Украдений син/8

by Андрій Чайковський

◀ 7

Украдений син Андрій Чайковський 8

9 ▶

Краків: Українське видавництво, 1941

8.

Директор царського хору любив після доброго обіду добре проспатися. В тому часі ніхто не мав до нього доступу.

Так було й того дня. Вже було пізно, коли він пробудився. Нагадав собі зараз, що молодий Дорош мав принести від батька гроші, і йому було пильно щошвидше дістати їх у руки. Казав слузі покликати Максима Дороша. Слуга довго не вертався, та нарешті звістив, що хлопець іще не вернувся з міста.

— Розпитай зараз, — гримнув на слугу, — котрий із хористів ходив із молодим Дорошем до міста, і хай зараз до мене приходить.

Знову довго слуга не вертався, аж прийшов сказати, що ходив Остап Зарубенко, і теж іще не вернувся.

— Зрада! — крикнув директор. — Одурили мене! Та чорт бери того якогось Дороша. Але за Зарубенка заплатила казна^[1] великі гроші, і це треба буде казні звернути.

Почав ходити по хаті, не знаючи, що йому робити. Біда! Ще як що до чого, у Сибір попаде! Гроші пусте, Дорош лишив досить, буде з чого заплатити, та ще й самому йому лишиться. Але ж на Зарубенка сама цариця увагу звернула… Що йому сказати, коли про нього вона зволить спитати…

Та зараз нагадав собі свого приятеля Акакієва, петербурзького поліцмайстра. Не одну чарку разом випили, він тепер певно не відмовить своєї помочі, порятує його в біді.

Схопився й подався до поліцмайстра.

— Коли це щойно сьогодні ввечір трапилося, то я вишлю за ними погоню на перекладних конях; до позавтра їх певно здогонять і приведуть.

Поліцмайстер казав собі описати втікачів, того міщанина з Полтави та його сина Максима. Про третього не питав, бо він певно переодягнувся, втікаючи з ними. Зараз прикликав до себе свого підручного й видав йому наказ:

— Старого можеш і вбити, як того буде треба, а обох молодих піймати і привести цілих. Візьмеш пять із собою, буде з тебе. Та насамперед підеш віднайти той заїзд, де вони тут гостювали.

Поліцисти порозбігалися на розшуки, ганялися до ранку, і нічого не знайшли. Ніхто нічого не видав, не чував. Господар заїзду, де стояв Заруба, присягався, що таких людей у нього ніколи не було.

„Куди ж би вони могли поїхати”, — думав собі поліцмайстер, стукаючи собі пальцем по чолі, — „як не у Хахландію? А туди один шлях…”

І він наказав підручному спрямувати погоню на шлях, що вів в Україну.

*^**

Поки втікачі виїхали з міста, їхали поволі, щоб не звертати на себе уваги поліції. Щойно за містом пустилися скоком.

Аж тепер у дорозі Заруба розказав синові, хто та дівчина.

— Вір мені, сину, що без цієї дівчини, я був би нічого не видумав і нічого не зробив. Вона своїм розумцем водила мене за собою, як котика за стеблом. У всьому я її слухав, бо від того дурману, що ним мене ті шельми там у балці напоїли, я геть-чисто утратив глузди. Дотого подумати, що вона шляхтянка, а така нам щира.

— Шляхтянка? — здивувався Остап.

— То що, що шляхтянка, але ж я з того самого народу, що й ви, козаки, і тієї самої віри, тим самим духом живемо, всім нам рідна мати — Україна. Мої предки билися за Україну в козацькому війську, мій дід воював із покійним полковником Богуном. Той великий лицар був і мого діда полюбив. Дід не вертався вже додому, осівся хутором під Винницею, і його добро перейшло на мойого батька. Живе ж мій батько в селі Погожому коло Винниці. А як я попала сюди, то ви вже знаєте, і це — правда.

— Чом же ти мені того всього раніше не сказала? — спитав Заруба.

— Бо ви б мене були завели до Винниці, і я б не була могла зробити того, що зробила… — і кинула якимсь напів-лукавим оком на Остапа.

Усі засміялися.

Від тепер Остап не відступав уже від Марії.

Перший нічліг випав їм яких дванадцять миль від Петербургу під голим небом. До московських сіл незручно було їм поступати, щоб москалі їх не піймали. Так було і другого вечора. Надворі потискав мороз, треба було розвести вогонь. Вже повечеряли, поклалися спати, та Марія, лежачи на кожусі, почула далекий тупіт коней.

— Так буде, як я казала, за нами погоня.

— То не один кінь, а більше їх буде! — сказав Остап.

— Буде пятеро, або шестеро.

Марія як-стій придушила полумя, але залишила під рукою сухого хмизу та трави, щоб, коли треба буде, можна до жару прикласти та засвітити.

— Придивіться, діти, до пістоль. Маємо їх шість і дві шаблі. Не робіть нічого, поки я не почну перший, — сказав Заруба, почуваючи, що в ньому відозвалася запорозька душа.

Тупіт зближався. Погоня, здається, не бачила їх, бо полумя погасло. Поліцисти кричали навмання, зближаючись до коней:

— Стійте, бо стріляємо!

— Ми тут, — крикнув Заруба, — ми не втікаємо. Чого хочете від спокійних подорожніх?

Поліцисти пішли за голосом просто на них. Умить їх Заруба почислив; було їх пятеро, шостий лишився при конях.

— Зараз вам покажемо, прокляті хахли, чого ми від вас хочемо!

— То скажіть зараз, ми готові вас слухати!

Замість відповіді, старий поліцист підніс угору ланцюги та побрякнув ними.

У ту мить Заруба вихопив із-під поли шаблю, і старший не стямився, як голова його скотилася вниз. Остап зробив те саме з другим. Поліцисти того не сподівалися. Тепер Марія прицілилася з

 

В ту мить Заруба вихопив із-під поли шаблю… Остап зробив те саме… Марія прицілилася з пістолі.

 

пістолі й поцілила третього москаля в самі груди. Заруба почав рубати ще тих двох, як Остап підбіг до шостого, що держав коні за поводи, і скалічив йому руку.

— Сюди до мене! — кричав Остап.

Підбігла Марія. Він передав їй шестеро коней, а москаля із зраненою рукою приволік до вогню.

Заруба підпалив ватру.

— Скажи мені, голубчику, хто вас післав нас здоганяти?

— Поліція… Післав нас поліцмайстер здогонити вас і привести в кайданах вас двох, а старого можна нам було й убити. Перевяжіть мені руку й пустіть. А ви, сякі-такі, не втечете, піде друга погоня.

— Не вийдеш ти від нас живий, щоб другу погоню на нас спровадив. — Заруба рубнув його по шиї. — А нам, діти, не можна тут довше залишатись. Шукаймо іншого місця. Тепер нам повелося, та як буде далі, Господь знає. Сідлаймо коні і в дорогу! Московські коні заберемо теж, і зброю. Воно придасться. А де Марія?

— Пильнує московських коней.

— Маріє, з кіньми сюди!

Марія привела шестеро добрих коней. Перешукали сідла, забрали, що було навючене.

— На ці коні навючимо пашу для коней і те, що знайдемо для себе.

Над вечір другого дня надибали в полі велику шопу, загороджену плотом із трьох боків. Тут, мабуть, складали сіно, трохи його ще залишилося.

— Місце для нас наче вибране, — сказав Остап, — є де захиститися, є чим запалити та погодувати коні.

Завели коні в шопу, розсідлали, поставили при сіні.

— Тепер ви обидва лягайте спати, а я пильнуватиму, — сказала Марія, — якось від мене сон відійшов зовсім.

Син і батько полягали й зараз поснули. Марія розвела невеликий вогонь так, щоб лише можна було погріти руки та побачити, якби яка небезпека зближалася. Коли трохи проспалися, присилували Марію лягти, щоб хоч трохи відпочила.

— Золото дівчина, — шептав старий Заруба до сина, — дай тобі, Боже, таку дружину собі знайти…

— Нащо мені знаходити, — відповів весело Остап, — коли я вже її найшов! Аби лише добитися до якого українського села, зараз підемо до церкви та повінчаємось.

— А як вона не схоче?

На те з-під кожуха відізвалася Марія:

— Схоче. Пощо ж би їй було світами ганятися, коли б вона була Остапа не полюбила від першого погляду, там у балці…

— Ну, вір же тут жінці, — сказав весело старий, — вдає, що буцім спить, а вона підслухує, що про неї говорять.

— Розумна людина ніколи не затикає вух, коли про неї люди говорять, зле, чи добре.

Вона вискочила з-під кожуха, обняла Остапа за шию та сильно поцілувала.

— От, дивіться, добрі люди, під моїм сторожким оком уже змовилися, а я й не помітив…

——————

1. казна — державний скарб, державна каса.