Україна в минулому/8/Віктор Філоненко

◀ Родина Реріхів і Київський музей західного та східного мистецтва

Україна в минулому. Випуск VIII Віктор Філоненко (Ярослав Дашкевич)

До питання про походження і значення етноніма “чумак” ▶

1996

ЯРОСЛАВ ДАШКЕВИЧ

ВІКТОР ФІЛОНЕНКО

Як сьогодні пам'ятаю свою першу зустріч з Віктором Йосиповичем Філоненком. Під готель львівського “Інтуриста”, закінчуючи напружену автобусну подорож по Польщі та Чехословаччині, підкотив туристичний “Ікарус”. З нього вискочив моложавий на вигляд високий стрункий чоловік, сердечно привітав мене і почав розпитувати, як дістатись на найвищу точку Львова — Високий Замок. За ним, важко дихаючи, вирвалась із розпеченої машини (це був досить спекотливий кінець вересня 1964 р.) невеличка, вимучена багатоденною незручною дорогою, немолода вже дружина — Ванда Йосипівна. Віктор Йосипович випромінював енергію і допитливість, рвався на вузькі вулиці давнього міста, Ванда Йосипівна мріяла тільки про спокійний відпочинок. Через три місяці проф. Філоненко починав дев'ятий десяток життя, дружина була щонайменше на двадцять років молодша.

Швидким, завжди в русі, завжди сповненим бажання дізнатись, побачити щось нове, поділитись свіжими враженнями, науковими і ні тільки науковими новинами — таким назавжди залишився в моїй пам'яті один з найпривабливіших кримознавців останніх десятиріч, мовознавець і етнограф В. Й. Філоненко.

Інтерес до Криму, до народів, що його населяють, підштовхнув мене до пошуків Філоненка, відомого мені своїми працями. Знайшов я його окружним шляхом у П'ятигорську. 1963 р. почалося наше листування, яке тривало майже п'ятнадцять років. Десятки насичених цінними відомостями листів (Віктор Йосипович мав блискучу пам'ять, а писати йому було про що) збереглись у мене, очікуючи кращих часів, коли хоча б невелику добірку з них можна буде опублікувати.

Віктор Йосипович був безмежно й безконечно, до кінця свого життя (остання наша зустріч відбулась весною 1977 p., коли професор вже тяжко хворів) закоханий у Крим — край своєї молодості і зрілості. Цю беззавітну любов до Криму, до його справжніх автохтонів, він зумів прищепити мені. Вереснева 1973 р. зустріч у Сімферополі (звичайно ми зустрічались через рік-два у П'ятигорську чи в Нальчику) сприймалась моєю дружиною Людмилою як своєрідна передача естафети. Віктор Йосипович знайомив нас не тільки з тінистими вулицями міста, в якому йому багато про що говорив майже кожен старий будинок, але й з представниками давніх кримських громад: кримчацької — Левом Ісаковичем Кая та Борисом Михайловичем Ачкиназі, караїмської — Семітою Ісаківною Кушуль (тоді вони ще зустрічались всі разом). Не знаю, чи вдалось мені прийняти — у повному розумінні слова — естафету з рук Віктора Йосиповича, але кримська проблематика зайняла важливе місце в моїх наукових інтересах. І це, безсумнівно, завдяки незабутньому професорові.

Ми багато говорили про Крим, про Північний Кавказ — довгими вечорами на його квартирі в П'ятигорську, в будиночку друзів у Нальчику, під час багатогодинних прогулянок по Нальчику, Долинську, П'ятигорську (він завжди крокував бадьоро і швидко, практично не втомлюючись), автобусних поїздок у Підельбрусся (в Терскол) чи у Верхню Балкарію. Всі ці розмови, записи про них, як і сотні сторінок листів, списаних дрібним стислим почерком, — ще треба осмислити. Мені приємно усвідомлювати, що я зміг посприяти друкуванню праць В. Й. Філоненка у київських (“Архіви України”) і варшавських (“Rocznik Orientalistyczny”) журналах. Спільно написана рецензія у бакинській “Советской тюркологии” стала проявом наукової співпраці. Під сумним і гірким враженням повідомлення про відхід Віктора Йосиповича в кращий світ я написав некролог, призначений для американської та французької наукової преси, який так і не був (зі зовсім незрозумілих для мене причин) опублікований. Ось цей текст.

* * *

30 вересня 1977 р. у П'ятигорську на Північному Кавказі помер Нестор радянських сходознавців, видатний український тюрколог і славіст професор Віктор Йосипович Філоненко.

В. Й. Філоненко прожив довге і не зовсім звичайне життя. Його ім'я — ім'я мовознавця й етнографа-практика — записане великими літерами в багатьох галузях сходознавства. Народився він у Тулі 1 грудня (19 листопада за старим стилем) 1884 р. в українській селянській сім'ї, що емігрувала на заробітки з околиць Черкас до Росії. Дід В. Й. Філоненка чумакував у Степовій Україні, в Криму — пам'ять про саме таке своє походження і професію предків учений проніс через усе життя.

В. Й. Філоненко був типовим представником “старої школи” у сходознавстві. Закінчив він два факультети — східний (арабсько-персько- турецько-татарське відділення) й історико-філологічний (слов'янсько- російське відділення) Петербурзького університету. Його вчителями були такі величини в науці, як В. Бартольд, В. Меліоранський, В. Смірнов, О. Шахматов, І. Бодуек-де-Куртене. В. Й. Філоненко готувався — і його готували — до дипломатичної кар'єри, але раптом щось змінилось і 1908 р. він несподівано опинився в Уфі. В 1908–1915 pp. займався там педагогічною та науковою роботою, вивчаючи мову й етнографію башкирів, марійців і удмуртів. З 1911 р. почав друкувати свої наукові дослідження.

Наступні двадцять років (1915–1935) В. Й. Філоненко провів у Криму, куди прибув на посаду викладача Сімферопольської гімназії і татарської вчительської семінарії (в ній він викладав, між іншим, кримськотатарську мову). З 1921 р. він — приват-доцент кафедри перської мови та літератури Кримського університету (пізніше — Кримського педагогічного інституту); з 1925 р. — професор цієї ж кафедри, а також завідуючий відділом татарської мови та літератури інституту; з 1932 р. — завідуючий кафедрою мовознавства. У Кримському університеті у 1921 р. він створив і очолив Кабінет сходознавства з цінною колекцією давніх ярликів і рукописів кримськотатарською мовою, зі збіркою -етнографічних експонатів. В. Й. Філоненко взяв активну участь у діяльності Таврійського товариства історії, археографії та етнографії (до 1929 p., тобто, аж до ліквідації товариства, був заступником голови). У 1930 р. був вибраний науковим співпрацівником Кримського науково-дослідного інституту. За роки роботи в Криму В. Й. Філоненко зібрав значний лінгвістичний і фольклорний матеріал про кримських татар, кримчаків, караїмів, циганів. Цей матеріал тільки частково був опублікований при житті дослідника. У роки проживання в Криму перед очима В. Й. Філоненка пройшло все жахіття громадянської війни, голоду 1921–1922 pp., боротьби проти т. зв. велі-ібрагімовщини, нового голоду 1931–1933 pp. Наближались всеохоплюючі чистки націоналістів, контрреволюціонерів, зрадників, антирадянських елементів.

Ніби в полоні передчуття, В. Й. Філоненко разом з дружиною у 1935 р. залишили Сімферополь — всього за кілька місяців до ліквідації відділення татарської мови та літератури Педінституту, арешту і розстрілу друзів В. Й. Філоненка, а також його колег по інституту відомих тюркологів Б. Чобан-заде, Г. Айваза, О. Акчокракли. У 1935 р. В. Й. Філоненко був вибраний дійсним членом Каракалпацького науково-дослідного інституту в Турткулі. В інституті — до його закриття 1936 р. — В. Й. Філоненко керував групою національної школи та етнографії. Він брав участь у комплексній експедиції для вивчення Каракалпакії (матеріали експедиції не були опубліковані). У Турткулі В. Й. Філоненко завідував також кафедрою мови та літератури Каракалпацького педагогічного інституту.

У 1936–1942 pp. він — професор Кабардино-Балкарського педагогічного інституту в Нальчику, в якому завідував кафедрою російської літератури. У 1939 р. В. Й. Філоненко очолив лінгвістичну експедицію в Балкарію. Німецька окупація і майже трилітнє “попереднє” ув'язнення у підвалах НКВС (причиною арешту став візит, нанесений В. Й. Філоненку німецькими колегами-сходознавцями, серед яких був монголіст світової слави Н. Поппе), на щастя, не підірвали моральних і фізичних сил вченого.

З 1945 р. В. Й. Філоненко — професор російської мови та літератури, згодом латинської мови П'ятигорського педагогічного інституту іноземних мов. У цьому ж інституті він пропрацював до кінця життя, продовжуючи лінгвістичне й етнографічне вивчення тюркських народів Кавказу і Криму. Похоронений Віктор Йосипович у П'ятигорську^[1].

Всебічна наукова підготовка, дуже широке коло інтересів, глибока ерудиція відбились на діапазоні наукових досліджень В. Й. Філоненка, з яких — попри несприятливі умови — близько 90 були опубліковані у пресі. Поряд з лінгвістичними, тут етнографічні і фольклористичні праці, розвідки з галузі історичного джерелознавства і літературознавства. Окрім тюркологічних — публікації, присвячені іранській філології, угрофінам, циганам, українській та російській філології.

Повноцінний огляд наукової спадщини В. Й. Філоненка неможливий без усвідомлення тих глибоко гуманних і демократичних позицій, з яких він підходив до об'єктів своїх досліджень. У цьому відношенні він був поганим учнем деяких своїх учителів. В. Й. Філоненка, наприклад, глибоко обурювало те підкреслено холодне і зверхнє почуття вищості і навіть ненависті, з яким ставився до “інородців” такий, безперечно, видатний учений, як тюрколог-історик В.Смірнов. Глибоким щирим теплом віяло від особистих контактів В. Й. Філоненка з представниками різним малих народів — башкирами, кримськими татарами, караїмами, кримчаками, балкарцями, кабардинцями. Часто вони переростали у тривалі дружні стосунки. Він ніколи не міг змиритися з думкою про те, що цілі народи — в силу якихось надуманих, фальшивих і злочинних концепцій — мали бути репресовані. Долю кримських татар і балкарців брав близько до серця. Думка про варварське винищення кримчаків викликала у нього приступи справжнього душевного болю.

Етнографічним вивченням марійців (черемисів) та удмуртів В. Й. Філоненко зайнявся на порозі своєї наукової діяльності, значною мірою за дорученням Російського антропологічного товариства при Петербурзькому університеті й Уфимського товариства краєзнавства. Так виникли дослідження: “Языческие верования черемис Уфимской губернии” (Вестник Оренбургского учёного округа. — 1912. — №1), “Погребальные и свадебные обряды черемис Уфимской губернии” (Там же. — 1912. — №2); “Праздник “кюсе” у восточных черемис. Из отчёта о поездке в Бирский уезд к язычникам-инородцам летом 1912 г.” (Там же. — 1912. — № 7-8), “У язычников-инородцев Уфимской губернии” (Уфа, 1914). Невелика монографія “Башкиры” (Уфа, 1914) назавжди закріпила за В. Й. Філоненком почесний титул “патріарха башкирознавства”, яким нагородила його башкирська наука.

Двадцятиліття, проведене в Криму, який, зрештою, в 50–70-х pp. В. Й. Філоненко відвідував майже щорічно, було дуже плідним. Відштовхуючись від етнографічної і фольклористичної проблематики, вчений поступово прийшов до лінгвістичних досліджень. Його увагою заволоділи різні народи Криму. Захоплення Кримом і кримською тематикою В. Й. Філоненко зберіг до кінця свого довгого життя.

З етнографічно-мовознавчим вивченням кримських татар пов'язані такі праці В. Й. Філоненка, як : “Детские игры крымских татар” (Известия Таврической архивной комиссии. — Симферополь, 1919. — № 56), “Загадки крымских татар” (Симферополь, 1926), “Песни крымских татар” (Известия Таврического общества истории, археологии и этнографии. — Симферополь, 1927. — Т. 1), “Тамги татарских кладбищ г. Евпатории” (Симферополь, 1928). За межами Криму були опубліковані статті “Загадочная страница из истории военного судопроизводства 60-х гг. [XIX в.] и отражение её в татарской песне о Сейдамете” (Учёные записки Кабардино-балкарского педагогического института (факультет языка и литературы). — Нальчик, 1941. — Вып. 1) і “Тюрки Крым — песня о выселении татар из Крыма в Турцию в I860 г.” (Там же)^[2]. Всі праці В. Й. Філоненка, присвячені кримським татарам, проникнуті глибоким співчуттям до трагічної долі цього народу.

Кримським караїмам, з якими В. Філоненко тривалий час підтримував дружні зв'язки, він присвятив публікації: “Аталар созы — караимские пословицы и поговорки” (Известия Таврического общества истории, археологии и этнографии. — Симферополь, 1927. — Т. 1), “Материалы по изучению караимской народной поэзии” (Симферополь, 1930), на які свого часу позитивно відгукнулись спеціалісти (наприклад, польський тюрколог Т. Ковальський). Подібно ж нарис “Крымские цыгане” (Записки Коллегии востоковедов Академии наук СССР. — Ленинград, 1930. — Т. 5) отримав високу оцінку О. Баранникова.

Вже в останні роки життя увагу В. Й. Філоненка привернула майже зовсім знищена німецькими окупантами етнічна спільнота кримських євреїв-тюркофонів, кримчаків, яким він присвятив свої “Крымчакские этюды” (Rocznik Orientalistyczny. — Warszawa, 1972. — Т. 35. — № 1). Цією працею, можна без перебільшення сказати, почався своєрідний ренесанс студій над кримчаками.

Про те, наскільки всебічно уявляв собі дослідник вивчення мов, етнографії та фольклору народів Криму, свідчать його дві узагальнюючі праці “Народы Крыма и их изучение” (Симферополь, 1931) й “Очередные задачи современной крымской этнографии” (Симферополь, 1931). Треба дуже шкодувати, що висунуті В. Й. Філоненком завдання не були зреалізовані у довоєнний період, позаяк остання війна і післявоєнні роки остаточно перекроїли етнографічну карту Криму 30-х pp.

Переїзд на Північний Кавказ розширив тюркологічну тематику В. Й. Філоненка. У центр його кавказьких інтересів потрапила мова і фольклор балкарців, до долі яких дослідник поставився також з великим співчуттям. Балкарській мові і народній творчості сходознавець присвятив декілька окремих досліджень: “Загадки горцев Северного Кавказа. Таулу элберлэ” (Учёные записки Пятигорского государственного педагогического института. — 1957. — Т. 15), “Вопросы синтаксиса балкарского языка” (Там же. — 1966. — Т. 21) і “Балкарский язык и его диалекты” (Rocznik Orientalistyczny. — Warszawa, 1975. — Т. 37. — № 1). В. Й. Філоненко — автор першої в світі наукової граматики балкарської мови (Грамматика балкарского языка. Фонетика и морфология. — Нальчик, 1940), а також головний автор і редактор фундаментального тому “Материалы и исследования по балкарской диалектологии, лексике и фольклору” (Нальчик, 1963), авторство якого (що характерно для умов, в яких довелось працювати вченому) він був змушений відстоювати шляхом судового процесу.

Свідченням іраністичної лінії досліджень В. Й. Філоненка є, насамперед, укладена ним “Персидская хрестоматия. Ч. 1.” (Симферополь, 1922). Арабістичні задуми В. Й. Філоненка залишились нереалізованими. Зібравши у Балкарії колекцію арабських релігійних текстів, він мріяв провести детальний текстологічно-лінгвістичний аналіз з метою визначити ті зміни, які внесли в них північнокавказькі переписувачі. Свої арабістичні й іраністичні знання вчений широко використовував у дослідженнях орієнталізмів російської лексики, а також в ономастичних працях.

Цих ономастичних екскурсів було небагато, однак всі вони характерні оригінальною постановкою питання і самостійним вирішенням проблем. Тут слід згадати праці: “К вопросу о происхождении и значении слова “тат” (Известия Таврического общества истории, археологии и этнографии. — Симферополь, 1928. — Вып. 2), “К вопросу о происхождении и значении термина "Уфа”” (Учёные записки Пятигорского государственного педагогического института. — 1957. — Т. 15), “К вопросу этимологического анализа тюркских гидронимов Крыма” (Там же. — 1963. — Т. 28), “К вопросу этимологии названий Эльбрус и Шат” (Учёные записки Пятигорского государственного педагогического института иностранных языков (русский язык и литература). — 1967).

Була ще одна сторінка діяльності В. Й. Філоненка, якою він гордився — вона відображала його глибоку повагу до своїх предків і української культури. Ще 1914 p., коли в Україні було заборонене святкування століття з дня народження Т. Шевченка, він надрукував в далекій Уфі статтю про великого поета (Уфимский вестник. — 1914. — № 45). У Сімферополі “свій” Кабінет сходознавства він уважно комплектував україномовною науковою літературою. Попри майже непереборні перешкоди і ризик, В. Й. Філоненко розшукав у Долинську біля Нальчика, на закритій території могилу класика української літератури Марко Вовчок — для цього йому довелося перелізти через таємничий паркан, який оточував дачу, що перебувала у віданні НКВС. Завдяки професору могилу упорядкували, встановили погруддя. Він став ініціатором відкриття бібліотеки-музею Марко Вовчок у садибі в Долинську, де письменниця провела останні роки свого життя^[3]. А в 1942 р. він писав у нальчицькій газеті про Марко Вовчок як про співця вільної України (Социалистическая Кабардино-Балкария. — 1942. — № 176). 1956 р. у Нальчику побачила світ брошура В. Й. Філоненка “Марко Вовчок. Жизнь и творчество”. В останні роки життя він зміцнив свої зв'язки з українською наукою. Якщо в 20-х pp. його українське середовище в Криму визначали такі вчені, як члени-кореспонденти Академії наук у Ленінграді І. Линниченко і A. Маркевич, то тепер він знайомився з людьми нової формації, а також тими, котрих у Нальчик привела нелегка доля (серед них був і багатолітній в'язень сталінських тюрем і таборів Ю. Шухевич). На сторінках київського журналу “Архіви України” (1967. — № 1) B. Й.Філоненко опублікував статтю “Наукова діяльність Таврійської наукової архівної комісії і Таврійського товариства історії, археології та етнографії (1887-1929 pp.)”. Він був співпрацівником першого видання “Української радянської енциклопедії”. Коли, у зв'язку зі завершенням 18-томника, редакція енциклопедії у 1968 р. розіслала своїм авторам спеціально виготовлений металевий значок, В. Й. Філоненко довго носив його на лацкані піджака, підсміюючись, що це єдиний орден, якого він удостоївся за все життя. Він щиро цікавився досягненнями української емігрантської науки, особливо працями одного з найбільш відомих його представників О. Пріцака, безпосередній контакт з яким В. Й. Філоненка перервався “через незалежні обставини”.

Драма В. Й. Філоненка як ученого полягала в його безмежній делікатності і скромності. Хоча протягом багатьох десятиріч він підтримував дружні особисті і письмові зв'язки з багатьма відомими сходознавцями Росії, допомагав їм порадами, матеріалами, рідкісними виданнями, однак ніколи не використовував цих зв'язків для того, щоб “пробитися” на сторінки московських та ленінградських сходознавчих видань, куди його, правду кажучи, і не запрошували. Саме в цих обставинах причина того, що опублікував В. Й. Філоненко значно менше праць, ніж дозволяли його потенційні можливості. Його цінні і оригінальні праці друкувалися в маловідомих і малотиражних провінційних виданнях, перетворюючись на бібліографічну рідкість вже у момент виходу в світ, — і рідко доходили до широких кіл дослідників. Для прикладу можна згадати хоча б про те, що такий солідний бібліографічний покажчик, як “Sovietico-Turcica. Beiträge zur Bibliographie der türkischen Sprachwissenschaft in russischer Sprache in der Sowjetunion 1917–1957” (Будапешт, 1960) реєструє тільки три праці В. Й. Філоненка, хоча публікацій, що заслуговували на увагу, було на той час близько двох десятків. У “Библиографическом словаре советских востоковедов” (Милибанд С. Ук. соч. — Ленинград, 1977) для В. Й. Філоненка взагалі не знайшлося місця. Цінне й добросовісне дослідження угорського сходознавця Е. Шюца, присвячене кримським татам — “The Tat People in the Crimea” (Acta Orientalia Hung. — Budapest, 1977. — T. 31. — № 1), наприклад, було написане без врахування тих не менш добросовісних і цінних відомостей, які ще в 1927 р. повідомив В. Й. Філоненко. Навіть дуже тепло (але й похапцем) написаний некролог В. Й. Філоненку, що вийшов з-під пера відомого російського тюрколога М. Баскакова (Советская тюркология. — Баку, 1977. — № 5), рябіє помилками. Дійсно щасливим збігом обставин треба вважати те, що на тонкі фонетичні спостереження В. Й. Філоненка над балкарською мовою звернув увагу О. Пріцак у статті “Die ursprünglichen Vokallängen im Balkarischen” (Jean Deny Armağan. — Ankara, 1958) — що і стало початком дискусії про важливу лінгвістичну проблему, дискусії, не завершеної ще й досі.

Умови життя і праці вченого могли бути ліпшими. Дві невеликі кімнати, з яких одна служила і спальнею, не могли вмістити навіть бібліотеку вченого, частину якої він був вимушений тримати у підвалі. (Ще за життя 1500 томів книг і декілька давніх рукописів, серед них також Коран, переписаний у Дагестані в XVII ст., В. Й. Філоненко передав у бібліотеку Сімферопольського державного університету і в Кримський обласний архів; після його смерті дружина передала бібліотеці ще 1000 томів, а архіву — тексти лекцій, доповідей, фотографії).

Майже до останніх років життя (тобто до 1975 p., коли стан В. Й. Філоненка погіршився) вчений був дуже рухливим, цікавився різними проявами наукового і громадського життя. Практично щороку, його можна було зустріти у Криму, в Києві, у Москві. Як турист їздив у Польщу, Чехословаччину, Східну Німеччину, Фінляндію — таким чином проявлялась туга за невідомими йому країнами (тільки в 1914 р. він мав можливість побувати у Туреччині, де, між іншим, зустрівся з відомим вірменським письменником і громадським діячем В. Папазяном). Він часто брав участь у наукових конференціях, на яких його слухали з великою увагою. Правда, так бувало не завжди. В. Й. Філоненко був дуже здивований тим, що в січні 1971 р. йому, майже сучаснику відомого українського сходознавця А. Кримського і найстаршому радянському тюркологу, Інститут мовознавства Української РСР (директором якого був відомий І. Білодід) не дозволив виступити на ювілейній сесії в Києві, присвяченій 100-річчю з дня народження А. Кримського. У листопаді 1974 р. власний 90-літній ювілей не дозволив йому взяти участь у Середньоазійській ономастичній конференції в Бухарі, де він хотів виступити з доповіддю про походження слова “чумак” (доповідь так і залишилась неопублікованою^[4]. Цю доповідь він розглядав як своєрідний підсумок свого творчого шляху і як символічний прояв поваги до своїх предків, що мандрували степовими дорогами. В. Й. Філоненко неодноразово отримував персональні запрошення на міжнародні сходознавчі з'їзди (в Бухаресті, Парижі), на сесії Permanent International Altaic Conference (наприклад, у Страсбурзі) — він не відмовлявся від участі, але не міг скористатися запрошеннями через перешкоди, що йому чинились.

Можливо, саме тому, що наукова діяльність професора Віктора Йосиповича Філоненка проходила у своєрідних напівсутінках, ми тільки тепер, коли його немає між нами, починаємо розуміти важливість і значення його наукової творчості^[5] .

* * *

“Крымчакские этюды” В. Й. Філоненка (1972 p.) — одне зі свідчень того, з якою постійністю і наполегливістю вчений повертався до вибраних ще в кримські роки головних напрямків своєї наукової діяльності. Адже кримчаки “як особлива етнічна група євреїв- равіністів, що належали до найдавніших мешканців Кримського півострова” (цитата з “Крымчакских этюдов”), привернули його увагу ще в кінці 20-х pp. Тоді, у 1928 p., він записує від своєї студентки З. Зенгін дев'ять кримчацьких пісень, що пролежали в приватному архіві В. Й. Філоненка більше 40 років доти, поки вони не змогли побачити світ і перетворитися в унікальне свідчення поетичної творчості майже цілком винищеного народу.

Одна думка з “Крымчакских этюдов” В. Й. Філоненка наштовхувалась і наштовхується тепер на якийсь глухий опір — це його твердження про самостійність кримчацької мови як окремої тюркської. Мені здається, що тут треба бути послідовним: якщо ми погоджуємося з існуванням окремої східнокараїмської (тобто фактично кримськокараїмської) мови — а ця теза вже міцно закріпилась у науці, хоч лінгвістичні критерії, що диференціюють її від кримськотатарської мови, залишаються не дуже чіткими і все ще не з'ясованими до кінця — ми маємо повне право вважати кримчацьку мову окремою класифікаційною одиницею. Окрім суто мовознавчих критеріїв, у даному разі певну роль повинні відігравати також соціолінгвістичні фактори, які все більше важать у сучасній науці про мову й, іноді, стають визначальними при вирішенні спірних лінгвоетнічних проблем. Складність питання полягає в тому, що пам'яток кримчацької мови залишилось надзвичайно мало (хоч надія на несподівані знахідки серед нерозібраних чи погано розібраних і лінгвістично до кінця неосмислених фондів кримської гебраїки ще існує). Слід, однак, погодитися і з тим, що для відмови від висунутої В. Й. Філоненком тези потрібні нові переконливі докази. Вивчення мов кипчацької підгрупи, до якої і належить кримчацька, доводить, що лінгвістично диференціюючі ознаки між мовами (наприклад, між мертвою тепер вірмено- кипчацькою і хронологічно відповідною їй кримськотатарською) іноді стають ледь помітними. Але час, коли всі “татарські” (тобто фактично кипчацькі) мови можна було розглядати як єдину “татарську” мову з багатьма діалектами і говірками, в тюркології остаточно минув, а соціолінгвістичні аргументи (безсумнівне тривале існування окремої етнічної й етнографічної групи кипчаків) ігнорувати немає сенсу.

Свої “Крымчакские этюды” В. Й. Філоненко доповнив невеликою і скупою (нечисленною через невивченість проблеми) бібліографією. Хочеться розширити її ще кількома назвами. До здогадок про кримчаків треба додати свідчення А. Скальковського про “карасубазарських євреїв, що говорять й одягаються по-татарськи і не належать до давньої іспанської синагоги” (Скальковский А. Пространство и народонаселение Новороссийского края в 1845 году // Новороссийский календарь на 1849. — Одесса, 1848. — С. 357); етногенетичні побудови А. Краусгара, в яких певне місце займають євреї України, що користуються “ламаним татарським діалектом” (Kraushar A. Historia Żydów w Polsce. — Warszawa, 1865. — Т. 1. — S. 51); спробу В. Радлова охарактеризувати мову кримчаків (Radloff W. Vorläufiger Bericht über eine wissenschaftliche Reise in die Krim im Jahre 1886 // Bulletin de l'Académie imp. des Sciences de St.-Petersbourg. — 1887. — T. 31. — № 4. — Col. 549–550); публікацію грамоти для євреїв-кримчаків (Гидалевич А. Два ханские ярлыка, принадлежащие общине евреев-крымчаков в Карасубазаре // Известия Таврической учёной архивной комиссии. — Симферополь, 1918. — № 55. — С. 175–176). Накінець, існує дуже цікавий опис зустрічі з кримчаком десь на початку 90-х pp. XIX ст., зроблений одним з найбільших українських письменників нового часу (і професором Краківського університету) Б. Лепким (Б. Лепкий. Казка мого життя. — Бережани. — Краків, 1941. — С. 168–171): кримчак-возій, що попав на Західне Поділля і виглядав як “правдивий, старий балаґула з часів Антона Шашкевича. Руде волосся, вус по-козацьки в долину, бороди нема, а шаравари широкі, як козацька матня”, “затягнув пісню довгу, довгу, як та полева доріжка, що бігла перед нами, мрійливу, як вечір, сумну, як спогад про мололі літа […] така ніжна, як те павутиння, що над стернею літає. До наших пісень неподібна”. Балаґула, який декламував також уривки з купленої на ярмарку в Балті “Енеїди” І. Котляревського, говорив, що пісня його хозарська, та й самого себе вважав потомком хозарів (“я не з цих чорних жидів, що те, через Польщу з Еспанії прийшли, я з хозар. Тамті купці, у них Богом гріш, а ми любимо коні, природу, дороги. Тамті — чорні, а ми — руді”), а це переконання зміцнив у ньому його равин.

Останнє слово про кримчаків ще не сказано. Однак і тоді, коли будуть підбивати хоча б проміжні підсумки кримчакознавства, без імені В. Й. Філоненка не обійтись.

——————

1. У травні 1985 р., коли в Нальчику проходив XII пленум Радянського комітету тюркологів, я відвідає його могилу, на якій споруджено надгробок з портретом професора.
2. До речі, майже весь тираж цього видання загинув під час війни, в 1942 р., коли згоріла бібліотека Кабардино-балкарського педагогічного інституту.
3. Вже після смерті В. Й. Філоненка садиба була по-варварськи знищена. Із цілого єдиного комплексу залишився тільки один будиночок. Цей “захід” було проведено для того, щоб припинити існування української загальнодоступної бібліотеки, розміщеної у другій хаті комплексу.
4. У мене збереглася копія тексту доповіді, що публікується окремо в даному збірнику.
5. Літературу про В. Й. Філоненка, яку перелічив О. Кононов у "Библиографическом словаре отечественних тюркологов. Дооктябрьский период" (Москва, 1978. — С. 273) можна доповнити (окрім вже вказаних публікацій) такою: Дашкевич Я. Книжечка з автографом Вртанеса Папазяна // Erekoyan Erevan, 1971. — 21 липня (вірменською мовою); Фонд Філоненка // Літературна Україна. - Київ, 1974. — 9 липня; Dubiński A. Jubileusz seniora radzieckich turkologów // Przegląd Orientalistyczny. — Warszawa, 1975. — № 2. — S. 198 (радянська преса не відреагувала на 90-річчя В. Й. Філоненка); Памяти професора В. Й. Филоненко // Учитель. — Пятигорск, 1977. — 10 октября; Dubiński A. W. J. Filonienko (1884–1977) // Przegląd Orientalistyczny. — Warszawa, 1978. — № 2. — S. 201.