. д.; зносини через болото стали можливими тільки тоді, як було збудовано долішню широку частину насипу, а по обочинах насипу споруджено тимчасовий ґрунтовий шлях.

§ 83. На описаному болоті Пояски подекуди визирають горби, — заокруглені через звітрювання великі банюваті і скибові виступи граніта. Порода ця являє собою сірий, дрібнозернястий біотитовий граніт. Помилкою було-б думати, що такий самий граніт утворює безпосередньо і дно цього болота. Численні розвідкові свердловини, що їх було зроблено на болоті Пояски, показали, що подекуди водоносний пісок-пливун йде на болоті на глибину більш за п'ять метрів; на ньому звичайно лежить більш-менш груба верства торфа (від 1,07 до 1,5 метра завгрубшки); під пливуном здебільшого спостережено верству болотяного тонкого мулу (так звана „глина синя“, — мул, що є закрашений ймовірно домішкою вівіяніта); цей синій мул не був пройдений до кінця свердловинами і підлежна йому порода залишилася невідомою. По деяких місцях під пливуном зустрічено при свердлуванні білу або жовтаво-білу глину (нечистий каолін) з вприсненими до неї ріжкатими зернами кварца; це є, мабуть, каолінізований граніт in situ. (№ 48, стор. 367-369, 420, 459, 470-472, 475, 484-485).

§ 84. На 211-й верстві Київо-Ковельської залізниці, серед болота Пояски, виступає досить значних розмірів гранітовий острів, що його пройдено по лінії залізниці викрієм (107 метрів завдовжки і до 1,79 метра завглибшки). В цьому викрії відслонено міцно-звітрілий, сірий, дрібнозернястий біотитовий граніт; згори ця порода вкрита тонкою верствою безнаметньового, сипкого, жовтого польодовикового піску. Острів граніта має плескувато-опуклу банювату поверхню і неправильний обрис у плані; абсолютна височина його виносить 88,75 сажен. (№ 48, стор. 368, 459, 471-472; № 58, стор. 38, під № 774).

§ 85. На південо-східньому кінці болота Пояски, на 207-й верстві Київо-Ковельської залізниці, виноситься невеликий приземкуватий, банюватий горб, перетятий викрієм (139 метрів завдовшки та до 2,76 метра завглибшки). Цей горб здіймається до абсолютної височини 91,57 сажня (№ 58, стор. 38, під № 775). Геологічна будова його дуже цікава: він є заложений цілком з дуже своєрідної, темнобарвної (зеленкувато-чорної), грубозернястої кристалічної породи, що була визначена за амфіболовий сієніт (№ 48, стор. 367 і 427; № 51, стор. 9). Подекуди амфібол у породі одержує перевагу і випирає инші її складовини, — тоді порода переходить у справжній амфіболіт. Порода ця є міцно звітріла по всій глибині відслонень у викрії: з поверхні вона вкрита тонкою верствою безнаметньового, сипкого польодовикового піску.

§ 86. В такому самому дуже звітрілому стані являється та сама амфіболова порода і трохи далі на 207-й верстві Київо-Ковельської залізниці, де вона утворює досить високі (до 10 і більше метрів відносної височини) і дуже характерні та гарні банюваті горби, що виступають по обох боках лінії залізниці і позаросли лісом. На вершках цих цікавих горбів мальовниче порозкидані величезні, позаокруглені через звітрювання ріжкаті скиби амфіболіти приблизно паралелепіпедальної форми. Дуже ймовірно, що на більшій глибині тут можна знайти свіжу і міцну гарну чорну породу.

§ 87. На схід від описаних виступів амфіболового сієніта і амфіболіта (§§ 85 і 86), за невеличким болотом, на 206-й верстві Київо-Ковельської залізниці, закладено було викрій (53,4 метри завдовшки і до 10,07 метра завглибшки). Цей викрій був цілком проведений в масі дуже звітрілого, сірого, дрібнозернястого біотитового граніта; почасти порода перетворена тут через звітрювання у жорству, що її вже не ламано, а просто розбирано лопатами та кирками. (№ 48, стор. 367). Граніт утворює тут приземкуватий, банюватий горб, що його абсолютна височина досягає 91,21 сажня. (№ 58, стор. 38, під № 776).

§ 88. На вищому пункті вододіла між ріками Убортю та Пергою (допливом Уборти з правого боку), на 205-й верстві Київо-Ковельської залізниці, закладено було досить великий викрій (214 метрів завдовшки і до 2,07 метра завглибшки). Абсолютна височина поверхні землі у цьому місці визначена 92,14 сажня. (№ 58, стор. 38, під № 777). У викрії цьому відслонено було згори верству сипких, безнаметньових, дрібнозернястих, жовтих польодовикових пісків до 1,5 метра завгрубшки; в долішньому поверсі цих пісків спостерегається домішка невеличкої кількости ріжкатого щебіня кварца (до 3 сантиметрів у діяметрі). Під верствою пісків відслонено сірий, дрібнозернястий, звітрілий біотитовий граніт. — Далі на схід починається вже загальний схил місцевости до ріки Перги, що буде описаний нижче, разом з усім сточищем цієї ріки.

§ 89. На північ від містечка Олевська правий беріг ріки Уборти геть до гирла річки Либожеді, на протязі 7 верстов, являє цілий ряд високих і гарних природніх відслонень. В деяких з цих відслонень згори додолу видко самі тільки безнаметньові, сипкі польодовикові піски; в инших відслоненнях під товщею цих польодовикових пісків з'являються долі більш-менш великі, почасти мальовничі скелі звітрілого, сірого дрібнозернястого (зрідка середньозернястого) граніта. Ці відслонення чергуються з грубими осипищами пісків та з положистими, задернованими схилами берега. (Біля залізничого мосту правий беріг ріки Уборти в м. Олевську задернований і не має відслонень).

§ 90. На вершку правого берега ріки Уборти на північ від м. Олевська уся поверхня землі зложена з поволоки глибокого, сипкого, безнаметньового, жовтого польодовикового піску, що на ньому ростуть змішані ліси (в них здебільшого переважає сосна, зрідка береза) з чагарником Azalea pontica. З-під цієї піскуватої поволоки майже на кожному кроці у лісах визирають великі скиби і щебінь звітрілого сірого граніта, що утворюють подекуди цілі кам'яні моря або природній брук; крім того, дуже часто спостерегаються досить високі, імпозантні скелясті горби або „сопки“, що мають або банювату, або стіжкувату, або приземкувату банювату, або, нарешті, більш-менш витягнуту грядувату форму (що нагадує форму дійків). Вершки таких горбів і гряд, що звичайно позаросли групами дерев, складаються з величезних скиб відокремлення, навалених у мальовничному безладді одні на одних; схили горбів теж усіяні кам'яними скибами менших розмірів. Більша частина грядуватих горбів витягнута приблизно рівнобіжно по напряму долини ріки Уборти. Порода, з якої зложені ці горби і гряди, є одноманітний усюди сірий, дрібнозернястий, здебільшого дуже звітрілий біотитовий граніт; з тої самої породи складаються і щебенюваті виступи, що являють собою подекуди обширі розсипища на поверхні, серед глибокого, сипкого піску.

§ 91. Річка Либожеда, завдовшки 8,5 верст (№ 9, стор. 206; № 54, стор. 90, під № 144) починається у лісуватих вододільних болотах Метлище, Колубельща і Гала, що лежать між ріками Убортю та Пергою. До слободи Людвіполя (або Поташні) ця річка тече в низьких болотяних, почасти піскуватих берегах, а далі вступає в досить глибоку долину, що в її стрімких, задернованих і густо зарослих лісом схилах часто визирають скиби кристалічної породи (граніта і гнейса). Докладні досліди західньої експедиції для висушування болот, що їх було зроблено з метою улаштування каналізації у верхів'ях річки Либожеді, показали, що тут усюди дно плитких вододільних болот і острови на цих болотах складаються з граніта; як видко із звіту цієї експедиції, тут довелося-б при спорудженні одного тільки магістрального канала виконати на протязі не менш трьох верстов викрій три сажня завглибшки, в тому числі два сажні довелося-б пробити у гранітовій скелі; крім виправлення річок, що мають скелясті береги і дно, довелося-б зробити не менш як 7000 кубічних сажнів викрію в піскуватому ґрунті „з наметнями“ (себ-то з грузом та щебінем граніта) і не менш 9000 кубічних сажнів в гранітових скелях. (№ 9, стор. 503). Тому первісний проєкт магістрального канала довелося відкинути (такий канал збудовано згодом далі на схід, по річці Перзі) і праці експедиції у сточищі річки Либожеді обмежено улаштуванням канала „Либожеда“ 5,8 верстов завдовшки. (№ 9, стор. 502).

§ 92. Поблизу гирла річки Либожеді па правому березі ріки Уборти здіймається грядуватий горб значних розмірів, витягнутий приблизно у меридіональному напрямі, рівнобіжно до ріки Уборти. Згідно з моїм барометричним нівелюванням, ця гряда досягає значної височини, — до 20 метрів над рівнем ріки або до 88,5 сажнів абсолютної височини (№ 58, стор. 38, під № 778) Схили гряди надолі положисті і вкриті піском, а біля вершка схили дуже стрімкі і складаються з суцільного нагромадження великих і менших кам'яних скиб. Кристалічна порода, що тут виступає, є здебільшого досить звітріла і являє собою вже не граніт, а сірий (з червонуватими проверстками), досить дрібнозернястий біотитовий гнейс, подекуди з очковою структурою. По деяких місцях в цьому гнейсі помічаються тонкі многолоснякові проверстки, що по них порода легко розколюється на плити. На самому вершку гряди гнейс переходить в иншу відміну, багату на тонкі кварцові передавлення, що майже заступають инші складовини. Ця відміна гнейса виступає in situ тільки на вершку гряди, але одірвані гострорубі кусні і цілі скиби її усіювають собою і схили гряди та змішуються з грузом та скибами того сірого дрібнозернястого гнейса, що залягає нижче. Цей звичайний гнейс звітрюється розмірно легко, а відміна, що багата на кварцові перелавлення, є розмірно дуже тривала; тому щебінь цієї останньої відміни заціліває після знищення через звітрювання значних мас звичайного гнейса і змішується на схилах з грузом останнього. На дуже багатьох ріжкатих куснях окварцованого гнейса помічається (на бічних поверхнях) дуже тонка рельєфна верствуватість, що нагадує собою будову деревини, і такі кусні окварцованого гнейса дуже скидаються на скам'яніле дерево. Причиною яскравого виявлення цієї верствуватости є еолове оброблення, через яке випрепаровані найтонкіші кварцові проверстки, що бувають завгрубшки від 0,5 до 1 міліметра; на такій твердій окварцованій породі еолове оброблення дуже добре заховується. — В цьому місці я уперше зустрів на кристалічних породах явище окварцування, що відограває помітну ролю далі в узбережжю ріки Уборти (див. далі).

§ 93. Біля самого гирла річки Либожеді, де стоїть млин, обидва береги річки здебільшого задерновані і позаросли густим чагарником та деревами, але існують тут і природні відслонення. В урвищу лівого берега річки видко такі породи:

Грубість.

а. Неверствуватий, однорідний, безнаметньовий, сипкий, жовтий польодовиковий пісок .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

3,5

метра

б. Щебінь і скиби звітрілого сірого гнейса, що пересипані польодовиковим піском .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

1,5

„

в. Суцільна скеля сірого, дрібнозернястого гнейса .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .до

10,0

„

Вершок лівого берега річки є тут вкритий безнаметньовим польодовиковим піском, що не має у собі щебіня і грузу гнейса.

§ 94. В самому кориті річки Либожеді нижче млина видко скиби і щебінь гнейса, що з них збудоване дно річки. Правий беріг річки має більш положистий схил, ніж лівий; по цьому схилу проходить шлях, що веде з м. Олевська до села Сущанів; на самому шляху (на узвозі) у долішній частині схилу виступають звітрілі великі скелі сірого, дрібнозернястого гнейса, на якому лежить груба поволока сипкого, безнаметньового польодовикового піску.

Трохи вище по течії річки Либожеді, біля гирла її доплива-річки Домашної або Мутвиці (див. § 78), стоїть теж млин; тут густа рослинність вкриває обидва береги і відслонень нема, але скиби гнейса визирають подекуди крізь муріг.

§ 95. Від гірла річки Либожеді до села Сущанів (або до гирла річки Мутвиці) правий беріг ріки Уборти заховує той самий характер, але відслонення стають тут більш рідкими, схил берега здебільшого є вкритий грубими осипищами безнаметньового, сипкого польодовикового піску і виступи гнейса спостерегаються не біля самої ріки, а майже виключно на вершку берега.

На просторі від гирла річки Либожеді до гирла струмика Вішки (№ 54, стор. 91, під № 145) на вершку берега знаходиться два банюваті горби і один грядуватий горб, що є витягнутий рівнобіжно до течії ріки Уборти; усі ці горби зложені із скель звітрілого, сірого, дрібнозернястого гнейса, порозбитого щілинами відокремлення на великі плитуваті скиби. Біля підніжка горбів і між ними на поверхні залягає груба поволока сипкого, глибокого, безнаметньового польодовикового піску, що містить у собі подекуди ріжкаті скиби і щебінь того самого гнейса. Лівий беріг струмика Вішки являє осипища польодовикового піску, але на правому березі на тій самій височині знаходиться ціле море каміння, — порозбита на скиби скеля звітрілого, сірого, дрібнозернястого гнейса.

§ 96. Нижче гирла струмика Вішки до гирла річки Криниці на правому березі ріки Уборти здіймаються одна за одною дві високі кам'яні гряди, рівнобіжні до ріки Уборти. Ці гряди складаються з такого самого сірого дрібнозернястого гнейса. Трохи далі на схід знаходиться банюватий горб з тої самої породи. У промежках між двома грядами та горбом і навкруги лежить груба поволока сипкого польодовикового піску. На східньому схилі другої гряди і на її вершку зрідка трапляються гострорубі плитки окварцованого гнейса з характерним еоловим обробленням і тонковерствуватою бічною поверхнею.

На віддаленні верстви і більш на схід від ріки Уборти тут починаються лісові вододільні болота (урочище Коложина), в яких знаходяться верхів'я струмика Вішки.

§ 97. Поблизу гирла невеличкої річки Криниці (№ 54, стор. 91, під № 146), що тече у короткій, глибокій долині, на лівому березі річки, під негрубою поволокою сипкого, безнаметньового польодовикового піску, відслонюється велика скеля сірого, дрібнозернястого, дуже звітрілого гнейса. Порода порозбита щілинами відокремлення на великі і менші гострорубі плитуваті скиби; усе підніжжя скелі являє суцільне розсипище з ріжкатих куснів гнейса.

§ 98. На протилежному правому березі річки Криниці існує таке саме відслонення, але тут поруч із скибами та щебінем звичайного сірого гнейса часто трапляються теж і гострорубі кусні окварцованого, багатого на кварцові проверстки, гнейса. Зрідка в цій відміні гнейса молочно-білий кварц остільки переважає над рештою складовин, що порода перетворюється на тонковерствуватий білий кварцит з дуже невеличкими вприсками скалинця і лосняка.

§ 99. Проміж гирлами річок Криниці і Мутвиці (що впливає до Уборти напроти села Сущанів) правий беріг ріки Уборти є майже позбавлений відслонень; схили його на усьому цьому просторі положисті і вкриті грубими осипищами типового польодовикового піску, що з-під нього лише подекуди визирають великі ріжкаті і гострорубі скиби гнейса. На вершку берега, серед глибокого, сипкого піску, здіймаються два грядуваті кам'яні горби, що витягнуті приблизно рівнобіжно до ріки, і один ще грядуватий горб або кряж, що йде приблизно прямовісно до напряму ріки Уборти. Усі ці горби збудовані з сірого, дрібнозернястого гнейса; схили і вершки їх являють собою розсипища, — цілі моря каміння. На вершках горбів усе частіше трапляються плитки і гострорубі кусні білого, тонковерствуватого кварцита, що є звязаний ступневими переходами з гнейсом і являє собою без сумніву найвищий поверх гнейса, збагачений кварцовими проверстками геть до повного подекуди заступлення решти мінералів кварцом.

У промежках між гнейсовими горбами, на полях і в лісі, видко на поверхні усюди глибоку поволоку сипкого польодовикового піску.

§ 100. Напроти села Сущанів, поблизу гирла річки Мутвиці, на положистих схилах правого берега Уборти і обох берегів згаданої річки, видко тільки дуже грубі осипища сипкого, безнаметньового польодовикового піску, але цей пісок усюди містить у собі щебінь і цілі скиби звітрілого сірого гнейса, в ньому часто трапляються теж гострорубі кусні окварцованого гнейса і зовсім білого, чистого, тонковерствуватого кварцита. Ці характерні і дуже рясні примітки до польодовикового піску ясно свідчать про те, що і тут під поволокою польодовикового піску скриваються ці самі скелі гнейса з його горішнім окварцованим поверхом.

§ 101. З дуже великих гострорубих скиб і плит звичайного сірого гнейса і білуватого окварцованого гнейса складається і гать, що по ній йде шлях до села Сущанів. Згідно з переказами місцевих мешканців, долішня частина цієї гати на більшій частині своїй являє суцільну природню скелю, — поріг упоперек ріки; з цього порогу скористалися люди за дуже давніх часів як з фундамента або основи для збудування млинової гати. Ця гать має у собі (як це звичайно буває) і чимало хмизу та піску і густо заросла старими та молодими вербами; проте вона пропускає крізь себе дуже багато води і являє собою дуже недостатню, недосконалу загату; вона скидається і тепер на природню „забору“; весною і незрідка підчас літніх зливних дощів вода ріки йде зверху гати та вимиває з неї усі дрібні піскуваті частини. Розуміється, що поверхня гати є надто нерівна і шлях на ній надзвичайно важкий.

§ 102. На правому березі ріки Уборти, поблизу початку гати, розташувався невеличкий хутір, — виселок з села Сущанів. На деякому віддаленні від ріки, на південно-східній закраїні хутора, тягнеться рівнобіжно до ріки невисока гнейсова гряда, а трохи далі на схід — друга така сама гряда, але з більшою височиною. На схилах і на вершках обох гряд (особливо другої гряди) серед скиб звітрілого сірого, дрібнозернястого гнейса часто трапляються гострорубі кусні окварцованого білуватого гнейса і білого тонковерствуватого кварцита з виразним і характерним еоловим обробленням.

§ 103. Річка Мутвиця, завдовшки 4 верстви (№ 54, стор. 91, під № 147), витікає з великих вододільних болот на схід від ріки Уборти, в урочищах Ближня Березівка, Стара Нива і Довговаха (де західня експедиція для висушування болот зазначила абсолютні височині від 85,2 до 85,5 сажня: № 9, стор. 106; № 58, стор. 38, під № 779 і стор. 39, під № 780). На одному з моїх маршрутів упоперек вододіла між ріками Убортю та Пергою я простежив річку Мутвицю геть до її верхів'їв і проїхав лісовими стежками далі на схід до села Замисловичів. Поблизу гирла річки Мутвиці обидва береги її положисті і являють грубі осипища польодовикового піску, що з-під нього подекуди визирають нечисленні і невеликі скиби сірого дрібнозернястого гнейса. Такий самий глибокий сипкий пісок видко і усюди на вулицях і у садибах у виселку із Сущанів на правому березі Уборти. Але вже недалечко від гирла Мутвиці, на східній закраїні згаданого виселка, правий беріг річки Мутвиці являє собою гнейсовий горб; схил берега відслонює суцільну скелю, що зложена з великих скиб відокремлення, а вершок горба є розсипище або море каміння.

§ 104. Далі до самих верхів'їв (до урочищ Довговахи і Ближньої Березівки) річка Мутвиця тече у болотяній долині, але на обох її берегах майже без перерви йдуть великі скелі того самого типового сірого гнейса; уся ця місцевість вкрита густим змішаним лісом, що є подекуди міцно заболочений; у нетрях лісу, серед болот і на численних бродах усюди спостерегаються на поверхні величезні скибові виступи гнейса; мохом вкриті скиби відокремлення по деяких місцях досягають 4–5 метрів у прогоні і утворюють цілі горби; в багатьох місцях поволока польодовикових пісків цілком зникає. По болотяних низовинах на поверхні видко моховий торф гарної якости, що є подекуди (здається) дуже грубий.

На віддаленні біля трьох верстов на схід від ріки Уборти (по прямій лінії) виступи гнейса припиняються і на поверхні видко тільки безнаметньовий польодовиковий пісок.

§ 105. На схід від урочища Довговахи (на віддаленні 4 верстов по прямій лінії від ріки Уборти), серед піскуватої низовини, на невеликій прогалині незайманого первісного лісу, я знайшов приземкуватий, плескато-опуклий кам'яний горб; він є збудований з величезних (до 8 метрів у прогоні) мохуватих скиб приблизно паралелепіпедальної форми з заокругленими через звітрювання рубами. Рука людини, без сумніву, ще не торкалася до цих грандіозних первісних скиб; великих зусиль треба вжити, щоб відбити від них молотком гарний зразок породи. Порода ця є звітрілим, середньозернястим, червонуватим гранітом. — На південний схід від цього гранітового горба, у нетрях лісу, я знайшов ще два таких горби, трохи менших розмірів, а далі на протязі більш верстви виступів каменя нема.

§ 106. В урочищу Обище, на відаленні 5,5 верстов (по прямій лінії) на схід від села Сущанів, самітньо здіймається досить великий, плескувато-опуклий гранітовий горб, оточений і вкритий темним первісним незайманим лісом. Згідно з моїм барометричним нівелюванням, він досягає відносної височини 12 метрів над навкружною піскуватою (почасти заболоченою) місцевостю. Мабуть до вершку цього горба повинна бути пристосована абсолютна височина 86,4 сажня, що згадується десь тут у каталозі нівелювань західньої експедиції для висушування болот (№ 9, стор. 106; див. № 58, стор. 39, під № 781). Порода, з якої є збудований описуваний горб, тотожня з породою попереднього горба і являє собою теж червонуватий, середньозернястий звітрілий граніт. Вона теж утворює грандіозні моховаті паралелепіпедальні скиби. Виступів гнейса тут нема.

§ 107. На віддаленні півтори верстви на схід-південний схід від тільки-що описаного горба, серед гущавини первісного лісу, тягнеться ряд низьких горбів плескувато-опуклої форми, що вкриті грубою поволокою польодовикового сипкого піску. На вершку крайнього (на схід) з цих горбів, на одному рівні з піском виступає на поверхню величезна скиба (ціла скеля) типового середньозернястого амфіболового граніта; ця скиба відслонена на площі до 10 метрів завдовшки і до 7 метрів завширшки. Кристалічна порода тут має досить темну сіру барву; замість лосняка вона містить у собі невеличкі зерна і стовпчасті кристалики чорної рогової світні (амфібола); ортоклаз у породі звичайно міцно каолінізований і уся порода досить звітріла з поверхні; свіжих зразків тут за допомогою тільки геологічного молотка (навіть найбільшого калібра) здобути не можна.

§ 108. На віддаленні біля одної верстви на схід від попереднього горба (§ 107) я знайшов у лісі ще один такий виступ амфіболового граніта знову на вершку приземкуватого, банюватого горба, що його схили вкриті грубою верствою сипкого, безнаметньового, жовтого польодовикового піску. Порода, що тут відслонена, є тотожня з амфіболовим гранітом попереднього горба і теж дуже звітріла з поверхні. На схід від цього горба місцевість помітно знижується у напрямі до Перги; тут починається вже велике лісове болото, що належить до узбережжа ріки Перги (див. далі).

§ 109. Від села Сущанів до гирла ріки Перги, на протязі 17 верстов, правий беріг ріки Уборти, згідно з моїми докладними дослідами, заховує усюди цілком одноманітний геологічний характер, що його описано вище; але він тут відрізняється меньшою відносною височиною, що не перевищує звичайно 6 або 8 метрів над рівнем ріки. Схили берега тут здебільшого позадерновані або дуже положисті і вкриті грубими осипищами польодовикових пісків, але зрідка і тут я знайшов гарні відслонення кристалічних порід, переважно сірого, дрібнозернястого, звітрілого гнейса; скелі його усюди вкриті верствою польодовикового піску. Вершки берега зайняті обширими лісами, що бувають на схід від ріки часто заболочені. В цих лісах порозкидано чимало виступів кристалічних порід у виді приземкуватих горбів.

§ 110. Від села Сущанів до гирла річки Селець (№ 54, стор. 91, під № 149) і до гирла безнайменного струмика з-під польодовикових пісків часто визирають по схилах берега великі скиби і цілі скелі кристалічних порід. Докладне дослідження показало, що в усіх цих відслоненнях кристалічних порід виступає усюди одноманітний, сірий, дуже звітрілий, дрібнозернястий гнейс. Разом з великими скибами такого гнейса тут часто трапляються ріжкаті, гострорубі кусні і плитки описаного вище окварцованого гнейса і білого кварцита з виразним еоловим обробленням.

§ 111. На правому березі річки Погранични (8 верстов завдовшки; № 9, стор. 206; № 54, стор. 91, під № 148) біля гирла її до Уборти, здіймається досить висока скеля сірого дрібнозернястого звітрілого гнейса. На вершку цієї скелі, що вкрита товщею сипкого польодовикового піску, розташувалося село Гудня Нова Сущанська (Теодорович, № 42, т. I, стор. 429). На вулицях і в садибах цього села усюди видко тільки польодовиковий сипкий пісок і виступів кристалічних порід на поверхні не спостерегається. В цьому селі за першої половини минулого століття витоплювано чавун з місцевих болотяних залізних руд (лімоніта). (Бунге, № 6, стор. 72).

§ 112. Вище Рудні Нової Сущанської долина річки Погранични і доплива її — річки Глибокої (№ 54, стор. 101, під № 319) дуже заболочені і уся навкружна місцевість вкрита лісами; відслонень кристалічних порід тут не знайдено; на поверхні усюди видко тільки сипкі польодовикові безнаметньові піски. Згідно з переказами, у болотах біля верхів'їв цих двох річок теж здобувано за старих часів залізну руду. Західня експедиція для висушування болот збудувала тут канали завдовжки 8 верстов. (№ 9, стор. 502).

§ 113. На схід від Рудні Нової Сущанської я знайшов декілька виступів сірого звітрілого, дрібнозернястого гнейса у виді дуже низьких, приземкуватих горбів серед лісу, в урочищу Кам'яна Гора. На північ від Рудні виступи такого самого гнейса спостерегаються дуже рідко, а нижче гирла безнайменного струмика (до річки Селець) у відслоненнях правого берега ріки Уборти з-під сипкого польодовикового піску з'являється вже усюди (до гирла ріки Перги) не гнейс, а амфіболовий граніт, тотожній з описаним вище (див. § 107). Цей граніт є дуже звітрілий; в розсипищах його на вершках скель спостерегаються теж гострорубі кусні окварцованого гнейса і білого кварцита, що свідчуть про колишнє існування тут на граніті товщі гнейсів. — Згідно з переказаними на місцях відомостями, з такого самого амфіболового граніта мабуть збудовані численні виступи кристалічних порід на вододілі рік Уборти і Перги, в урочищах Гори, Плита, Дубровиці, Лаз, Зуброва Голова, Заволочи, Язвинки, Мен-Ухів; ці виступи утворюють невисокі горби або острови серед болот; на жаль, я не мав можливости їх одвідати.

§ 114. На 123-й верстві течії ріки Уборти до неї впливає з правого боку доплив її — ріка Перга, що зветься теж у горішній своїй течії Рициха і Велика Боброва Банька. (Див. Оссовський, № 33, стор. 308-309; Забелин, № 10, стор. 14; Жилинський, № 9, стор. 10, 106-107, 185, 206, 284, 350, 502-505; Толмачев, № 4, стор. 3-4, 19-20, 49-50, 83; Изв. Мин. Земл. № 15, стор. 226; Тутковський, № 48, стор. 328, 363; 366, 370, 425, 430, 472, 475, 480; № 52, стор. 31, 235; № 54, стор. 91, під № 151; № 58, стор. 18, 53, 65, 67, 72; № 64, стор. 95, 253). В гідрологічному відношенні ця ріка була дуже докладно досліджена західньою експедицією для висушування болот; проте відомості, що існують про цю ріку в літературі, ще недостатні і суперечні.

Про довжину ріки Перги існує лише вказівка Жилинського, але вона без сумніву є помилкова: довжина ріки зазначена 118 верстов (№ 9, стор. 206), тоді як дуже докладні поміри, що я їх зробив на 3-верстовій і 10-ворстовій військово-топографічних мапах, дали довжину (узявши на увагу усі закрути) не більше за 52,5 верстви. По прямій лінії віддалення від верхів'я ріки Перги до її гирла виносить 32 верстви; унаслідок викрутастости течії справжня довжина ріки перевищує це віддалення в 1,64 рази.

§ 115. Згідно з відомостями, що подає Оссовський, болота у верхів'ях р. Перги являються найбільш глибокими торфяними болотами Волини (№ 33, стор. 308–309); ця вказівка повторюється (без посилки на джерело) Забелиним (№ 10, стор. 14). Згідно з моїми дослідами на широких просторах по різних маршрутах, ці болота (Спаське — з абсолютною височиною 87,3 сажня, — № 58 стор. 39, під № 782; Перга, — № 48, стор. 363; Перевісся; Поло; Колопіл; Калита, — № 48, стор. 363; Підкалита; Каменське Стойло; Грудок; Виправці; Кцин; Олешня; Оборки; Хвощаки; Залюбавщина; Малий і Великий Переген; Підмокре, — з абсолютною височиною 93,1 сажня, № 9, стор. 104, № 58, стор. 39, під № 784; Сивчі; Вигар; Багричі, Пітух і инші) досить грузькі і важко приступні, але вони перетинаються подекуди ґрунтовими шляхами (з багатьма, правда, важкими бродами), по яких усе-ж можна якось проїзжати, і не глибші за инші болота Волини. По цих болотах маються чималі зложища лімоніта (болотяної залізної руди) і торфа (здебільшого мохового, вододільного, гарної якости), а також чимало виступів кристалічних порід; усі ці корисні матеріяли лежать ще без жодного вжитку.

§ 116. Верхів'я ріки Перги знаходяться на болотах Перга і Спаське.

Ріка Перга складається у верхів'ях з декількох річок, що течуть по цих болотах і носять різні назви, а саме: Перга, Осів (№ 9, стор. 105, № 54, стор. 102, під № 323), Тернівка (№ 9, стор. 206; № 54, стор. 102, під № 323), Крнвич (№ 54, стор. 102, під № 324) і Любовська-Ставище (№ 9, стор. 206; № 54, стор. 102, під № 325); з них тільки перша і остання річки мають постійну безпереривну течію, а решта річок по деяких місцях губляться у болотах.

З року 1892 у верхів'ях ріки Перги почато було західньою експедицією для висушування болот збудування магістрального канала (так званого канала „Перга“ або „Замисловицького“); цей головний канал за допомогою бічних каналів зібрав води усіх названих річок і спливається з рікою Пергою трохи нижче села Замисловичів; довжина магістрального канала 59,57 верстви, ширина до села Рудні Радовельської 3,4 метра, глибина 1,3 метра; нижче села Рудні Радовельської ширина канала є від 6,4 метра до 15 метрів, глибина до 1,5 метра (за часу водопілля до 2 метрів і більше); швидкість течії у каналі дуже мала; нижче села Рудні Радовельської по обох боках канала збудовано повздовжні гаті для затримування води. Усього загалом у сточищі ріки Перги збудовано було каналів більш за 118 верстов (№ 9, стор. 503). В старому кориті ріки Перги ширина досягає від 10 до 15 метрів, глибина до 2 метрів улітку (№ 44, стор. 49).

§ 117. Абсолютна височина джерела ріки Перги (на болотах Спаському і Перзі) становить біля 87,3 сажня (№ 9, стор. 102; № 54, стор. 91, під № 151); але рівень води річки Осова становить 92,6 сажня; № 9, стор. 105; № 54, стор. 102, під № 363). Абсолютна височина гирла ріки Перги, по даних західньої експедиції для висушування болот, становить 72,3 сажня (№ 9, стор. 10, 107 і 185; на стор. 351 помилково 71,78 сажня). Отже повний спад ріки Перги становить 15 сажнів, пересічний спад на одну верству 0,2857 сажня і пересічний похил вираховується 0,0005714. (№ 54, стор. 91, під № 151).

Часткові похили ріки Перги дуже нерівномірні і зростають у напрямі додолу течії, як видко з наступних ціфр:

Віддалення від джерела Верстов	МІСЦЕВІСТЬ.	Абсол. височини сажнів.	Різниця абсол. височини сажнів.	Спад на 1 верству.	Похили.
0.	Джерело .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .	87,3	—	—	—
17.	Міст Київо-Ковельської залізниці .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .	87,15	0,15	0,0038	0,0000176
30.	Село Замисловичи .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .	82,0	5,15	0,3960	0,0007920
52,5	Гирло ріки Перги .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .	72,3	9,7	0,4320	0,0008640

 

Спад і похил ріки дуже незначні в її верхів'ях (на болотах) і раптом зростають далі (нижче села Замисловичів).

§ 118. Відповідно до розподілу похилів (див. § 117) зростає і швидкість течії ріки Перги: у верхів'ях своїх вона має майже зовсім непомітну швидкість течії, а нижче села Замисловичів ріка стає дуже бистроводою і спадає з декількох цікавих порогів (див. далі § 119; Толмачев, № 44, стор. 4 і 49). До гирла річки Прирубища долина ріки Перги є дуже широка („безбережна“, каже Толмачев, — № 44, стор. 49) та болотяна, досягає до трьох верстов завширшки; тут долина поперетята „стрілками“ (або другорядними, бічними каналами, що впливають до магістрального каналу) та зайнята болотяними сіножатями; береги її лісуваті. Весняне підвищення води тут буває невеличке, — не більш як 1,43 метри (№ 48, стор. 480) і вода розподіляється на велику площу. Нижче від гирла річки Прирубища береги ріки Перги звищуються (особливо правий беріг) і стають стрімкими; тут вже долина ріки є завширшки від 200 до 500 метрів. (№ 44, стор. 49-50).

§ 119. Існування виступів кристалічних порід по ріці Перзі згадується у літературі надто мало, — тільки у звіті західньої експедиції для висушування болот (№ 9, стор. 284) і по деяких моїх працях (№ 48, стор. 368, 370, 430; № 58, стор. 65, 67, 72; № 64, стор. 95, 153). До року 1888 в ріці Перзі на протязі 19,25 верстов від урочища Молотова (або Подобра) до гирла ріки, існували (крім дуже численних швидковіддів і „забор“) цілі шість значних справжніх порогів, а саме:

1) Шибельницький поріг, заввишки 2,56 метра;

2) Старо-Млинський поріг, заввишки 4,21 метра (що на ньому збудована була селянська гать для млину);

3) Юстинбурзький поріг, заввишки 2,78 метра;

4) Янків-Кутський поріг, заввишки, 0,96 метра;

5) Пержансько-Руднянський поріг, заввишки 2,14 метра і

6) Кошевицький поріг, заввишки 3,2 метра (що на ньому була збудована казенна гать для млина біля гирла ріки).

Підпирання води у ріці, що спричинювалося цими природніми порогами, розповсюджувалося догори по ріці і по болотах на 23 верстви (від Юстинбурзького порога до шляху з села Радовеля до села Рудні Радовельської); в урочищу Молотові унаслідок цього підпирання існував за всякої пори року великий, дуже плиткий водозбір, — ціле обшире озеро, що згодом (після знищення порогів) зникло без сліду. Західня експедиція для висушування болот з 1888 року виконала обширі праці для знищення названих порогів і для спрямлення річкових закрутів каналами; загалом зроблено викрію у камені (в амфіболовому граніті) почасти ломами, почасти порохострільною роботою, 1980 кубічних сажнів (№ 9, стор. 503-506), а років 1899-1900 ще 47 кубічних сажнів (№ 15, т. I, стор. 226). Крім того, знищено декілька млинових гатей, що теж спричинювали підпирання води в ріці Перзі і заболочування околишніх просторів (казенні гаті на шляху з села Радовеля до села Рудні Радовельської і на Кошевицькому порозі, а також селянська гать поблизу слободи Юстинбурга, що її перенесено до старого корита ріки Перги, яке залишилося вище гирла магістрального канала. Усі ці праці справді висушили значні простори у верхів'ях ріки Перги.

§ 120. Серед лісуватих болот у верхів'ях ріки Перги розташоване старовинне село Жубровичі (що згадується вже 1545 року під назвами Жебровичі і Жербовичі, — див. № 42, т. I, стор. 425). Згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, абсолютна височина цього села виносить 92,6 сажня (№ 9, стор. 102; № 58, стор. 39, під № 785). Місцевість навкруги села дуже болотяна, її рельєф є взагалі надзвичайно одноманітний, але по болотах по всіх напрямках від села, згідно з моїми дослідами (№ 48, стор. 363, З66, 421), порозкиданні численні виступи червоного середньозернястого граніта то у виді невеликих мохуватих скиб, то у виді приземкуватих банюватих горбів, що порозбиті щілинами відокремлення на великі паралелепіпедальні скиби з заокругленими через звітрювання рубали. Цілими рядами тягнуться по гущавинних лісових нетрях такі виступи граніта на південний схід від села Жубровичів (на шляху до села М'яколовичів); не менш зустрічав я їх по таких самих гущавинних лісових нетрях на північний схід (на шляху до села Білокоровичів), теж на захід (до слободи Держанівки) і особливо густо — на північ, — на шляху до хутора Жубровицьвого і до села Радовеля. В усіх цих виступах визирає на поверхню однорідна, переважно середньозерняста, зрідка дрібнозерняста, червона, малолоснякова, з поверхні дуже звітріла відміна граніта. Тут я не спостерегав ані амфіболового граніта, ані гнейса, ані вибухолвих порід. Рясні зарості Azalea pontica ростуть тут усюди по лісах.

§ 121. На болотяному лівому узбережжю ріки Перги і на берегах річки Любовської-Ставища, на абсолютній височині 88,9 сажня (№ 9, стор. 104; № 58, стор. 39, під № 786) знаходиться село Радовель (Радовль, Радово, — див. № 42, т. I, стор. 424–425; № 84, т. IX, стор. 445–446; № 1, стор. 23). Згідно з моїми спостереженнями і дослідами, в самому селі, по садибах і навіть серед вулиць, часто виступають безпосередньо з-під поволоки безнаметньових сипких польодовикових пісків величезні скиби і цілі приземкуваті, банюваті скелі кристалічної породи, — дуже звітрілого, середньозернястого, зрідка дрібнозернястого, сірого біотитового граніта. Такі самі виступи на поверхню граніта спостерегаються і усюди в околицях села, по обширих лісах та болотах (№ 48, стор. 366, 369–370, 421, 459). На західній закраїні села поволока польодовикових сипких пісків подекуди є позбавлена рослинності і утворює широкі площі розвіювання.

§ 122. У болотах навкруги села Рудні Радовельської (№ 42, т. I, стор. 425; № 52, стор. 30–31, 166; № 58, стор. 69; № 66, стор. 49) за старовинних часів (до другої половини минулого століття) здобувано в досить значній кількості болотяну залізну руду (лімоніт) для чавунотопного заводу, що існував був в цьому селі. (№ 6, стор. 7; № 33, стор. 264); зложища цієї руди й досі далеко не вичерпані.

В самому селі і його околицях усюди видко на поверхні поволоку сипких, безнаметньових польодовикових пісків, але часто теж спостерегаються великі і менші скибові виступи і приземкуваті скелі сірого, здебільшого дрібнозернястого граніта, що являється звичайно дуже звітрілим і легко розсипається на жорству. На захід від села вздовж лінії Київо-Ковельської залізниці цей граніт (і инші кристалічні породи, що їх буде описано далі) часто утворюють видатні у рельєфі банюваті гарні горби, так звані „сопки“. Оскільки велике є тут число таких „сопок“, видко з того, наприклад, що на переїзді від станції Рудні Радовельської до станції Олевська, на протязі 18 верстов, з одного тільки південного боку залізничої лінії, у безпосередній близькості до неї, я нарахував 17 таких „сопок“, що на їх вершках звичайно заховуються дерева, як вирубають ліс навкруги, і толу вони добре помітні (№ 58, стор. 69; № 66, стор. 49).

§ 123. На північ від села Рудні Радовельської ріка Перга і магістральний канал західньої експедиції для висушування болот, що йде рівнобіжно до ріки і що його згадано вище, перетинаються лінією Київо-Ковельської залізниці; при будуванні цієї залізниці я зібрав тут дуже цікаві геологічні матеріяли, що сполучені з точними і цінними гіпсометричними даними. З цих даних, між иншим, виявляється, що похили західнього і східнього узбережжя ріки Перги досить значні. На захід від ріки Перги найвищий пункт вододіла її з рікою Убортю (на 205-й верстві залізниці) має абсолютну височину 92,14 сажня (№ 48, стор. 366-367 і № 58, стор. 39, під № 787); на схід від ріки Перги найвищий пункт її вододіла з рікою Жеровом (па 194-й верстві) виносить 101, 58 сажня абсолютної височини (№ 48, стор. 364; № 56, стор. 39, під № 788); рівень самої ріки Перги (улітку) на перетині її з залізницею (на 202-й верстві) має абсолютну височину 87,15 сажня (№ 58, стор. 39, під № 792); отже пересічний похил західнього узбережжя ріки Перги вираховується звідси 0,0033 і пересічний похил її східнього узбережжя 0.0036.

Долина ріки Перги біля місця перетина її залізницею є дуже болотяна; ширина її заплавини (що на ній проведений магістральний канал західньої експедиції для висушування болот) досягає тут двох верстов (№ 48, стор. 470).

§ 124. На правому узбережжю ріки Перги, на 197-й верстві Київо-Ковельської залізниці, виконане було підчас будування залізниці розвідочне свердлування на абсолютній височині 91,15 сажня (№ 58, стор. 39, під № 789), біля мостика серед лісового болота Грудок; це свердлування зустріло тут такі породи:

	Грубість.		Абсол. височині.
а. Торф .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .	0,7	метра.	91,15	—	90,85
б. Дрібнозернястий, алювіяльний водоносний пісок (пливун) .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .	4,7	„	90,85	—	88,65
в. Каолінізований на місці граніт .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .	—		88,65		—

В каолінізованому граніті ще цілком виразно заховалися контури кристаликів ортоклаза, що цілком перетворений на м'який, землястий каолін.

§ 125. Трохи далі на захід, на 198-й верстві тої-ж залізниці, у резервах усюди відслонено було жовті, сипкі, однорідні, неверствуваті, безнаметньові польодовикові піски, а в двох невеликих викріях на тій самій верстві, до 107 і 128 метрів завдовшки та до 0,79 метра і 1,2 метра завглибшки, відслонений був сірий, дрібнозернястий, дуже звітрілий граніт. Поруч з викріями підчас будування залізниці улаштовано було для біжучих потреб залізниці невелику тимчасову каменярню в такому самому граніті, що виступає тут безпосередньо на поверхню суцільною низькою скелею з рівною вигладженою поверхнею.

§ 126. Наприкінці тої самої 198-ої верстви залізниці, біля мостика, на лісовому болоті, виконано було розвідочне свердлування, яке виявило такі породи:

Грубість.

а. Жовтий, сипкий польодовиковий безнаметньовий пісок .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

2,35 метра

б. Каолінізований дрібнозернястий, сірий граніт .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

—

Поверхня суцільної скелі граніта тут теж рівна, вигладжена, хоч дуже звітріла. (№ 48, стор. 365).

§ 127. В урочищу „Свята Криниця“ на 199-й верстві Київо-Ковельської залізниці здавна існував серед болота неглибокий колодязь (1,5 аршини завглибшки) з дерев'яною цямриною, що його болотяну воду чомусь (без ніякої підстави) вважано за цілющу та святобливу. Підчас будування залізниці проведено було тут осушительну канаву, після чого „свята криниця“ цілком зникла. В цій канаві (до 1,1 метра завглибшки) і сумежних резервах залізниці відслонено було сипкі, безнаметньові, жовті, неверствуваті польодовикові піски, що безпосередньо лежать на сірому, дрібнозернястому, звітрілому граніті. Такі самі породи зустрічено було і в свердловині біля мостика на глибині 2,46 метра від поверхні, на абсолютній височині 87,97 сажня. (№ 48, стор. 365).

§ 128. Біля півстанції Рудні Радовельської на 200-й верстві Київо-Ковельської залізниці, на північ від її лінії, здіймається дуже характерний і типовий, високий та дуже гарний банюватий горб кристалічної породи (до 6 сажнів заввишки), що порозбита щілинами відокремлення на паралелепіпедальні скиби з заокругленими через звітрювання рубами. Порода ця є сірий, досить дрібнозернястий граніт. Ріжкатий гострорубий щебінь тої самої породи розповсюджується на полях навкруги горба на деяке віддалення від нього; на перший погляд ці камені скидаються на наметні, за які вони і вважалися інженірами, що будували залізницю, але петрографічний склад цих каменів тотожній з гранітом сумежного горба, а гостроруба форма їх теж цілком не властива для наметнів.

Такі мальовничі бані сірого граніта, що увінчані на вершках групами дерев, видко і на 201-й верстві по боках залізниці. (№ 48, стор. 366).

§ 129. Наприкінці 202-ої верстви Київо-Ковельської залізниці поблизу села Рудні Радовельської, на абсолютній височині 90,69 сажнів (№ 58, стор. 39, під № 791), зроблено було невеличкий викрій 107 метрів завдовшки і до 1,69 метра завглибшки; в цьому викрії відслонено було такі породи:

Грубість.

а. Жовтий, безнаметньовий, сипкий польодовиковий пісок .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

1,69 метра

б. Звітрілий, сірий, дрібнозернястий гнейс .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

—

У польодовикових пісках тут трапляються в невеликій кількості окремі, спорадичні, невеличкі конкреції лімоніта, а також дрібні, дуже звітрілі плиточки підлеглого гнейса. Виступ гнейса тут незначної великости; з-під гнейса в цьому самому викрії, на тій самій абсолютній височині виступає сірий дрібнозернястий, досить міцно звітрілий граніт. (№ 48, стор. 366, 461-462, 486).

§ 130. Спостереження над ґрунтовими водами на 201-й верстві залізниці, що містяться в сипких, легко проникливих для води польодовикових пісках, показали, що рівень цих вод коливається в досить значних межах за різних років в залежності від кількости атмосферних опадів. Найнижчий рівень ґрунтових вод спостережено було за надзвичайно посушливого червня 1904 року, коли рівень цих вод знизився на 3,1 метра нижче головки рельса (рейки), себ-то до абсолютної височини 88,54 сажня.

Дуже близько на північ від села Рудні Радовельської (на віддаленні менш одної верстви) починається південна частина так званого Озерянського кряжа Овруцького пісковика, що є докладно описаний далі.

§ 131. На початку 203-ьої верстви Київо-Ковельської залізниці, біля перетину її з рікою Пергою (і каналом), обидва береги ріки дуже положисті і не мають відслонень. Біля мосту через канал на абсолютній височині 87,16 с. тут зроблено було розвідочні свердловини, в яких зустрінуто такі породи:

Грубість.

а. Торф .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

2,14

метра

б. Дрібнозернястий, водоносний алювіяльний пісок (пливун) .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

6,30

„

в. Каолінізований граніт .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

0,75

„

г. Свіжий, міцний, сірий дрібнозернястий граніт .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

—

В сумежних резервах і котловинах дрібних мостиків видко було лише жовті, нечисті, безнаметньові польодовикові піски. Такі самі піски великої грубости відслонені були в невеликому викрії на 204-й верстві залізниці (викрій 32 метри завдовшки і 1,99 метра завглибшки), на абсолютній височині від 91,71 до 90,78 сажня. (№ 48, стор. 366, 472, 475; № 58, стор. 39, під №№ 793-794).

§ 132 Нижче від перетину з Київо-Ковельською залізницею ріка Перга тече на протязі 13 верстов, до села Замисловичів, по диких, грузьких, неприступних осокових болотах (болота Дорожівське, Озли, Осенків, Лодойно і Підлісоче, на якому тече правий доплив Перги, річка Бистриця, — див. № 54, стор. 102, під № 320); по цих болотах шляхів улітку зовсім нема. Згідно з переказаними відомостями, береги ріки Перги на цьому просторі її течії дуже низькі, болотяні і не являють відслонень; серед болот по деяких місцях (наприклад, урочище Огнивель, острів Хотельчин, острів Медвеже і инш.) знаходяться у виді островів великі виступи граніта, подібного з тим, що виступає біля села Замисловичів. (Див. §§ 133-135).

§ 133. Старовинне село Замисловичі, що згадується у XVI-ому столітті (див. № 32, стор. 215; № 39, стор. 165-166; № 42, т. I, стор. 418-419; № 44, стор. 19 і 49; № 9, стор. 106, 502-503; № 51, стор. 8; № 52, стор. 28 і 309; № 58, стор. 39, під №№ 795-796) є приступне улітку не завсіди, — тільки підчас посухи, бо за дощовитої пори шляхи на болотах (з глибокими бродами) стають цілком непроїзжими. Як різко видатний у рельєфі острів, стрімко здіймається територія села над навкружними обширими болотами, а над селом високо підвищується мальовничий відокремлений, еліпсоїдальний (трохи грядуватий) у плані каменистий горб, що вінчається на вершку групами дерев та кущів і двома вітряками. Здалека було-б видко на болотяних низовинах цей гарний горб, коли-б цьому не перешкоджували гущавини безпросвітніх первісних лісів, що оточують цей острів з усіх боків на величезному просторі.

Згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, абсолютна височина території села Замисловичів є 83,2 сажня (№ 9, стор. 106; № 58, стор. 39, під № 795), а абсолютна височина літнього рівня ріки Перги 82,0 сажня (№ 9, стор. 107); таким чином відносна височина села є тільки 1,2 сажня або 2,56 метра, але схили цього острова серед болот дуже стрімкі, особливо із східнього боку (до долини ріки Перги), а тому він є різко видатний у рельєфі; крім того нема сумніву, що абсолютна височина 83,2 сажня належить до одної з найнижчих точок території села (на жаль, це дуже невиразно зазначено в звіті західньої експедиції), а поруч у селі існують і вищі пункти. Горб з вітряками, що знаходиться на західній закраїні села, здіймається над рівнем сумежних болот (і ріки Перги), згідно з моїм барометричним нівелюванням, на відносну височину 17 метрів, себ-то досягає абсолютної височини 88,0 сажня. (№ 58, стор. 39, від № 796).

§ 134. Про геологічну природу території села Замисловичів у літературі нема зовсім ніяких вказівок; ані один геолог перед моїми дослідами не одвідав цієї незайманої місцевости; топографи не звернули уваги на склад її ґрунту; тільки „знамениті, особливо непрохідні болота“ на південь від села Замисловичів згадує побіжно 1866 року Столпянський (№ 39, стор. 166), що мав лише переказані відомості і сам тут не бував. На мапі геологічного комітету 1892 року (№ 20) і 1915 р. (№ 21) навкруги села Замисловичів на обширому просторі зазначене розповсюдження Овруцького пісковика, що його тут, згідно з моїми докладними дослідами, зовсім нема; а на міжнародній геологічній мапі Европи навкруги села Замисловичів вже чомусь зазначено тільки болота та навкруги них — наметньові або льодовикові поклади, що їх тут у дійсності теж нема ані сліду, як показали мої докладні досліди на обширих сумежних просторах.

§ 135. Уся територія села Замисловичів, згідно з моїми дослідами, являє собою досить плескатий гранітовий горб; на вулицях і по садибах усюди з-під негрубої, переривчатої поволоки безнаметньового сипкого польодовикового піску на кожному кроці визирають великі і менші, заокруглені через звітрювання, паралелепіпедальні або неправильні скиби сірого, дрібнозернястого, звітрілого біотитового граніта. Подекуди ця порода стає середньозернястою і подібна до граніта, що виступає на захід звідси (див. § 105). Високий, гарний, відокремлений банюватий горб на західній закраїні села, що його згадано вище, теж увесь збудований з такого самого граніта; на стрімких, чагарником зарослих схилах цього горба і на його вершку, біля вітряків, усюди видко великі скиби цієї породи. Значні скибові виступи граніта видко і на східньому схилі острова, що є разом досить стрімким лівим берегом ріки Перги. На цьому острові рясно ростуть зарості Azalea pontica.

§ 136. Ріка Перга тече тут в дуже широкій, болотяній долині; правого берега у неї тут, можна сказати, нема, — тут до неї безпосередньо підходять великі, серйозні болота, що тягнуться на широких просторах. Унаслідок відведення вод згаданим далі (§ 138) магістральним каналом західньої експедиції для висушування болот, ріка Перга стала тут бідніша водою і серед літа являє собою ряд більших та менших майже стоячих водозборів або озер, що по деяких місцях не мають видимих протоків і тісно сполучаються з величезними, грудкуватими осоковими болотами (болота Лодойно, Новинське і инші), що тягнуться на схід до обрію (верстов на 6-7). Згідно з переказаними відомостями, кісток вимерлих животин і кам'яних знаряддів в околиці села Замисловичів не знаходжено.

На схід від села Замисловичів, як це видко буде з дальшого опису, виступів граніта поблизу нема; острів, що на ньому розташоване це село, лежить, згідно з моїми докладними дослідами, далеко від инших виступів кристалічних порід. На схід від цього села геть аж до так названого мною Озерянського кряжу (див. далі) ніде нема теж ані сліду Овруцького пісковика; це напевно встановлено моїми детальними і дуже пильними дослідами по різних напрямках на болотах Новинському, Михалець і Лодойно; унаслідок виключно сухого літа 1901 року ці болота були за липня місяця розмірно приступні і остільки попідсохли, що на них по деяких місцях на досить значних просторах палився торф; мені пощастило (хоч і не без серйозних труднощів на численних глибоких бродах і серед задушливих хмар диму від спалювання торфа виконати тут екскурсії без шляхів, навпростець, по трьох різних маршрутах між селами Замисловичами та Озерянами. Місцеві мешканці теж ніколи не знаходили на згаданих болотах Овруцького пісковика, що з'являється раптом, цілком, несподівано, лише біля самого підніжжя Озерянського кряжу.

Село Замисловичі і його околиця є одним з місць рясного розповсюдження азалеї (Azalea pontica). (№ 52, сторінка 309; № 65, сторінка 145).

§ 137. На захід від села Замисловичів, за закраїною села, біля підніжжя високого гранітового горба, видко на поверхні на деякому просторі глибоку поволоку сипкого, безнаметньового польодовикового піску, з-під якого зрідка визирають скибові виступи сірого, дрібнозернястого граніта. Трохи далі, серед болотяної низовини, знаходиться невеличкий, відокремлений, приземкуватий горбок, що є збудований з того самого граніта. На північний захід від села Замисловичів на болотах, є порозкиданий цілий ряд таких самих низеньких, або банюватих, або грядуватих гранітових горбів (урочище Каменуха); на захід-південний захід такий горб являє собою згаданий вище (§ 132) острів Хотельчин.

§ 138. Ще далі на захід починаються вже дуже обширі, серйозні трависті (осокові) болота, з рідкими змарнілими сосенками і величезними грудками та з дуже глибокими, небезпечними бродами і порозкиданими невеличкими, низькими островками; на цих островках видко тільки безнаметньовий, жовтий, сипкий польодовиковий пісок, що подекуди є відслонений теж у ровах на глибину до одного метра. Тут проходить магістральний канал західньої експедиції для висушування болот, — так званий „канал Перга“ або „Замисловицький“. Тільки вже на віддаленні трьох верстов на захід від села Замисловичів, на узліссі (на краю заболоченого змішаного лісу) я знайшов ще один низький горб, збудований з мохуватих, заокруглених через звітрювання великих скиб сірого, дрібнозернястого граніта. На віддаленні біля одної верстви далі на захід знаходиться вже вододіл рік Перги та Уборти, що його описано вище (§§ 103-108).

§ 139. Нижче села Замисловичів до гирла річки Прирубища (до хутора Замисловицького Млинка або Старого Млина), на протязі чотирьох верстов, ріка Перга тече серед великих, грузьких болот, не має певно-визначених берегів (№ 44, стор. 49) і тому узбережжя її цілком позбавлене відслонень. На цих болотах, в урочищах Колодизика (де західня експедиція для висушування болот зазначила абсолютну височину 82,8 сажня, — див. № 9, стор. 106; № 58, стор. 39, під № 797), Закунів і Подобра (або Молотово) порозкидано декілька неприступних улітку островців, що являють собою, згідно з переказаними відомостями, виступи сірого, дрібнозернястого граніта.

§ 140. Річка Прирубища (або Прирубище, — див. № 9, стор. 206-207; № 44, стор. 20 і 24; № 52, стор. 34, 65, 68; № 54, стор. 102, під № 321; № 58, стор. 39, під №№ 800 і 801) складається із сполучення декількох річок, що їх верхів'я знаходяться на західньому схилі дуже знаменитого і оригінального Славечансько-Овруцького кряжа, і звязує таким чином узбережжя рік Перги (отже і Уборти) з цією дуже своєрідною країною, що була цілком легендарною перед моїми дослідами і що включає у себе узбережжя рік Славечни та Норина (опис цього дуже цікавого з геологічного боку кряжа і узбережжів рік Славечни та Норина я подав почасти в працях моїх № 52, стор. 21, 25-26, 34, 50, 58-68, 165-170, 172, 176, 178-179, 183, 251, 312 і № 66, стор. 13, 14, 16, 33, 43, 44; повніший опис я подав у працях №№ 64 і 68).

Про річку Прирубища чомусь ані слівцем не згадується у звіті про праці західньої експедиції для висушування болот; в докладному переліку найдрібніших допливів ріки Перги (№ 9, стор. 206-207) річка Прирубища разюче пропущена; тільки в атласі тої самої експедиції, на таблиці 5-й (на профілі з полудня на північ) на річці Прирубища між селами Топильнею та Бігуном (приблизно на віддаленні одної верстви на захід від урочища Писча, недалечко від верхів'їв) зазначено абсолютну височину рівня річки Прирубища 88,9 сажня (№ 58, стор. 39, під № 798) і абсолютну височину її північного або північно-східнього берега (приблизно в урочищу Витягно) 90,6 сажня (№ 58, стор. 39, під № 799). У книзі Толмачева початок річки Прирубища помилкою зазначений в озері Корма. (№ 44, стор. 20, 24).

§ 141. Джерело річки Прирубища, згідно з моїми дослідами, знаходиться у глибокому ярі-каньйоні на західньому схилі п'єдестала північно-західнього кінця Славечансько-Овруцького кряжа, міжу рочищами Метлища і Витягно, на абсолютній височині біля 91,0 сажня (№ 58, стор. 39, під № 800), в хаотичному розсипищу Овруцького пісковика. Від цього джерела до гирла річка Прирубища має довжину, згідно з моїми вимірами, 21 верству. Наприкінці четвертої верстви своєї течії вона приймає з правого боку (з півночи) доплив — річку Либенець (№ 54, стор. 109, під № 416); ця річка починається теж у глибокому ярі каньйоні між урочищами Жало, Косяк і Кам'яне (недалеко від верхів'їв річки Червонки), теж у виступах Овруцького пісковика, що утворює хаотичні нагромадження (розсипища) великих ріжкатих, гострорубих скиб в дикій гущавині первісного лісу; довжина річки Либенець 6,5 верстви; на правому її березі, на 3-й верстві її течії, на високому лісуватому горбі біля урочища Липки, західня експедиція для висушування болот зазначила абсолютну височину 93,1 сажня (нівелювний пункт під 2° 21′ 30″ західньої довготи від Пулкова і під 51° 21′ 30″ північної широти; № 9, стор. 106; № 58, стор. 39, під № 801). Нижче гирла річки Либенця, на правому березі річки Прирубища, та сама експедиція визначила абсолютну височину 86,3 сажня в урочищу Наугол (№ 9, стор. 106; № 58, стор. 39, під № 802). На 8-й верстві своєї течії річка Прирубища приймає з лівого боку доплив - річку Полохатинку, що починається на північному кінці урочища Козачева (№ 57, стор. 66-67; № 68, §§ 25 і 101), поблизу джерела ріки Славечни; річка Полохатинка тече на протязі 13,5 верстов і приймає з лівого боку два допливи — річку Дубровку 2 верстви завдовшки (№ 54, стор. 112, під № 443), що витікає теж з урочища Козачева, і річку Полохатинку 2,5 верстви завдовшки (№ 54, стор. 112, під № 444), що починається в урочищу Таниво; усі ці річки мають свої джерела в ярах-каньйонах передгір'я Славечансько-Овруцького кряжа, у розсипищах Овруцького пісковика; на ріці Полохатинці розташовані невеличкі села Рудня-Нова і Рудня Переброди. — Нижче гирла річки Полохатинки річка Прирубища вступає до болотяної низовини (болото Михіїв) і на 13-й верстві своєї течії впливає до озера Чорного, з якого вона знову витікає поблизу села Рудні Озерянської; далі вона тече по грузьких болотах (болото Ловище); далі річка Прирубища випрямлена каналом і впливає до ріки Перги в урочищу Подобра або Молотово, поблизу хутора Замисловицького Млинка, на абсолютній височині біля 81,0 сажня (згідно з моїм нівелюванням; № 58, стор. 39, під № 803). Повний спад річки Прирубища є 10 сажнів, пересічний спад на одну верству 0,4762 сажня, пересічний похил 0,0009524. Частково від джерела до гирла річки Полохатинки річка Прирубища має спад 6 сажнів, пересічний спад на одну верству 0,75 сажня і пересічний похил досить значний —0,0015. Окремі місцевості по течії річки Прирубища описано далі.

§ 142. У верхів'ях річок Либенця, Прирубища і Полохатинки усюди виступають горби неправильної форми, — передгір'я Славечансько-Овруцького кряжа або західнє продовження його п'єдестала; усі ці горби надзвичайно густо позаростали непрохідними гущавинами листвяних дерев та кущів. В лісовому мурігу, у кущах, на прогалинах лісу і на лісових стежках тут усюди видко на поверхні ціле море каміння, — хаотичні величезні розсипища ріжкатих та гострорубих скиб червоного і рожевого Овруцького пісковика, зрідка смугастої відміни тої самої породи, що в ній чергуються червоні та сірі смужки; подекуди виступає сірий Овруцький пісковик. Цей пісковик не утворює прямовісних відслонень, а тільки такі хаотичні розсипища з ріжкатих великих скиб. Дуже часто вражає тут таке явище: ці скиби, що знаходяться тепер в надто вогкому підсонні нашого Українського Полісся та позаростали гущавинами лісу, кущів і мурігу, виявляють надзвичайно виразні сліди типового еолового оброблення, — високо-гарне полірування і виразне рельєфне випрепаровування твердіших та триваліших проверстків; ці ознаки дуже гарно збереглися унаслідок незвичайної твердоти і міцности Овруцького пісковика. Подекуди в періферичних частинах скиб пісковика спостерегаються білі кварцові жилки, що иноді спливаються на поверхні скиб в суцільні корки молочно-білого кварца, иноді з порожнечами, що в них дуже зрідка (згідно з переказаними відомостями) знаходжено кристали гірського кришталю. Зразок рожевого Овруцького пісковика з верхів'їв річки Полохатинки був приставлений 1882 року колектором Ставровським на Московську промислово-художню виставу. (Каталог № 22, стор. 30, під № 146).

§ 143. У верхів'ях річки Прирубища і її допливів в багатьох місцях існують зложища різних відмін лімоніта (бурого залізняка), що подекуди досягають значних розмірів і мають значну техніко-економічну вагу (про це я склав окрему працю на підставі розвідок більш як 100 шурфами і свердловинами; ця праця цілком виготована для друку).

Ці зложища знаходяться тут по заболочених лісових нетрях, почасти безпосередньо на поверхні, почасти під більшою чи меншою товщею потретинних покладів різного складу. По болотах дном (лежнем) цих зложищ являється майже повсюди Овруцький пісковик. До половини минулого століття з болотяних руд тут витоплювано в примітивних горнах чавун і залізо. На річці Полохатинці такий завод існував був у селі Рудні Новій (№ 6, стор. 28, 35, 48, 72, 78): сюди привожено руду з урочища Святого та з навкружних болот. (№ 33, стор. 261); згідно з моїми спостереженнями в околицях цього села існують скибові виступи (розсипища) на поверхні Овруцького пісковика інтенсивно-червоної барви (див. теж № 22, стор. 30, під № 150). Другий чавунотопний і залізний завод існував на чотири верстви нижче по течії річки Полохатинки, у селі Рудні-Переброди (№ 6, стор. 28, 35, 46, 74); сюди руду привожено за 12 верстов (№ 33, стор. 261); в околицях цього села, згідно з моїми дослідами, Овруцький пісковик утворює значні розсипища по лісових гущавинах. В урочищу Довгому (на віддаленні до трьох верстов на схід від села Рудні-Переброди, на північному березі великого болота Ладогова Волока) бурий залізняк залягає, з слів колектора Ставровського, під верствами пісків та глин на глибині біля 7 аршинів або біля 5 метрів і утворює зложище грубости від 0,17 до 1 метра, що його колись розроблювано розкопуванням з поверхні (№ 22, стор. 21, під № 39).

§ 144. Озеро Чорне (див. № 40, стор. 133; № 44, стор. 24; П. Т. Енцикл. словн. полут. 42, стор. 674; № 9, стор. 107; № 52, стор. 31-32; № 54, стор. 129, під № 272; № 58, стор. 39, під № 805) і сполучене з ним озеро Корма (за старовини звалося Корхма; див. № 39, стор. 166, № 40, стор. 133; № 81, т. IV, стор. 392 і 403; П. Т. Енцикл. словн. полут. 42, стор. 674; № 44, стор. 20 і 24; № 9, стор. 107 і атлас, табл. 5; № 48, стор. 474; № 52, стор. 27-28, 30-32, 72; № 54, стор. 124, під № 113; № 58, стор. 19, 39, під №№ 804 і 806) знаходяться серед неоглядного, грузького, обширого болота, про яке згадує Столпянський (№ 39, стор. 166), і колись без сумніву складали один обширий озеровий водозбір, що потроху зростав і продовжує заростати від берегів осокою та иншою болотяною рослинностю і торфом. Озеро Чорне вже розпалося на ряд викрутастих, вузьких водозборів, що порозділені торфовими шийками і островами та сполучені між собою протоками. Згідно з Стрільбицьким, площа його виносить 0,9 квадр. верстви або 1 квадр. кілометр. (№ 40, стор. 133); згідно з Толмачевим, це озеро є 2,5 верстви завдовшки, 1 верству завширшки і до 2,5 сажнів або 5,3 метра завглибшки (№ 44, стор. 24); але ці розміри, без сумніву, неправильні і перебільшені; навіть не беручи на увагу згаданих вище шийок і островів, довжину озера треба визначити не більш як 2,1 верстви, а найбільшу ширину — не більш як 0,8 верстви. (№ 52, стор. 31). — Озеро Корма має заокруглену форму у плані (з численними затоками) і не має островів. Площа його, згідно з Стрільбицьким, виносить 2 квадр. верстви або 2,3 квадр. кілометри (№ 40, стор. 133; № 39, стор. 166); згідно з Толмачевим, довжина цього озера 2,5 верстви, ширина 2 верстви і глибина до 3 сажнів (або до 6,4 метра; № 44, стор. 24): а справді ширина озера тільки в одному місці (разом з затоками) досягає двох верстов.

§ 145. Абсолютні височини обох озер визначені були західньою експедицією для висушування болот, але, на жаль, подані з очевидними (та не виправленими) друкарськими помилками; абсолютну височину озера Корма зазначено різно — 84,1 сажня (№ 9, атлас, табл. 5) і 84,3 сажня (№ 9, стор. 107), а абсолютна височина озера Чорного зазначена 84,4 сажня (№ 9, стор. 107); але в дійсності з озера Корма витікає короткий та широкий проток, що впливає до озера Чорного і тому рівень першого озера без сумніву є вищий, ніж рівень другого. Абсолютну височину північно-східнього берега озера Корма зазначено в тому-ж виданні 84,6 сажня (№ 9, атлас, табл. 5), відносна височина берега не більш півсажня або 1,07 метра.

Болота, що оточують озера Чорне і Корма, такі грузькі, що навіть у липні року 1901, за часу вийняткової посухи, коли на цих самих болотах усюди переводилися обширі пожежі торфа (що його навмисне підпалюють місцеві мешканці, покладаючи надію, що тим буде поліпшена якість болотяного сіна), — береги обох озер були цілком неприступні і ані один селянин не зважувався показати мені дорогу до берегів цих озер (§ 52, стор. 31).

З вершка горба у селі Озерянах (див. §§ 154-159) озеро Корма має досить маєстатичний і мальовничий вигляд; через добрий бінокль виразно видко його дуже низькі, болотяні, торфові береги, що на них нема відслонень, а також величезні, почасти відкриті, почасти лісуваті болота, що тягнуться на схід від озера до самого обрію.

§ 146. На правому березі річки Прирубища, недалеко від виходу її з північного кінця озера Чорного, розташоване невеличке село Рудня Озерянська. (№ 42, т. I, стор. 419; № 52, стор. 73-74, 258; № 66, стор. 46). Тут за першої половини минулого століття існував був чавунотопний завод (№ 6, стор. 28, 35, 48, 72); залізну руду для цього завода, з слів Осовського, привожено почасти з навкружних болот, почасти здалека — за 20 верстов, з урочища Святого. (№ 33, стор. 261).

На 18 верстві залізниці біля Рудні Озерянської зроблено було викрій у кам'яному горбі, 21,4 м. завдовшки до 3,04 м. завглибшки; в цьому викрії відслонено було червоний Овруцький пісковик, що лежить тут на дуже нерівній поверхні граніта; ця порода є звітрілий, середньозернястий амфіболовий граніт, цілком подібний до амфіболового граніта з берегів ріки Перги (§§ 170-171-й). Тут ми маємо випадок безпосереднього залягання Овруцького пісковика на кристалічній породі.

Згідно з моїми дослідами, село Рудня Озерянська лежить на низовині (на 18-й верстві ширококолейної галузи залізниці, що проведена від півстанції Поста Дровяного до нового села Усова) і оточена з усіх боків великими і глибокими болотами. На північно-західній закраїні села стрімко здіймається досить великий відокремлений кам'яний горб, до 11 метрів заввишки; увесь цей горб є збудований з дуже звітрілого, сірого дрібнозернястого граніта, а в ньому проходять майже прямовисні неширокі жили ясно-сірого, надзвичайно дрібнозернястого апліта. Трохи далі на північ і на північний схід знаходяться два зруйнованих, але ще досить виразних у плані серпуватих гесперотропічних польодовикових бархани, що збудовані з чистого, безнаметньового, дрібнозернястого, жовтого польодовикового піску. Недалечко на схід від села починається Гнізно-Теригальський кряж Овруцького пісковика (§ 147), а з полуднево-західнього боку до цього-ж села наближається північний кінець відокремленої частини Озерянського кряжа того самого пісковика. (Див. §§ 154-159).

§ 147. Встановлений виключно моїми дослідами і ніде не згадуємий у літературі (крім моїх праць, — див. № 51, стор. 10; № 52, стор. 74; № 66, стор. 44). Гнізно-Теригальський кряж Овруцького пісковика був так названий мною по назвах тих крайніх урочищ, які він охоплює (бо увесь цей, дуже цікавий і знаменитий кряж проходить по цілком од віку безлюдних, диких, ніким до мене не одвіданих лісових нетрях та гущавинах). Цей кряж є ще надто мало обслідуваний (я мав можливість дослідити лише два його кінці, — на полудні урочище Гнізно і на півночі урочище Теригали та болото Дідово-Озеро з його цікавими островами, див. далі §§ 181-182). Він так виразно видається у рельєфі, що досить правильно (хоч не зовсім повно) є зазначений штриховкою на 3-верстовій і 10-верстовій військово-топографічних мапах, але цілком не відзначений на геологічних мапах, що існують (№№ 20, 21 і 75). Кряж цей починається в урочищу Гнізно (на схід від села Рудні Озерянської), тягнеться спочатку на північ, далі завертає дугою і продовжується взагалі на північний захід (пересічно по лінії N 40° W); на усьому свойому просторі цей кряж проходить по абсолютно безлюдних, диких, незайманих лісових нетрях і є оточений з усіх боків обширими, надзвичайно важко приступними, глибокими і грузькими болотами (болота Міхіїв і Плотниця з сходу, Ловище — з заходу, Озерці — з північного сходу Ділич і Дідово-Озеро — з півночи); самий кряж охоплює частини урочищ Гнізно, Милобож, Повтиголів, Помільники, Боз і Теригали. Довжина кряжу виносить, згідно з моїми вимірами, 12 верстов, ширина — від 0,8 до 1,8 верстви; на північ кряж взагалі поширюється. Абсолютні височини у межах цього цікавого кряжа зовсім невідомі і ніким не зміряні; схили його з усіх боків досить стрімкі. Продовженням цього кряжа на північ являється цілий ряд невеличких і невисоких островців з Овруцького пісковика, що я їх дослідив на обширому болоті Дідовому Озері; ці острови являють собою вершки зануреного у болото кряжа, що потроху знижуються на північ; вони складаються усюди з типових розсипищ гострорубих ріжкатих скиб сірого і червоного Овруцького пісковика, що часто мають на своїй поверхні високо-гарне еолове полірування. (Див. далі §§ 181–182). На всьому Гнізно-Теригальському кряжі рясно росте Azalea pontica.

§ 148. В урочищу Гнізно уся майже поверхня являє собою узаміт обширі кам'яні моря, — суцільні розсипища великих, ріжкатих, гострорубих скиб Овруцького пісковика неправильної форми (що часто наближається до паралелепіпедальної форми); переважає тут сіра і рожева відміна пісковика, але трапляються подекуди і червоні та смугасті скиби пісковика. Порода ця є тут дуже твердою і міцною, здебільшого без слідів звітрювання; на поверхні скиб можна дуже часто бачити надзвичайно виразне еолове оброблення (з випаруванням твердіших частин або проверстків) і еолове полірування з покостовим, дзеркальним блиском. На східньому і західньому стрімких схилах кряжа нечасто трапляються і виступи конгломератової відміни Овруцького пісковика, що містить у собі цілком заокруглені (кулясті і овоїдні), добре вигладжені ринячки різних порід і мінералів, — здебільшого сірого кварца і темночервоної яшми (яспіса), що теж несуть на собі виразні ознаки еолового оброблення; ці ринячки мають звичайно діяметри від 1 до 2 сантиметрів.

В одному місці (в урочищу Милобож) Гнізно-Теригальський кряж є перетятий (ускісно до головної оси кряжу) ширококолейною бічною галуззю залізниці, що веде від півстанції Поста Дровяного до нового села Усова. Для проведення тут залізниці обрано такий напрям, в якому цей кряж значно знижений і тому не потрібні були великі викрії. Кряж перетятий залізницею на протязі двох верстов, — від кінця 22-ої до кінця 24-ої верстви. Наприкінці 22-ої верстви зроблено досить довгий, але дуже неглибокий (менш сажня) викрій, що в ньому відслонено тільки бурий залізуватий польодовиковий пісок. На 23-й верстві теж зроблено однобічний викрій, — що ним зрізані з західнього боку від залізниці неправильні горби сипкого піску (руїни польодовикових барханів). Па 24-й верстві неглибокий викрій (до 1 сажня завглибшки) відслонив такі породи: згори тонка верства сипких польодовикових пісків (до півметра завгрубшки), що подекуди теж містять у собі домішку бурого залізняка та набувають бурої залізуватої барви; під піском визирають великі ріжкаті гострорубі скиби червоного і сірого Овруцького пісковика у виді типового розсипища. На захід від кряжу, приблизно на 21–22 верстві залізниці, на віддаленні біля трьох верстов, серед дуже грузького болота (по місцевому — урочище Шибене або острів Шипов на мапі) знаходиться невисокий, досить обширий острів, улітку зовсім неприступний і цілком безлюдний; згідно з переказами військового топографа, що був на цьому острові узимку, весь цей острів збудований з розсипища Овруцького пісковика. (Зразки цього каменя я бачив).

§ 149. Такі самі розсипища скиб Овруцького пісковика констатовані мною і в урочищу Теригали; але тут разом з тим значна частина поверхні вкрита обширими поволоками сипкого, безнаметньового польодовикового піску, з-під якого дуже часто визирають великі і менші, ріжкаті скиби Овруцького пісковика; тут вже переважає сіра відміна цього пісковика, подекуди не дуже міцна, з виразними слідами звітрювання; тому тут слідів еолового оброблення майже зовсім не трапляється і форма самих скиб трохи инша, — вони бувають на краях подекуди заокруглені через звітрювання; конгломератової відміни пісковика я тут не спостерегав. Так само тут не трапляється корок і жилок білого кварца на поверхні і біля поверхні скиб пісковика.

Невеличкі, приземкуваті піскуваті островки з виступами такого самого сірого Овруцького пісковика (у формі розсипищ) порозкидані на захід і на північний захід від урочища Теригали, — в урочищу Сніди.

§ 150. На лівому березі річки Прирубища, на захід від села Рудні Озерянської, на віддаленні півверстви (у північній частині урочища Хутір) і на віддаленні більш двох верстов (в урочищу Холм), серед болот здіймаються невисокі каменясті острови з досить стрімкими схилами з усіх боків. Обидва островки збудовані з сірого, середньозернястого, дуже звітрілого граніта, вкритого не грубою і переривною поволокою сипкого, жовтого, безнаметньового польодовикового піску. Виступів Овруцького пісковика тут нема.

§ 151. Село Озеряни або Озерани (див. № 84, стор. 7; № 42, т. I, стор. 419; № 84, т. VII, стор. 786; № 22, стор. 19, під № 25; № 10, стор. 59; № 9, стор. 106; № 48, стор. 370, 429, 474; № 51, стор. 10; № 52, стор. 26–31, 50, 72–73, 168, 169; № 58, стор. 39 і 93; № 66, стор. 44; № 71, стор. 33) закинуте серед обширих болот і до недавнього часу (до збудування Київо-Ковельської залізниці з її галузями) було надзвичайно важко приступне улітку, — і тільки за дуже посушливих років; підчас моїх дослідів 1901 і найближчих років це село було таке саме первісне і дике, як навкружна дика природа, як сумежні первісні незаймані ліси та неоглядні болота; не кажучи вже про нужденні, первісні, курні хати (які вже зрідка трапляються і на Поліссі), вражає спостерегача теж безладний розподіл цих хат, — повна відсутність виразних вулиць і загороджених садиб; хати порозкидані без ніякого порядку; тинів або парканів навкруги садиб нема; усюди між хатами з ґрунту визирають цілі моря каміння, — обширі розсипища гострорубих, ріжкатих, неправильної форми скиб Овруцького пісковика, що уперто заховує свої ріжкаті форми унаслідок своєї надзвичайної твердоти і нездібности до хімічного звітрювання; розуміється, що ходити і їздити по такому природньому кам'яньому брукові надзвичайно важко, але місцеві мешканці остільки до нього звикли, що не вбачають в цьому ніякої недогідности.

§ 152. Згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, абсолютна височина села Озерянів виносить 84,8 сажня (№ 9, стор. 106; № 58, стор. 39, під № 807); абсолютна височина сумежного урочища Заберез'я є 85,1 сажня (№ 9, стор. 106; № 58, стор. 39, під № 809) і рівня озера Корма — 84,3 сажня (№ 9, стор. 107). Ці височини, мабуть належать до якихось точок на схилах біля підніжжя кряжу, що на ньому стоїть село; бо згідно з моїми барометричними нівелюваннями відносна височина вищих точок села Озерянів над рівнем озера Корма виносить 10,7 метра, — отже абсолютна височина досягає тут 89,3 сажня. (№ 58, стор. 39, під № 808). Село розташоване здебільшого на гребені дуже цікавого Озерянського кряжу Овруцького пісковика (див. §§ 154–164); з вершків цього кряжа можна оглядати широкі простори навкружних низовин.

§ 153. Що-до геологічної будови території села Озерянів, то в літературі перед моїми дослідами існували тільки дуже недостатні, короткі, уривчасті і неправильні відомості. Осовський у книзі своїй 1867 року не згадує про Озеряни і на доданій геологічній мапі зазначив розповсюдження граніта на великому просторі навкруги цього села: але вже року 1871 цей самий автор, наче „на підставі власних спостережень“, зараховує село Озеряни до родовищ „чорнобурих лупаків, що база їх є невідома“; в цьому-ж селі автор спостерегав, між иншим, „виразний похил верстов, що падають то на схід, то на захід, то на північ“. (№ 34, стор. 7). Усе це цілком не відповідає дійсності.

На московську промислово-художню виставу 1882 року колектором Ставровським приставлено було з Озерянів зразок кварцита, що він (як зазначив автор) „зустрічається жилами серед пісковиків і иноді містить у собі кристали гірського кришталю“. (№ 22, стор. 19, під № 25). У книзі Забелина (1887 р.) увесь простір па північ від села Озерянів зарахований до „смуги кварцитових зложищ“. (№ 10, стор. 59).

На геологічних мапах Европейської Росії, виданих геологічним комітетом у Петербурзі (№№ 20 і 21) через село Озеряни проведена велика смуга розповсюдження Овруцького пісковика, що наче тягнеться з заходу на схід, але не існує в дійсності. На міжнародній геологічній мапі Европи (№ 75) тут зазначено лише болота, а на північ і далеко на південь від села Озерянів зазначені невеличкі острівці Овруцького пісковика; це теж цілком суперечить дійсності.

В околицях села Озерянів знайдено було одбивний кам'яний клин або сокиру (№ 71, стор. 38).

§ 154. Докладними дослідами моїми 1901–1903 років було цілком певно доведено і встановлено, що село Озеряни знаходиться поблизу північного кінця особливого кряжу Овруцького пісковика, що я його назвав Озерянським кряжом. Загальна топографічна і геоморфологічна характеристика його така:

Довгий і вузький взагалі, Озерянський кряж починається з полудня поблизу півстанції Пост Дровяний на 196-й верстві Київо-Ковельської залізниці; в околицях цієї півстанції Озерянський кряж стикається з західньою периферичною частиною иншого кряжу Овруцького пісковика, що я його назвав Білокоровичі-Топильненським кряжом (він міститься у сточинці ріки Жерева). На свойому південному кінці Озерянський кряж майже не виявлений у рельєфі, але дуже виразно виявлений своїм петрографічним складом (див. § 156). Дуже швидко (вже на першій верстві на північний схід від півстанції Поста Дровяного) Озерянський кряж звищується і стає досить помітним, виразно-виявленим у рельєфі. Звідси він тягнеться взагалі на північно-північний схід (пересічно по лінії N 30° O) до села Озерянів, на протязі більш 8 верстов, маючи ширину в різних місцях від півверстви до одної верстви. Трохи на північ від села Озерянів він розпадається на два рівнобіжні кряжи, що теж різко виявлені у рельєфі і відділяються один від одного неглибокою повздовжною долиною з досить положистими унутрішніми схилами. Далі цей кряж дуже різко знижується, обривається дуже стрімким схилом до болота; він перетинається тут протокою болота Новинського з заходу на схід — до озера Корма. Трохи далі на північ, за протокою болота, кряж знову звищується і утворює тут відокремлений, дуже різко виявлений у рельєфі кругластий у плані горб або острів, — урочище Забереззя; цей опуклий горб має діяметер трохи більший за одну верству і досягає абсолютної височини 85,1 сажня (№ 9, стор. 106; № 58, стор. 39, під № 809); з півночи цей горб обмежується знову протокою болота; за цією протокою Озерянський кряж знову виявлений дуже виразно серед болот у вигляді відокремленого довгастого острова або часткового кряжу (урочище Замостьє), що тягнеться грядою до чотирьох верстов завдовшки і до одної верстви завширшки з заходу-південного заходу на схід-північний схід (по лінії O 30° N), від північно-східнього кінця болота Лодойно до південної закраїни села Рудні Озерянської, де цей кряж остаточно припиняється. На усьому свойому протязі Озерянський кряж надзвичайно різко видається серед болот і болотяних низовин. Усюди на ньому ростуть зарості Azalea pontica.

§ 155. Від півстанції Поста Дровяного до села Озерянів вздовж східнього підніжжя Озерянського кряжу тягнеться ширококолейна галузь залізниці, що відходить від Поста Дровяного і йде до нового села Усова (де існував великий завод дерев'яних виробів, — лісопильний, паркетний і фанеровий). Ця залізниця двічі перетинає Озерянський кряж ускісно до його продовжної лінії: на 9-й верстві від Поста Дровяного залізниця проходить трохи на північ від села Озерянів по протоці болота між цим селом та островом (або урочищем) Забереззям (по лінії з південного сходу на північний захід), а далі круто завертає з полудня на північ і на 15–16-ій верствах перетинає ускісно західню частину відокремленого кряжу — урочища Замостя. Точно описати межі цього кряжу неможливо, бо всі ці межі проходять по безлюдних місцях, що не мають назв. На усьому свойому протязі описуваний кряж оточений глибокими і здебільшого неприступними болотами: з заходу — велике болото Дорожівське, що тягнеться на захід до ріки Перги і ще далі; теж з заходу (трохи на північ) — болота Бабій Шлуп і Новинське; ще далі на північ і з північного заходу кряж охоплює безнайменне болото лівого берега річки Прирубища; із східнього боку кряж оточують болото Шевцова Нива і болота навкруги озер Корма та Чорного до села Рудні Озерянської та річки Прирубища.

Самий кряж охоплює урочища Вороново, Рачев, Зелена, Замошье, Забереззя і Замостьє. З усіх боків (крім південного свого краю) Озерянський кряж має дуже виразні, досить стрімкі схили на захід і на схід. Поверхня його взагалі дуже опукла і дуже нерівна.

Абсолютні височини відомі тільки для північного кінця описуваного кряжу, — для околиць села Озерян і наведені вище (див. § 153). Тому виявити стрімкість його схилів у цифрах, вирахувати його похили по різних напрямках майже неможливо. Біля села Озерянів, у напрямі з заходу на схід, від вершка кряжа (з абсолютною височиною 89,0 сажня) до болота на західньому березі озера Корма (з абсолютною височиною 84,2 сажня), на віддаленні біля чверти верстви, повний спад поверхні виносить 4,8 сажня, спад на одну верству 19,2 сажня і пересічний похил вираховується 0,0384. Напевно не менший є похил і до болот на захід від села Озерянів. При такій значній стрімкості схилів кряж цей мимоволі вражає своїм виглядом око спостерегача.

З гребеня Озерянського кряжа відкривається гарний, обширий і дуже оригінальний вид на схід, — на широченні болота та дикі ліси, серед яких видко велике озеро Корма з його низькими, неприступними берегами, і на захід, де видко тільки одне море первісних лісів, майже цілком безлюдних геть аж до описаного вище села Замисловичів (§ 133–136). Часом, за великої посухи, на цих болотах можна бачити хмари диму від торфяних пожеж (Див. § 136).

§ 156. Геологічна будова і петрографічний склад дуже різко відрізняють Озерянський кряж на усьому його протязі від навкружних низовин.

Біля самого Поста Дровяного, на 196-й верстві Київо-Ковельської залізниці, в одному з резервів на південному боці від лінії залізниці, поруч з виступами сірого дрібнозернястого граніта (подекуди із шлірами грубозернястого граніта) я знайшов і описав ще 1900 року (№ 48, стор. 364–365, 432–433; № 52, стор. 168–169) великі скиби конгломерата, що визирають з-під сипкого, безнаметньового польодовикового піску. Навкруги на болотах і у природніх та штучних відслоненнях (викріях і свердловинах) усюди виступає тільки сірий, дрібнозернястий граніт. Скиби конгломерата мають тут здебільшого неправильну форму і різні розміри (до 1,5 метра діяметром). Конгломерат цей є дуже міцна порода; головну складову частину його (основну масу) утворює дрібнозернястий червоний і сірий пісковик (цілком тотожній з типовим Овруцьким пісковиком); в цій основній масі включена значна кількість зовсім заокруглених риняків; ці риняки складаються майже виключно з сірого й мутно-білого кварца, діяметром до 6 сантиметрів; зрідка трапляються теж обтерті плитки чорної смугастої яшми. Під лупою в основній масі пісковика помітні подекуди зернята скалинця (ортоклаза) діяметром до 2 міліметрів. Поверхня скиб конгломерата, після усунення з них верстви польодовикового піску, виявляє надзвичайно гарно заховані на цій твердій породі сліди еолового оброблення: уся поверхня скиб добре виполірувана, всі кварцові риняки наче вкриті лаком (покостом); деякі риняки, що вистають вище загальної поверхні скиби, наче зрізані з одного боку виполіруваними ускісними до поверхні скиби площами та перетворені на типові одноребровики з виразним кривим ребром на вершку, себ-то перевернуті у справжні пірамідальні наметні. (Див. № 52, стор. 49, мал. 3; № 57, табл. II, мал. 27). Риняки у конгломераті подекуди скупчені досить густо, але трапляються нерідко і такі скиби, що складаються із звичайного Овруцького пісковика червоної або сірої барви, в якому риняки кварца і яшми порозкидані на віддаленні від 10 до 20 сантиметрів один від одного; в инших скибах конгломерат з тісно-скупченими риняками утворює дуже неправильні гнізда або криві проверстки у звичайному Овруцькому пісковику. Подекуди Овруцький пісковик в цьому резерві м'який, звітрілий, або має у собі значну домішку серицита. Тут і в околицях дуже рясна Azalea pontica.

§ 157. На першій верстві згаданої вище ширококолейної галузи залізниці (від півстанції Поста Дровяного) зроблено було викрій 30 сажнів або 64,1 метра завдовшки і до 1,04 сажня або 2,22 метра завглибшки. Викрій зроблено (згідно з виразом інженіра) у „каменястому ґрунті“. Досліди мої на місці з'ясували, що цей „каменястий ґрунт“ є типовий Овруцький конгломерат, що виступає у штучному відслоненні по обидва боки викрію. Ця конгломератова відміна Овруцького пісковика зложена з більш-менш заокруглених риняків мутно-сірого кварца (діяметром до 3,5 сантиметрів), що зцементовані міцною масою дуже нерівнозернястого рожево-сірого Овруцького пісковика; у конгломераті трапляються і невеличкі риняки темно-червоної яшми, зрідка — невеличкі платівки мусковіта. Такий конгломерат виступає у глибині викрою, а зверху він вкритий звичайним Овруцьким пісковиком, на якому вже лежить товща сипкого польодовикового піску. Слідів еолового оброблення на скибах конгломерата і Овруцького пісковика я тут не знайшов.

Наявність риняків кварца, ортоклази і яшми (мінералів, що зустрічаються, як відомо, у навкружних кристалічних породах) у конгломератах, що належать до відмін Овруцького пісковика, і повна відсутність в цих конгломератах риняків місцевих вибухових і осадових (пізніших) порід дають важливі вказівки для визначення геологічного віку самого Овруцького пісковика (див. далі).

§ 158. На другій верстві тої самої галузи залізниці (див. § 157), що провадить від півстанції Поста Дровяного до села Усова, зроблено теж викрій „у каменистому ґрунті“ 60 сажнів або 128,2 метра завдовшки і до 0,8 сажня або 1,7 метра завглибшки. В цьому викрії під товщею сипкого польодовикового піску відслонено вже не конгломерат, а рожево-сірий, дуже дрібнозернястий Овруцький пісковик; він утворює тут великі плитуваті скиби неправильної форми, що не нагадують верстов, не мають у собі слідів верствуватости і нахилу до конгломератової будови.

Далі в урочищу Вороновому (на 4-й і 5-й верствах) і ще далі геть до околиць села Озерянів по цій галузі залізниці штучних відслонень не зроблено; на поверхні тут усюди біля східнього схилу або підніжжя Озерянського кряжу видко тільки сипкий польодовиковий пісок або болотяний ґрунт, а в самому схилі кряжу усюди дуже різко впадає в очі типовий Овруцький пісковик сірої або червової барви, що утворює звичайні для цієї породи розсипища великих гострорубих скиб.

§ 159. На 12–13 і до половини 14-ої верстви згадана залізниця (що провадить від Поста Дровяного до села Усова) підходить із східнього боку до околиці села Озерянів та охоплює це село з півночи.

В околицях села Озерянів і усюди на значне віддалення навкруги у межах Озерянського кряжа уся поверхня являє собою суцільне море каміння, — хаотичне нагромадження ріжкатих, гострорубих скиб усе одного і того самого пісковика. Скиби мають різні розміри, від 0,2 до 0,5 метра у прогоні і більше, а зрідка трапляються і дуже великі скиби — до півтора метра у прогоні. Форма скиб буває здебільшого дуже неправильна; в них не помітно тенденції ані до плитуватих, ані до паралелепіпедальних окремин, хоч і ті, і инші випадково трапляються серед незличимої безлічи цілком неправильних, асиметричних скиб. Поверхні, що обмежують ці скиби, звичайно бувають неправильно криві, горбкуваті, являють собою поверхні злому (від механічного звітрювання у пустині) і перетинаються під усякими кутами, утворюючи теж неправильні, здебільшого гострі руби. Унаслідок незвичайної міцности і твердоти Овруцького пісковика форма скиб і різкість їх рубів здібні заховуватися через необмежено довгий час.

§ 160. Порода, з якої складаються кам'яні скиби в околицях села Озерянів, являє собою взагалі дрібнозернястий, рожево-сірий, червонуватий або червоний пісковик з кварцитовим цементом. Зерна кварца в ньому здебільшого більш-менш заокруглені, але нерідко і ріжкаті; в них переважає мутно-сіра барва, але досить часто трапляються і винно-жовті, прозорі кварцові зерна; зрідка помічаються і зерна майже чорного (димного) кварца. Розміри зерен дуже нерівномірні: нерідко в одному і тому самому кусні пісковика видко зерна розмірно великі (до 1 або 1,5 міліметра у діяметрі), більш-менш ріжкаті, і поруч — дуже дуже дрібні зерна (до 0,25 міліметра і менше у діяметрі), заокруглені; при цьому зерна різних розмірів або лежать поруч, або скупчені неправильними гніздами: в їх розподілі не помітно ніякого визначеного порядку, ніяких слідів сортування.

Верствуватости у породі нема й сліду. Забарвлення (більш чи менш інтенсивне, сірувато-червоне або рожеве) розподілене у породі теж дуже неправильно і нерівномірно, без різких меж, із ступневими переходами. На деяких скибах (ближче до країв кряжа) помічається нахил до конгломератової будови, — в них трапляються риняки кварца до півтора сантиметри у прогоні; ці риняки цілком заокруглені і складаються з мутно-сірого кварца.

У периферичних частинах дуже багатьох скиб спостерегається вторинний кварц (гідрохімічного пізнішого походження), здебільшого у виді корок, що одягають скиби з поверхні, а теж у виді неправильних жилок (з апофізами) молочно-білої барви до 2 або 3 міліметрів завгрубшки, иноді до 5 міліметрів і більше. Ці жили не рівнобіжні одна до одної і втискуються у периферичні частини скиб по неправильних, зігнутих, кривих напрямках, очевидячки, заповнюючи собою щілини, що утворилися раніше кристалізації кварца з розчину. Иноді ці жилки вторинного кварца роздвоюються у середині породи, охоплюючи своїми галузями невеличкі дільниці дрібнозернястого або середньозернястого пісковика.

На зовнішній поверхні скиб пісковика усюди спостерегаються дуже гарно і виразно виявлені сліди еолового оброблення. Поверхня скиб вигладжена, часто тонко-виполірувана; тонки жилки і неправильні проверстки молочно-білого кварца високогарно одпрепаровані у виді маленьких карнізів, що вистають на поверхні пісковика, а кварцові риняки конгломератових дільниць породи перетворені з поверхні на пірамідальні риняки з одним, двома або трьома різко-виявленими ребрами.

§ 161. Вздовж східнього схилу Озерянського кряжа в околицях села Озерянів і ускісно упоперек цього кряжу проходить лінія ширококолійної залізниці, що провадить від Поста Дровяного до села Усова. Підчас моїх дослідів 1901 року будування цієї залізниці було лише розпочате, але згодом я мав нагоду її простежити і вивчити підчас моїх дослідів 1912–1913 років. У резервах залізниці на 12–13 верствах майже усюди видко під тонкою поволокою сипкого, безнаметньового польодовикового піску Овруцький пісковик, що з нього збудований увесь описуваний кряж; пісковик виступає і тут у виді неправильних, ріжкатих, гострорубих скиб, що лежать під піском у хаотичному безладді; ці скиби теж виявляють на своїй поверхні безсумнівні і дуже яскраві сліди еолового оброблення. У рожево-сірому пісковику зрідка помічаються жилки молочно-білого вторинного кварца; подекуди пісковик містить у собі зерна і риняки кварца до двох сантиметрів у діяметрі, виявляючи нахил до конгломератової будови. У листвяному лісі на схід від залізничої лінії, на схилі до болотяної низовини озера Корма, теж на кожному кроці з-під мурогу виступають ріжкаті скиби того самого пісковика, неправильні, нагромаджені без ніякого порядку; вони відслонені і в сумежних ямах, з яких брано камінь для потреб залізниці при її будуванні. Овруцький пісковик лежить тут без сумніву на граніті, що його виступи вже зазначені вище у навкружних близьких місцях (див. §§ 150 і инші).

Що-до межі розповсюдження Овруцького пісковика на схід від цієї частини Озерянського кряжа, то я не мав можливости її точно простежити, унаслідок великої грузькости і неприступности тих болот, що оточують озеро Корма; згідно з переказаними (не цілком певними) відомостями, виступи Овруцького пісковика існують і на східнішому березі озера, а на віддаленні півтори верстви на схід від нього в урочищах Гнилий Ліс, Кулига, Гнибен і далі на південь через слободу Топильню геть аж до станції Білокоровичів, Овруцький пісковик утворює, згідно з моїми дуже докладними дослідами в узбережжю ріки Жорева, самостійний, особливий кряж, що я його назвав Білокоровичи-Топильненський кряж. (Див. № 51, стор. 10).

§ 162. З докладних дослідів моїх в околицях села Озерянів і на усьому протязі Озерянського кряжу (та і инших відкритих моїми дослідами кряжів Овруцького пісковика) випливає висновок, що Овруцький пісковик усюди, де він зустрічається, і на дуже обширих просторах, розпався з поверхні на великі і менші скиби (з дуже характерною, безсумнівною картиною типового еолового оброблення), що складають собою обширі суцільні розсипища. Таке інтенсивне механічне звітрювання цілком не згоджується з теперішнім вогким і м'яким підсонням Українського Полісся; таке звітрювання є можливе тільки виключно при умовах крайнього континентального, сухого, пустинового підсоння; тому існування у нас описаних розсипищ Овруцького пісковика являється дуже переконуючим доказом колишнього існування в описуваних місцевостях справжніх пустинь, що стали тепер вже „копальними пустинями“. (Див. мою книгу № 52, стор. 34–35). З усієї сукупности геологічної будови цієї місцевости неминуче випливає цікавий висновок, що у межах розповсюдження Овруцького пісковика копальні пустині існували були повторно, принаймні двічі, за двох різних геологічних епох, — за епохи утворення самого пісковика (за середньо-девонської епохи) і — за польодовикової епохи. Таким чином надзвичайна твердота і міцність Овруцького пісковика, що утворився за палеозойської ще ери у середньо-девонських пустинях, заховала для нас надзвичайно яскраві і красномовні ознаки тодішніх і пізніших (четвертинного періоду, — польодовикової епохи) копальних пустинь.

§ 163. На північ від села Озерянів, на 12 і 14-й верствах тої самої галузи залізниці знаходиться згаданий вище відокремлений острів серед болот, — урочище Забереззя (див. §§ 152, 154 і 155). Увесь цей острів, згідно з моїми докладними дослідами, складається з суцільних розсипищ Овруцького пісковика, вкритих з поверхні негрубою і переривною поволокою сипких польодовикових пісків. На 14-й верстві залізниці в цьому пісковику зроблено було для залізниці викрій 90 сажнів (або 192,3 метра) завдовшки і до 1.87 сажня (або 4 метри) завглибшки. В цьому викрії надзвичайно гарно видко унутрішню будову скелі Овруцького пісковика; уся скеля з поверхні порозпалася на великі і менші неправильні, ріжкаті, гострорубі скиби, — продукт механічного звітрювання: щілини, що відділяють скиби одну від одної, мають вигляд неправильних площ злому і цілком випадкові напрями (проходять но всяких випадкових азимутах); у глибині-ж викрію починаються зовсім инші, більш правильні тектонічні щілини, що їх напрями вже закономірні, не випадкові і більш-менш постійні; пильне змірювання цих напрямів (за допомогою гарного компаса Кльокмана, роботи Фюса) показало, що азимути їх в цьому місці такі: приблизно прямовісні (вертикальні) щілини мають здебільшого азимути N 85° W і до N 82° W, що доводить середньо-девонський вік утворення Овруцького пісковика (див. № 32, стор. 175 і 186–187, № 68, стор. 45–51).

Пісковик, що тут виступає, здебільшого дрібнозернястий, зрідка середньозернястий і має сіру та рожево-сіру барву; иноді трапляються кусні і скиби ясно-сірого, майже білуватого пісковика.

§ 164. На 15-й, 16-й і на початку 17-ої верстви залізниця, що провадить від Поста Дровяного до села Усова, перетинає ускісно другий відокремлений острів серед болот, — урочище Замостьє (див. вище, §§ 154–155). Згідно з моїми дослідами, цей цікавий, цілком безлюдний острів або відокремлений кряж, що наближається своїм північно-східнім кінцем до південної закраїни села Рудні Озерянської (див. §§ 154–155), складається теж увесь з типового Овруцького пісковика, вкритого подекуди сипким польодовиковим піском. По цих місцях рясно росте Azalea pontica.

На 16-й верстві залізниці зроблено було викрій 16 сажнів (32 метри) завдовшки і до 0,5 сажня (1,07 метра) завглибшки, в якому виступає середньо-зернястий рожево-сірий Овруцький пісковик; в ньому зрідка трапляються невеличкі порожнечі, що заповнені звичайно вохрястим піском; на стінках цих порожнеч подекуди видко дрібні, непрозорі кристалики молочно-білого кварца (з добре виобразуваними призмами і двома різними ромбоедрами). Далі залізниця проходить по болотах (на 17–18 верствах) до північно-західньої закраїни села Рудні Озерянської, до гранітового горба і бархана, описаного вище (§ 146), а з західнього її боку залишаються гранітові теж острови — урочища Хутір і Холм (§§ 150). Тут вже цілком кінчається Озерянський кряж.

§ 165. Нижче гирла річки Прирубища і малого села Замисловицького (або Старого) Млина береги ріки Перги стають дуже виразними і до самого її гирла супроводяться цілим рядом майже безперервних виступів великих скель граніта, що визирають серед осипищ сипкого польодовикового піску. З такого сірого, здебільшого дрібнозернястого граніта були збудовані і ті скелі, що раніше утворювали тут в ложищі ріки Перги пороги Щибельницький і Старо-Млинський (див. вище § 119), що згодом знищені були західньою експедицією для висушування болот. З граніта-ж збудовані і численні навкружні горби на обох узбережжях ріки Перги, — в урочищах Минища, Каміння, Соківка, — на правому узбережжю і в урочищах Закунів, Сідлач, Дубровиці, Заволочі — на лівому узбережжю.

§ 166. В малому селі (або слободі) Рудні Замисловицькій (№ 42, т. I, стор. 419), що стоїть на невисокому правому березі ріки Перги, існував ще у половині минулого століття невеликий примітивний чавунотопний завод (№ 6, стор. 50 і 76), для якого привожено болотяну залізну руду з сумежних болот, а почасти і здалека, — з околиці села Хочина (№ 33, стор. 264). — Навкруги села Рудні Замисловицької я зустрічав рясні зарості Azalea pontica. (Див. № 52, стор. 309).

§ 167. Від слободи Юстинбург (№ 42, т. I, стор. 419). що стоїть теж на правому березі ріки Перги, до села Рудні Пержанської на обох узбережжях ріки виступають великі скелі сірого дрібнозернястого, здебільшого дуже звітрілого граніта, що з нього були збудовані тут у ложищу ріки пороги Юстинбурзький і Янків-Кутський, що згодом знищені були західньою експедицією для висушування болот. (§ 119) Біля Юстинбурга впливає до ріки Перги з правого боку річка Ракиша, 8 верстов завдовшки (№ 9, стор. 207; № 54, стор. 102, під № 322), що починається з болота Ловище і тече між низькими берегами з положистими схилами; подекуди в цих берегах (спочатку на правому, а далі на лівому березі) в безлюдних лісових гущавинах визирають з-під сипких польодовикових пісків скиби звітрілого сірого граніта. — Згідно з переказаними відомостями, що стверджуються топографічною мапою, на схід від річки Ракитни, трохи на південь від урочища Червоний Бір, знаходиться одиночний польодовиковий бархан, орієнтований отвором своєї дуги на захід, згідно з законом гесперотропізма.

§ 168. Трохи вище села Рудні Пержанської (№ 42, т. I, стор. 430) з лівого боку (з урочища Законохів) до річки Перги підступають скелі звітрілого сірого, дрібнозернястого граніту; тут існував гранітовий поріг Пержансько-Руднянський, знищений західньою експедицією для висушування болот (§ 119). В самій Рудні Пержанській до половини минулого століття існував був невеликий примітивний чавунотопний завод (№ 6, стор. 50 і 72), для якого привожено руду з навкружних болот і з околиці Хочина. (№ 33, стор. 264).

§ 169. Нижче села Рудні Пержанської обидва береги ріки Перги звищуються і стають досить стрімкими, подекуди навіть урвистими; правий беріг ріки по деяких місцях здіймається над рівнем води метрів на 10 і більше. Долина ріки стає тут досить вузькою. Схили берегів вкриті здебільшого значними осипищами сипкого, безнаметньового польодовикового піску, але виступи сірого граніта спостерегаються тут дуже часто, особливо у долішній частині берегів, біля самої води. Подекуди граніт утворює досить високі, відокремлені, круглясті, банюваті горби або „сопки“ на деякому віддаленні від берегів ріки; такі горби порозкидані по обох її узбережжях у лісових гущавинах, що не мають окремих назв і тому не можуть бути точніше визначені.

§ 170. Село Перга (№ 42, т. I, стор. 430; № 52, стор. 31, 232) розташоване на правому березі ріки Перги при самому гирлі її до ріки Уборти. Згідно з нівелюванням західньої експедиції для висушування болот, абсолютна височина у селі Перзі є 73,8 сажня (№ 9, стор. 106), а абсолютна височина рівня ріки Уборти в тому самому селі є 72,3 сажня (там-же стор. 107); отже відносна височина села виносить тільки 1,5 сажня або 3,2 метри: з моїх спостережень випливає, що така височина належить до якої-небудь точки на схилі берега, а не до його вершка. Згідно з моїми нівелюваннями, вершок берега у селі має відносну височину 10 метрів над рівнем ріки і абсолютна височина села Перги виносить 77,0 сажня. (№ 58, стор. 39, під № 811).

В описуваному селі усюди на вулицях і по садибах видко на поверхні величезні скиби і скелі одного і того самого звітрілого граніта, що виступає і на схилах берега у виді цілих скель, подекуди дуже стрімких і урвистих. У самому ложищі ріки теж видко скелі і скиби того самого граніта; вони являють собою останки колишнього великого Кошевницького порога, що був знищений західньою експедицією для висушування болот; цей поріг мав височину 3,2 метри над рівнем ріки і служив основою для млинової гати (див. § 119); ще підчас моїх дослідів за літньої пори тут існували на останках порога стромовини, а подекуди і водоспади (до півметра заввишки).

§ 171. Кристалічна порода, що виступає на території села Перги, є червоний середньозернястий амфіболовий граніт. В ньому видко такі мінерали: червоний каолінізований ортоклаз, що становить головну складовину породи і надає їй свою барву; ясно-сірий, мутний або просвітлястий кварц, що утворює здебільшого дрібні зерна неправильної форми, але подекуди зустрічається і великими зернами (до трьох сантиметрів у прогоні); чорний звітрілий амфібол і дуже мало біотита. Мікроскопічного досліду породи, на жаль, ще не виконано.

Ця порода досить легко підпадає звітрюванню і перетворюється у грубозернясту червонаво-буру жорству, що часто вкриває собою вершки скель цього граніта; така сама жорства вкриває теж і дно ріки Перги в тому місці, де її переїздять бродом. — Згадані вище великі зерна мутно-сірого кварца в амфіболовому граніті цілком тотожні з деякими риняками, що увіходять у склад описаних вище конгломератових відмін Овруцького пісковика; ті конгломерати без сумніву містять у собі продукти руйнування цього амфіболового граніта, що має в цій місцевості (як видко буде з дальшого опису) значне розповсюдження.

§ 172. На схід від села Перги, на шляху до села Рудні Кованки, серед глибоких, сипких, безнаметньових польодовикових пісків, що позаросли лісами і подекуди вкриті болотами, порозкидано чимало виразно відокремлених у рельєфі гранітових банюватих горбів. Ці горби звичайно мають досить стрімкі схили, бувають приземкуваті або досить високі, мають або невеличкий діяметер, або навпаки — прогін до півверстви. Усі ці горби збудовані з великих, иноді величезних (до 8 метрів у діяметрі) більш-менш паралелепіпедальних скиб, що заокруглені через звітрювання; бані граніта, тотожнього з описаним вище гранітом села Перги, скупчені по деяких місцях на близькому віддаленні один від одного; так, наприклад, на протязі чотирьох верстов на схід–південний схід від села Перги (і двох верстов від найближчого закрута ріки Перги) до урочища Жухнова таких гранітових горбів по боках згаданого шляху я нарахував 13.

Далі на схід виступи амфіболового граніта одразу цілком припиняються і заступаються невеличкими, але частими виступами зруйнованого гнейса (як описано нижче); але невеличкі ріжкаті плитки сірого дрібнозернястого гнейса, більш-менш просякнутого неправильними проверстками молочно-білого кварца з виразним еоловим обробленням, трапляються і на багатьох згаданих вище гранітових горбах, як домішка до жорстви звітрілого граніта; вони правлять за довід, що колись тут на граніті існував гнейс, від якого заціліли лише триваліші окварцовані частини.

§ 173. На схід від урочища Жухнова починається досить обшире лісове болото, що тягнеться майже без перерви через урочище Янин-Бір геть аж до величезного, глибокого, здебільшого одкритого (не зарослого лісом) болота Дідового Озера; це останнє болото тягнеться на далеке віддалення на південь (до урочища Теригали і болот Озерці та Плотниця) і на північ, де воно сполучається з обширими болотами Халятин, Верхній Брід, Старе Гало і инш.

У лісовому болоті на схід від урочища Жухнова зрідка (при уважному дослідженні) трапляються у торфяному ґрунті гострорубі кусні і невеличкі скиби молочно-білого кварца; цей кварц одягає собою в одного боку (у виді поволоки або корки) кусні сірого, дрібнозернястого, звітрілого гнейса. Кварцові корки завсіди несуть на своїй поверхні виразні сліди еолового оброблення, — гарне полірування та поверствове випрепарування твердіших частин; вони являються, очевидячки, зацілілими останками колишніх товщ гнейса, що тут існували були та збагачені кварцом у горішньому свойому поверсі.

§ 174. У західній частині урочища Янин Бір, на обширій, рівній лісовій прогалині, я знайшов у глибокому, сипкому, безнаметньовому польодовиковому піску гострорубі кусні окварцованого гнейса, що трапляються тут не часто. У середній частині того самого урочища (на 8-й верстві на шляху з села Перги до села Рудні Кованки, або на віддаленні 7 верстов по прямій лінії на схід-південний схід від села Перги) у польодовиковому піску з'являються щебінюваті виступи сірого гнейса і кварцитового гнейса. Острови дуже піскуватих полей, що тут порозкидані між лісами, подекуди густо засіяні ріжкатими куснями і цілими скибами цих порід (з дуже виразним еоловим обробленням); на межах полей кусні гнейса і окварцованого гнейса зложені великими купами (їх збирають тому, що вони завважають орати). Ці породи доводять, що в описуваних місцях існували (а може ще й досі заціліли десь під польодовиковими пісками) материкові виступи гнейса і його відмін.

§ 175. У середній теж частині урочища Янин Бір згаданий вище шлях, що провадить від села Перги до села Рудні Кованки, перетинає низькі відноги величезної руїни полісинтетичного бархана, що належить до грандіозного ланцюга полісинтетичних барханів на правому узбережжю ріки Уборти, який тягнеться звідси на південь між урочищами Квашин Круг і Сніди на протязі трьох верстов до болот Скатерка і Озерці, і на північ (з перервою) геть аж до околиці села Копища. Ця руїна, що досить виразно, але не зовсім точно зазначена на 3-верстовій військово-топографічній мапі і схематично зазначена на 10-верстовій мапі, була досліджена мною 1901 року (№ 52, сторінки 231–234).

Велетенський ланцюг барханів починається згідно з моїми дослідами, на віддаленні двох з половиною верстов на північний схід від слободи Юстинбурга, серед грузьких болот, у вигляді піскуватої гряди, що тягнеться на протязі півтори верстви з заходу-південного заходу на схід-північний схід (по пересічній лінії O 13° N). При ближчому дослідженні ця гряда виявляється лівою галуззю найбільш південного елементарного бархана, що належить до дуже складного і довгого барханового комплекса. Ми маємо тут перед собою взагалі величезний піскуватий вал, що тягнеться спочатку, як сказано, на північний схід, далі — на протязі 1,75 верстви на північний захід (по линії N 25° W) і ще далі на протязі одної верстви на північ до урочища Янин Бір. Цей вал оточений з усіх боків болотами; з полудня знаходяться болота Скатерка і Озерці, на сході — болото Сніди, на заході — болото Квашин Круг, на півночі — болотяне урочище Янин Бір, через яке проходить згаданий вже шлях (єдиний проїзжий шлях в цих важко-приступних болотяних і лісових нетрях).

Загальна довжина головної гряди південної частини комплекса виносить 4,25 верстви. Ця гряда виявляє очевидні ознаки значної пережитої денудації: гребінь гряди розчленований на більш-менш відокремлені, круглясті, банюваті вершки; стрімкість деяких схилів (а саме — західніх) зменшена притуленими до них терасами, що складаються з делювіяльних та позвіяних мас піску; проте, не вважаючи на безсумнівну значну пережиту денудацію, описувана гряда ще дуже грандіозна і досить виразно заховала свій первісний план та особливості. Перехожу до докладнішого опису цих її особливостей.

§ 176. Коли оглядати описувану полісинтетичну барханову гряду із східнього боку, то вона виглядає наче цілий ряд круглих бастіонів, звернутих опуклими своїми сторонами на схід; це є ряд голів елементарних барханів, що увіходять до складу комплекса, з їх досить стрімкими зовнішніми схилами; таких бастіонів тут нараховується шість. З західнього боку головного валу при докладному дослідженні виявляється сім дуже різко видатних піскуватих гряд, що йдуть приблизно прямовісно (поперечно) до головного валу; перші шість з цих поперечних гряд або відног (рахуючи з півночи) досить короткі (від 0,3 до 0,4 верстви завдовшки) і швидко знижуються до кінців; остання віднога (найбільш посунута на південь) являється розмірно масивною і тягнеться на протязі півтори верстви.

При огляданні головної гряди з західнього боку ця гряда з її сім'ю відногами являє ряд амфітеатральннх западин, що їх нараховується шість і що відділені одна від одної цими відногами; це є шість типових підковуватих, майже цілком симетричних елементарних барханів, що орієнтовані отворами своїх дуг на захід (згідно з законом геснеротропізма, — див № 52, стор. 218) і сполучилися головними своїми частинами в одну масивну головну гряду або вал. Тільки у крайніх (північного та південного) елементарних барханів зовнішні (або скрайні) їх галузі (права — у найбільш північного і ліва — у найбільш південного) являються самостійними; усі останні галузі елементарних барханів (або короткі відноги головної гряди, що відділяють амфітеатральні западини її західнього схилу) являються спільними для двох сумежних елементарних барханів; різнойменні галузі їх тісно сплілися між собою; таким чином ліва галузь першого (з півночи) елементарного бархана служить одночасно за праву галузь другого бархана і т. д. Крайній південний елементарний бархан різко несиметричний і разом з тим дуже стиснутий, з дуже наближеними галузями і дуже вузьким унутрішнім амфітеатром; віддалення між кінцем його правої і лівої галузи не перевищує 110 метрів, а тимчасом у всіх останніх елементарних барханів описуваного комплекса віддалення між кінцями різнойменних галузів становить біля півверстви.

§ 177. Масив головної гряди описуваного барханового комплекса (ряд голів елементарних барханів) є біля підніжжя до чверти верстви завширшки; відносна височина шістьох головних вершків його хвилястого гребеня досягає 18 метрів або 8,4 сажня над навкружною рівниною; абсолютна височина гребеня цього полісинтетичного комплекса барханів виносить, згідно з моїм барометричним нівелюванням, біля 85 сажнів. (№ 58, стор. 39, під № 812). Схили полісинтетичної гряди з обох боків досить стрімкі, але з західнього боку вони помітно стрімкіші (до 16° пересічно), ніж із східнього боку (до 12° пересічно). Подекуди ці схили відслонені, по инших-же місцях задерновані та позаросли чагарником і деревами.

На захід від описуваного полісинтетичного барханового комплекса на болоті Квашин Круг розкидано у виді піскуватих островів декілька невиразних, денудованих бархановях руїн, що сполучені з описаним великим комплексом низькими піскуватими шийками і були мабуть колись його частинами.

На самому гребені і на всіх схилах описуваного барханового комплекса знаходиться чимало ям до сажня завглибшки, що їх викопують місцеві мешканці для збереження картоплі на зиму; окрім того де-не-де на схилах головного валу існують природні водомоїни, що прориті дощовими струминами до різної глибини. В усіх цих штучних і природніх відслоненнях видко одну і ту саму породу, — усюди тут виступають лише дрібнозернясті, жовті, сипкі, безнаметньові польодовикові піски; нема сумніву, що саме з цих тільки чистих польодовикових пісків збудований увесь вал описуваного барханового комплекса згори додолу, як і усі наші Поліські малі і великі бархани.

§ 178. Хоч денудація з початку сучасної епохи до нашого часу без сумніву значно знизила описуваний полісинтетичний бархановий комплекс, проте він ще досить добре заховався з усіма його описаними особливостями і (що найбільш цікаве) навкружна місцевість мало засмічена піском. Поволока польодовикового піску тут тонка і переривчата; в багатьох місцях біля самого підніжжя полісинтетичного комплекса на полях порозсіяна безліч плиток, щебіня і цілих скиб звітрілого сірого дрібнозернястого гнейса, окварцованого гнейса і молочно-білого кварца, що досягають до одного метра у прогоні; на межах полей ці скиби і плитки зложені у великі купи. Скиби і щебінь тут цілком не заокруглені, ріжкаті, гострорубі і не виявляють слідів пересування; вони лежать безсумнівно на місці свого утворення, in situ, являють типові місцеві розсипища і несуть на собі яскраві і виразні ознаки еолового оброблення; неправильні поверхні розтріскування (унаслідок механічного звітрювання у пустині) подекуди високогарно виполірувані (до лакового блиску) і одпрепаровані відповідно різкій твердоті окремих тонких проверстків, що з них найтвердіші вистають у виді карнізів.

§ 179. На недалекому віддаленні від північного кінця описаного вище (§§ 175–178) полісинтетичного барханового комплекса, на полях із щебіневими виступами гнейса і окварцованого гнейса, розкидано декілька безформних руїн барханів і між ними зацілів один невеличкий, самостійний, симетричний, підковуватий, одиночний спокійний (не-діяльний) бархан. Отвором своєї дуги він орієнтований на захід (згідно з законом гесперотропізма). Височина його головної частини досягає 9 метрів або 4,2 сажня; кожна з його двох галузів, що швидко знижуються до кінців, є до чверти верстви завдовшки; зовнішній схил його досить положистий (пересічно від 12° до 15°), унутрішній схил стрімкий (до 24°); увесь цей бархан задернований і зарослий кущами, але і в ньому є подекуди копані ями, в яких видко, що він теж збудований з чистого, сипкого польодовикового піску. Разом із згаданими вище бархановими руїнами цей зацілілий поодинокий бархан сполучає описаний (§§ 175–178) полісинтетичний комплекс з иншим дуже складним полісинтетичним комплексом, що розташований трохи далі на північ (див. далі, §§ 199 і далі).

§ 180. У середній-таки ще частині урочища Янин Бір, трохи на північ і на північний захід від тільки-що описаного одиночного бархана, порозкидано декілька приземкуватих піскуватих горбів, що густо засіяні на поверхні гострорубими, ріжкатими скибами і щебінем гнейса з кварцовими корками та плитками молочно-білого кварца; між горбами знаходяться невеличкі замкнені, відокремлені мохові болітця. Ці горби являють собою, очевидячки, міцно денудовані первісні виступи гнейса і окварцованого гнейса, що колись тут існували.

§ 181. Далі на схід, вже у східній частині урочища Янин Бір, за неширокою меридіональною смугою грузького серйозного болота (галузі болота Дідового Озера), на 8-й верстві від села Перги, розташовані один за одним два низьких, приземкуватих горби, що відділені один від одного смугою заболоченого лісу. Ці горби досить широкі біля підніжжя (кожен з них має діяметер не менш як півверстви). Схили їх дуже піскуваті, вкриті грубою товщею сипкого польодовикового піску, а на вершках вони густо усипані камінням; тут на вершках видко ціле море каміння, — безліч ріжкатих, гострорубих, великих кам'яних скиб.

Це є виступи типового червоного Овруцького пісковика, — останні вмираючі відноги Гнізно-Теригальського кряжа, занурені у болото вершки його продовження на північ (урочище Теригали знаходиться звідси на віддаленні біля двох верстов на південь-південний схід). Овруцький пісковик тут цілком тотожній з тим, що з нього збудований Славечансько-Овруцький кряж і його п'єдестал. Між типовими червоними скибами цього надзвичайно твердого і міцного пісковика трапляється чимало і смугастих скиб, що в них чергуються червоні і білувато-сірі смужки. Ці відокремлені два острови Овруцького пісковика знаходяться точно на продовженні восевої лінії Гнізно-Теригальського кряжа, описаного вище (§ 146–148). Подекуди у розсипищах між, скибами червоного Овруцького пісковика трапляються і скиби з жилами і корками молочно-білого вторинного кварца. Форми скиб тут неправильні; розміри їх здебільшого досить великі, — від 0,3 метра до цілого метра у прогоні.

§ 182. Далі па схід від описаних островів-розсипищ Овруцького пісковика (§ 181) знаходиться знову галузь глибокого, грузького одкритого (без лісу) болота (продовження Дідового Озера), а на віддаленні біля одної верстви далі на схід на цьому болоті виступає ще один широкий (до трьох чвертей верстви у прогоні), приземкуватий, невисокий острів або горб такого самою геологічного характера. Він теж являє собою материковий виступ червоного (почасти смугастого) Овруцького пісковика у виді типового розсипища. Тут теж на ріжкатих, гострорубих, неправильних скибах червоного Овруцького пісковика, що утворюють на поверхні хаотичне море каміння, часто трапляються грубі корки молочно-білого кварца; иноді ці корки трапляються і відокремленими, у виді окремих куснів. На них усюди видко яскраві ознаки дуже типового еолового оброблення.

Цей виступ Овруцького пісковика знаходиться просто на північ від північного кінця Гнізно-Теригальського кряжа, на віддаленні двох верстов від урочища Теригали. Поруч тут знаходяться на болоті Дідовому Озері верхів'я річки Плотниці, що її сточище описане далі (§§ 328–336).

§ 183. На північ від села Перги і гирла річки Перги правий беріг ріки Уборти до села Рудні Хочинської (що розташована на лівому березі) є розмірно низький і має дуже положисті схили без природніх відслонень.

Болотяна і піскувата (алювіяльна) заплавина правого берега поширюється по деяких місцях до півверстви і більше завширшки. Схили другого берега усюди тут замасковані грубими осипищами безнаметньового польодовикового піску, що виступає на поверхню і на вершку берега. На описуваному просторі я знайшов на вершках правого берега лише в трьох місцях (в урочищу Мошна) приземкуваті, опуклі горби дуже звітрілого амфіболового граніта, порозбитого щілинами відокремлення на великі, паралелепіпедальні, заокруглені через звітрювання скиби. Горби граніта тут занурені у польодовиковий пісок, наче затонули у ньому. На них дуже розвинені зарості Azalea pontica.

§ 184. Навпроти села Рудні Хочинської правий беріг ріки Уборти супроводиться болотяною алювіяльною терасою або заплавиною, що збудована здебільшого з червоного залізуватого піску (із значною домішкою бурого залізняка). Схил другого берега тут дуже положистий, піскуватий, зарослий листвяним лісом. Тут у лісі, на вершку берега, є декілька ям, до 2,5 метра завглибшки, для здобування так званої „глини“, що вживається місцевими селянами на будування дна грубок, як вогнетривалий матеріял. В цих ямах відслонені такі породи:

Грубість.

а.

Сірий, піскуватий лісовий ґрунт .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

0,1

метра

б.

Сипкий, безнаметньовий, жовтий польодовиковий пісок .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

1,0

„

в.

Брунатний, не-масний, однорідний безнаметньовий передльодовиковий (флювіогляціяльний) суглинок, що виявляє сліди правильної поземої верствуватости, до .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

1,4

метра

Згідно з переказовими відомостями, грубість передльодовикового суглинка перевищує два метри і під ним лежить граніт; цей суглинок має велике розповсюдження і далі на північ на правому березі ріки; його вживано колись теж щоб виробляти цеглу.

§ 185. Поруч описаних ям для здобування „глини“, в тому самому лісі по багатьох місцях видко величезні, мохуваті, через звітрювання заокруглені скиби (до двох метрів у прогоні), що збудовані з дуже звітрілого, грубозернястого, амфіболового граніта. Порода ця має червону барву і складається з міцно-каолінізованих зернят ортоклаза (до двох сантиметрів у прогоні), мутно-сірого (зрідка напівпрозорого) кварца і чорного звітрілого амфібола; дуже рідко видко під лупою дрібні платівки біотита. По щілинах породи видко рясний цвіт лімоніта.

Скибові виступи на поверхню такого самого граніта видко у великій кількості і далі на схід серед польодовикового піску у міцно-заболоченому, дуже густому листвяному (переважно дубовому) лісі (урочище Дубищина). У піску поруч із скибами амфіболового граніта трапляються зрідка, в дуже невеликій кількості, плиточки та неправильні кусні молочно-білого кварца і окварцованого гнейса, з дуже характерним еоловим обробленням.

Велетенські мохуваті скиби і цілі приземкуваті скелі такого самого граніта я знайшов між величезними подушками моху та кущами осоки далі на схід, серед важко приступного лісового болота, що я його перейшов навпростець, без стежок, щоб дістатись до описаного нижче великого барханового комплекса (Див. §§ 199 і далі).

§ 186. На північ від описаних виступів амфіболового граніта, що знаходяться навпроти села Рудні Хочинської (див. § 185), правий беріг ріки Уборти геть аж до села Копища, на протязі 22 верстов, усюди невисокий і має дуже положисті, здебільшого задерновані схили; подекуди на цих схилах видко грубі осипища польодовикового сипкого піску; ані природніх, ані штучних відслонень тут нема; не видко теж виступів кристалічних порід. Увесь цей простір цілком безлюдний, на ньому (за вийнятком малого хутора Савонівки), нема ані одного житла; шляхів або навіть стежок тут теж майже зовсім немає. На перший погляд ця місцевість здається для геолога цілком безнадійною, але детальне вивчення цих диких метрів, як показано далі (§§ 199 і далі) має велику вагу і цікавість для пізнання їх геологічного минулого.

§ 187. Заплавина правого берега ріки Уборти в описуваному просторі подекуди вузька, подекуди до чверть верстви, до півверстви, зрідка до цілої верстви завширшки; материковий беріг лісуватий і більш-менш міцно заболочений догори по положистому схилу, — тому ширина заплавини здається більшою, ніж вона є в дійсності. У лісах тут нема стежок, — доводиться, продиратися крізь незаймані темні гущавини кущів і дерев, між величезними (до півтора метри заввишки) подушками моху. Тут повинні існувати чималі зложища гарного мохового торфа, але брак природніх або штучних відслонень не дає змоги у цьому безпосередньо переконатися.

§ 188. Навпроти села Хочина (що розташоване на лівому березі і буде описане далі, — див. §§ 322–326), на правому березі ріки Уборти знаходиться недавно заснований хутір Савонівка, що не зазначений на топографічних мапах і не згадується у списі населених пунктів Волини (№ 38, стор. 147–198, Овруцький повіт). Цей хутір (з трьох хат) розташований серед соснового бору, на невисокому піскуватому горбі неправильної форми; горб цей зруйнований денудацією до непізнаности польодовиковий бархан. Трохи на північ від хутора Савонівки, на краю заплавини, знаходиться безсумнівний, міцно денудований, низький, одиночний підковуватий польодовиковий бархан, орієнтований отвором дуги, згідно з законом гесперотропізма, на захід, до ріки. Відносна височина цього бархана не перевищує трьох метрів: кожна з його майже симетричних галузів є чверть верстви завдовжки.

§ 189. На віддаленні біля одної верстви на північ від хутора Савонівки, на узліссі, серед болітця, знаходиться невисокий, одиночний, дуже виразний, симетричний бархан, орієнтований отвором дуги, згідно з законом гесперотропізма, на захід. Головна частина бархаиу є 5 метрів заввишки; довжина кожної галузи досягає чверти верстви. На вершку його лівої галузи я знайшов декілька дуже звітрілих ріжкатих скиб середньозернястого амфіболового граніта, що я їх спочатку вважав за випадково сюди принесені пастухами камені; але уважне дослідження головної частини та правої галузи того самого бархана показало, що і на них трапляються кусні та цілі великі скиби такого самого граніта. Тоді я виконав невеликі пробні розкопування на вершку і на стрімкому західньому схилі головної гряди цього бархана і переконався, що такі самі ріжкаті (зовсім до наметнів не подібні) скиби виключно-місцевого, усе одного і того самого амфіболового граніта поховані і в глибині барханової гряди, причому вони трапляються на глибині частіше і досягають більших розмірів, ніж на поверхні.

З вершка описуваного бархана видко за болотом на схід, у лісі, ще цілий ряд барханів, до яких дістатися через болото було неможливо.

§ 190. На віддаленні півверстви па північ від описаного бархана (§ 189) серед піскуватої прогалини у лісі, що прилегла до заплавини і положисто до неї спускається, знаходиться невеликий, дуже знижений денудацією, але ще дуже виразний у плані, одиночний підковуватий бархан з майже рівної довжини галузями, що швидко знижуються до кінців і відходять на заплавину. Головна частина цього бархана є до 7 метрів заввишки. На правій галузі цього бархана я знайшов декілька великих скиб усе того-ж самого звітрілого амфіболового граніта. Трохи осторонь від підніжжя стрімкого унутрішнього (західнього) схилу головної частини бархана, на дуже піскуватому острівці поля, порозкидані теж щебінь і скиби того самого граніта.

Очевидячки, тут у середині барханів поховані банюваті виступи місцевого амфіболового граніта (Див. № 48, стор. 14).

§ 191. На близькому віддаленні на північ від тільки-що описаного (§ 190) бархана, в урочищу Хомин Мох, в болотяному лісі на краю заплавини, знаходиться поруч два дуже виразних у плані, невисоких одиночних бархани, що розташовані один за одним у меридіональному напрямі. Південний з цих барханів має симетричну підковувату форму і невеликі розміри; довжина кожної його галузи менша півверстви; головна частина 6 метрів заввишки. Північний бархан несиметричний; права, що краще збереглася, галузь його є 1,2 верстви завдовшки, а ліва, міцно зруйнована галузь, три чверті верстви завдовшки; відносна височина голови бархана виносить 8 метрів. Отвори дуг обох барханів орієнтовані на захід, згідно с законом гесперотропізма. На вершку лівої галузи північного бархана я знайшов теж невеликі скибові виступи звітрілого амфіболового граніта.

§ 192. Па віддаленні біля двох верстов на північ від барханів урочища Хомин Мох (§ 191), за смугою болотяних лісових нетрів, в урочищу Лози, знаходиться теж невисокий, симетричний, підковуватий у плані, одиночний бархан, звернутий отвором дуги, згідно з законом гесперотропізма, на захід, до заплавини ріки Уборти. Довжина кожної його галузи виносить до чверти верстви; відносна височина голови бархана — до 8 метрів. У піску цього бархана, майже в усіх його частинах, спостерегається чимало ріжкатого щебіня і цілі скиби звітрілого червоного амфіболового граніта, а на вершку голови бархана існує невеликий, але безсумнівно материковий скибовий виступ того самого граніта.

§ 193. На близькому віддаленні на північ-північний схід від попереднього бархана (§ 192), на краю вузької заплавини (не більш як чверть верстви завширшки), біля закруту ріки Уборти на 141-й верстві її течії, серед болітця, знаходиться приземкуватий, заокруглений, опуклий горб з діяметром до 200 метрів біля підніжжя, що здіймається до відносної височини 7 метрів над рівнем заплавини; його абсолютна височина виносить, згідно з моїми барометричними нівелюваннями, 73,0 сажня (№ 58, стор. 39, під № 813). Цей горб увесь зложений з величезних паралелепіпедальних скиб (заокруглених через звітрювання) дрібнозернястого, сірого амфіболового граніта, що виступають тут безпосередньо на поверхню; тільки схили горба вкриті поволокою безнаметньового польодовикового піску.

§ 194. На віддаленні півверстви на північний схід від описаного гранітового горба (§ 193) знаходиться обора на вершку піскуватого горба, що являє собою дуже типовий, невеликий, одиночний, підковуватий у плані бархан, орієнтований отвором дуги, згідно з законом гесперотропізма, на захід. Унутрішній схил гряди бархана досить стрімкий, а зовнішній схил (на схід) дуже положистий і ступнево розпливається в піскуваті поля розвіювання. Відносна височина голови бархана виносить 8 метрів; його галузі майже рівної довжини (до 100 сажнів завдовшки кожна). В самій оборі з піску бархана визирають великі, через звітрювання заокруглені, паралелепіпедальні скиби сірого звітрілого амфіболового граніта.

§ 195. На дуже низькому і положистому правому березі ріки Уборти, на віддаленні біля одної верстви на захід-північний захід від обори, що згадана вище (§ 194), знаходиться досить великий і дуже виразно виявлений у рельєфі одиночний польодовиковий бархан, що має у плані форму гострого кута (біля 50°), орієнтованого отвором на захід-північний захід. Ліва галузь цього бархана, три чверті верстви завдовшки, тягнеться майже по прямій лінії на захід; права його галузь неправильно-викрутаста, має довжину біля одної верстви і тягнеться на північний захід. Вершок голови бархана досягає відносної височини 11 метрів над заплавиною ріки Уборти або абсолютної височини 75,5 сажня, згідно з моїм барометричним нівелюванням (№ 58, стор. 39, під № 814). На цьому вершку і на гребені правої галузи бархана я знайшов великі скибові і щебіневі виступи звітрілого амфіболового граніта у звиклій формі заокруглених паралелепіпедальних скиб.

§ 196. Трохи нижче по течії ріки Уборти, на східньому краї урочища Запруддя, здіймається теж досить великий, підковуватий і симетричний у плані одиночний польодовиковий бархан, орієнтований отвором дуги на захід (гесперотропічний). Кожна з його галузів є півверстви завдовшки; відносна височина голови досягає 10 метрів. На вершку голови цього бархана я теж знайшов скибовий і щебіневий виступ звітрілого амфіболового граніта.

§ 197. У північній частині урочища Запруддя, за гирлом невеличкого безнайменного струмика, що впливає до ріки Уборти з правого боку, стоїть млин, що зветься хутір Боровий Млинок. Вище млинової гати правий беріг ріки Уборти невисокий, положистий і не має відслонень, крім великих осипищ сипкого польодовикового піску; нижче млину, у піскуватому схилі берега, при дуже детальному і уважному дослідженні я знайшов скибовий виступ, а далі і цілу скелю сірого, дрібнозернястого амфіболового граніта, що йде углиб ріки. Згори ці виступи граніта засипані грубими товщами і осипищами сипкого безнаметньового польодовикового піску, що трохи далі цілком поховали під собою граніт. Мабуть цього саме пункту торкаються ось такі невиразні вказівки у книзі Толмачова: „на ріці Уборті, верстов на п'ять вище села Копища, утворюється щось на зразок порогів“; автор дописує це явище „швидкому зниженню місцевости“ (№ 44 стор. 6); далі автор пише, наче „дно ріки Уборти каменясте поблизу села Копища“ (там-же, стор. 41-42); в иншому місці той самий автор згадує існування „кам'яних відслонень, що виходять на поверхню землі і дуже близько підходять по зовнішньому вигляду до граніта“ та „утворюють пороги на ріці Уборті трохи вище села Копища“ (там-же, стор. 83, виноска).

Згідно з моїми нівелюваннями, вимірами і вирахуваннями, абсолютна височина цього виступу граніта виносить 70,0 сажня; він знаходиться (по прямій лінії) на віддаленні 40 верстов на північ від 196-ої верстви Київо-Ковельської залізниці, де констатовано абсолютну височину 96,0 сажня; повний спад по цьому напрямі виносить 26 сажнів, спад на одну верству 0,65 сажня і пересічний похил становить 0,0013. (№ 58, стор. 70).

§ 198. Нижче Борового Млинка ріка Уборть поділяється на декілька викрутастих галузів або протоків, але заплавина правого берега є вузька; беріг тут вкритий грубою товщею сипкого безнаметньового польодовикового піску і має положистий схил до заплавини. Поверхня заплавини дуже нерівна, розмита весняними водопіллями; на ній є чимало замкнених стариць (річищ) та озер. У стрімких схилах та у висохлому ложищі весняних протоків ріки Уборти видко лише залізуватий вохряно-червоний алювіяльний пісок. Пильні розшуки не виявили тут виступів кристалічних порід. В цій місцевості до ріки Уборти підступає близько грандіозний ланцюг полісинтетичного барханового комплекса, описаний далі (§§ 199-209).

§ 199. Продовженням великого барханового полісинтетичного комплекса в урочищу Янин Бір, описаного вище (§§ 175-178), являється надзвичайно величній і грандіозний полісинтетичний ланцюг польодовикових барханів, що починається на віддаленні двох верстов на північ від кінця попереду описаного комплекса на західньому березі болота Дідове Озеро, в урочищу Михалівка, і тягнеться викрутасто, без перерви, на північ-північний захід, вздовж західнього краю величезних болот Старе Гало, Лисище, Яма, Васильків, Волосок і Кругловодиць, до села Копища. Цей бархановий ланцюг є найбільш знаменитий і найвидатніший на усьому просторі Українського Полісся що-до розмірів і складности будови. Повна довжина цього ланцюга барханів виносить, згідно з моїми вимірами, 25,5 верстов не рахуючи численних бічних його галузів та відног. Докладний опис цього грандіозного барханового комплекса, що його я дослідив на усьому його протязі безперервно, і усіх його елементарних барханів вимагав-би надто багато місця; тому я обмежуюсь тут лише загальною геологічною і геоморфологічною характеристикою цього комплекса і більш-менш скороченим описом найбільш знаменитих його місць (№ 52, стор. 234-240).

Оскільки мені відомо з власних моїх дослідів на обширих просторах і з усієї літератури, описуваний тут бархановий комплекс не має рівного собі по розмірах у Поліссі; подібні до нього инші великі барханові комплекси усе-таки значно менші і не такі складні (наприклад, великі барханові комплекси у Ковельському повіті на південь від села Гути Боровенської, між урочищем Кренчиво та озером Коріння; у Берестьському повіті Гродненської губерні, на правому узбережжю ріки Західнього Бога, між селом Мідяною та містечком Прилуками; у Мозирському повіті Минщини, на вододілі рік Веселухи і Стира, на південній закраїні великого безнайменного болота, на захід від села Борового, — див. № 52, стор. 244-246 — і инші).

§ 200. У літературі описуваний велетенський полісинтетичний ланцюг польодовикових барханів, що знаходиться в цілком майже безлюдній і важко приступній місцевості, зовсім не згадується, з одним тільки вийнятком; у книзі Толмачова коротко зазначено, що „в Юрівській волості, нижче гирла ріки Перги, на правому березі Уборти і на віддаленні 4-5 верстов від неї не схід, тягнеться суцільна піскувата гряда до 5-7 сажнів заввишки, що ступнево наближається до ріки і біля села Копища підходить до ріки щільно, спадаючи до Уборти стрімкими урвищами. На північ від Копища гряда швидко знижується та пропадає у болотах Минщини“. № 44, стор. 6-7). В иншому місці той самий автор згадує, що „біля села Копища до правого берега Уборти підступає піскувата гряда; беріг тут високий (6-7 сажнів), урвистий“. (Там-же, стор. 40). — На трьохверстовій військово-топографічній мапі описуваний полісинтетичний бархановий комплекс зазначений досить виразно, але стрімкість його із східнього боку перебільшена, а численні відноги, що відходять від нього на захід (галузі елементарних барханів) зазначені дуже неповно і неясно, в тісному звязку з терасами осипання та делювіяльними нагромадженнями; тому план окремих поодиноких елементарних барханів на цій мапі здебільшого зовсім не виявлений. — Більше ніде в літературі і на мапах, що існують, цей знаменитий ланцюг не згадується і не зазначений.

§ 201. Згідно з моїми докладними дослідами, у склад описуваного полісинтетичного барханового комплекса увіходить 69 ще цілком виразно помітних, ясно зацілілих елементарних барханів, окрім численних вже зруйнованих до невпізнаности барханових руїн. Опріч того до головного ланцюга барханів долучається ще безліч бічних відног, що складаються у свою чергу з багатьох елементарних барханів, почасти міцно денудованих і порозчленованих на окремі банюваті горби, почасти порозкиданих на грузьких, неприступних болотах у виді неосяжних улітку островів; таким чином повне число елементарних барханів, що увіходять у склад описуваного величезного комплекса, вже не може бути точно відбудоване, але це число без сумніву наближається до сотні.

Починаючись в урочищу Михалівка групою невисоких барханів, що порозкидані на болоті і сполучені між собою піскуватими шийками, головна гряда описуваного комплекса швидко стає компактним скупченням багатьох, тісно наближених елементарних барханів, що їх голови спливаються в один безпереривний, викрутастий, масивний і маєстатичний, величній вал, який має загальний напрям на північний захід (по лінії N 20° W). Вже біля урочища Дубищини цей вал значно звищується і досягає відносної височини 17 метрів або біля 8 сажнів над рівнем сумежного болота Старе Гало або абсолютної височини 81,0 сажня (див. № 58, стор. 39, під № 815); далі на північ головна гряда подекуди ще вища, а по инших місцях помітно знижується; найбільшу відносну (але не найбільшу абсолютну) височину і найбільшу масивність своїх елементарних барханів цей комплекс набуває верстви за дві на південь від села Копища; тут гребінь гряди подекуди (наприклад, в так званій Божій Горі) здіймається над рівнем ріки Уборти, згідно з моїм барометричним нівелюванням, на височину 25,6 метра або 12 сажнів (абсолютна височина, тут є біля 79 сажнів). (№ 58, стор. 39, під № 816).

§ 202. Оглядаючи головну гряду описуваного комплекса із східнього боку з якого-будь місця, ми завсіди побачимо однакову картину: усюди вона має один і той самий вигляд, усюди вона являє ряд тісно сполучених, величезних, дуже високих, круглястих або-ж півциліндричних бастіонів з досить стрімкими (до 15°), майже усюди задернованими схилами; ці бастіони є не що инше, як голови численних елементарних барханів; з утомною одноманітністю тягнуться вони один за одним на протязі багатьох верстов. Загальна лінія гребеня головної гряди виглядає хвилястою, розчленованою угорі на відокремлені банюваті вершки. Подекуди (наприклад, в урочищах Похоронки і Клетно, поблизу Божої Гори) на східньому боці біля підніжжя головної гряди існує тераса піскуватих осипищ, але вона тут усюди дуже вузька, невисока (здіймається на відносну височину не більш як 3 або 4 метри над сумежним болотом, що до нього вона уривається стрімким схилом); поверхня тераси приблизно позема; на ній подекуди притулені невеличкі шматки нужденних полей з ледві-помітними ознаками ґрунту. Майже на усьому протязі полісинтетичної барханової гряди гребінь і східній схил її задерновані і почасти заросли чагарником і рідким лісом; тільки поблизу села Копища, на гребені і на східньому схилі Божої Гори, ліс цілком вирубано і викорчувано; тут на вузькій терасі східнього схилу (що нагадує свіжий, ще не злежалий залізничий насип) проходить проїзжий шлях, що його схили зрізали та відслонили східній схил головної гряди, а це спричинює постійне обсипання піску з того схилу (на цьому шляху колеса возу буквально тонуть, занурюються у пухкий, сипкий пісок до восей).

§ 203. Західній схил описуваної полісинтетичної барханової гряди має цілком инший вигляд. Взагалі, коли його оглядати під дуже гострим кутом зору, цей схил виглядає положистим (з кутом 10°-12° до обрію; при такому куті зору численні галузі елементарних барханів спливаються для ока в один позірний положистий схил (положистість спричинена тим, що ці галузі взагалі досить швидко знижуються до своїх кінців, себ-то на захід). Коли-ж оглядати головну гряду з заходу у напрямі більш-менш прямовісному до її загальної оси, то бачимо цілий ряд амфітеатральних западин, що відділені одна від одної розмірно короткими, піскуватими відногами або контрофорсами, що швидко знижуються на захід, — галузями елементарних барханів. Підковувата, або серпувата форма у плані цих барханів виявлена майже усюди з такою ясністю, що вражає (за вийнятком лише тих місць, де вони закриті для ока лісом). Тут-же можна переконатися, що західній схил кожного елементарного бархана у горішній його частині (вище грубих осипищ) досить стрімкий, — від 18° до 26°, — себ-то помітно стрімкішій, ніж східній схил. Подекуди (наприклад, в урочищах Дубищина, Лози і Запруддя) у середині дуг елементарних барханів головної гряди містяться більш-менш серйозні болітця, що замкнені з заходу одиночними барханами, порозкиданими на березі ріки Уборти і описаними вище (§§ 179, 188-196); але здебільшого унутрішній простір між галузями елементарних барханів занятий сосновим лісом, що росте на сипкому піску осипищ, з невеличкими острівцями нужденних полей; подекуди ліс вирубаний і на широкій терасі осипищ (з дуже положистим схилом) поля займають більш-менш обширий простір. Ширина тераси осипищ на західньому боці головної гряди доходить по деяких місцях до одної верстви, наприклад, в урочищах Муровьяк, Ямище, Клетно, Боровські Ниви.

§ 204. По деяких місцях (в урочищах Муровьяк, Ямище, Яма, Роковизна, Кривульки) головна гряда роздвоюється, розпадається на дві, приблизно рівнобіжні до себе полісинтетичні гряди, що відділяються одна від одної глибокою повздовжною долиною. У таких пунктах існує подвійний ряд елементарних барханів; при цьому друга полісинтетична гряда, що притулена до головної гряди із східнього боку, буває звичайно нижчою і менш масивною; це дуже добре виявлене, наприклад, в урочищу Яма, де друга, східня гряда складена з чотирьох елементарних барханів з дуже стислими дугами. Поземі розміри елементарних барханів, що увіходять у склад головної гряди, здебільшого не дуже великі; галузі їх здебільшого розмірно коротенькі, бувають від чверти верстви до півверстви завдовшки і швидко знижуються до кінців; елементарні бархани мають здебільшого типову симетричну підковувату або серпувату форму; віддалення між кінцями галузів коливається від 0,3 верстви до півверстви.

§ 205. Верстви за дві перед північним кінцем загальної полісинтетичної гряди, в урочищу Ковалевому, починається ряд величніх, імпозантних амфітеатрів, — величезних елементарних барханів, що їх розміри зростають на північ, до великої Божої Гори. У елементарного бархана в урочищу Ковалевому довжина кожної галузи перевищує півверстви, далі на північ йдуть три елементарних бархани з трохи коротшими галузями, а найбільш північний елементарний бархан усього ланцюга — Божа Гора — досягає грандіозних розмірів: галузі цього бархана дуже масивні і кожна з них є більш цілої верстви завдовшки; віддалення між кінцями галузів — три чверті верстви (урочище Долинка). Ціла сукупність таких великих (притому-ж високих, масивних і стрімких) барханів робить імпозантне вражіння серед навкружних майже цілком рівних болотяних низовин. На північ від Божої Гори знаходяться вже тільки безформні руїни загиблих барханів, — низка приземкуватих, неправильних піскуватих горбів, здебільшого позбавлених рослинности і міцно розвіюваних за сухої пори.

§ 206. На усьому протязі описуваної полісинтетичної барханової гряди на ній самій нема ані одного населеного пункта; усюди тут можна бачити лише дикі лісові гущавини та густі чагарники, зрідка острівці полей (для картоплі); усюди повне безлюддя, а на схід від головної гряди тягнуться великі обширі, грузькі, неприступні безлісові і лісові болота, куди нема ані шляхів, ані здебільшого навіть стежок. Тільки з західнього боку, по-за межами барханової гряди, на самому правому березі ріки Уборти існують два дуже невеличких, згаданих вище населених пункти, що не зазначені навіть на докладніших топографічних мапах, — хутір Савонівка (на шість верстов нижче села Рудні Хочинської по течії Уборти, майже навпроти села Хочина) та млин Боровий Млинок (на 10-ій верстві нижче хутора Савонівки по течії ріки). Верстви на дві нижче Борового Млинка по течії Уборти головна гряда барханового ланцюга близько підходить до ріки (урочище Кривульки) і далі утворює правий беріг ріки Уборти майже геть до парома біля села Копища. В урочищу Кривульки (мабуть, біля підніжжя східнього схилу головної гряди) західня експедиція для висушування болот констатувала абсолютну височину 69,8 сажня. (№ 9, стор. 108; № 58, стор. 39, під № 817).

§ 207. Велику цікавість має геологічна будова і петрографічний склад цієї величньої гряди. На схилах і на гребені головної барханової гряди в багатьох місцях, де вона позбавлена рослинности або відслонена зародковими ярками чи штучними ямами на глибину двох метрів і більше, — усюди видко цілком однорідний, сипкий, безнаметньовий, дрібнозернястий, жовтий, типовий польодовиковий пісок, що виступає тут на усіх рівнях і складає, очевидьки, майже усю гряду згори додолу. Звичайно цей пісок буває позбавлений домішки сторонніх мінералів; лише подекуди в цьому піску при уважному дослідженні на місці я помітив невелику кількість грубіших зерен молочно-білого кварца; ці зерна скупчені здебільшого на поверхні піску; при розкопуванні піску в таких місцях виявилося, що у глибині ті самі зерна молочно-білого кварца трапляються дуже зрідка. Дуже ймовірно, що змивання дощами та розвіювання вітрами дрібніших кварцових часток збагачує пісок на поверхні на такі грубіші (до 4 міліметрів у діяметрі) кварцові зерна молочно-білої барви. Такі зерна ніде у місцевих гранітах і гнейсах не трапляються; вони походять безсумнівно від роздрібнення тих вторинних (гідрохімічних) корок та жил молочно-білого кварца, що одягають з поверхні місцеві кристалічні породи і заходять в їх щілини в багатьох місцях (як вже описано не раз вище і буде описано ще далі).

§ 208. Зібрані мною по різних місцях перекази селян згідно свідчуть, що у середині головної барханової гряди, на глибині, під польодовиковим піском, поховані цілі скелі або кряжі граніта, що на них не раз потрапляли місцеві мешканці при викопуванні ям (до двох метрів завглибшки) для збереження картоплі (такі ями риють тут нерідко і по безлюдних місцях, здалека від сел, поблизу картопляних полей).

Мені не пощастило знайти виступів граніта в самій головній гряді барханового комплекса, за вийнятком лише одного місця, а саме — в урочищу Кривульки, де головна гряда підступає до самого берега ріки Уборти. Тут, на віддаленні трохи більш одної верстви від Борового Млинка (де нижче гати я констатував останній до півночи виступ граніта на ріці Уборти, — останній поскільки це дозволяють встановити природні відслонення), на лівій галузі досить великого елементарного бархана існує скибовий виступ на поверхню амфіболового, середньозернястого, дуже звітрілого граніта. Скиби величезних розмірів (до 4 метрів у діяметрі), заокруглені через звітрювання, йдуть тут углиб піску, сполучаючися надолі у суцільну скелю. На поверхні скиби граніта почасти перетворені на щебінь та жорству. З того самого граніта вирубані три, здається, дуже старовинні, грубі кам'яні хрести, що стоять на гребені лівої галузи того самого елементарного бархана.

Описаний тут материковий виступ граніта являється одночасно найбільш північним з тих, що я знайшов по течії ріки Уборти (див. № 48, стор. 370, 459; № 51, стор. 8); від села Копища він є віддалений на чотири верстви па південь (по прямій лінії). Тут саме поблизу проходить північна межа розповсюдження наших Українських кристалічних порід. (№ 52, стор. 238-240; № 58, стор. 67; № 66, стор. 46).

§ 209. Беріг ріки Уборти біля описаного бархана, де виступає в останнє граніт (§ 208), є дуже стрімкий, подекуди урвистий і навіть по деяких місцях утворює справжні нависні. На урвистих пунктах берега Уборти мені довелося тут спостерегати надзвичайно цікаві „піскопади“, що цілком подібні з тими, що їх описав свого часу Мушкетов з Туркестану (Мушкетов, И. В. Туркестан; Геологическое і орографическое описание. Т. I. Спб. 1886 г., стор. 604-605); при цілком тихій, спокійній погоді з вершка піскуватого берега час від часу починали несподівано спадати або точитися досить великі струмені і цілі невеличкі каскади сипкого піску; вони то припинювалися, то знову відновлялися без видимих причин (ймовірно, від ледві помітних рухів повітря); при абсолютній тиші цих безлюдних місцевостей „піскопади“ мимоволі звертали на себе увагу навіть своїм тихесеньким, своєрідним дзюркотанням.

В самому селі Копищі, всупереки вказівці Толмачова, ніяких гряд (барханів) вже нема; село це стоїть на низовині (див. § 211), а описана вище величезна полісинтетична барханова гряда не „губиться у болотах Минщини“, але припинюється на південь від села Копища, кінчаючись Божою Горою.

§ 210. На схід від описаної вище (§§ 199-209) грандіозної полісинтетичної барханової гряди, на величезних болотах, що до неї причинюються, згідно з моїми побіжними спостереженнями і з переказовими відомостями, що їх я зібрав, порозкидано чимало одиночних і полісинтетичних польодовикових барханів, що часто утворюють менші і великі острови серед непрохідних мочар. До таких барханів належать, наприклад, острови Систенка, Шабашів і Кичин на болоті Старе Гало, низка дуже виразних у плані барханів-островів в урочищах Роковизна, де західня експедиція для висушування болот встановила абсолютну височину 70,2 сажня, мабуть біля підніжжя барханів (№ 9, стор. 108; № 58, стор. 39, під № 818); гряди барханів в урочищах Лукотьє, Талошин, острови Топарин, Козинячі Ноги і инш. на болоті Волосок. Чи існують в цих барханах виступи граніта, — про це довідатися напевне не пощастило, а дослідити їх не було можливости; згідно з переказовими відомостями, каменя там нема.

§ 211. Село Копище або Копища (№ 42, т. I, стор. 419; № 84, т. IV, стор. 382) знаходиться на північному краю Овруцького повіту і розташоване на невисокій піскуватій рівнині (з абсолютною височиною 69,3 сажня, — див. № 9, стор. 108; № 58, стор. 39, під № 819), на правому березі сліпої охаби або річища Уборти, недалечко від її великого широтового закрута, між досить обширими заплавиновими болотами Кругловодиць, Гадинин, Пологнів, Кунах і Бичок. Згідно з даними західньої експедиції для висушування болот, площа живого перетину ріки Уборти біля села Копища за літньої пори виносить тільки 1,18 квадр. сажня (це число є мабуть надто переменшене), пересічна швидкість течії 0,19 сажня на секунду і витрата води 0,221 кубічн. сажня на секунду (№ 9, стор. 350 і атлас, табл. 25 і 32).

Село Копище, згідно з його топографічним положенням, являється єдиним (і розмірно великим) населеним пунктом досить обширого району правобережжя ріки Уборти; тому до сього села пристосовуються у літературі деякі геологічні вказівки, що в дійсності безсумнівно належать до більш-менш віддалених від цього села місцевостей, які лежать на південь від нього (див. § 212).

§ 212. Осовський 1867 року зазначає, що йому приставлено було зразок „дуже гарного єврейського каменя з села Копища, що є у південній (?!) частині Овруцького повіту“ (№ 33, стор. 244), але автор сам зауважує тут, що „за браком відомостей про місце, в якому знайдено цей камінь, не можна нічого певного про нього сказати“. — Згідно з відомостями (дуже непевними) того-ж самого автора (що сам тут не бував), у селі Копищі викопують янтар: „цей янтар, якщо судити по зразках, що їх приставлено мені з села Копища у північній частині Овруцького повіту, має високу вартість і високогарні властивості; його знаходять досить часто у глинокопнях цього села“ (№ 33, стор. 266; це повторюється без зазначення джерела у Забелина, № 10, стор. 80 і у Толмачова, № 44, стор. 103); усі ці відомості надто сумнівні. На геологічній мапі, що додана до книги того самого автора, біля села Копища і далі на північ зазначено граніт, що суперечить дійсності. — На геологічних мапах геологічного російського комітета (№№ 20 і 21) і на міжнародній геологічній мапі Европи (№ 75) біля села Копища зазначено лише болота та алювіяльні поклади, тимчасом як тут справді виступають на великих просторах четвертинні (польодовикові) поклади. — Усі вказівки Толмачова про існування в околицях села Копища граніта і порогів (№ 44, стор. 6, 41 і 83) стосуються, як вже було зазначено вище (§ 197), до Борового Млинка, а не до села Копища; той самий автор в иншому місці своєї книги подає відомість, що „нижче села Копища ріка Уборть вступає у безбережну низовину“ (там-же, стор. 40). — За пізніших часів в околицях села Копища знайдено неолітичні кам'яні вироби, — частини шліфованих діоритових молотів і шліфований камінь невідомого призначення (№ 71, стор. 32).

§ 213. Згідно з моїми дослідами, цілком пласка, низька піскувата рівнина, що на ній розташоване село Копище, дуже положисто схиляється до ріки Уборти і до навкружних болот. Лише здалека на схід, за смугою грузьких, непрохідних болот, через добрий бінокль видко ряди високих і невисоких, здебільшого цілком позбавлених рослиности і інтенсивно розвіюваємих польодовикових барханів (урочища Кузьмин Ліс і Сокілка); ці бархани яскраво видаються на темному фоні соснових лісів своїми ясно-жовтими, піскуватими, виразно-підковуватими дугами і полісинтетичними грядами.

Самісінький тільки сипкий, жовтий, безнаметньовий, дрібнозернястий, однорідний польодовиковий пісок (наслідок величезних розвіюваємих навкруги польодовикових барханів) видко усюди на вулицях, по садибах і в усій околиці села Копища. Про виступи каменя тут нема й згадки. Біля воріт деяких садиб трапляються невеличкі скиби звітрілого амфіболового граніта (до півметра у прогоні); усі ці скиби без вийнятку, згідно з переказами господарів цих садиб, привезені з полудня (з околиць Борового Млинка, то-що); усі скиби складаються із звітрілого середньозернястого, сірого амфіболового граніта і ніяких ознак єврейського каменя не виявляють.

Згідно з переказовими відомостями, поволока польодовикових пісків тут дуже глибока; колодязі, до двох з половиною метрів (3,5 аршинів) завглибшки, не проходять цього піску до кінця, зупиняються в його долішньому поверсі і дають нерясну, негарну ґрунтову воду, що улітку часто зникає; під піском натрапляли зрідка на „просту руду глину“, що її иноді, у міру потреби, викопувано ямами на північно-східній закраїні села для мазання грубок; мені показано було зразок цієї „глини“, — дуже нечистого, піскуватого, буро-брунатного передльодовикового (флювіогляціяльного) суглинка. Білої глини (каоліна) тут ніколи не знаходжено. Янтар, згідно з переказами місцевих мешканців, знаходжено дуже зрідка і не у „глинокопнях“ (що їх тут нема і не було ніколи), а в поверхневих польодовикових пісках, иноді в алювіяльних пісках, невеличкими заокругленими куснями (не більше курячого яйця). Згодом (1911 р.) виявилося, що янтар в околиці села Копища знаходжено було теж у казенному лісі, на північний схід від села, у передльодовиковому суглинку, а пізніше до Волинського центрального музею потрапив зразок янтаря з цієї місцевости з добре захованою, досить великою третинною комахою у середині (№ 57 а, стор. 29, 31, 38, 45, 51). Янтар тут знаходиться, як ератичний елемент.

Правий беріг ріки Уборти біля парома на значному протязі дуже положистий, низовинний, піскуватий; межа між першим і другим берегом непомітна; поблизу ложища ріки барханові польодовикові піски почасти перемиті, перевідкладені водопіллями і перетворені на алювіяльні верствуваті поклади.