Украдений син/6
| ◀ 5 | Украдений син 6 |
7 ▶ |
|
Подорож тривала довго. Було ще як-так, коли проїздили українські землі. Їх скрізь радо вітали, угощали, чим хата багата. Та не так стало, коли вїхали в московську землю. Дорога була непривітна. Скрізь люди брудні, погані хати. Тут їх дразнили хахлами й нічого не давали без грошей.
Одного вечора, коли розклалися ночувати, їх наздогонила валка людей із України. Вона їхала теж у столицю. Були це столичники, що їхали до Петербургу з чолобитнею до цариці та з подарунками для московських великих і малих панів, щоб припинили переслідування запорожців та затвердили вольності козацькі й недоторкальність запорозьких земель. Столичники мусіли гладко говорити, знати в Петербурзі входи та переходи. Таких людей у Січовому товаристві багато не було, тимто майже щороку вибирали тих самих. Не була це приємна справа, столичники відпрошувалися, та нічого було робити — вибрали, то й треба їхати. Столичникам грозили все великі небезпеки. По дорозі можна було стрінутися з якими розбишаками, що могли їх пограбувати й повбивати. А в столиці за нерозважне яке слово можна було попасти й у Сибір, та й ніколи вже не побачити України.
До таких столичників вибирали з-року-на-рік полковника Струка. Була це людина бувала, вчена, вмів гарно й плавно говорити, ніколи, як кажуть, не забував язика в роті. Нераз уже протоптав стежку в столицю, писав ізвідтіля до Січі свої доповіді — розумні та певні, виказував віроломство, нещирість і лицемірство москалів супроти козаків. Він знав, що коли б одно таке його письмо попало в руки московських шпигів, то його чекає Сибір. На це нераз звертав йому увагу генеральний січовий писар, та Струк усе повторяв:
— Раз козі смерть, але ж годі мені промовчати те, що помітив, та не остерегти товариство перед небезпекою від москалів. Якщо ми не спроможемось зарання показати Москві зуби, то пропадемо, й ніхто нам не поможе.
У тій валці, що стрінула наших подорожніх, був і Струк. Заруба вже більше ніж двадцять років не бував у Січі, знайомі його вже повиводилися. Але ж, стрінувшись із січовиками, побоювався, чи не буде тут який знайомий, який міг би його зрадити. Недовіряв уже нікому…
— Слухай, Маріє, — сказав нишком до дівчини, — я боюсь, щоб із тієї валки мене хто не впізнав. Запамятай собі: я називаюся Іван Дорош, а ти мій син — Максим; ми їдемо прохати царицю, щоб нас не рушала з нашої інгульської паланки[1]. Я вже сам говоритиму за нас обоє, а ти мовчи та вважай, щоб із чим не пробалакалася.
Тимчасом козаки приходили до вогню й обступили їх довкруги.
— Здорові були, люди добрі! — вітали їх, гріючи руки до вогню.
— Здорові будьте, спасибі за слово добре. Звідкіля Бог провадить, та куди їдете?
— Перше скажи нам ти, звідкіля ти мандруєш із цим парубком.
— Не з гаразду ми мандруємо. Дістав я двадцять пять років тому з Коша грамоту на землю під хутір. Мав я трохи грошенят: заснував хутір, загосподарився як-так, став посполитим, одружився, сімю завів. Та ось навесну приїхав у мій хутір царський комісар, оглянув із усіх боків мій хутір, усе моє добро та й каже до мене по-московському:
„Ти, хахол, забирайся звідсіля, бо твій хутір цариця-государиня кому іншому призначила. З весною, щоб по тобі й духу тут не було, а то все відберемо й тебе — в Сибір за непослушаніє”.
— Моя стара в плач, діти теж, я подумав хвилинку та й кажу:
„Цитьте, ще так зле не буде. Як так можна моє забирати. Я ще щось на таке та видумаю”.
— Так успокоюю своїх, хоч і сам не вірю, щоб моя стара голова щось путнього могла на таке видумати. Аж нагадав я собі, що від старих людей чував, — до москаля без грошей не приступай. Взяв я кілька золотих, та й кажу до нього: „Помилуйте, вашмосте, не виганяйте мене, не губіть”, — суну йому гроші та й кажу ще: „Поступіть, будь ласка, до нас перекусити щонебудь”.
— Узяв москаль гроші, навіть не подякував та й не рахував, що йому даю, і зайшов до хати. А жінка йому то цього, то того, а москаль уплітає, аж за вухом тріщить, та пє мов той смок. А далі каже до мене:
„Ну, козаче, ще тобі продовжу на один рік, а опісля хутір не твій”.
— Гадаю собі, і це добре: за рік, або москаль здохне, або я вмру, або всіх москалів чума витре, а я за той час поїду до цариці та прохатиму, щоб той указ перемінила та лишила мене в спокою… Тепер уже, панове-запорожці, знаєте, чого я у столицю їду.Запорожці приняли Зарубу за балакучого дурника…
— Знаєш, чоловіче добрий, не проклинай ти того комісаря, а молись Богу, щоб він довго прожив на світі, та й щоб його не так то скоро послали на Сибір. Ти йому щороку всунь у руку і спокій матимеш. Їдь, здоров, додому, у столиці із своєю справою не виїзди, щоб її не попсував. Ще таке буде, що твого добрячого комісаря покарають за те, що так довго із справою зволікає, а тебе проженуть. З іншими паланчанами ті чортові комісарі не люблять довго церемонитись — відразу приводять нових балканських переселенців, а тебе кулаком у спину…
Заруба вдав здивованого та наляканого.
— Хіба ж так можна?
— Можна. Знаєш, що дурня і в церкві бють. А коли ти думаєш у цариці щонебудь випросити, то ти дитина, не — козак. Ось наші столичники рік-у-рік їздять до того клятого Петербургу та московським панам запихають пельку нашим добром, а ще нічого для нас доброго звідтіля не привезли, хіба торбу-дві гарних обіцянок, а нашим старшинам яку золоту бляшку з визерунком цариці. Те, що ти там даси панам, то наче в болото кинув. Слухай, козаче, розумних людей і вертайся додому. Того, що ти туди везеш, стане на три рази тому комісареві.Заруба подумав хвилину і сказав:
— Ні, я таки поїду. Що буде, те й буде. Не люблю я з дороги вертатися. Та от, панове, коли ваша ласка, то дозвольте мені до вас пристати, бо й дороги добре не знаю, і московська поведенція мені чужа.
— Про мене, — сказав найстарший із ватаги; — коли хочеш, приставай до нас. Хліба-соли не пожалуємо, але тобі ні в чому не поможемо.
Заруба рад був, що ніхто його не пізнав, та що безпечніше буде йому їхати в чужий, незнайомий край.
Козаки розвели великий вогонь, добули з возів харчі, кухонну посуду й почали варити вечерю. По вечері розставили сторожу й полягали спати.
Коли вже в таборі затихло, хтось присунувся до Заруби й заговорив шепотом:
— Даремне ти, Ничипоре, переді мною ховаєшся та дурника з себе робиш. Я таки впізнав тебе відразу, хоч ми вже дуже давно не бачили один одного.
— І я тепер тебе пізнаю, Струче. Яке це для мене щастя, що ми стрінулися! Ти мудра голова, бувалий чоловік, не в одному мені порадиш.
— Відгадую, що твоя справа не така дурна, як ти її козакам розказав. Оповідж мені поправді, якого чорта ти лізеш у Петербург.— Ти добре відгадав, — відповів Заруба і розказав йому всю свою пригоду…
— Яке твоє щастя, що ти до Січі не доїхав! Був би ти там так довго, доки не прийшло б письмо-наказ від губернатора, щоб бунтаря Зарубу Ничипора, як на Січі зявиться, впіймати й передати до московського ретраншаменту[2], а звідтіля відставити до Глухова. Тоді б краще тобі на світ не родитись. Ти кажеш, що сина твого піймали і в Петербург повезли. А цей парубок, що з тобою, хто він?
— Це дуже складна історія. Я опісля тобі розповім. А ти думаєш, що старшина допустила б, щоб мене, старого січового товариша самарського куреня, видати ворогам на муки?
Струк задумався.
— Наша старшина годить тепер Москві. За те зазнає від Москви різних ласк, ось, нпр., що не дає козацтву вибирати за козацьким законом щороку старшину, а урядує вже кілька років. Коли б не те, то товариство давно б її прогнало… А московські агенти поширюють між козацтвом чутки, що це старшина до вибору не допускає. Це давні московські способи, — все і всюди заводити сварку між старшиною й козацтвом. Це все на те, щоб нас знищити. Гетьманщину вже Москва проковтнула, тепер на Запорожжя час…Замовкли обидва, над тим самим думаючи. Перший відозвався Заруба.
— І немає на це способу? Чи справді наше козацтво так уже зледащіло? Міркую, що якби так усі злучилися, вхопили за зброю, то не лише із Запорожжя прогнали б Москву, а й Гетьманщину б відбили!
— На це треба, щоб Господь післав нам другого Сагайдачного, або другого Богдана!
— А ось Богдан зєднався з Москвою в Переяславі! — сказав Заруба.
— Богдан тоді не міг інакше. Царські аґенти так підбили козацьку чернь одновірством з Москвою, що все верещало, що хоче під православного царя, і коли б був Богдан тому спротивився, йому було б не з маком. Одні робили це за царські гроші, другі з намови. Та він старався забезпечити нам свободу в умові, тільки що Москва нас зрадила й відбирала нам наші права одне по однім, поки нас зовсім не взяла під свій чобіт. Тепер нам дуже тяжко з-під того чобота визволитися. Москва вбилася в силу, а ми ослабли, мусимо…
— Що, вступитися? Але ж у нас іще кипуча сила живе! Я, їйбогу, не розумію, чого Москва хоче від нас? Ми ж не пхаємося до неї, то вона до нас лізе, землю відбирає та ще за собою тих балканських зайдів волочить. Хіба для неї кращі ті зайди, ніж ми, козаки? Вона ж і так усі діри затикає нами!
— Коли мене послухаєш, я тобі поясню.
— Як не слухати!
— Козацтво, особливо запорозьке, жило досі добичництвом. Жило майже так, як кочовики. Ми переносилися з місця на місце, не вміли добути з нашої землі того, чого нам до життя було треба — хліба. Ми все це або брали в інших силою, або купували за ті гроші, які на інших здобули. Наші набіги на турецькі та татарські землі й ті грабунки мали колись вагу, бо ж ми відплачували невірним за те, що вони у христіянських землях заподіяли. Ми стали Хрестовим Чином, як багато таких чинів повстало на Заході. Та згодом магометани уговкались, ослабли, перестали нас чіпати, і вже не було причини їм відплачуватися. Тепер треба було наше добичницьке життя перемінити на хліборобське, або, як кажуть, треба було шаблі на леміш перекувати. Пізнала це наша січова старшина. Із коша давали грамоти козакам на землю, хто лише захотів. Поділили запорозьку землю на паланки. Оселі з козацьким населенням зростали. За яких сто років ми могли б заселити все Запорожжя здоровим роботящим українським населенням. Та Москва цього налякалася. Буде Запорожжя одноцілою державою з Січчю як столицею, заселена одноцілим українським народом, осілим на своїй землі, тоді нелегко буде Москві такий край поневолити. Отоді давай цю одноцілу землю діравити, латати оселями чужими, які певно не підуть із нами проти Москви, а будуть помагати Москві нас приборкувати. Москва ж їм дала землю й помогла розростись, а не ми. Ми тепер Москві непотрібні. При нашій помочі, нашою кровю загорнула такі простори землі під своє панування, приборкала турка і татарина, на що їй нас тепер?
Струк замовк, а потім додав.
— Одним із випробованих Москвою засобів ослабити й побороти нас, це юдити і цькувати козацтво проти старшин. Робить вона те саме й тепер.
— Як мені Господь поможе визволити сина, я пошукаю собі десь таку безпечну закутину, куди московське око не сягає, там збиратиму покривджених сміливців і ходитиму скрізь по запорозьких землях загонами та нищити всі московські станиці, постої й посілості тих балканських зайдів. Може це їх відсташить, що не будуть до нас пхатися. Хай їх Москва забирає над Волгу. У нас далі дійде до того, що москаль краще поводитися буде з жидом, ніж з нами…
Заки Струк на це відповів — почало світати. Давні товариші розійшлися.
——————
- ↑ Паланка — частина запорозьких земель, що їх кошовий поділив між запорожців. Їх було вісім. Тут, крім запорожців, могли переселюватись утікачі з Гетьманщини, де їм важко ставало жити. На це діставали від кошового грамоту і звалися підсусідками. Ті землі були призначені для тих запорожців, що загадали женитися й зажити родинним життям, „зимонниками”. Діставши грамоту й наділ від кошового, вони звалися посполитими. Посполиті не переривали звязку зі своїм січовим куренем, все мали право називатися товаришами якогось куреня, підлягали курінному судівництву. Над паланкою та її мешканцями виконував владу паланчин полковник, наставлений кошовим і сотниками, теж кошем настановленими. Кожна паланка мала свого суддю, писаря й шафаря (скарбника). І посполиті й підсусідки платили за вживання запорозької землі десятинний податок. Та вони не належали до фронтового запорозького війська. В мирному часі вони перевозили пошту, служили при переправах і постачанні харчевих припасів для запорозького війська. В часі війни робили побічну військову службу, їздили з підводами, копали шанці й виконували різні земні роботи (їх звали „могильниками”). Лише посполиті могли в часі війни переходити до фронтових бойових запорозьких частин. Коли ж була потреба, то командування могло й посполитих і підсусідків приділити до фронтової служби.
- ↑ ретраншамент, французьке слово — шанець, рів для захисту від ворожого нападу, укріплене місце.