Украдений син/4
| ◀ 3 | Украдений син 4 |
5 ▶ |
|
Остапові в степу вийняли ганчірку з рота та розвязали руки. Роздумуючи над своєю долею, він міркував собі, що силою нічого не вдіє й почав погоджуватися із своєю долею.
— Куди ви мене везете?
— У Пітєр, голубчику. Нам доручили збирати у всій державі хлопців з гарними голосами. В тебе ми помітили неабиякий голос, то й забрали тебе. Ти там знадобишся і тобі буде добре. Колись нам подякуєш, що ми тобі дорогу до щастя промостили.
— А що з батьком? Певно його вбили, а може та відьма в балці його медом затроїла? Скажіть, будь ласка, батько живий?!
— Живий. Ми його в степ винесли, щоб від сонниці прочуняв. Це зілля ми добре знаємо, нераз його вживали, воно не вбиває, лише присипляє.
Остап заспокоївся, десь далеко в душі заблисла надія, що батько його визволить. Москалі попросили його заспівати.
— Поганою ганчіркою запоганили рот, у горло болота напхали, а тепер співай. Як таке будете далі робити, то я зовсім захрипну і вже ніхто мойого голосу не почує.
Москалі налякалися. А що, як справді привезуть до Петербургу захриплу німоту? За це їх по головці не погладять…— Що ж тобі робити, щоб голосу не втратив? — спитали.
— Мені не може бути ніколи зимно, бо зараз горло розболить. Мені треба давати краще їсти, ніж ви їсте. Мені не можна на вітрі ні співати, ні говорити. А ви поводитесь зі мною мов із турецьким невольником. Що мені робити, як мене привезете до Петербургу без голосу? Хоч з прошеного хліба живи. Та я вам би того не вибачив. Я поскаржусь самій цариці, що ви мені голос знівечили. Цариця, кажуть, нас, козаків любить, вона постоїть за мою кривду, а ви під кнут підете.
Остап пізнав, що тепер має перевагу над москалями. Вони відразу змякли, а він говорив дальше:
— Мені їсти хочеться, ніхто мене не спитав, чи я не голодний, а тут іще і співати кажуть.
— А чом же ти не сказав, що голодний? — виправдувався один.
— Аж казати треба? Самі не знаєте, що людина, коли не поїсть у свій час, то згине?
— Заспокійся, молодий чоловіче, почне вечоріти, станемо на нічліг, а тоді і вечерю зваримо і тебе нагодуємо.
Остап домагався, щоб його як-стій нагодували, тимто валка спинилася, москалі розсідлали коні, поприпинали на припонах, розвели ватру й почали варити, повиймавши із своїх мішків усякої всячини. Остапові давали щонайкращі шматки. Коли наївся, захопив два кожухи, не питаючися, чиї вони, один постелив на землі, другим укрився й незабаром заснув твердим сном. Уранці його розбудили, дали їсти й зараз подалися в дорогу. Як заїхали в Московщину, почали вступати до московських осель. Остап мав нагоду придивитися до москалів та порівняти їх самих і їх життя до українців. Вразило його, що в Московщині все сумне, похмуре, одягнене в брудні ганчірки, в чоловіків — червоні заялозені сорочки поверх штанів, не кращі дівчата та молодиці. І пісня така якась дивна, ні сумна ні весела, не така, як в Україні.
Лежачи нераз у часі нічлігу в московській хаті на лаві під вікном, він повертався з боку на бік, не міг заснути, не було чим дихати, блощиці лазили по всьому тілі, кусали до крови. Придивившися до тієї московської нечистоти, Остап не міг їсти того, що йому давали. Їв тільки яйця.
Як уже приїхали до Петербургу, Остап був марний, виснажений. Дотого в дорозі обдерся, із нього звисало саме ганчіря. Таким не можна було йому стати перед директором хору, тимто й повели його в парню, обмили з болота, вимастили, обстригли й оголили, одягли в свіже білля й одежу, дали кілька днів відпочити і щойно тоді повели до директора.Директор не міг налюбуватися Остаповим голосом. Москалям заплатив за такий набуток добрі гроші, а Остапа, не питаючись, звідкіля він, чи добровільно приїхав, чи ні, почали зараз учити початків співу та музики.
Царський хор славний був із добору співаків та доброго вишколу. Найбільше тут було українців. Пізнати це було по їх мові.
Остапові тут не подобалося. Мусів ломати собі язика до московської мови. А землячки з України, що були з ним у хорі, хоч не могли наломати своєї мови до московщини, береглись, щоб по-українському не говорити. Остапа примістили з іншими хористами у крилі царської палати й мучили пробами від ранку до ночі. Боячись, щоб не втік, директор казав його пильнувати, нікуди не пускати.
Північне мрячне підсоння відбивалося погано на настроях Остапа. Все тут не таке, як в Україні. Ні сонця, ні неба. Заєдно сірі облаки, духота. Він не розумів, як тут люди живуть! Думав, що сам тут марно загине і йому бувало на душі дуже важко.
Науку співу присвоював собі скоро. Незабаром став між першими співаками: його назначили до тих вибраних, що їх кликали в покої цариці співати на великі свята. Цариця звернула на Остапа свою увагу.Раз після виступу хору перед нею, підійшла до нього, погладила попід бороду, подивилась йому в очі і спитала:
— Відки, хлопче?
— З України, козак.
— Ти вже тут довго?
— Цього літа зловили мене якісь кацапи й насилу сюди привезли.
Від цих смілих слів, та ще висловлених по-українськи, всі, що були коло цариці, зжахнулись. Директор люто поглянув на Остапа, що спокійно дивився цариці в очі. А цариця, якій сподобався і вродливий парубок і його голос, ласкаво питала дальше:
— А, ти ще не знаєш по-русски?
— Не знаю, і, либонь, ніколи не навчуся. Тяжко. Та й мова мені не подобається. Наша, українська краща.
І знову всі з переляку затетеріли. Директор то блід, то червонів. А цариця розсміялася від цих простих відповідей парубка.
— Степовик! — сказала до свого фельдмаршала Патьомкіна[1] — не зараз освоїться…
— Освоїться, ваша царська величносте, — впевняв царицю її любчик, — ми про це подбаємо.
Остап скипів, а тимчасом цариця відійшла з Патьомкіном дальше._-_page_29.jpg)
Такі думки страшно його бентежили та злючою гадюкою під саме серце всисалися та кров із нього смоктали. Душа бунтувалась від таких думок. Вони затроювали йому життя, і він почав на очах нидіти.
——————
- ↑ Григорій Патьомкін, коханець цариці Катерини II.; кажуть, що він був підстаршиною в московському війську, але цариці так сподобався, що вона його зробила князем, опісля фельдмаршалом (польовим маршалом) московського війська; якийсь час Катерина в усьому його слухала та його одного боялася. Коли Катерина переїздила Україну байдаком по Дніпрі, то Патьомкін, щоб їй показати, як Україна піднеслася культурно під його управою, казав понаставляти над Дніпровими берегами мальовані декорації сіл, на яких були понамальовувані прегарні села. З того пішла опісля у світ приповідка — „Патьомкінські села”. Патьомкін був великим ворогом України й козацтва, особливо — запорозького. За його намовою Катерина дала наказ генералові Текелі, щоб зайняв та зруйнував Запорозьку Січ „без проливу крови”, як стояло в наказі. При руйнуванні Січі Патьомкін чимало поживився зрабованим добром запорозького війська.
Русска мова — московська мова.
- ↑ Грицько Нечоса — назва Патьомкіна. В тому часі між московськими панами завелася була мода вступати до січового товариства, а кожний січовий товариш мусів належати до одного із 38 куренів, який собі сам вибирав. Григорій Патьомкін, тоді вже генерал і князь, вибрав собі „кущівський курінь” і листом із 15. квітня 1772 р. прохав кошового Петра Кальнишевського, щоб його до того куреня вписав, звав у листі кошового „батьком”, обіцював берегти запорозьких прав і вірно служити січовому товариству. Запорожці приняли Патьомкіна до себе й багато собі з цього обіцювали. На Січі прозвали Патьомкіна (там кожний мусів дістати якесь прізвище) „Грицьком Нечосою” тому, що носив велику перуку на голові й не потребував чесатися.