Украдений син/5
| ◀ 4 | Украдений син 5 |
6 ▶ |
|
Із вітром у перегони гнав сотник Заруба на північ. Стежив за слідамі, які ще денебудь залишили прокляті москалі, втікаючи із його вкраденим сином. Здавалося йому, що їх певно здогонить, а що їх лише чотири, то знав, що дасть собі з ними раду.
Над вечір того дня помітив, що його кінь такої дороги не видержить, доведеться йти пішки. Та він дійде, в Петербурзі сина відшукає, він певне в царському хорі, там Заруба його найде.
Та нагадалася одна небезпека. Кілька днів перед тим він зарубав царського урядовця, а опісля вигубив царських драґонів. Про це вже в Петербурзі знають, і за ним певне шукають. І на Січ певно вже прийшов наказ арештувати його, коли там з'явиться, та відставити до Глухова[1], де тоді сиділа московська головна команда. За ним певно вже по всій Україні слідкують, а він сам пхається в те шершеняче гніздо, де його ждуть муки. Чи не краще б завернутися, не перти проти рожна. Головою муру не пробєш…
Та тут обізвалося батьківське серце. Як же так залишити рідну дитину москалям на поталу? Це був би страшний гріх, який нелегко спокутувати на тому світі. Бо ж пропадала чиста душа козацька. Там її викривлять, зроблять із козака московського перевертня, виховають на вовка, що опісля забуде про своє гніздо і своїх братів-козаків роздиратиме. Хлопець молодий, без життьового досвіду, не видержить спокуси… Чи мало вже москалі наробили таких яничарів із українців? Правда, його, Зарубу, можуть піймати, тоді він пропаде. Але з чистим сумлінням піде на той світ…
Так міркував собі батько, їдучи вже ходою. Сонце бралося заходити. Кінь щоразто постогнував і приставав. Треба було припочити.
Опинився над берегом якоїсь річки. Розсідлав коня й пустив його пастися. Назбирав сухої верболози й розпалив багаття. Та нічого було йому варити. Шукав по кишенях і нащупав гаманець із золотом, яке йому дівчина передала при від'їзді.
„От золото”, думав, „яке мені ця добряча шляхтянка в руку всунула. Було б за що погуляти в місті. А тут, у степу одного сухаря за це не добудеш”.
Шукав далі при сідлі в мішку, куди звичайно набирають зерна для коня. Нараз знайшов вузлик із харчами, що його повязала дівчина йому на дорогу: буханець хліба, кусок сира, цибулю і добрий шматок печеного мяса. Кинувся на все це мов голодний вовк.
„Цього стане на чотири дні. Добра дівчина… Погано я зробив, що не забрав її з собою. Обіцявся їй вернутися. Та не знаю, чи сам вернуся”.
Кінь уже підпасся, напився води й почав качатися з боку на бік, випростовуючи свій змучений хребет. На Зарубу напала знемога. Дуже спати хотілося. За коня не боявся. Козацький кінь від козака не втече. Навіть не мав сили, щоб устати і припняти його. Закурив люльку, поклав голову на сідло, прикрився кобеняком[2] і вмить заснув.
Та козак спить у степу одним оком і одним вухом. До його вуха долетів тупіт кінських ніг. Заруба відразу прочуняв. Багаття погасло, жевріло ще кілька вугликів. Він прикинув туди хмизу й освітив найближчу околицю. Помітив тупіт лише одного коня! Та все ж треба було вважати. Поклав біля себе обидві набиті пістолі й чекав. Нарешті тупіт приблизився, і Заруба почув жіночий голос:
— Не стріляйте, батьку, це я.Чорнобрива дівчина! Заруба виразно побачив у сірім тумані її зариси. Заіржали обидва коні, дівчина прискочила до багаття.
— От я вас таки здогонила, батьку! Тепер уже мене у степ не проженете.
— Це ти, панночко? Я б ніколи не сподівався тебе тут стрінути.
Він іще більше дивувався, коли з коня зіскочив молодий козак і впав на землю біля ніг Заруби. Здавалося — зімлів. Заруба взяв дівчину на руки, поклав на свою лежанку та прикрив кобеняком…
— Бідна дитина знесилилася…
Набрав хмизу й розвів вогонь.
— Коби вже така Божа воля, то я тебе не кину. Хоч ти й шляхтянка, та таки хрищена душа.
— Коли я під вашою рукою, то нічого мені боятися. Знаю, що ви постоїте за мене, не дасте бідній сиротині кривди заподіяти.
— Не бійся, дитино, життям своїм за тебе заступлюсь.
І не стямився, як дівчина підвелася, схопила його за руку й сильно поцілувала. Із її очей покотилися сльози, кілька з них упало на грубу руку козака.
— А тепер, дитино, бери ось трохи хліба та мяса, що ти мені дала в торбу, та лягай ось тут та проспися. Незадовго треба буде нам їхати далі.
— Припасів доволі набрала я. Там усе при сідлі привязане, — казала дівчина вже крізь сон.
Заруба прикинув палива до ватри, пішов до коней, розсідлав коня дівчини й пустив його на пашу, а сам забрав сідло й поніс до вогню. Сідло було доволі важке. До сідла був приторочений мішок із харчами. Присів при ватрі й закурив люльку.
„Що мені з бідною дівчиною робити? Не покинути ж її самої у степу. За нею десь батько побивається, у Крим гроші на викуп шле. Я її ще не розпитався, хто вона та звідкіля. Шляхтянка, то — шляхтянка. Найкраще подорозі заверну на Київ і там її в якоїсь родини приміщу. А вони вже подбають, щоб її до батька відіслати”.
Він устав і поправив ватру. Треба було вибиратися в дальшу дорогу. Пішов до коней і повитирав їх сухою травою.
Від його рухів дівчина прокинулася. Всміхнулася до Заруби:
— Добрийдень, батеньку!
— Добрийдень, доню. Поїла б щонебудь. Там іще дещо залишилося.
— Не турбуйтеся. Я набрала всього стільки, що до самого Петербургу стане…
— Знаєш, дитино… мені годі буде брати тебе до Петербургу. Збочимо з дороги, я тебе підвезу до Києва й там передам тебе якійсь сімї, щоб тобою попіклувалася.Дівчина затурбувалася.
— Як же вам із моєї причини тільки дороги накладати і втрачати дорогий час?
— А що ж мені робити? — сказав Заруба, розкладаючи безрадно руки. — Не лишу ж я тебе в степу на поталу бузувірам. Ще тебе захоплять та продадуть…
— Спасибі вам, батьку, за ваше добре серце. Та я заздалегідь обміркувала собі, як воно буде. Добре, що ви мене з балки не забирали відразу, бо ж тоді треба було б забрати всіх. А як вам із тільки дівчатами воловодитись. Люди б із вас сміялися. Я вже тоді поклала собі, що вас здогоню. Тимто й дала вам слабшого коня, а для себе залишила бистрішого, щоб не довго було за вами гнатися. Вже тоді я погадала собі, що поїду з вами до Петербургу, може вам у пригоді стану. А щоб мене ніхто не пізнав, я обтяла собі косу й переодяглася за козака. Чому ж би я не могла їхати з вами, як ваш чура, або син? Як собі гадаєте, але певно не пожалуєте того. Мені страх шкода вашого Остапа… Я була б дуже щаслива, якби могла де в чому допомогти вам, щоб його визволити. Я панська дитина, шляхтянка, тимто й незгірше за козака держуся на коні і стріляю з рушниці неабияк.
Заруба здивовано дивився на дівчину.
— Бачу, що ти козир-дівчина, хоч і не знаю, хто ти, хто батьки твої…— Я називаюся Марія Сваричевська. Я дочка Миколи Сваричевського, багатого шляхтича, виросла на Поділлі над берегом річки Хмільника. Мене вже дома жартівливо козаком прозвали. Я любила волю, герці на коні по широких подільських полях, з рушницею на плечах. І це мене згубило. Одного разу я задалеко загналася й наскочила на невеличкий татарський загонець. Мене піймали на аркан і тій клятій відьмі в балці продали. Там я терпіла страшні муки. Побачила я, що, впираючись, нічого не вдію, то й пустилася на хитрощі. Почала відьму вмовляти, що мій батько викупить мене хочби й за які великі гроші. Я написала до батька листа, і шинкарка вислала його окремим післанцем. Післанець іще досі не вернувся. Може його де по дорозі і вбили. Шинкарка не неволила мене, як інших дівчат, не замикала мене в льоху. Я могла ходити та їй прислугувати. А що була метка, то вона скоро до мене звикла. Але вона своїми відьомськими очима лякала мене, морозила, я не мала сили її наказам опертися. Так було аж до вашого приїзду. Хотіла я вас, батьку остерегти, щоб того клятого меду не пили. Та шинкарка вгадала мої думки, прикувала мене своїми очима до місця, мені язик задубів. Таксамо хотіла я й Остапа остерегти, щоб пильнувався. І тут мені відьма не дозволила. Вона була з москалями у змові. Це мені важить на моїм сумлінні, і я вирішила собі, що всіма силами помагати вам буду, щоб його визволити. Коли я тепер ізгадаю, що в тому пеклі діялося, то ще й досі волосся мені дубом стає. Не кажу вже того, що ті бідні дівчата натерпілися. Але коли було який статечний гість до господи заблукає, то шинкарка із тим своїм без'язиким товаришем його так напоїть, що той уже ніколи не прокинеться. Тоді його обдирали до сорочки і татарин кудись його прятав. Коли ви мені казали залишитися в балці, поки ви не прийдете мене визволити, то я того не могла зробити. Її гості та приятелі, що в неї бували, знали добре, яке в неї велике багатство, і вони, що за її життя боялися, вважаючи її за відьму, тепер розібрали б усе поміж себе, а нас усіх поперепродували б татарам. А товаришок я теж не могла забрати із собою. Бо й як же пускатися в степ такій дівочій валці? І хоч як мені їх було шкода, я підождала, поки всі поснуть, вивела коня, навантаженого, чим було можна, і пігнала у степ…
Коли почали сідлати коні, дівчині впала шапка з голови. Заруба тоді помітив, що її коси обрізані ножем, та й то так недоладно, що зараз можна було пізнати, що на тій гарній голівці пишалася недавно буйна дівоча коса. Незабаром пустилися в дорогу. Заруба почав своїй товаришці розказувати про свої пригоди з москалями та про те, чому він мусів утікати. Дівчина слухала його уважливо.— Тим більше, батьку, я вам тепер потрібна, коли ви відважилися лізти тепер у те осяче гніздо, коли знаєте, що за вами шукають. Вас треба берегти, щоб не попали в засідку. Ви сами цього не зможете зробити… Я вас не попущуся, хоч ломакою мене відгоняйте. Я однаково побіжу за вами на край світу…
— Бачу, що ти моторна дівчина і хитра собі… Добре. Поїдемо обидвоє до столиці. Свята Покрова[3] нам допоможе.
——————
- ↑ Глухів — місто в Чернигівщині, колишня (остання) столиця Гетьманщини; після скасування Гетьманщини там сиділа „Малоросійська Колеґія”, що правила Гетьманською Україною замість гетьмана.
- ↑ кобеняк — назверхній довгий суконний одяг із відкидним каптуром на голову.
- ↑ св. Покрова — покровителька Запорозької Січі; в Січі була церква св. Покрови.