Україна в міжнародних відносинах/2/Євреї України

◀ Євразійське економічне співтовариство

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Євреї України

Єврейський антифашистський комітет ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЄВРЕЇ УКРАЇНИ — нащадки давніх іудеїв — народу, який уперше згадується у біблійному Старому Заповіті під своєю автентичною назвою «ісраель» (ізраїльтяни) або «беней-ісраель» (сини Ізраїлю). Територією стародавнього розселення Є. був Близький Схід. За переписом 2001 в Україні проживало 103591 Є. (1989 — 486,3 тис. осіб).

Перші єврейські переселенці з Малої Азії та Кавказу з'явились у 1 ст. в Криму. На поч. 10 ст. їхні осередки виникають у Києві. Протягом наступних трьох століть кількість єврейських поселень зростала здебільшого за рахунок переїзду Є. із Хазарії та Візантії. Свою діяльність Є. зосереджували у торговельно-посередницькій справі, дрібному виробництві та лихварстві. У цей період вони осідали також на західноукраїнських землях. У 16 ст. масово мігрували в ту частину України, що ввійшла до складу Речі Посполитої після укладеної 1569 Люблінської унії (Волинь, Брацлавщина, Київщина). На межі 16–17 ст. в Україні проживало близько 120 тис. Є. Протягом 17 ст. їх чисельність зменшилася під час воєнних дій (загибель від погромів, біженці) та Зборівського миру 1649, за яким Є. заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині. У другій половині 18 ст. їх розселення пов'язано з розподілами Польщі 1772, 1793 та 1795. За наказом австрійського імператора Йосифа ІІ 1782 польські Є. отримали право на переселення у Прикарпаття та Буковину. Водночас у Російській імперії, її великоруських губерніях, запроваджувалася так звана «смуга осілості» для єврейського населення. 1782 наказом імператриці Катерини ІІ Є. заборонялося поселятися за межами міст. На продовження цієї політики виданий 1791 імператорський наказ обмежив місце проживання Є. в Російській імперії Волинською, Катеринославською, Київською, Подільською, Полтавською, Таврійською, Херсонською та Чернігівською губерніями. Таке становище (з незначними змінами) тривало понад 120 років. У 30-і роки 19 ст. в українських губерніях Російської імперії мешкало близько 600 тис. Є., а у Галичині — 270 тис. За даними перепису 1897, в підросійській Україні проживало 1,6 млн. Є. У цей час у Галичині та на Буковині мешкали 770 тис. Є. На межі 19-20 ст. єврейське населення на українських землях становило близько 2,3 млн. осіб.

Протягом першої чверті 20 ст. відбулися суттєві зміни в їхньому становищі, зумовлені наслідками революційних подій 1917 та громадянської війни. У 1917–1921 багато Є. взяли активну участь у політичному житті України, створили власні партії (Бунд, Фолькспартай, Сіоністська соціалістична робітнича партія, Соціал-демократична робітнича партія Поалей Ціон тощо). Є. були також членами: Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-федералістів, Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків та меншовиків). У липні 1917 тридцять представників єврейських політичних партій увійшли до Української Центральної Ради. Деякі єврейські лідери отримали високі посади в Малій Раді, Генеральному секретаріаті, а пізніше — у Раді міністрів Української Народної Республіки. У складі уряду УНР діяло міністерство єврейських справ. Для Є. було скасовано «смугу осілості», офіційно визнано мову ідиш, відкрито єврейські школи. У період 1917–1921 в Україні (особливо у західних та центральних регіонах) їхня чисельність зменшилася внаслідок еміграції й погромів, під час яких загинуло близько 200 тис. осіб.

Кількість Є., які проживали на територіях Східної Галичини та Західної Волині, котрі згідно з Ризькою мирною угодою 1921 ввійшли до складу Польщі, становила понад 11% усього населення. Більшість з них зосереджувалася у містах, основними галузями їхньої діяльності були фінанси, торгівля й ремісництво. Згідно з польською конституцією 1921 єврейське населення отримало рівні з християнами права і свободи (надавалася можливість створювати автономні релігійні громади, національні навчальні заклади тощо). Проте після державного перевороту 1926 уряд Польщі взяв курс на витиснення Є. із народного господарства шляхом надання податкових пільг польським торгівельним та ремісничим кооперативам, що, своєю чергою, призвело до розорення значної кількості єврейських підприємців. У 1930-х у польському суспільстві посилилися антисемітські настрої (бойкоти єврейських товаровиробників та комерсантів, дискримінація під час вступу до навчальних закладів тощо), що спонукало більш ніж 100 тис. Є. до еміграції.

На територіях Східної Галичини та Західної Волині, що входили до Польщі, діяли відділення всіх сіоністських партій, їх кандидати неодноразово перемагали на муніципальних і парламентських виборах. Функціонували єврейські видавництва, бібліотеки, середні та професійні навчальні заклади, музей єврейської історії та етнографії (засн. 1934 у Львові М. Гольдштейном), виходило близько 200 журналів і газет. Фінансування культурних потреб Є. відбувалося переважно за рахунок власне єврейських громад та просвітницьких товариств.

Станом на 1930 кількість Є., які проживали на землях, що згідно із Сен-Жерменською угодою 1919 та Трианонським мирним договором 1920 відійшли до Румунії (Північна Буковина й частина Бессарабії) та до Чехословаччини (Закарпаття), становила у Північній Буковині — 129 тис. осіб та Закарпатті — 89 тис. Тут функціонували єврейські дитячі садки, школи, лікарні, видавництва.

Після утвердження радянської влади у Східній Україні (грудень 1922) антисемітизм проголошувався поза законом. Водночас широко застосовувалися заходи по знищенню релігійних традицій та осередків сіоністського руху. Протягом 1920-х–1930-х рр. ліквідовані всі єврейські партії, в т. ч. й прокомуністичного спрямування. Реквізувалося майно єврейських релігійних громад, переважна більшість синагог і релігійних шкіл припинили своє існування. Багато Є. серед тих, які займалися т. зв. «самодіяльністю» (дрібні торгівці, ремісники, служителі культу), були позбавлені виборчих прав як «нетрудові елементи» і зазнавали інших утисків (під час отримання житла, прийому на роботу тощо). Є. стали також жертвами масових репресій 1930-х. Водночас 1920–1935 роки — це період інтенсивного розвитку т. зв. «радянської (чи пролетарської) єврейської (ідишистської) культури», головним осередком якої наприкінці 1930-х став Київ, де діяли Центральна державна єврейська бібліотека, єврейські видавництва тощо. 1925 в УРСР функціонували 393 єврейські школи (на ідиш) і 4 педагогічні технікуми. У Харкові відкрився Державний єврейський театр, Одесі — Всеукраїнський музей єврейської культури. На рівні академічної науки (ВУАН) досліджуються історія та культура Є. України — на базі «Постійної жидівської історичноархеографічної комісії» (засн. 1919) та Кафедри єврейської культури (засн. 1926). Остання була реорганізована 1929 в Інститут пролетарської єврейської культури при Академії наук; 1936 ліквідований як «гніздо троцкізму», натомість створено Кабінет єврейської мови, літератури і фольклору.

Станом на 1926 в УРСР проживало 1 млн. 580 тис. Є. (5,4% усього населення). Друга світова війна стала для українських Є. справжньою катастрофою. Фашистські окупанти проводили масове знищення єврейського населення. Лише в Києві у Бабиному Яру загинуло близько 160 тис. Є. У 1949–1952 значна частина Є. зазнала репресій («боротьба проти космополітизму», так звана «справа лікарів» тощо), національно-культурний розвиток усіляко гальмувався. Після Другої світової війни почалася еміграція у новостворену державу Ізраїль. Лише протягом 1970-х років з України виїхало близько 81 тис. Є. 1990 дозвіл виїхати на постійне місце проживання до Ізраїлю отримали 68 тис. осіб. Чимало Є. виїздили також до США і ФРН.

Після проголошення Україною незалежності (1991) створюються умови для національно-культурного розвитку національних меншин. У різних регіонах відкриваються школи з єврейською мовою навчання. Під час 1994–1995 навчального року діяли 4 загальноосвітні й 5 релігійних недільних шкіл, школа-гімназія (м. Київ). Нині в Україні понад 20 тис. дітей навчаються в єврейських денних школах, для них розпочато підготовку вчителів у київському педучилищі № 3 та одеському Південноукраїнському педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського. 1992 в Києві відкрито Міжнародний Соломонів університет (з 1998 його філія функціонує у Харкові), Інститут єврейської матеріальної культури України, а також — відділ єврейської історії й культури як науковий підрозділ Інституту політологічних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. В Україні діють єврейські самодіяльні фольклорно-етнографічні та естрадні колективи, театри («Штерн» та «Мазлтов» у м. Києві), які часто гастролюють країнами Азії, Європи та США, беруть участь у міжнародних фестивалях єврейської культури.

До найбільших громадських об'єднань належать Єврейська конфедерація України і Всеукраїнський єврейський комітет, діяльність яких сприяє розширенню міжнародних зв'язків єврейської меншини України у галузі культури, освіти, науки, релігії та благодійності.

Літ.: Гусев-Оренбургский С. Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г. — М., 1923; Вейцбліт І. І. Рух єврейської людності на Україні періоду 1897–1926 років. — К., 1930; Гольдельман С. Листи жидівського соціалдемократа про Україну: Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за часів революції. — Відень, 1964; Беренштейн Л. Е. Евреи и политические репрессии в СССР (20–30-е годы XX ст.). — К., 1996; Еврейский антифашистский комитет в СССР, 1941–1948: Документальная история. — М., 1996; Єврейські політичні партії і рухи в Україні в кінці XIX–XX ст. Документи і матеріали. — К., 2002; Нариси з історії та культури євреїв України. — К., 2005.

В. В. Піскіжова.