Україна в міжнародних відносинах/1/Велике князівство Руське

Матеріал з Вікіджерел

Велике князівство Руське – державне утворення, що охоплювало землі Київського воєводства, Брацлавського воєводства та Чернігівського воєводства, проголошене Гадяцьким договором 1658. Підлягало верховній владі польського короля на правах федеративної частини; разом з Короною Польською та Великим князівством Литовським утворювало Річ Посполиту трьох народів. Вища законодавча влада на території ВКР належала виборному парламентові – Національним зборам, а вища виконавча – пожиттєво обраному українськими станами і затвердженому королем гетьману, який виступав одночасно київським воєводою, першим сенатором князівства і старостою чигиринським. Під його командуванням перебували також збройні сили, що нараховували 60 тис. козаків (за пізнішими таємними домовленостями сторін та постановою сейму 1659 – 30 тис.) і 10 тис. найманого війська. Як і у Великому князівстві Литовському, тут встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія; формувався вищий судовий трибунал. ВКР отримувало право карбувати власну монету та вести самостійну внутрішню політику, однак право на зовнішньо-політичну діяльність Гадяцьким договором 1658 не передбачалося. Сенаторські посади мали право обіймати лише представники православної шляхти. На його території, як і в усій Речі Посполитій, церковна унія підлягала ліквідації, а церковне майно, захоплене раніше унійцями, поверненню православній церкві. Польським військам заборонялося розташовуватися на землях ВКР. Під час воєн польські війська вводилися на територію князівства за погодженням з гетьманом і перебували під його командуванням.

Уже після підписання Гадяцького договору 1658 українське керівництво прагнуло розширити території ВКР за рахунок введення до його складу Руського воєводства, Волинського воєводства та Подільського воєводства, урядові посади в яких мали по черзі обіймати шляхтичі католицького та православного віросповідання. Крім того, порушувалося клопотання про закріплення за гетьманом ВКР права призначати гетьмана наказного, який після смерті великого гетьмана успадковував би всю повноту влади. До прерогатив гетьмана також належало право скасування наданих без узгодження з ним земельних пожалувань і призначень на урядові посади, обмеження на його користь прав князівських родин, закріплення за козаками права проживати на території Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Однак польське керівництво не погодилося на збільшення території та розширення прерогатив уряду. Навпаки, до ратифікованого у травні 1659 сеймом Речі Посполитої варіанта Гадяцького договору 1658 не увійшло положення про власну монету ВКР, передбачалося лише карбування українським урядом польських грошових знаків; виняткова перевага православної шляхти в праві обіймання урядових посад поширювалася лише на території Київського воєводства, у Брацлавському та Чернігівському воєводствах передбачалося чергування представників православної та католицької шляхти, після смерті гетьмана українські стани мали обирати вільними голосами вже не його наступника, а лише 4 кандидатів, із яких король призначав главу виконавчої влади. З тексту угоди випало положення про ліквідацію Берестейської церковної унії 1596 та повернення колишнім власникам майна, відібраного унійцями у православного духовенства.

Літ.: Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // Зап. НТШ, 1909, т. 87-89; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. – К., 1998; Горобець В.М. Гадяцька унія 1658 року //Історія України, 1998, №38–39; Грушевський М.М. Історія України-Руси. – К., 1998, т.10; Горобець В.М. Гадяцька угода 1658 року у контексті міжнародних відносин //Київ. стар., 1999, № 1.

В.М.Горобець.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.