Україна в міжнародних відносинах/2/Європейський парламент

◀ Європейський банк реконструкції і розвитку

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Європейський парламент

Європейський Союз ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТ. Представницький орган влади Європейського Союзу, що має законодавчі та наглядові повноваження, виконує функції гаранта його демократичної політичної системи. Місце перебування — м. Страсбург (Франція).

Офіційно свою назву набув 1986. Попередником Є.п. є Парламентська асамблея, створена 1962 країнами-учасницями Європейського об'єднання вугілля й сталі і успадкована Європейським економічним співтовариством (ЄЕС). До середини 70-х рр. 20 ст., коли на порядку денному європейської інтеграції переважали економічні питання, депутати Асамблеї призначалися національними урядами країн ЄЕС. У вересні 1976 глави держав прийняли рішення про прямі вибори депутатів, які відтоді називалися «представниками народів та держав, об'єднаних у Співтовариство». 1979 перші прямі вибори депутатів відбулись також ще в десяти країнах ЄЕС. Термін повноважень було визначено у 5 років.

Є.п. працює в сесійному режимі переважно один тиждень щомісяця. Керівні органи парламенту складаються з голови, його заступників, квесторів, які займаються фінансовими та адміністративними справами. Погоджувальну роль у роботі парламенту виконує Конференція голів фракцій та представників позафракційних депутатів, а також Конференції голів комітетів. Партійні фракції формуються на основі особистих заяв депутатів. У залі засідань депутати сидять не за національною ознакою, а відповідно до політичної орієнтації.

У парламенті функціонують комітети: із закордонних справ; з питань бюджету; контролю за виконанням бюджету; свободи громадян; правосуддя та внутрішніх справ; економіки; права та внутрішнього ринку; промисловості; зайнятості; довкілля; сільського господарства; рибальства; регіональної політики; культури та освіти; питань розвитку; конституційних прав; прав жінок; петицій громадян. Парламентські комітети розглядають усі законопроекти або інші документи, запропоновані Європейською Комісією або Радою глав держав Європейського Союзу.

Повноваження Є.п. розширені положеннями Маастрихтського договору 1992, які передбачали процедуру схвалення, відхилення, внесення змін у законодавство Європейського Союзу, затвердження призначень до Європейської комісії, ухвалення разом із Радою глав держав ЄС бюджетних питань, ратифікації угод із державами, що не є членами ЄС тощо. Важливу роль у правовому регулюванні діяльності парламенту і всього Європейського Союзу відіграє процедура затвердження бюджету. Є.п. відповідно до ст. 203 Римського договору може відхилити проект бюджету, але не може збільшувати видатки бюджету, проте має право змінити структуру бюджетних статей.

Амстердамський договір 1997 зміцнив право Є.п. брати участь у процесі прийняття всіх рішень Європейського Союзу та контролювати роботу його органів, зокрема через бюджетний механізм та пряму взаємодію з громадянами країн-членів ЄС. У грудні 2000 в Ніцці затверджено Хартію прав громадян країн-членів ЄС, за якою, зокрема, розширено право подавати петиції до Європарламенту.

У червні 2004 на той час у 25 країнах Європейського Союзу відбулися вибори 732 депутатів Є.п. Ця кількість депутатів по країнах розподіляється відповідно до чисельності населення за квотами. За результатами виборів сформовані вісім політичних груп (фракцій): група Європейської народної партії (християнські демократи), група Партії європейських соціалістів (соціал-демократи), група Європейської партії лібералів, група Європейських зелених, конфедеративна група Європейські об'єднані ліві, група Союз за Європу націй, технічна група незалежних депутатів, група позафракційних депутатів. У червні 2009 відбулися вибори депутатів Європарламенту вже у 27 країнах-членах (уперше в Болгарії та Румунії). Перемогу святкували європейські християнські демократи, об'єднані в «Європейську народну партію».

Є.п. використовує різні форми співпраці з національними парламентами. Найважливішими механізмами взаємодії є Конференція комітетів із європейських справ, круглі столи й двосторонні візити між національними та європейськими депутатами, створення в середині Є.п. спеціального підрозділу, який відповідає за контакти з національними парламентами країн членів ЄС. Водночас існують серйозні суперечки між «великими» та «малими» (за чисельністю населення) країнами-членами ЄС. Останні виступають проти пропорційного представництва в Європейській комісії та Європейському парламенті й відповідно — проти прийняття рішень кваліфікованою більшістю.

Перші інституційні контакти між Верховною Радою України та Європейським парламентом встановлені 1992. З того часу різні скликання українського та європейського парламентів роблять свій внесок у розвиток міжпарламентських зв'язків та діалогу, які стають важливою складовою політичних відносин між Україною та ЄС. Плідними є контакти між парламентськими комісіями у закордонних справах. Основним напрямом діалогу стала проблема розробки та реалізації програми адаптації українського законодавства до норм і стандартів Європейського Союзу. Забезпечення правової сумісності різних економічних й політичних процедур ЄС і України лишається одним із головних завдань на перспективу.

Літ.: Борко Ю. Что такое ЕС: некоторые основные сведения. — М., 1995; Геген Д. У лабіринті Європейського Союзу. — К., 1995; Сиджански Д. Федералистское будущее Европы: от Европейского Сообщества до Европейского Союза. — М., 1998; История европейской интеграции. — М., 2000; Гоці С. Урядування в об'єднаній Європі. — К., 2003.

А. Ю. Мартинов.