Україна в міжнародних відносинах/1/Армія Крайова

◀ Аріанство

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 1 під ред. Миколи Варварцева Армія Крайова (І. І. Ільюшин)

Армія польська в СРСР ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2009

Армія крайова – польська підпільна військова організація, що діяла на окупованій гітлерівцями території Польщі та Західної України й Західної Білорусі в часи Другої світової війни. Створена 14 лютого 1942 шляхом об’єднання «Союзу збройної боротьби» з іншими конспіративними польськими формуваннями. Підпорядковувалася Верховному головнокомандувачеві та урядові Польщі на еміграції, що з липня 1941 перебував у Лондоні. Рішення щодо поточних дій приймалися у Варшаві головним комендантом АК, функції якого виконували Ст.Ровецький («Грот») – до 30 червня 1943, Т.Коморовський («Бур») – до 2 жовтня 1944, Л.Окулицький («Неджвядек») – до часу видання наказу про розформування АК 19 січня 1945. На відміну від партизанських боївок АК була єдиною силою, що формально могла вважатися продовжувачем традицій довоєнного Війська Польського.

Після нападу Німеччини на СРСР і вступу останнього до антигітлерівської коаліції польський емігрантський уряд, а потім і АК були змушені визнати СРСР — свого колишнього ворога — союзником. Офіційно Польща вела війну лише з гітлерівською Німеччиною. Навіть після розірвання Москвою в односторонньому порядку дипломатичних відносин з «лондонським» еміграційним урядом Польщі Радянський Союз залишався для поляків «союзником наших союзників». Командування АК найбільші зусилля зосереджувало на підготовці загально-державного антигітлерівського повстання, яке мало вибухнути в той момент, коли поразка Німеччини внаслідок ситуації на фронті або якихось інших причин стала б безсумнівною. Командувачі АК вважали, що передчасний виступ спровокував би лише дуже великі репресії з боку гітлерівських властей та послабив би і без того виснажене багаторічною окупацією польське суспільство. Через це тривалий час вони погоджувалися тільки на такі масштабні збройні дії, які мали характер самооборони. Так було під час масових переселень цивільної людності, здійснюваних гітлерівцями на Замойщині 1942–43, або Апісля розпочатої Організацією українських націоналістів (бандерівською) і командуванням Української повстанської армії антипольської акції на Волині та в Східній Галичині 1943–44. Окрім підготовки до повстання, солдати АК знищували німецьких агентів, особливо небезпечних гітлерівських службовців, колабораціоністів, збирали розвідматеріали, займалися інформаційно-пропагандистською діяльністю, інколи нападали на в'язниці та звільняли заарештованих. Від 1942 у лісовій місцевості діяли загони АК, в яких її бійці здобували бойовий досвід.

1944 АК нараховувала до 350 тис. бійців. Командувач АК мав у своєму розпорядженні штаб, що складався з понад 30 відділів: керівництва диверсіями (Кедив), бюро інформації і пропаганди, розвідки, контррозвідки, зв'язку та ін. Організаціно-територіальна структура АК була поділена на кілька регіонів, які, у свою чергу, поділялися на округи, райони (районні інспекторати), повіти («обводи»), відділення («пляцувки»).

Навесні 1944, коли Червона армія вступила на землі Західної України, АК розпочала «посилену диверсійну акцію», план якої було затверджено наприкінці 1943. Згідно з цим планом, формування АК мали взяти активну участь у саботажно-диверсійній боротьбі проти гітлерівських військ під час відступу останніх з території Західної України, Західної Білорусі, Віленської обл. (Литва) та східних районів власне Польщі з тим, щоб заманіфестувати цим своє невід'ємне право на ці території. Пролита під час боїв польська кров повинна була стати важливим аргументом у справі післявоєнного врегулювання проблеми «східних кресів» Польщі на її користь. Втім, незважаючи на допомогу і заслуги загонів АК у боротьбі проти гітлерівських частин під час звільнення радянськими військами Ковеля, Львова, Вільнюса, Любліна (Польща) та інших населених пунктів, радянське військово-політичне керівництво поставилося до АК вороже. Ті з офіцерів та рядових АК, які не побажали скласти зброю та вступити до 1-ї Польської армії ген. З.Берлінга, підконтрольної СРСР, були заарештовані контррозвідкою «Смерш» та органами НКВС, а пізніше засуджені. Наприкінці війни в радянських в'язницях і таборах перебувало до 50 тис. поляків – учасників антигітлерівського руху Опору. Незважаючи на формальне розформування АК 1945, частина її колишніх членів продовжувала впродовж кількох повоєнних років діяльність, спрямовану на повернення країні самостійності, у підпільних організаціях «Нє» (Незалежність), «ДСЗ» («Делегатура Сил збройних»), «ВіН» («Воля і незалежність») та ін.

Літ.: Armia Krajowa w dokumentach 1939–1945. – Londyn, 1970–89, t.1–6; Korbońcski S. Polskie Państwo Podziemne: Przewodnik po podziemiu z lat 1939–1945. Paryż, 1975; Lisiewicz P.-M. Plan «Burza»: Wysiłek zbrojny Armii Krajowej 1944–1945. – Warszawa, 1990; AK i WiN przed sądami specjalnymi. – Poznań, 1993; Luczak Cz. Polska i Polacy w drugiej wojnie światowej. – Poznań, 1993; Armia Krajowa: Dramatyczny epilog. – Warszawa, 1994; Garlinski J. Polska w drugiej wojnie światowej. – Warszawa, 1994; Armia Krajowa: Rozwój organizacyjny. – Warszawa, 1996; Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny: Współpraca AK-WiN i UPA (1945—1947). – Warszawa, 1997; Armia Krajowa: Szkice z dziejów Sił і Zbrojnych Polskiego Państwa Podziemnego. Warszawa, 1999; Ільюшин І.І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. – К., 2001.

І.І. Ільюшин.