Украдений син/7

by Андрій Чайковський

◀ 6

Украдений син Андрій Чайковський 7

8 ▶

Краків: Українське видавництво, 1941

7.

Від тої днини козак Іван Дорош мандрував із козацькою валкою столичників до Петербургу.

Петербург у тому часі не був іще зовсім готовий. Але вже засипали розлогі болота, болотнисту Неву присилували плисти між двома камяними берегами, перекинули через неї великий міст, витичили широкі вулиці та майдани й повибудовували кілька великих урядових будинків — між ними займала перше місце Петропавловська кріпость-вязниця, а далі царська палата, касарні, міністерства, арсенал, величавий собор^[1] і церкви, присвячені різним святцям; за містом — багато заїздів, базари, крамниці.

Українські столичники станули в кількох заїздах. Струк порадив Зарубі, щоб пошукав собі якийсь окремий заїзд, бо туди, де він опинився, міг приїхати хтось із України та пізнати його. Заки ще запорожці пішли за своїми справами, Струк ходив із Зарубою й показував йому все, що варто було бачити. Коли прийшли на Невський проспект^[2], Струк пристанув, зняв шапку і стиха молився. Заруба цього не зрозумів. Тоді Струк йому вияснив:

— Кілько разів я йду цим проспектом понад берегом цієї ріки, мушу помянути душі тих замучених наших братів-козаків, що працювали на цих

 

Прийшли на Невський проспект, Струк пристанув, зняв шапку і стиха молився.

 

страшних болотах і віддали Богу свої душі. Кілько тут славних наших лицарів у тому болоті втопилося! Кілько їх загинуло під батогами з голоду та холоду!… Дивись на ті рівні камяні береги. Тут немає стільки каменів, скільки козацького народу при будові тої клятої столиці заморили…

Прийшли під собор.

— Тут щонеділі і свята царський хор співає. Той хор, приміщений покищо в крилі царської палати, приходить цією вулицею до собору, і тут ти можеш побачити сина. Тільки не зрадь себе перед часом, а перше справу добре обдумай. Та як маєш гроші, то все можна зробити. Між москалями за гроші й рідну маму купиш. На гроші тут дуже ласі, бо ніхто з царських урядовців не знає, коли треба буде в Сибір мандрувати, а в Сибірі гроші теж потрібні.

Обійшли царську палату. Всі проходи були обставлені військом. Пішли на другий кінець міста між заїзди, і тут Заруба примістився: заплатив за хату, харчі, стайню й пашу для коней на цілий місяць згори. Так йому радив зробити Струк.

— Раджу тобі, щоб ви обидва зараз попередягалися за міщан або купців, щоб не звертати на себе уваги поліції.

— А що таке поліція?

— Багато би про це говорити. Поліція це — сторожа не сторожа, військо не військо. Це така царська установа, що все мусить знати, скрізь свій ніс устромити, все чути, що люди говорять, все бачити і про все, що дізнаються, доносити своїй владі. А коли б вона щось довідалася про високих урядовців, міністрів, генералів, то навіть про це має повідомити світлішого^[3], а він із усім цим просто до цариці. Ось що таке поліція. Її стерегтися треба, як чорта або чуми…

— То їх тут певно дуже багато! — докинув Заруба.

— На кожному кроці. Вони в мундурах, або й так. Переодягаються за міщан, за купців, за ремісників, як їм треба, ходять скрізь, хрищений нарід спокушують, мов ті діяволи, тягнуть за язик, щоб хто з чим вибалакався, пишуть доноси, арештують, мучать, під шибеницю виводять, або на Сибір.

— А хто ж підглядає та підслухує тих усіх великих панів, тих міністрів, як ти кажеш?

— Теж поліція. Все — поліція. Поліція в Московщині — це те саме, що хребет та кості в коня. Без них кінь не міг би на ногах стояти та козака на собі носити. Тут собі люди потихоньки жартують, що поліція думає за саму царицю, і колись і її на Сибір виправить…

Перейшли з кіньми на нову кватиру. Заруба присів кінець стола й задумався. Потім ударив руками по столі й сказав:

— Нічого вже моя стара голова не видумає.

— Лишіть це, батьку, на опісля. Тепер ідіть на місто та купіть міщанське вбрання, для себе й для мене. Тільки не купуйте будьяке, щоб нас тут мали за нізащо. Не шкодуйте грошей, це нам у пригоді стане.

Старий пішов і вернувся з оберемком міщанського одягу та двох нових кожухів. А дівчина купила ниток, голок та ножички.

— Підстрижіть мене, батьку, самі кажете, що волосся недоладно обтяте ножем…

А в найближчу неділю пішли обидвоє під царську палату слідкувати за хористами, коли йтимуть до собору співати. Перед палатою був великий рух. Заїздили й відїздили карети генералів та міністрів. Наостанку заїхала золочена карета по царицю, запряжена шестірнею. Дівчина задивилася на ті дива й забула про все. Заруба сіпнув її за рукав.

— Не туди ми попали, туди хористів не пускають. Ходім на друге крило.

Та даремно там дожидали — хористи відійшли до собору раніше.

— Хіба почекаємо, аж вертатимуться?

— А чому б не піти й нам до собору?

І тут побачили, як церковна прислуга не пускала у двері собору людей бідно одягнених. Тепер нагадав собі, як Марія дораджувала, щоб не купувати якогонебудь убрання…

У соборі не починали служби, чекали на царицю. Нарешті почувся великий шум. Наші подорожні стали собі збоку, щоб усе бачити. Цариця йшла гордо наперед, за нею йшли пажі^[4] та несли довгий хвіст її спідниці. Довкруги дами, генерали, міністри — і „світліший”, що її ніколи не відступався. Тепер загримів хор. Заруба слухав і зараз пізнав голос свого Остапа… Серце з радощів голосно забило. Та водночас почав заходити в голову, як би дати йому знати про те, що він приїхав за ним до Петербургу. Знав добре, що його не допустять до нього, а як дізнаються, що він Остапів батько, то сильно його пильнуватимуть.

Архиєрейська служба скінчилася. Люди почали виходити зараз по цариці та її прибічниках — до того нікого з церкви не випускали. Тимчасом хористи повиходили іншим виходом.

— Знову спізнилися! — сказав Заруба.

— Нічого такого не сталося. На другу неділю вийдемо раніше, та вже не будемо ходити довкруги палати, де нас не треба.

Так і зробили. Пильнували під самим собором. Хористи вийшли із своєї домівки. Бистре око Марусі зараз помітило Остапа — йшов у парі ще з одним. Сіпнула старого за рукав.

— Дивіться, батьку, туди, в пятому ряді від переду.

Заруба глипнув у той бік і пізнав сина.

— Так, так, це — він. Але який же він марний став. Якби по тяжкій недузі…

Зблизилися обоє до того місця, куди хористи переходили. Заруба старався звернути на себе увагу Остапа — сильно закашляв. Та це нічого не помогло.

— Даремне, батьку, силкуєтесь. Він хоч би й побачив вас, то вас не пізнає. Ви самі не пізнаєте тепер себе.

Проходили попід велике вікно, і Заруба поглянув на себе. Замість козака-запорожця, побачив московського міщанина в довгому халаті.

— А хай тобі всячина! — сказав із пересердям, — що́ з мене вийшло, аж сором!

— Як же вас може впізнати Остап? Я вже що інше придумала. — І як вернулися до заїзду, Марія виклала те, що придумала.

— Отже знайте, ви — Іван Дорош, міщанин із Полтави, а я ваш син — Максим. Ви мене давали вчити до дяківської школи. Тут виявилося, що я маю гарний голос, і на звичайного дяка мене шкода. З таким голосом, хоч би до царського хору, тимто ви мене сюди привезли. Не шкодуйте золота для того якогось директора і всуньте йому в руку гаманець. Кажіть, що вам не зараз бути в Петербурзі, тимто ви платите тепер, та що ще дасте, аби лише мене добре вчили та на доброго співака вивели. Москалі гроші люблять і певно мене приймуть, хоч би мій голос і не підходив до царського хору. Опісля, відходячи, ви знову дайте москалеві в руку та просіть, щоб під вечір пустили мене до заїзду по ті дрібниці, що ми привезли з собою. Кажіть, що ще один вузлик із грішми передасте через мене, бо вам дуже хочеться, щоб ваш синочок вивчився на великого чоловіка, щоб не потребував бути простим міщанином. Він певно повірить, бо знає, що в Україні є такі дурні, які насилу між панів пхаються. Решту, то я вже сама зроблю. А ви під вечір подбайте ще за одного коня з сідлом, і ще за одно міщанське вбрання, та й будьте готові.

Заруба зрадів.

— Сам Бог мені тебе післав, доню. Без тебе я б нічого не видумав та ще в яку халепу попав.

Пішли обидвоє до домівки хористів. Спершу воротар не хотів їх пустити до середини. Але старий всунув йому срібного рубля в руку, і зараз двері відчинилися. Пішли просто до директора.

Заруба розказав усе так, як його Марія навчила, та ще побренькував гаманцем із золотими рублями, поки вони не опинилися у глибокій кишені директора. Він став дуже ласкавий, зараз прикликав свого підручного й казав пробувати голос Марії.

— Ну, голос іще слабкий, тонкий, та згодом виробиться. Він іще не перейшов на чоловічий. Та це прийде, я його приймаю.

Тепер другий гаманець із рублями підсунув Заруба.

— Покищо не взяв більше з собою. Та коли ваше високородіє зволите пустити Максима під вечір до мене на заїзд, то я передам іще. Не зараз я буду тут, то краще вже відразу. Максим привіз дещо з собою, то хай би забрав собі.

— Добре, може піти. Сьогодні неділя, науки немає.

— Бувай здоров, Максиме, — сказав Заруба; — слухай у всьому панів, учися пильно, щоб я мав на старі роки з тебе потіху. А коли ти вийдеш у люди, то не забувай твого рідного батька, що допоміг вийти тобі в пани.

Старий буцім то просльозився, обняв Максима й вийшов та зараз купив коня і привів його до заїзду.

З господарем розплатився і сказав, що таки сьогодні мусить вертатися додому.

Марію повели між новиків. Вона розглядалася за Остапом, та його тут не було. Пішла до великих сіней, де хористи проходжувалися, й помітила тут Остапа. Почала в нього вперто вдивлятися, поки таки не звернув на неї уваги. Нагадував собі, що десь те личко бачив, та не міг нагадати, де. Марія дала йому очима знати, що має йому щось сказати, і він пішов за нею на кінець сіней, де нікого не було.

— Остапе, батько тебе здоровить. Будь готовий…

Остап задеревів, що слова не міг був промовити. Коли отямився й оглянувся за Марією, її вже тут не було. Зате побачив її за обідом. Хористи вказували на неї, на новика з Хахландії^[5] і підсміхалися.

А по обіді пішла зараз до директора і пригадалася, що їй би піти до заїзду та поприносити свою мізерію^[6] та й принести… решту грошей, що батько мав передати. Директор саме збирався покластися по обіді спати, та натяк на гроші його витверезив.

— Добре, Максиме, я дам тобі зараз дозвіл.

— Та ще, ваше високородіє, будьте ласкаві виправити зі мною ще когось, щоб мені поміг усе забрати. Та ще, ваше високородіє, я буду вертатися з грішми, не доведи Господи якої напасти, а ще я й дороги добре не знаю, то було б дуже погано, і батько б мені цього не вибачив…

Директор подумав і згодився післати з Максимом слугу.

— Слугу? — сказала Марія ображено; — я, міщанський син, і мав би йти із слугою? Ніколи. Краще я не піду…

Директорові стало шкода обіцяних грошей.

— А кого ж тобі дам?

— Хай би котрийсь із хористів пішов…

Директор ізнову задумався.

— Добре, напишу пропуск для тебе, та ще для одного, лише не забаріться.

Написав на шматку сірого паперу пропуск для двох хористів, не назвавши їх по імені.

Марія вхопила цидулку, поцілувала директора в руку й вибігла до сіней шукати за Остапом. Проходячи біля нього, сказала наказово:

— Візьми свою керею^[7] і йди зараз за мною.

Остап послухав і за малу хвилину вже стояв біля Марії, готовий у дорогу.

— Ходім!

Двері відчинилися, воротар сховав собі цидулку, а вони вискочили на вулицю. Вела Марія.

Заруба ждав Марії дуже нетерпляче: ану ж дівчину пізнали та ще до вязниці запроторили. Але три коні таки держав на поготові, купив припасів на дорогу й навючив усе на коні.

Почало темніти, як Марія вбігла в хату з Остапом. Заруба дуже зрадів і взяв сина в обійми.

— Дитино моя, не сподівався я тебе так швидко побачити…

Якийсь час стояли обидва, обнявшись.

— Не час тепер на обійми, — сказала Марія, — переодягнись, Остапе, в міщанське, зараз їдемо.

— А знай, Остапе, що все це завдячуємо цій бравій дівчині…

— Дівчині? — сказав здивований Остап, дивлячись на Марію.

— Говорите й робите, мов малі діти, — говорила сердита Марія. — Нам земля під ногами горить, за нами певно буде погоня, а вам на розмови збирається. Зараз до роботи!

Старий пішов із Марією до коней, Остап скидав із себе вбрання царського хориста й надягав міщанське, яке батько купив йому в місті.

— Сину! Ми готові. В дорогу!

Посідали на коні. Господар заїзду з поклоном виводив їх із дому.

——————

1. собор — катедральна церква.
2. проспект, латинське слово — рівна, широка й довга вулиця, звідкіля все широко й далеко видко.
3. „світліший” — так казав себе називати Патьомкін, коли став фельдмаршалом (по нашому — найясніший).
4. паж, французьке слово — в середньовіччі джура, що вчився на лицаря, згодом — придвірний прислужник.
5. Хахландія — глумлива московська назва України (хахол — насмішлива назва українця, назва від чуба — по-московськи: хахол, — що його носили українські козаки).
6. мізерія, латинське слово — невеличке, нікчемне майно.
7. керея — довгий суконний зверхній одяг, а то й довга свита з каптуром на голову.