Украдений син/10
| ◀ 9 | Украдений син 10 |
11 ▶ |
|
Наскоки на Нову Сербію повторялися до половини літа. По кожному такому наскоку щораз більше борців приходило, можна вже було нападати на три руки відразу. Між балканськими поселенцями настав великий переполох. Сподівалися тут кращого, ніж було в них під турком, а опинилися відразу бездомними серед чужих їм українських людей. Пішли скарги до губернії. Тут страшно лютували й посилали звіти до Петербургу.
А саме в тому часі була козацька депутація столичників. Вже близько рік виходжували ноги по різних московських достойниках, та не добули дозволу станути перед царицею. За великі гостинці їх годували обіцянками, а як гостинців не стало, то говорити не захотіли. І тоді са́ме надійшло зловісне письмо губернії про бунт, про нищення поселенців ватагою Ничипора Заруби, що несподівано нападає на оселі, грабує населення, палить і всіх вибиває впень. Наслідки всього цього такі, що поселенців мусить казна годувати, деякі втікають до Молдавії і скрізь говорять, що Росія їх ошукала, і ті, що вже мандрували в Україну, починають вертатися.
Запорозькі депутати про все це не знали. Вони явилися са́ме в Патьомкіна по відповідь, яку обіцяв їм дати перед їх відїздом додому. „Світліший”, побачивши їх, позеленів зі злости й почав їх на привітання лаяти по-московськи, мовляв, вони приїздять сюди, шпигувати, а сами в себе наказують робити бунти, щоб царицю змусити до уступок.
Столичники поглядали один по одному допитливо, не знаючи, в чому справа.
— Вибачте, світліший, ми про ніщо не знаємо. Вже близько рік, як ми в Петербурзі, на відповідь чекаємо…
— Відповідь наша така: тих розбишак-запорожців розженемо на чотири вітри, Січ зруйнуємо, що й знаку по ній не лишиться. Я сам подбаю, щоб такий наказ государиня видала своїм військам.
Козаки отетеріли. Такого вони не сподівалися. Полковник Пилип Чубатий закипів гнівом.
— Світліший ви тут у столиці, а на Запорожжі ти козак Грицько Нечоса, товариш. За нашим козацьким законом, такий товариш, що козацтво зраджує та погибіль на нього наводить, підлягає карі смерти. Такого закопують живого в землі як зрадника. Уважай, товаришу, щоб коли запорожцям у руки не попався!
Патьомкіна аж підкинуло від такого зухвальства.
— Арештувати, у вязницю з ним, а відтак на Сибір!
Чубатий не злякався, вдарив по шаблі рукою і сказав:
— Я посол, ніхто не сміє мене доторкнутися.
Патьомкін поблід.
— Варта! — закричав як несвій.
Тоді виступив суддя Головатий:
— Заспокійся, світліший, коли полковник провинився, то ми його нашим козацьким судом судитимемо. Тут не має ніхто права нас судити…
— Мовчати! — заверещав несвоїм голосом Патьомкін.
Тепер виступив сотник Горішний і, звертаючися до Чубатого, сказав:
— Не турбуйся, товаришу. Як поїдеш у Сибір, то світліший дасть того коня, що торік вижебрав собі в нашого кошового[1].
В цю мить зявилося в салі кількох гвардійців із офіциром.
— Тих трьох, — сказав, показуючи на Чубатого, Головатого й Горішного — в кайдани й у вязницю аж до дальшого розпорядку. А ви всі геть, щоб і духу по вас не було, а то всім — Сибір!
— А незабаром і ти, світліший, до нас туди завітаєш, коли государиня зволить тебе туди післати… — завважив Горішний, віддаючи офіцирові свою шаблю.
А Чубатий, віддаючи свою шаблю, звернувся до своїх товаришів:
— Поклоніться від мене січовому товариству, матері-Січі, і скажіть, що Москва все нас обдурювала, все нас зраджувала, і не сподіватися нам від неї добра!
Запорозькі депутати не залишили своїх товаришів без допомоги. Вийшовши від Патьомкіна, пішли до інших впливових людей, що недолюблювали того новоспеченого князя. Ті люди пішли до цариці й зясували їй, що Патьомкін згаряча попсував справу: бо коли дійсно в столиці вирішено зруйнувати Січ, то не треба було того розголошувати, а то козаки заздалегідь приготовляться до оборони. А вже арештування депутатів, то хіба нечувана ніде в світі річ, увесь світ на Росію буде ремствувати…
За два дні вся депутація запорозька відїздила з тим самим, із чим приїхала. Тільки вже без того добра, що привезла сюди москалям.
——————
- ↑ Патьомкін написав був до кошового Петра Кальчевського, щоб йому подарував доброго козацького коня, „щоб собі міг по-козацьки погуляти по степу”. Розуміється, кошовий йому цього не відмовив і післав йому найкращого…